Одеський технічний коледж

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

План.

1) Суспільно-історичні передумови розвитку культури.

2) Культурний розвиток України у 20 – 30 роках ХХ ст.

3) Розвиток української культури в другій половині ХХ ст.

Перша Світова Війна, революційні події 1917 – 1920 років, не дали можливості об’єднатися українському народу, він залишався роз’єднаним в межах двох держав: Польщі та Радянської федерації.

На початку 20-х років Радянська Україна була дуже економічно ослабленою. Промисловість була зруйнована, виробництво скорочено. Причинами такого стану були крім воєн ще: в політиці “воєнного комунізму” (1918 – 1921р). У ці роки вся промисловість і торгівля заборонена. Велика частина “старої” інтелігенції емігрувала за кордон. Практично всю владу в своїх руках зосередила комуністична партія.

“ Воєнний комунізм ” та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо серед селян. В Україні діяли повстанські загони Махна, Врангеля та ін. Тому щоб уникнути селянської війни й укріпити свою владу комуністична влада вирішила запровадити НЕП (нову економічну політику) та українізацію.

НЕП передбачав накласти людей податками і дати можливість продавати рештки, дозволяли оренду та приватну власність. Це дало можливість покінчити з голодом а також ліквідувати повстанський рух, оскільки людям стало дещо краще жити і вони почали відвертатися від повстанців.

Політичному закріпленні влади більшовиками повинна була також “ українізація ” або “ обманна українізації ”, мається на увазі, що вона з самого початку була тільки прикриттям російського шовінізму.

Подібно до НЕПу це була вимушена, компромісна політика. Більшовики прагнули опанувати українське національне відродження (спричинене укр. революцією) і спрямувати його в напрямку соціального будівництва. Проте незважаючи на першопричини українізація була добрим стимулом розвитку укр.. культури, сприяла пробудженню націон.. самосвідомості.

1) Серед сприятливих чинників розвитку укр.. культури завдяки українізації було: введення на державному рівні обов’язкового вивчення української мови державними службовцями. (Відбулася українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспит з укр.. мови, хто лінувався вивчити мову втратив роботу.)

2) Створення україномовної системи освіти. Українізація яка передбачала навчання в школах рідною мовою сприяла подоланню неписьменності. В Україні розгорнулася компанія щодо неписьменності. У 1923р. створено товариство “ Геть неписьменність ”. Протягом 20-х років неписьменність скоротилася з 76 до 43% дорослого населення. Протягом наступного десятиліття неписьменність була практично ліквідована.

Українізація спонукала інтелігенцію до співпраці з владою, до участі в освітній і науковій діяльності. Багато зробили для розвитку освіти наркоми: Григорій Гринько, Олександр Шумський і Микола Скрипник. Нарком освіти – Микола Скрипник щиро вірив у можливості поєднання комунізму з національним визволенням українців.

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. Її головним центром стала Всеукраїнська академія Наук (ВУАН). Заснована ще в 1918р. урядом Скоропадського. Академія мала кілька секцій. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав М.Грушевський. У 1924р. він повернувся із закордону і був обраний академіком ВУАП. Членами секції були зокрема історик Д.Яворницький, філолог і сходознавець Агатангель Кримський. Повідним виданням українознавчих студій став журнал “ Україна ”. Грушевський продовжував роботу над головною працею свого життя – багатотомною “Історією України - Русі ”. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський, ботанік Володимир Лепський, мікробіолог й епідеміолог й епідеміолог Данило Заболотний. В цей же час формується і марксистка історична школа егідою Українського інституту марксизму - ленінізму в Харкові. Її лідером був Матвій Яв орський. Який прагнув дати марксизму інтерпретацію історії України. Поки що марксизм порівняно мирно співіснував з безпартійною наукою.

Література та мистецтво. Бурхливий розвиток укр.. літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу – розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад чисельних письменницьких об’єднань. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту – радянської літературно-художньої та просвітницької організації для якої було негативне ставлення до “ буржуазної ” культури минулого. Існувала наприклад пролетарських письменників. “ Гарт ” яку очолював Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Існували також групи непролетарських письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Юрій Меженко), футуристи (Михайло Семенко).

Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р В києві, були Микола Бура чек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Олександр Мурашко – митці різних напрямів.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов.

- художник нудо – футурист. К. Малевич

- один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Символіка його чорного квадрату базується на символічності язичницької культури.

Новий напрям монументального мистецтва 20 ст. Започаткував М. Бойчук. Цей напрям неовізантизм в основі якого лежали особливості візантійського та давньоруського іконописного живопису. Творчість М. Бойчука, його учнів “ Бойчукіство ” Василя Сідляра, Івана Падалки, Софії Нелепинської вже в революційні роки склали школу укр.. монументалістів. З новими художніми засобами: кольоровою гамою, драматизмом зображених подій, філософським їх осмисленням, динамізмом образного мислення.

Таким чином 20-ті роки характеризуються відносно вільним розвитком літератури та мистецтва. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові “ соціалізму ”.

Колективізація. У 1929р. почалася суцільна колективізація – одна із трагічних сторінок укр.. історії. Вожді більшовизму були впевнені, що соціалізм неможливо збудувати без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі, тому почали зі створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. (У роки НЕПу також створювались колективні підприємства, але значно повільніше. Існували і інші форми господарювання).

Влада примушувала здавати зерно за державними цінами, які були значно нижчі від ринкових. Селяни стали ухилятися від державних хлібозаготівель, тоді наказом Сталіна були прямі реквізиції зерна, як у роки “ воєнного комунізму ”. Це означало крах нової економічної політики. Внаслідок чого з неврожайної країни стяги на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У багатьох районах почався голод. Апогею голод почав узимку і навесні 1933р. Люди їли товчену кору дерев, солому, собак, жаб, кропиву і помирали від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людожерства. Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називають цифри від 2,5 до 8 млн. чол.. Голодомори 30-х років співпали із масовими репресіями, які мали на меті знищити справжніх і потенційних противників режиму. Першою жертвою репресії стало селянство. Колективізація супроводжувалася ліквідацією “ куркульства ”. Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів, які не хотіли вступати в колгоспи. Одночасно репресії вдарили по українській інтелігенції.

Кінець українізації. Тоталітарна централізація і відродження імперської політики супроводжується до русифікації. Перші удари по українізаторах були завдані ще наприкінці 20-х років. Усунення Скрипника з посади наркома освіти і його самогубства в липні 1933р. означали крах політику українізації. В Україну прибули тисячі партійних функціонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці. Витіснивши з них українців. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм. Українізація тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. Було зменшено к-ть. укр.. шкіл, скоротився відсоток укр.. вчителів і науковців, закривалися укр.. театри, заборонялися п’єси укр.. мовою. Водночас почалося прославляння російської культури, підкреслювалася величина російської мови і російського народу. У всіх школах було запроваджене обов’язнове вивчення російської мови. Укр.. алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Репресії торкнулися укр.. науки. В академії наук були проведені “ чистки ”. З 1929р. почали цькувати академіка М. Грушевського. Його було арештовано, проводились допити. Відданий історик помер 25 листопада 1934р. в Кисловодську під час хірургічної операції. В 1933р. звинуватили в націоналізмі й ув’язнений Остап Вишня. Вражений подіями застрелився Микола Хвильовий. Були репресовані галицькі інтелігенти, що повіривши в українізацію, приїхали до УСРР, серед них родина Крушельницьких – батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки “ Західна Україна ”. До концентраційних таборів були відправлені укр.. письменники: Микола Куліш, Михайло Драг-Хмара та ін. Репресіям підданий Михайло Бойчук. Був розіграний експериментальний театир “ Березіль ”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були заборонені фільми Довженка. Наука в республіці поступово втрачала національний характер.

Продовжували творити П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан інші видатні письменники. Але свободи творчості вони вже не мали. Часто, щоб врятувати себе, їм доводилось прославляти партію і Сталіна. У 1934р. різноманітні літературні об’єднання були закриті і об’єднані в спілку письменників України. У мистецтві та літературі набували творчий метод під назвою “ соціалістичний реалізм ”. Творці канонів соц. Реалізму вважали його суттю “ історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку, життєву правду, виражену в художніх образах з позицій комуністичного світогляду ”. Найголовнішими рисами соц. Реалізму вважали народність, партійність, гуманізм.

Формально можна сказати, що соц. Реалізм це звичайний реалізм з певним романтичним додатком. Намагалися проказати бажане дійсність. Як і в мистецтві ікони в к-рі соц. реалізму не твір повинен бути схожий на реальність, а реальність на твір. Канонізовано було не багато особистостей, імена яких називалися вулиці і колгоспи: Дзержинського, Горького, Кірова та ін.

Розвиток культури в 2 пол. 20 ст. Після другої світової війни український народ повернувся до життя в надзвичайно важких умовах. Великих втрат зазнало народне господарство. Тому проводилась активна відбудова народного господарства, передусім індустріальних центрів. У важкому стані знаходилось сільське господарство. У 1946р. на Україні знову голод. На селі продовжуються репресії. Вони тепер уже присутні і у західній Україні, яка була приєднана до її східної частини. Тут також відбувається колективізація.

Незважаючи на перемогу у війні комуністична влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Велике занепокоєння викликало те, що багато радянських людей жили в зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили в полон, зазнали впливу західного способу життя. Крім того до складу СРСР. було приєднано великі території людей які ставились до його ідеології критично. Тому продовжується ідеологічна чиста, наступ на “ буржуазну культури”. Наприклад впали звинувачення в націоналізмі на вірш В. Сосюри “ Любіть Україну ”, а його автора спочатку “ ізолювали ”, а потім змусили опублікувати каяття. Найбільшим напрямком в культурі радянської України 2 половині 20 століття продовжує залишатися соціалістичний реалізм. Проте значущою для культурного розвитку України цієї епохи є час кінця 50-х початку 60-х період правління в СРСР Хрущова.

З приходом до влади М. Хрущова почалась десталінізація, критика культу особи Сталіна, яка дала можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед людей зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, “ Радянське літературознавство”, відновився журнал “ Всесвіт ”.

Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії укр.. літератури та літературної мови, історії укр.. мова. З музеїв, виставок вилучали картини, скульптури присвячені “ вождю всіх народів ”. Митці України почали шукати нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму 150-річчя від дня народження Шевченка у Москві було споруджено пам’ятник поету. У Львові відкрито пам’яткик І. Франку. У 1962р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалася галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. Лібералізація і десталінізація мали позитивне значення і в укр.. літературі. У цей час були написані “ Зачарована Десна ” і “Поема про море”. О. Довженка, “ Людина і зброя ” Олеся гончар. Припинилися нападки на письменників.

На розвиток укр.. культури, на громадянське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які отримали назву “ шестидесятники ”. Твори цих літераторів важко пробивалися на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, розповсюджувалася у рукописах. Серед зачинателів руху “ шестидесятників ” були Ліна Костенко і Василь Симоненко. Вони виступили проти фальшу в зображенні дійсності, відстоювали національно – культурне відродження. Великий інтерес викликали поетичні збірки Л. Костенко, Д.Павличка, І. Драга. До них приєдналась молодь яка хотіла зламати шаблони, знайти нові зображувальні форми, позбутися догматизму.

Аналогічно ситуація існувала і в живописі “шестидесятників”. Прикладом цього є творчість Опанаса Заливахи, який в стилі авангарду відтворював укр.. національну тематику. Модернізм розвивали і інші художники Алла Горська, Іван Марчук.

Проте в середині 60-х років після зміщення з посади М.Хрущова всі новації в культурі були припинені. Почалася хвиля арештів і судових процесів. У Києві в 1963р. було схоплено приблизно 2-х десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. Пожвавлення культурно-національного життя змінилося новітньою активною русифікацією України яка існувала з сер. 60-х до кін. 80-х років.

Кращі умови національного відродження стало можливе тільки із здобуття Україною незалежності.

Незалежна Україна конче відчувала потребу опрацювання законодавчої влади в галузі культури.

Важливий документ який схвалила Верховна Влада України 19 лютого 1992р. стали “ Основи законодавства по культуру ”. Ця програма фактично покінчила з тоталітарним минулим і ставила розвиток культури на приоритетний шлях.

Важливу роль у розвитку культури почала займати укр.. інтелігенція. У вересні 1991р. відбувся форум інтелігенції України, який поставив перед елітою конкретні завдання участі в державотворчому процесі.

На початку 1992р. затверджено новий склад Комітет для присудження Державних премій ім.. Т. Шеченка. На відміну від попереднього, куди входило багато компартійних функціонерів, до нього увійшли: Олесь Гончар, Іван Драг та ін.

Важливим напрямом культурного процесу є повернення в Україну її культурних цінностей. Створено урядову Комісію з питань повернення культурних цінностей, яку очолив доктор мистецтвознавства О. Федорук.

Значними подіями в укр.. культурному житті 90-х років стали Другий фестиваль сучасної української пісні “ Червона рута ” в м. Запоріжжя.

Розпочався громадсько-державний рух за відродження відродження давніх українських столиць. На належному рівні встановлено 350-річчя від дня народження гетьмана Івана Мазепи, 400-річчя з дня народження Б. Хмельницького. Певних успіхів було досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи.

За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зростала з 43,5 до 67,7. Водночас у східному та південному регіонах через спроби сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

Сама лише заява Л. Кучми про можливість надання російській мові статусу офіційної послужила керівництвом до дії антиукраїнським силам в системі освіти. Не був підписаний закон про впровадження українського навчання. В запланованих відкрити на Луганщині 67 україномовних класів не відкрито жодного. Різко знизилися темпи відкриття україномовних класів Миколаївській, Сумській, Одеській області. До єдиної української школи в м.Донецьку батьки довозять дітей за 60 км.

Практично не виконувалася директива міністра оборони про впровадження укр.. мови у війську, а після перемоги в 1994р. Л.Кучми на президентських виборах, що директиву попросту скасують.

Економічна криза в Україні відсутність належної державної підтримки спричинили негативні тенденції преси і книговидавництва. Спочатку накреслилась позитивна тенденція до збільшення українських видань, газет, журналів. Побачили світ раніше недоступні читачеві видання літератури укр.. еміграції, С. Гординського.

Практично у кожному обласному центрі з’явилися нові видавництва в т.ч. приватні (Дитяче видав. “А-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”- яке заснував І. Малкович).

Дата добавления: 2013-12-13