Україна в роки громадянської війни

ЛЕКЦІЯ 22

1. Гетьманщина та австро-німецький окупаційний режим.

2. Утворення Директорії. Проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР. Українсько-польська війна.

3. Збройна боротьба УНР з білогвардійцями та інтервентами. Польсько-більшовицька війна 1920 р.

4. Інтернування Армії УНР у таборах Польщі.

З’ясувавши причини нестримного падіння впливу Центральної Ради, студенти мають ознайомитися з тими консервативними політичними силами, які дедалі активніше виходили на авансцену політичного життя України. Серед них – Українська народна громада, Українська демократично-хліборобська партія, Союз земельних власників. Ці сили прагнули припинення «соціалістичних експериментів» Центральної Ради, відновлення всіх прав приватної власності, в тому числі на землю, й утворення міцної державної влади, яка спиралася б на історичну українську традицію. Забезпечивши себе підтримкою німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних землевласників. 29 квітня 1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П. Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили усі державні установи, Центральна Рада була розігнана німецьким загоном. Скасовувались усі закони Центральної Ради, замість Української Народної Республіки проголошувалася Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав усю повноту виконавчої і законодавчої влади гетьманові, поновлював право приватної власності та оголошував вибори до Українського Сейму.

Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, які, не погоджуючись із її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр – Український національно-державний союз. Незважаючи на протидію як українських, так і багатьох російських партій, що вбачали в Українській державі лише плацдарм для відбудови «єдиної неділимої Росії», гетьманський уряд здійснив ряд важливих державотворчих кроків. Студенти повинні звернути увагу на найважливіші з них. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Було встановлено дипломатичні стосунки на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основу цукром та іншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкрито два українські університети, засновано Українську Академію наук, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. Почалося будівництво постійної армії, створенню якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалося поновлення організації козацтва як окремого стану, який мав створити соціальну опору для Української Держави та її армії. Україні було передано судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілу низку внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставилися у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або збільшовизованими. В адмініістративному апараті у зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовистських організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського Національного Союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

За умов, коли поразка Німеччини стала очевидною, Український Національний Союз зважився на виступ проти гетьмана. 13 листопада у Білій Церкві було створено Директорію (В. Винниченко – голова, С. Петлюра – головний отаман, Ф. Швець, О. Андрієвський, Д. Макаренко) для керівництва повстанням. Завдяки участі в ньому десятків тисяч селян гетьманський режим, позбавлений підтримки німецьких військ, які оголоси нейтралітет, був швидко повалений. 19 грудня 1918 р. Директорія в’їхала у Київ; Українська Народна Республіка була відновлена.

Перед новою владою стояли важкі проблеми організації влади, зміцненні української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини – з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу із-за Дністра. За таких обставин відбувся Трудовий Конгрес (23–28 січня 1919 р.), який до утворення парламенту передав усю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 р.

Студенти повинні орієнтуватися у змісті тих суперечностей, які мали місце серед українських політиків у питанні про організацію влади. Частина їх виступала за радянську платформу, союз із більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), інші (С. Петлюра) - за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були розв’язані наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому ж рівні, як і рік тому за Центральної Ради. Армія УНР, яка складалася з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис, швидко розклалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли і про радянські тенденції окремих лідерів Директорії, їхнє невміння і небажання створити в дисципліновану постійну українську армію.

Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919 р. були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6–10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський з’їзд рад прийняв Конституцію УСРР як «незалежної і суверенної держави». Однак ця «державність» була фактично прикриттям неподільного пануванні більшовицької Росії в Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишались у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою радянської влади в цілому. Весною–влітку 1919 р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними червні–липні 1919 р. в Україні відбулося 328 повстань. Найбільшими з них були повстання Григор’єва і Зеленого, виступ Махна. Наявність значного «внутрішнього» протибільшовицького фронту дала можливість Директорії УНР міцнити свої позиції.

У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка, ставши регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії проти Денікіна, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії, яка опинилася у «трикутнику смерті»між трьома ворожими силами – радянською Росією, Польщею і Денікіним – стала катастрофічною. Вояки Армії УНР були уражені епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельності українських військ до 810 тис. чол. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Антанта запровадила проти України економічну блокаду, не дозволяючи довіз на українські терени не тільки зброї, а й ліків та медичного обладнання. Виснажена тривалими боями, голодом, нестачею зброї та амуніції, армія УНР була змушена вдатися до партизанських засобів боротьби.

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це 4 грудня 1919р. Головний Отаман Військ УНР С. Петлюра скликав у Новій Чорториї військову нараду, на якій були присутні всі командири дивізій та представники уряду. Наслідком роботи цієї наради було рішення про проведення рейду української армії по запіллю ворога – більше відомого в історії як 1-й Зимовий похід Армії УНР. Наступного дня голова Директорії УНР С. Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею у справі військової допомоги Україні. Польща, яка мала на той час добре вишколену і чисельну армію, споряджену на кошти Антанти, могла стати для України одним із основних союзників. 22 квітня 1920 р. у Варшаві було укладено Варшавський договір між УНР і Польщею, який дав змогу Україні продовжити боротьбу за незалежність.

Невдовзі армія Денікіна під тиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. «Єдинонеділимска», антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння були однією з причин його падіння. Студенти повинні усвідомити, що небажання радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919 р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявилися фатальними для обох режимів. Це було враховано у 1920 р, більшовиками, які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстку економічну політику радянської влади у 1920р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими, ніж у 1919р. Це дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції, відбити спільний похід польських військ та Армії УНР в Україну і ліквідувати угруповання генерала Врангеля в Криму. Утвердження більшовицької влади в Україні здійснювалося збройними силами радянської Росії які на весну 1920 р. стали регулярною армією чисельністю у 3,5 млн., керівництво значною мірою здійснювали колишні царські офіцери. Однак українське село ще довго вело партизанську боротьбу проти більшовицького режиму, яка тривала до 1922 р.

Після тривалого переговорного процесу 21 квітня 1920 р. уповноважені представники УНР і Польщі підписали міждержавну угоду, в якій Україна зрікалася своїх західних територій на користь Польщі. Слід зазначити, цій УНР була змушена піти на цей тяжкий крок внаслідок цілого комплексу несприятливих військово-політичних обставин, які дозволяли полякам диктувати свої умови при укладанні політичної конвенції. Проте, на наш погляд, більш істотне значення мала таємна військова конвенція, яка становила інтегральну частину польсько-українського порозуміння 1920 р. Вона була підписана 24 квітня і складалася із 17 статей. Згідно з цією конвенцією Польська держава зобов’язувалася, зокрема, сприяти формуванню з’єднань і частин армії УНР на власних теренах та озброїти й забезпечити всім необхідним військовим майном три дивізії української армії. Крім цього, уряду і армії УНР мали бути передані все майно та рухомий транспорт у випадку їх захоплення у майбутній спільній протибільшовицькій кампанії.

Зазначимо також, що польська сторона не дотрималася жодного з пунктів військової конвенції (поляки дозволили формування тільки двох українських дивізій – 3-ї Залізної полковника О. Удовиченка та 6-ї Січової полковника М. Безручка). Небажання поляків дієво допомагати створенню численної української армії, дуже обмежена кількість зброї, що була надана Армії УНР, до певної міри спричинилися до фатальних наслідків кампанії 1920 р.

Початок протибільшовицької кампанії об’єднаних польської і української армій розпочався успішно. За два тижні союзники опанували майже всю Правобережну Україну. Бойові операції польсько-українських сил полегшувалися тією обставиною, що у запіллі більшовицьких військ успішно діяла Армія УНР на чолі з генерал-полковником М. Омеляновичем-Павленком Виконуючи наказ головного отамана, українська армія рушила на захід, маючи на меті з’єднатися з польсько-українськими військами головного удару. Зосередившись біля ст. Вапнярки, вона низкою потужних ударів з тилу прорвала фронт більшовицьких військ. 6 травня 1920 р. Армія УНР перейшла на звільнені українські терени, закінчивши таким чином свій легендарний рейд у м. Ямполі.

7 травня 1920 р. польські війська, маючи в авангарді 6-ту Січову дивізію армії УНР, здобули Київ. Проте травневі успіхи польських і українське військ мали нетривалий характер. Внаслідок прориву польського фронту 1-ою Кінною армією С. Будьонного вже 10 червня столицю України було залишено. Армія УНР вперто боронила свої позиції на крайньому правому фланзі польських військ, але поляки невпинно відкочувалися на захід. Більшовицькі армії були зупинені й розгромлені тільки під Варшавою. Незважаючи на зміну стратегічної ситуації на свою користь, Польща не мала бажання продовжувати боротьбу з більшовицькою Росією. Серед польських урядових кіл все більше поширювалася думка про поділ сфер впливу в Україні між Варшавою і Москвою згідно з прецедентом Андрусівського миру 1667р.

Укладання 12 жовтня 1920 р. в Ризі прелімінарних домовленостей між Польщею та більшовицькою Росією залишило війська УНР сам на сам із переважаючими силами Червоної армії. Загальне несприятливе стратегічне становище українських військ (як і брак набоїв та військового спорядження) вкрай ускладнювало опір Армії УНР тискові більшовиків. Протягом жовтня-листопада 1920 р., в умовах нестачі зброї та військового спорядження, Армія УНР вела жорстокі бої на теренах України, стримуючи тиск більшовицьких частин, що безперервно прибували з врангелівського фронту.

21 листопада 1920 р. Армія УНР у безперервних боях змушена була відійти за р. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований. Реорганізація армії для майбутнього повернення на терени України з метою продовження боротьби за державну незалежність Батьківщини стала наріжним каменем усієї діяльності екзильного уряду УНР. Тільки українська армія (хоч і обеззброєна та мілітарно переможена) становила тоді єдину реальну силу, здатну захищати самостійність УНР. Тільки українське вояцтво, випробуване і загартоване у боях 1919–1920 рр., було спроможне стати символом нескореності національного духу.

Місце перебування українських військ спочатку стали спеціальні табори: Олександрів, Вдовиці, Петроків, Пикуличі, Ланцут і Каліш. У грудні 1921 р. всі інтерновані українські війська були скупчені у трьох таборах: Каліш, Щепіорно і Стшалково. Перебуваючи в надзвичайно тяжких умовах інтернування, козаки і старшини української армії, спираючись головним чином на власні сили, спромоглися здолати зневіру та почуття моральної пригніченості перших місяців перебування на чужині. Величезна праця Державного Центру УНР у справі опікування українських військ, їх всебічної освіти та плекання національно-державницького духу вояцтва мала свої далекосяжні результати. Тільки самим фактом свого існування українська армія непокоїла більшовицьку Москву, а діями своїх повстанських загонів на теренах України гальмувати всі намагання нової влади зміцнити своє панування.

В літку 1924 р. рішенням польського уряду табори були ліквідовані, а інтернованих українських вояків було зараховано до політичних емігрантів. Велика кількість козаків і старшин емігрувала до Франції, Бельгії, Люксембургу, а інші шукали притулку і праці практично по всій Польщі. Армія УНР припинила своє існування як регулярна військова сила держави, але продовжувала зберігати сталі осередки у вигляді згорнутого апарату семи дивізій, Спільної юнацької школи, Генерального штабу Української армії та Академічних курсів при ньому. Навіть у 1926 р. командири частин підтримували зв’язок з молодшою старшиною, а через неї – і а козаками, періодично звітуючи про склад і чисельність відділів військовому міністрові Уряду УНР В. Сальському і головному отаману військ УНР С. Петлюрі.

Студенти мусять проаналізувати причини поразки визвольних змагань 1917–1922 рр. Головними з них були: недостатній рівень національної свідомості українського громадянства в цілому; нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної Української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним; політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника й учасника визвольної, боротьби нерідко ставало байдужим спостерігачем її, що вело до звуження соціальної бази українського руху. Створенню незалежної Української держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Л. Троцький зазначав наприкінці 1920 р., що радянська влада «протрималась в Україні досі (і протрималась нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Запеклими противниками української державності були також російська білогвардійщина, усі без винятку російські політичні партії від крайніх правих націоналістів типу В. Шульгіна до меншовиків і есерів та анархістів. Усі вони проводили їм наполегливу антиукраїнську пропаганду. До цього слід додати неприхильну до України позицію Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудову єдиної неділимої Росії. Проте, незважаючи на поразку, визвольний рух українського народу не припинявся. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

Дата добавления: 2013-12-12