Поняття і структура політичної системи

Політична система, її інститути.

План

Тема 6: Політична система суспільства, її інститути.

Питання для самоконтролю

Соціально – політичні спільноти як суб’єкти політики – це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв’язків, тенденцій і перспектив розвитку.

Об’єкти політики – це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

Суб’єкти політики – це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об’єктів політики.

Об’єкти політики – явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв’язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб’єктів політики. Об’єкт політики дає уявлення всього того, на що суб’єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

У суспільстві суб’єктом і об’єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.

Відповідно до визначення поняття суб’єкта й об’єкта політики розглянемо їх основні характеристики.

Суб’єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб’єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зумовлений здатністю суб’єкта впливати на поведінку людей (взаємодія з іншими суб’єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як «політична суб’єктність».

Суб’єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об’єктом маніпулювання.

Суб’єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об’єктами політики, здатний також до само творення, самоорганізації, самовдосконалення.

Здатність суб’єктами політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.

1. Суб’єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан, воля та ін.

2. Об’єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб’єкта політики, наявність політичних сил, з яких об’єднується або бореться суб’єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).

Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб’єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні.

До первинних суб’єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об’єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у житті.

До вторинних суб’єктів політики належать політичні інституції і політичні організації – держава, партії, громадсько-політичні об’єднання. Отже, вторинні суб’єкти політики є похідними від первинних.

Між суб’єктами політики існує динамічна система взаємовідносин – залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб’єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури.

Головним суб’єктом політики є людина.

Ідеї щодо ролі особи суб’єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце. Ще Платон і Аристотель підкреслювали значення людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Аристотель виходив з того, що людина за своєю природою є істотою політичною.

Людина включається і реалізує себе у політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер. Політичний вплив кожного з них безперечний, проте за обсягом і за силою він неоднаковий.

Так, політична влада може використовуватись особами і в егоїстичний цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу.

До таких політичних діячів XX ст., які керувались устремліннями до влади в ім’я самої влади, приховували справжній їх зміст й антинародну спрямованість, можна віднести Сталіна й Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейні й Мао Цзедуна, Енвера Ходжу та ін.

Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб’єктів політики:

· соціально-політичні спільноти є рушієм суспільно-політичного прогресу;

· без активної діяльності соціально-політичних спільнот, розвинених відносин між ними, їхньої свідомої поведінки, політичної волі прогресивні соціальні зміни неможливі;

· від характеру соціально-політичних спільнот, а також якості функціонування створених ними політичних інституцій залежить стан об’єкта політики – політичної сфери суспільства;

· від характеру політичної діяльності суб’єктів політики залежать тип суспільства, його суспільно – політичний та державний устрій.

Дедалі більшої упорядкованості політичних, економічних та інших відносин набуває особлива спільнота – світове співтовариство.

З крахом комуністичної системи світове співтовариство дедалі більше гармонізує сучасне політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніше підпорядковували свою політику «системній дисципліні».

Розвиненою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Вони не тільки є носієм предметно-практичної діяльності та пізнання у царині політики, а й самозалучається до політичної діяльності або відчужується від неї.

Громадянське суспільство суверенної країни як суб’єкт політики може бути «відкритим» і «закритим».

Суб’єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях проживала переважна більшість населення – 1367 млн. чоловік (79%), площа загарбаних територій становила 106 млн. кв. км (станом на 1914 р.). Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в колоніальному світі.

Важливе місце належить політичній суб’єктності таких великих соціальних груп, як класи. Останні особливу активність виявляють під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, які за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатших, ні до найбідніших. У такому суспільстві немає матеріальних полюсів, а найбільш впливовим виявляється середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму.

Крім класів, суб’єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб’єктами прагнуть стати й інші соціальні групи.

Еліта і бюрократія – дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб’єктами політики.

Виділяють різні типи еліт. За змістом діяльності й функцій виокремлюють такі види еліт: адміністративна (об’єднує вищих державних чиновників), партійна, військова, ідеологічна та ін.

Клас бюрократії як самостійний суб’єкт політики – породження авторитарно - централістського стилю керівництва суспільства.

Суб’єкти політики значною мірою впливають на хід і результати політичного процесу, однак останній має об’єктивну природу. Політичне життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб’єкт політики не розуміє такої об’єктивної залежності й стверджує, що всі політичні процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнення, інтересів, настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є суб’єктивістським.

Волюнтаризм (від лат. voluntarius – залежний від волі) – це позиція суб’єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставленої мети є воля і особисті устремління, наміри суб’єкта.

Суб’єкти політики в процесі здійснення впливу на об’єкти політики вступають у певні відносини: суб’єктно-суб’єктні і суб’єктно-об’єктні. Суб’єктно-суб’єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами та особами. Суб’єктно-об’єктні відносини мають свої характерні риси, що визначаються особливостями як суб’єкта, так і об’єкта політики.

Діяльність суб’єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю самого політичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сфері впливу суб’єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять об’єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об’єкт політики є передумовою діяльності суб’єкта, визначає час, простір, обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість суб’єкта і об’єкта політики у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об’єктивно реальними.

На відміну від суб’єкта об’єкт політики є підвладною ланкою єдності «суб’єкт – об’єкт політики», однак це не робить об’єкт пасивним, невпливовим.

Об’єктом політики є різні феномени суспільно-політичного буття. Серед них чільне місце посідає громадянське суспільство.

Об’єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв’язків, принципів функціонування.

Суб’єкт політики формує об’єкт власної політики – політичну систему, її структуру – владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.

Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб’єкт політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами. Отже, об’єктом політики стають світова політична система, світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн світу, а також між їхніми політичними об’єднаннями.

У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб’єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що виражають стійкі зв’язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі – інтереси та потреби суб’єктів політики.

У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямована на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

Найчастіше серед функцій політики виділяють такі:

функцію управління – розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства

прогностична функція – визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей, майбутнього стану політичної системи тощо

функція інтеграції полягає в об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей

мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань

ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності

інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи їх зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові – прогресивніші форми соціальної організації життя.

3. Політична влада є одним із центральних понять політології. «Фундаментальним поняттям в суспільних науках, - писав Б.Рассел, -є влада у тому ж значенні, в якому енергія є фундаментальним поняттям у фізиці». Однозначного визначення дефініції «влада» немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г.Бержерон, навіть пропонує відмовитися від поняття «влада», замінивши його поняттям «контроль».

Владу можна визначити як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

У політичній літературі широко вживається поняття «політична влада» та «державна влада». Яка ж відмінність між ними? Поняття «політична влада» є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади: це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади-це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади-це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади-це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Влада:

· основні види: економічна, політична, правова, військова, духовна, сімейна;

· засоби здійснення: право, авторитет, переконання, традиції, маніпулювання, насильство;

· форми правління і реалізації: панування, примус, управління, керівництво, організація, координація, контроль.

Система влади включає в себе:

1. органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади)

2. тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об’єкти влади)

3. механізми влади, тобто зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.

У політологічній, соціологічній, філософській літературі є кілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:

o біхевіористський (від англ. binarior – поведінка) – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

o інструменталістський – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

o телеологічний – влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

o структуралістський – влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

o конфліктологічний – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

o реляціоністський (від англ relation – відносини) – влада як міжособові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі «Про град Божий» (413-426) писав, що влада завжди опікує, «правлять ті, які піклуються, як чоловік – жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловіками, діти – батьками, раби - панами».

Середньовічний теолог Тома Аквінський вважає, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі – від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш.-Л.Монтеск’є, котрий у своїй праці «Про дух законів» доводив, що поділ влад є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. «Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із простих людей, були б поєднанні три влади: влада творити закони, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб».

Дж.Адамс вважав, що влада – це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження суспільства і в цьому відношенні влада виступила в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини – «зіпсована, хибна, гріховна».

Ф.Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття («влада завжди є зло») до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. «Що є добрим? – Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? – Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? – Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії».

Б.Рассел у своєму творі «Влада» (1938) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючій організації. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада – це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням. У «Маніфесті Рассела - Енштейна» наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням до влади і прагненням до слави. Обидва вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих пристрастей.

Т.Парсонс, як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначав останню як здатність виконувати обов’язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елементом, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т.Парсонса «влада – це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства», це «здатність мобілізовувати ресурси суспільства».

Один із розділів книги австро-англійського політичного філософа та економіста Ф.Хаєка «Дорога до рабства» (1939) має назву «Чому до влади приходять гроші?». На думку Ф.Хаєка, це відбувається тому, що:

чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш одностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим освіченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх поглядах та вчинках

тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійкими поглядами і таких, що легко збуджуються (емоційних)

люди швидше за все, об’єднуються довкола негативної програми – ненависті, заздрощів; вони виступають за поділ на «ми» і «вони».

Англійський футуролог О.Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О.Тоффлер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник на рубежі третього тисячоліття стає домінуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне «зрушення влади».

Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як необхідний результат непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспільних настанов, які приймаються добровільно.

Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. «Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися…, а відповідно, є не тією особою, на яку дав згоду народ», - писав Дж. Локк.

Дослідники приділяють багато уваги з’ясуванню суті легітимності. Зокрема, С.Ліпсет визначав легітимність як «здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства».

М.Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1. традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2. харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базується особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Д.Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причин позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д.Істон виділяє такі різновиди легітимності:

· ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д.Істон називає колишній СРСР;

· структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

· особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

· участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади

· легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності

· легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою влади виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

З самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, якщо виходити із становища, можливостей суб’єкта і об’єкта цієї влади, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.

РЕСУРСИ ВЛАДИ:

· економічні – наявність розвиненої матеріальної і технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.

· політичні – наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур.

· соціальні – наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

· суб’єктні – політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.

· силові ресурси – армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, в’язниця та ін.

· інформаційні – володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.

· демографічні – фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

· культурні – наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.

· правові – наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, право захисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль серед всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика. Наприклад, видатні американські президенти обирали різні девізи для своїх програм «Новий курс» (Ф.Д.Рузвельт), «Нові рубежі» (Дж. Кеннеді), «Війна проти бідності» (Л.Джонсон). За цими різними назвами, по-суті, стояло одне – програма економічного піднесення США. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

Для здійснення економічної і соціальної програм, проведення виборчих кампаній, утримання і реалізації політичної влади, для вирішення проблем міжнародного характеру тощо використовується перш за все державний бюджет, податкові надходження, відсоткові ставки по банківських вкладах та ін.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально – політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так й інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів володарювання, їхніх політико – організаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Спеціалісти визначають кілька нових тенденцій в розвитку сучасної політичної влади.

НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВЛАДИ:

o посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади;

o зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади;

o розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади;

o посилення конфліктності між різними гілками влади;

o високі темпи бюрократизації владних структур.

Важливо також в системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:

o вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових)

o середній або проміжний рівень – це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням)

o мікрорівень включає безпосередньо політичне спілкування людей, малих груп. Саме в цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.

1. У чому відмінність у трактуванні політики мислителями різних епох?

2. Чому, на Вашу думку, виникає такий вид людської діяльності як політика?

3. Чи може політика залежати від природних, фізико-кліматичних явищ, генетичних якостей, психологічних особливостей людини?

4. Які суспільні чинники впливають на політику?

5. Назвіть функції, які найчастіше, на Вашу думку, виконує політика?

6. Яке місце серед політичних понять займає влада?

7. Які види влади Ви можете назвати?

8. Які ознаки влади?

9. Які риси має політична влада?

10. Які підходи до трактування влади подає наукова література?

11. Яка влада вважається легітимною?

12. За допомогою яких ресурсів реалізується політична влада?

13. Які функції виконує політична влада?

1. Політична система, її інститути.

1.1 Поняття і структури політичної системи.

1.2 Держава у політичній системі суспільства:

а) функції держави;

б) типологія держав;

в) держава і громадянське суспільство;

г) правова держава.

1.3 Партія як політичний інститут, ознаки політичної партії.

1.4 Класифікація політичних організацій та рухів, їх місце і роль у політичній системі.

2. Поняття та принципи демократії.

2.1 Сучасна модель демократії, її риси.

2.2 Сучасні концепції демократії.

2.3 Протиріччя становлення демократії в Україні.

Система – це певна кількість взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті. У навколишньому світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична. Поняття «система» запозичене з електроніки та кібернетики, а його «перенесення» у політичну науку здійснили американські учені Г.Алмонд, Д.Істон, У.Мітчел.

Т.Парсонс: « Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. ».

Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне, цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. У сучасній політичній науці існує багато теорій політичних систем. Зокрема, вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили Д.Істон, Г.Алмонд (системний аналіз), К.Дойч (кібернетичний підхід), Т.Парсонс (політична система як специфічний елемент соціальної системи), Г.Пауелл, М.Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та інші учені.

Політична система – це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб’єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил суспільства.Вона активно взаємодіє з іншими системами – економічною, культурною, соціальною, ідеологічною, релігійною, етнічною.

Політична система суспільства включає:

- організаційну підсистему (держава, партії, суспільно-політичні організації і рухи);

- культурно-ідеологічну підсистему (політична культура, ідеологія, громадська думка);

- нормативну підсистему (політико-правові, організаційні, морально-політичні та ін. норми);

- інформаційно-комунікативну підсистему (засоби масової інформації і комунікації, науково-інформаційна інфраструктура).

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Аристотеля, але по-справжньому вагомих результатів досягнено лише у XX ст. після застосування американським теоретиком Д.Істоном методу системного аналізу у працях «Політична система» та «Системний аналіз політичного життя». Політична система, на думку Д.Істона, цілісна множина багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбуваються порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і нестійкими. Д.Істон вважає, що нерухомість політичної системи недосяжна, поки політична система живе.

Основними ознаками політичної системи є:

· взаємозв’язок групи елементів;

· утворення цими елементами певної цілісності;

· внутрішня взаємодія всіх елементів;

· прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

· здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об’єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Структуру політичної системи складають такі основні компоненти:

· політичні відносини – взаємини суб’єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні, міждержавні);

· політична організація суспільства – це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя суспільства; вона складається з власне політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи), політизованих організацій (народні рухи, профспілки), неполітичних організацій (об’єднання за інтересами);

· засоби масової інформації – розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми;

· політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

· політична свідомість – сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах тощо;

· політична культура – це сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Виділяють такі функції політичної системи:

1) вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

3) координація окремих елементів суспільства;

4) легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);

5) політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6) артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7) агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

8) інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально - політичних цілей і цінностей;

9) політична комунікація складових політичних систем та ін.

Виходячи з того, що політична система покликала забезпечувати стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість інтересів різних груп населення, американські політологи Г.Алмонд і Дж.Пауелл виділяють такі її функції.

Функції політичної системи:

· висловлювання інтересів (політична система через різні організації представляє в суспільстві інтереси соціальних груп);

· узагальнення інтересів (розмежовані інтереси різних соціальних груп узагальнюються, віддзеркалюються в програмах партій і доводяться до влади);

· відпрацювання норм і правил (законодавчі органи видають закони і нормативні документи);

· застосування правил (вона є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців);

· контроль застосуванням правил (виконання її здійснюється судовими органами і органами насилля чи примусу);

· політична комунікація (вона припускає різні форми взаємодій та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами).

Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.

За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму – зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М.Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.

Наприкінці 50-х рр. Г.Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний.

У сучасній західній науці відрізняють такі основні типи політичної системи:

- військові та громадянські;

- консервативні та ті, що трансформуються;

- завершені та незавершені (основний критерій такого поділу-наявність усіх складників системи);

- мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;

- традиційні та модернізовані;

- демократичні, авторитарні, тоталітарні.

Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

В.Якушик вважає, що з точку зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

· відносно стабільна система, яка спроможна трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т.ч. й в середині державного механізму;

· система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

· молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

· централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

· система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

З точки зору особливостей політичної природи існуючої України, політична система України характеризується як:

· перехідна від не правового до правового типу;

· перехідна до втілення консенсуальної моделі розв’язання соціальних конфліктів;

· миролюбна, неагресивна;

· позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

· система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення;

· світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

· етатизована (одержавлена);

· система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

· система з політичним домінуванням певних соціальних верств «реформованої традиційної номенклатури», нової «номенклатури», «нуворишів» та ін.

Основними напрямами формування і розвитку нової політичної системи України є:

- побудова демократичної соціальної правової держави;

- утвердження громадянського суспільства;

- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи

- вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Дата добавления: 2013-12-14