Утворення СРСР

На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українсь­ка РСР, Білоруська РСР, Закавказька Фе­дерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру пре­валювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.

Конституція СРСР позбавила союзні ре­спубліки права на зовнішню політику і тор­гівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоро­в'я, соціальним забезпеченням. Але і ці по­вноваження зводилися нанівець керівниц­твом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної ре­спубліки зокрема.

IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавча закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України

Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного сувереніте­ту і незабаром, як і інші союзні республі­ки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності - тери­торіальна цілісність, власний адміністра­тивний і державний апарат збереглися, од­нак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

З'ясуємо, чому ж так сталося? Чому Укра­їна, яка за радянською конституцією 1919р. вважалося суверенною державою, втрати­ла державний суверенітет?

Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факто­рів:

· територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської ім­перії. Між: ними існували історично уста­лені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;

· у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана "договірна федерація "радянських держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії;

· головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх респуб­ліках єдиної, жорстко централізованої біль­шовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік І єдину державу і здійснило це об'єднання зі власним сценарієм.

Політика українізації.

Суть українізації

Українізація - це політика в національ­но-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

· висування українців на керівні посади;

· впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

· розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

· створення відповідних умов для куль­турного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на прове­дення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної бо­ротьби українців 1917-1921 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку усього насе­лення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-і рр. керували прибічники національ­ного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-і рр. стали періодом подальшого на­ціонального відродження.

· У 1930 р. чисельність шкіл з україн­ською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діло­водства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше по­ловини книжок і журналів. Кількість укра­їнців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

· Українізація сприяла залученню до ра­дянського культурного будівництва укра­їнської інтелігенції. З еміграції поверну­лися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

· Відбувався бурхливий розвиток україн­ської культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів І збірників, 55 журналів, виникли багато-чисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильо­вий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В. Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О Довжен­ко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозво­лені центром рамки:

· вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

· зростав прошарок української інтелі­генції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

· українізація сприяла зростанню націо­нальної свідомості українців, стимулюва­ла націонал-комуністичні настрої. При­бічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам ро­сійський шлях до комунізму, що кожен на­род, в т.ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського націо­нального комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до україн­ських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших на­родів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив не­обхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України гене­рального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що еко­номіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуаз­ного націоналізму", небезпечним "націона­лістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації посту­пово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це озна­чало кінець українізації. Радянська влада повертається до русифікаторської політи­ки, активних учасників українізації було репресовано.

Індустріалізація України

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) прого­лосив курс на індустріалізацію: передбача­лося прискорення промислового росту Ра­дянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвину­тих країн світу. Сталін заявив, що "ми від­стали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 ро­ків. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснюва­ти плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на Індустріалізацію був об'єктив­но необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у воро­жому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

• Радянський Союз міг розраховува­ти лише на внутрішні джерела фінансу­вання індустріалізації;

• не вистачало кваліфікованих кадро­вих робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному ста­новищі;

• низький рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалі­зації.

Дата добавления: 2013-12-13