КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Історико-психологічні уявлення про любов і шлюб
Список літератури 1. Антология мудрости / Сост. В.Ю. Шойхер. - М., 2007. 2. Афанасьєва Т. Сімейні портрети. - К., 1984. 3. Довженко О. Щоденник. -К., 1995. 4. Поліщук В.М. Криза 7 років: феноменологія, проблеми. - Суми, 2005. 5. Поліщук В.М. Криза 13 років: феноменологія, проблеми. - Суми, 2006. 6. Психологічна допомога сім'ї. Кн. З / Заред. З.Г. Кісарчук. -К., 2006. 7. Семья: Справочник / В.Й. Зацепин й др. - К., 1989. Розділ 2 Про любов і шлюб ...Та горе одному, коли він упаде, і немає іншого, щоб підвести його. Еклога.4,10 I Іро любов, зокрема любов у шлюбі, багато написано релігійними Тема любові і шлюбу докладно досліджувалася С. Троїцьким (1995), який зазначав, що історія людської думки містить дві голов- I1 і. теорії про шлюб. Одну можна назвати реалістичною, іншу - ідеа Перша вбачає сенс шлюбу в появі потомства. Прагнення мати в шлюбі своє продовження, ускладнене релігійними й патріотичними мотивами у вигляді бажання мати заступників в служінні богам і охоронців могил предків або захисників вітчизни, знайшло відображення як у староіндійських, грецьких і римських законах, так і й класичних письменників. Уже назва шлюбу в греків і римлян Іисазуе на цю мету. Маігітопїит, тобто таігіз типик, означає, що суть шлюбу - перш за все в материнстві. Відомо, що найдавніший 11 апівміфічний римський законодавець Нума Помлілій вбачав у дітях продовження існування батьків і головну мету шлюбу. Авгус-•пш Блаженний, осмислюючи римське законодавство про шлюб, 1111 с:ав: «... За прийнятими для шлюбних документів формами шлюб буває для народження дітей» [2, 51].
Аналогічні погляди були в греків, вони одружувалися заради законних дітей, «Гетер ми маємо для розваги, конкубінат для тілесної насолоди, а дружин ми маємо, щоб мати законних дітей і хранительок дому», - зазначав Демосфен [2, 52]. З іншого боку, якщо метою шлюбу є діти, то там, де немає надії мати дітей, немає й шлюбу, а тому безпліддя дружини було одним, іноді єдиним з приводів для розлучення. Саме тому стародавні християнські письменники вважали, що майже все дохристиянське людство вбачало в нащадках головну мету шлюбу, пояснюючи рідкістю населення, родовим характером стародавнього побуту, відсутністю надії на майбутнє життя і т.д. Августин Блаженний, юрист за освітою, стверджував, що причиною шлюбу є народження дітей і що там, де прагнуть, щоб дітей не було, шлюбу не може бути. Схожа думкаєу Сориіа-Игеогіа, яка розвивалась І. Кантом, згідно з якою головною метою шлюбу є родинні зв'язки, а «шлюб є союзом двох осіб різної статі з метою довічного взаємного користування статевими особливостями». В історії людської думки була представлена ідеалістична теорія, яка вбачала джерелом статевого життя і, зокрема, шлюбу не прагнення організмів до самозбереження, а вище прагнення органічного світу - прагнення до розвитку, вдосконалення, повноти буття. Пояснення шлюбу прагненням до досконалості, повноти буття є на перших сторінках Біблії, яка роз'яснює створення дружини прагненням Адама отримати собі доповнення. Ця теорія представлена в легенді про створення людини як андрогина, старогрецьких шлюбних обрядах і містеріях, зокрема в назві шлюбу «телос», яка в перекладі означає «кінець», тобто завершення. «Афіняни називали шлюб «телос», - пише Псевдо-Ареопагит, - який завершує людину для життя» [2, 52].
У стародавній філософії цю ідею розвивав Платон в образі первісного андрогина. Шлюбна любов - «ерос», вважав Платон, це прагнення до цілісності, яка возвеличує людину до первісної досконалості, що зцілює і робить її блаженною. У християнську епоху реалістична теорія оволоділа Заходом, а ідеалістична панувала на Сході [18]. «Той, хто не з'єднаний шлюбними зв'язками, - писав Іоанн Златоуст, - не є цілим, а становить лише половину. Чоловік і жінка не дві людини, а одна людина» [18, 60]. «Властивість любові така, що люблячий і той, кого люблять, утворюють не дві окремі, а одну якусь людину» [18,60]. Ця теорія знайшла відображення в офіційних східних канонічних збірках. Еклога 740 року визначала шлюб як поєднання двох осіб в одній істоті. Разом з Еклогою таке визначення потрапило в слов'ян- ську Кормчу. В інших канонічних пам'ятниках Православної Церкви шлюб розглядався як всебічне і повне поєднання подружжя, але зовсім не згадувалося народження дітей, хоча в деяких пізніших дже-I >олах існували запозичення із західноєвропейських пам'яток. Ідеалістична теорія представлена в працях німецьких філосо-фів. Й. Фіхте визначав шлюб як повне поєднання в одне буття двох осіб різної статі. Подібне визначення давали Г. Гегель і Ф. Шлеєрмахер. Перший писав про субстанціональне злиття в шлюбі двох осіб (РегзопІісНІгеИеп) в одне обличчя (Регзоп), яке стає підставою для моральних і приватноправових наслідків шлюбу. Ф. Шлеєрмахер говорив, що метою шлюбу є взаємозаповнення і навіть, поєднання в одну волю, одну істоту [18, 58-67]. За Е. Фроммом, любов є діяльна заклопотаність, зацікавленість І! житті й благополуччі того, кого ми любимо. Де немає такої заклопотаності, там немає любові. «Недоречно нагадувати, що здатність любити залежить від особливостей розвитку особи. Це передбачає, що особа має виробити в собі переважну установку до плідної діяльності, подолавши залежність, самолюбство, схильність до накопичення і зневаги іншими; людина повинна повірити у свої сили, повинна покладатися на себе в досягненні мети. Чим менш розвинені в людині ці якості, тим більше вона боїться віддавати, а отже, боїться любити. Крім того, що любити завжди означає віддавати, це завжди означає також піклуватися, нести відповідальність, поважати і знати. Це теж прояв активного характеру любові, найважливіші риси, властиві всім її формам» [21,177].
Л.Я. Гозман зазначав, що в пізніших дослідженнях дана структура піддавалася критиці через відсутність у ній чинника задоволення, радості: любов, за Е. Фроммом, є почуттям суто розумовим і аскетичним. Сумніви викликає чинник знання. У більшості визначень любові як одну з її ознак виокремлювали схильність до ідеалізації партнера, переоцінки властивих йому позитивних якостей і частковому ігноруванні негативних. Ідеалізація тривалий час розглядалася як прояв дефіцитарності любовних відносин, порушення міжособистісного сприймання, незрілості особистості. М.А. Абалакіна, Л.Я. Гозман вбачають у цьому феномені позитивні риси. По-перше, ідеалізація розглядається як більш позитивне ставлення до адекватно сприйнятих властивостей іншої людини. По-друге, ставлення до будь-кого із захопленням обслуговує задоволення важливих людських потреб і є неодмінною умовою особистісного зростання. По-третє, ідеалізація сприяє оптимізації відносин у парі,
сповнюючи партнерів упевненості в ставленні до них Іншої людини І підвищуючи рівень самоприйняття. За М.А. Абалакіною,. схильність до ідеалізації партнера властива людям з найвищим рівнем особистісного зростання. Цікаво, що чоловіки більш схильні ідеалізувати своїх партнерок, ніж жінки [1], Л.Я. Гозман зауважував,-що це може бути пов'язане з традиційною роллю чоловіка в любовних стосунках, де він займає більш активну позицію, ніж жінка, чоловік має долати більше труднощів і тому значною мірою потребує ідеалізації партнера. Ідеалізація не суперечить знанню. Знання закоханим об'єкта своєї любові - це дійсно інше, більш точне знання [5, 347]. Е. Фромм про об'єкти любові писав: «Неправильно було б вважати, що любов - це перш за все ставлення до певної конкретної людини; це - установка, орієнтація характеру особистості, яка визначає ставлення особи до світу в цілому, а не до одного лише об'єкта любові. Якщо людина любить тільки когось одного і байдужа до всіх інших своїх ближніх, її любов ~ це не любов, а всього лише симбіотична прихильність, інакше кажучи - розширений еготизм. Проте більшість людей вважає, що любов визначається об'єктом, а не здатністю. Те, що вони не люблять нікого, крім «коханої» людини, вважають доказом «сили» своєї любові. Ця помилка схожа на згадану вище. Оскільки люди не розуміють, що любов є діяльністю, душевною силою, вони вважають, що потрібно знайти відповідний об'єкт, а інше додасться само по собі. Цю установку можна порівняти з установкою людини, яка хоче намалювати, але замість того щоб вчитися, говорить, що їй потрібно лише дочекатися відповідної натури, і варто її знайти, як вона створить прекрасне полотно. Якщо я насправді люблю одну людину, я люблю всіх людей, я люблю весь світ, я люблю життя. Якщо я можу сказати комусь: «Я тебе люблю», то потрібно, щоб я міг цим сказати: «У тобі я люблю всіх; люблячи тебе, я люблю весь світ, у тобі я люблю і себе самого».
З твердження, що любов - це установка, яка стосується всього, а не лише однієї людини, не випливає, що види любові не відрізняються один від одного залежно від особливостей її об'єкта [21,192—193]. Е. Фромм виділяв декілька видів любові: братерську, материнську, еротичну, любов до себе і до Бога. В основі всіх видів любові лежить братерська любов, яка є почуттям відповідальності, турботи, пошани, знанням іншої людини, бажанням допомогти їй у житті. Саме така любов згадується в Біблії: «Полюби ближнього свого, як самого себе» [3,18-39]. Братерська любов - це любов до всіх людей. Материнська любов є підтвердженням життя дитини, її бажань І потреб. Становлення дитини має два аспекти: 1) турботу і відповідальність, необхідні для підтримки її жит 2) установку, яка породжує в дитини любов до життя, відчут Еротична любов є пристрасним бажанням повного злиття, по-г.днання з однією людиною. На відміну від братерської і материнім,кої любові, які не обмежені одним об'єктом, це бажання виняткове, а не загальне. Незважаючи на це, все ж таки це любов до всього людства, всього живого в особі однієї людини. «Вона виняткова, -назначав Е. Фромм, - лише в тому сенсі, що я можу злитися повністю і пристрасно тільки з однією людиною. Еротична любов виключає любов до інших тільки в еротичному злитті, у повному відданні поїм проявам життя, але не в сенсі братської любові» [21,193]. Якщо 3. Фрейд описував любов до себе з погляду психіатрії і для нього любов до себе ~ це нарцисизм, лібідо, спрямоване на самого себе, то Б. Фромм вважав, що любов до інших і любов до себе не виключають одна одну. Більше того, любов до себе виявляється у всіх, хто здатний любити інших. Любов неможливо розділити, як неможливо розірвати зв'язок між «об'єктами» любові і особою,.яка любить. Егоїст не зд'атний любити інших, але він не здатний любити й себе. Потреба любити, вважав Е. Фромм, ґрунтується на переживанні ні дчуженості і потреби долати тривогу і відчуженість у поєднанні. Тому «релігійна форма любові - це те, що називається любов'ю до І >ога, - у психологічному сенсі нічим не відрізняється від інших її форм. Вона також виникає з потреби долати відчуженість і досягати поєднання. Любов до Бога багатогранна і різноманітна, як і лїо-ІІив до людини... Любов до Бога є вірою в Бога, в його існування, в його справедливість, в його любов. Любов до Бога є розумовим переживанням. У східних релігіях і містицизмі любов до Бога є на-111 Іуженим переживанням єдності, яке нерозривно пов'язане з про-н І«ш цієї любові в кожний момент життя» [21,192-219]. Тема любові посідає важливе місце в.гуманістичній теорії А. Ма-• мі (>у, який припускав, що властиві людині потреби, зокрема потре-»т в любові, природжені, або інстинктоїднь Усі вони організовані в и '.[шрхічну систему пріоритету або домінування. Порядок черговості під нижчих до вищих потреб такий: фізіологічні потреби, потреби (н'лнеки й захисту, потреби належності і любові, потреби самоповаги, потреби самоактуалізації, або потреби особистісного вдоскона-Інміня. За А. Маслоу, домінуючі потреби, які розташовані внизу
«піраміди», мають бути більш-менш задоволені до того, як людина усвідомить їх наявність, та бути мотивованими потребами, які займають вище положення. Так, фізіологічні потреби і потреби безпеки й захисту мають бути доведені до певної міри, перш ніж виникнуть і вимагатимуть задоволення потреби належності й любові. А. Маслоу припускав, що середня людина задовольняє свої потреби приблизно в такій пропорції:. 85% — фізіологічні", 70% -безпека й захист, 50% -любов і приналежність, 40% -самоповага і 10% -самоактуалізація [25]. Потреби, які актуалізуються в ієрархії, виникають поступово: люди не просто задовольняють одну потребу за іншою, але одночасно частково задовольняють і частково не задовольняють їх. Потреби належності і любові (утворюють третій ряд в піраміді А. Маслоу) відіграють значну роль в житті дитини - її розвиток безпосередньо залежить від того, зростає вона, в атмосфері любові, турботи і ласки чи ні; у житті підлітка - у формі пошани й визнання його незалежності і самостійності (цим частково пояснюється, за А. Маслоу, тяжіння підлітків до різних молодіжних груп - музичних, спортивних, тощо). Молоді люди мають потребу в любові у формі сексуальної близькості, незвичайних переживань з представником протилежної статі. А. Маслоу виділяв два види любові дорослих людей - дефіцитар-на, або Д-любов, і бутійна, або Б-любов. Д-любов ґрунтується на дефїцитарній потребі - це любов, яка прагне одержати те, чого нам не вистачає, наприклад, самоповагу, секс або присутність того, з ким ми не відчуваємо себе самотніми. Таким чином, стосунки мо-- жуть задовольняти нашу потребу в розраді і захисті, при цьому не. важливо, буде це тривалий зв'язок, чи сумісне життя, чи шлюб. Це егоїстична любов, яка бере, ане дає. Б-любов, навпаки, ґрунтується на усвідомленні людської цінності іншого, незважаючи на його недосконалість. Вона не власницька, не настирлива і заохочує іншу людину до позитивного уявлення про себе, самоприйняття, почуття значущості любові - усього, що дозволяє людині зростати. А. Маслоу відкидав ідею 3. Фрейда, що любов і прихильність є похідними від сублімованих сексуальних відтінків. Для А. Маслоу любов - не синонім сексу, він наполягав на тому, що зріла любов є. здоровими, ніжними стосунками між двома особами, які ґрунтуються на взаємоповазі, захопленні і довірі. Цікаві спроби дослідження «механізмів» зародження любовних переживань. Найбільш відомий підхід О. Вейнінгера, який вважав, що диференціація статі ніколи не буває абсолютно закінченою. Усі особливості чоловічої статі можна знайти, хоч би і в найслабкішо- му розвитку, і в жіночої статі. Можна користуватися поняттями і деального чоловіка («Ч») і ідеальної жінки («Ж») тільки як типовими статевими формами. Закон статевого тяжіння, сформульований О. Вейнінгером, доводить: «Для об'єднання, статей потрібні -ідеальний чоловік «Ч» і ідеальна жінка «Ж>>, хоч і розділені в двох різних індивідуумах в абсолютно різних поєднаннях»[4,12]. Автор вважав, що в існуванні інституту шлюбу переконує наявність' нсіличезної кількості проміжних стадій, що дозволяє знайти двох індивідів, які ідеально підходять одне одному [4,12]. О. Вейнінгер ІІиступав проти шлюбів зі сватанням, оскільки розпізнавання відповідних партнерів відбувається лише при безпосередньому спілкуванні чоловіків і жінок, і їх союзи, які ґрунтуються на взаємному тяжінні, дають здорових нащадків. Шлюбні союзи, які виникають:І;І допомогою свах, приводять до виродження. Американські психологи Е. Бершайд і Е. Уостер сформулювали двоступеневу модель любовної пристрасті: 1-й ступінь - фізіологічне збудження; 2-й ступінь - когнітивна атрибуція, тобто визначення свого стану. На думку авторів цієї моделі, фізіологічне збудження, яке загострює наші почуття, може бути викликане як приємними, так і неприємними переживаннями (страхом,, небезпекою і т.д.)»будь-які стресові ситуації підвищують емоційну чутливість. Наприклад, почуття небезпеки посилює потребу в спілкуванні й емоційній близькості з тим, хто цю небезпеку поділяє. Подальше залежить від причинної атрибуції - у чому людина буде вбачати причину свого емоційного стану і які висновки звідси зробить [2,57]. Деякі психологи вважали, що основою закоханості є процес, тотожний імпринтингу. На певній генетичне обумовленій стадії розпитку організму формується готовність до відображення певного Ігаду стимулу; надалі він стає особливим еталоном, який викликає потребу лише в такому і жодному іншому партнері [12, 330]. ' Нині досить поширені публікації про хімічні теорії любовних переживань, 3 цієї точки зору, пристрасні почуття (закоханість) спри-11 инені хімічною речовиною фенілетіламіном - ФЕА, спокійна прихильність (мається на увазі любов чоловіка і жінки) - ендорфінами. 1 вироблення збудливого ФЕА відбувається на ранній фазі закоханості, «коли ми ще любимо саму любов», а вироблення заспокійливих ен-Дорфінів - пізнішою любов'ю, «коли ми любимо конкретну людину». Ще одна речовина бере участь у любові - окситоцин. Як і вся решта хімічних складових любові, окситоцин виробляється в мозку. Його називають «речовиною обіймів»: він робить чутливими
нервові закінчення, допомагає м'язам скорочуватися і «буквально штовхає закоханих в обійми один до одного».. Прихильники хімічних теорій стверджують, що під дією певних речовин виробляється залежність від них. З цієї позиції, постійна зміна партнерів (все нові й нові закоханості) у деяких людей пояснюється потребою у ФЕА: тільки при їх вироблені подібні люди оживають. Ендорфіни, згідно з цим поглядом, теж, свого роду наркотик, що дає відчуття безпеки, миру й спокою. Для того, хто не може обходитися без них, втрата партнера - страшна трагедія. Коли такі люди перебувають наодинці, ендорфіни у них не виробляються. Люди, які не можуть жити без ендорфінів, утворюють стійкі шлюбні союзи.' З приводу хімічних теорій любові можна лише зазначити, що всі психологічні зміни так чи інакше пов'язані з фізіологічними і хімічними, оскільки жива людина функціонує як цілісна істота. Але зводити психологічні й моральні закономірності, якими є стосунки між людьми, до хімічних неправомірно. Спроби біологізації і хімізації психічних процесів робилися й раніше, проте сьогодні спостерігається пожвавлення подібних теорій: пояснення вищого че-рез нижче і впровадження цих поглядів в маси через різного роду популярні видання. Цікавих доглядів щодо проблем закоханості і побудови довготривалих стосунків між закоханими людьми дотримувався американський психотерапевт Д." Деліс. Він стверджував, що існують можливості дещо різного розвитку таких відносин. На ранній ртадії закоханості обидва партнери, звичайно однаково емоційно -залучені у стосунки, прагнуть сподобатися одне одному. При сприятливому розвитку відносин вони через деякий час вступають у період урівноважених стосунків. Проте часто виникає деякий дисбаланс, який Д. Деліс називає парадоксом пристрасті. У разі дисбалансу один з партнерів значно більше залучається до відносин, відчуває втрату контролю над партнером і виявляє сильний неспокій із цього приводу. Таку людину автор умовно називає «підлеглим» у парі. Інший партнер менше залучений у відносини, має потребу в більшій свободі, проте переживає при цьому почуття провини за свою «незрілість». Такого партнера Д. Деліс називає «ведучим» у парі, оскільки в основному від нього залежить, збережуться стосунки чи ні. Автор пояснює емоційний дисбаланс трьома чинниками: 1) відмінності в привабливості партнерів (у широкому розумінні, тобто не тільки зовнішньо); 2)'відмінності індивідуальних особливостей; З).дисбаланс об'єктивних обставин. До відмінностей індивідуальних особливостей Д. Деліс відносив, наприклад, такий випадок, коли один з партнерів любить самотність і здатний довгий час жити один, а інший прагне до емоцій -Іюї близькості (що виявляється в бажанні частіше спілкуватися з партнером). За Д. Делісом, у подібній ситуації перший партнер «самотній», як менш залучений у відносини, може виявитися «веду-1 Іим» в парі, і від нього залежатиме, збережуться ці стосунки чи ні. Дисбаланс об'єктивних обставин може виникнути на будь-якій стадії відносин, зокрема, вже в шлюбі. Причинами можуть бути абсолютно різні життєві ситуації: найчастіше це народження дити-Іга і вимушена обмеженість жінки-матері стінами дому при набагато більшій свободі працюючого чоловіка (у цьому випадку вона є емоційно залежною і підпорядкованою в парі). Втрата роботи чоловіком і вихід на службу дружини-домогосподарки можуть також, значною мірою змінити емоційний баланс відносин між ними: у цьому випадку вже чоловік прагне до більшої близькості і спілкування. У тривалих сталих подружніх стосунках також є зміни способу життя (безробіття, переїзд родичів похилого віку, дорослішання дітей і їх відділення й т.ін.), які сильно змінюють емоційні стосунки в парі, і призводять до почуття втрати любові або амбівалентності почуттів у «ведучого», а також зміну ролей «ведучий-підлеглий». У таких випадках необхідна серйозна робота над відносинами заради збереження шлюбного союзу. У зв'язку з цим автор рекомендує звертатися до психотерапії. Д. Деліс. вважав, що інститут шлюбу сприяв (і сприяє) побудові більш урівноважених відносин між тими, хто любить. У наш час, пише він, серійні шлюби (тобто часті розриви стосунків) посилюють дію дисбалансу. Д. Деліс зазначав, що більшість пар, які живуть разом без сер Т. Кемпер спробував створити типологію любові в межах соціально-інтерактивної теорії емоцій. У будь-яких відносинах (не тільки міжособистісних, але й тих, суб'єктами яких є цілі соціальні системи, наприклад держави). Він виокремлював два незалежних чинники - влада, тобто здатність силою змусити партнера по спілкуванню зробити те, що від нього очікується, і статус — бажання партнерапо спілкуванню йти назустріч вимогам суб'єкта. Бажаний
б результат у другому випадку досягається не силою, а завдяки позитивному ставленню партнера. Базуючись на цих двох чинниках, Т. Кемпер виокремив сім типів любовних відносин у парі: 1. Романтична любов — пара, володіє і статусом, і владою сто 2. Братерська любов — ґрунтується на взаємному високому ста 3. Харизматична любов, в якій один партнер володіє і стату 4. «Зрада» - один партнер володіє владою і статусом, інший - , втрачає статус. 5. Закоханість - один з партнерів володіє і владою, і статусом, інший - не користується ні тим, ні іншим. Ілюстрацією може бути любов без взаємності. 6. ^Поклоніння» - один партнер володіє статусом, не володі 7. Любов між батьками і маленькою дитиною — один партнер При цьому будь-які реальні відносини мають комплексний характер і до одного типу не зводяться [5, 89-97]. У психології визначали моделі любові ще за одним оцінним параметром. Одні автори розглядали любов як прояв слабкості і недосконалості людини, інші вказували на конструктивний характер цього почуття. До моделей першої групи може бути віднесена, напривр.лад теорія Л. Каслера. Він вважав, що існують три причини, які змушують одну людину покохати іншу. Де, по-перше, потреба в підтвердженні своїх установок і знань про світ. По-друге, тільки кохаючи, можна.регулярно задовольняти сексуальну потребу, не переживаючи при цьому почуття сорому. По-третє, любов є конформною реакцією щодо норм суспільства. Любов є сплавом різних емоцій, до-
мінуючу роль серед яких відіграє страх втратити джерело задоволення своїх потреб: таким чином, закоханість робить людину скованою, залежною, тривожною, заважає її особистісному розвитку. Закохана людина ставиться до об'єкта своєї любові амбівалентне. Вона одночасно відчуває до нього й позитивні почуття: наприклад, подяку як до джерела життєво важливих благ (перш за все, психологічних), і негативні - ненавидить його як того, хто має над ним владу і може в будь-який момент припинити підкріплення його потреб. По-справжньому вільна людина, за Л. Каслером, це людина, яка не відчуває'любові [5, 89—97]. Уже сама згадка про амбівалентність почуттів свідчить про те, що йдеться про любовну пристрасть (за типом еросу або навіть манії в класифікації Д. Лі), яка не м,оже бути основою шлюбно-сімейних відносин. Любов іноді стає чинником, який перешкоджає збереженню сімейного союзу. А.Р. Харчев з цього приводу говорив, що уявлення про щастя (а отже, і про щасливі шлюби) завжди пов'язані з реалізацією певних очікувань. Любов же, навіть ілюзія її, невимірне завищує ці очікування, загострюючи тим самим суперечку між ними і реальністю шлюбу, унаслідок чого посилюється небезпека розчарування в даному конкретному.шлюбному союзі [22]. Е. Бершайд розрізняла любов-пристрасть і любов-дружбу. Лю-бов-пристрасть, за її визначенням, є «станом непереборного бажання з'єднатися з коханим». Якщо почуття взаємне, партнери переповнені любов'ю і переживають радість, якщо ні - воно спустошує і призводить до стану відчаю. Любов може існувати кілька місяців, іноді - кілька років, але пристрасть не може бути вічною [13]. Любов-дружба - ніжність, яку можна відчувати до людини, життя якої тісно переплетене з твоїм власним. Західнонімецький психолог X. Шельськйй стверджував: якщо очікування любові стає.першочерговим мотивом шлюбу, то основний сенс сімейного життя з його повсякденними турботами, доглядом за маленькими дітьми зводиться до загибелі цих ілюзій, руйнування чарівності, що нерідко призводить до пошуків нового любовного партнера [11]. • Здавна вважалося, що шлюб слід укладати, спираючись на спокійні, розумні стосунки між-чоловіком і дружиною, у цьому випадку з роками взаємна прихильність не зникає, а липіе міцніє. Предмет пристрасті, навпаки,, швидко втрачає свою привабливість і може навіть стати ненависним, оскільки пристрасна любов егоїстична, це любов для себе, для задоволення своїх потреб.
«..;Ви хочете одружуватися за пристрастю, не буде з цього користі, це мені добре відомо на багатьох партіях», — попереджав в одному з листів ще в XIX столітті оптінський старець Макарій [14,50], У сучасному світі в значній частині культур, як і раніше, не нада -ється таке значення романтичній любові, як у країнах Заходу. Під час опитування 50 сімейних пар у Джайкурі (Індія) з'ясувалося, що ті, хто одружився з любові, повідомили про згасання любовного Почуття, якщо їх шлюб тривав більше ніж п'ять років. Ті, хто одружувався за розрахунком, навпаки, зазначали посилення почуття любові порівняно з тим періодом, коли вони були нареченими [13]. Збайдужіння часто призводить до розчарування, особливо тих, хто вважав таку любов необхідною як для укладання шлюбу, так і для його стабільності надалі. Д. Сімпсон, Б. Кемпбелл ІЕ. Бершайд припускали, що «різке збільшення розлучень в останні двадцять ро-' ків обумовлене зростанням важливості в людському житті сильних позитивних емоційних переживань (наприклад, романтичної любові), переживань, які з часом втрачають свою гостроту» [2,62]. На відміну від північноамериканців азіати схильні фокусуватися не стільки на особистих переживаннях, скільки на практичному аспекті соціальної прихильності, і тому менше схильні до розчарування, як і до самозосередженого індивідуалізму, який з часом може призвести до розриву відносин і до розлучення [13]. Песимістичний погляд на співвідношення дошлюбної любові і любові в шлюбі був характерний для російської класичної літератури. «У цей час (на межі ХУИІ-ХІХ ст.) у літературі затвердилися два канони - про любов героїв до весілля розповідалось в піднесено-сентиментальному, потім пристрасно-ром.айтичному дусі, про сімейний побут і виховання дітей заведено було говорити в глузливо-іронічному тоні» [2., 64]. Моделі другої групи (оптимістичного погляду на любов) назвав А. Маслоу. Любов психічно здорової людини характеризувалась, за Маслоу, перш за все зняттям тривожності, відчуттям психологічного комфорту. Вона ніяк не пов'язана з вихідною ворожістю між статями. Модель А. Маслоу побудована на аналізі стосунків кількох десятків людей, відібраних за критерієм близькості до рівня са-моактуалізації. Найого думку, задоволеність психологічним і сексуальним аспектом відносин у членів пари з роками не зменшується, як завжди, а збільшу ється. Стосунки цих людей дійсно рівноправні. За твердженням А. Маслоу, хвороба одного стає хворобою обох. Н.А. Іваницький, зібравши протягом останньої чверті XIX століття достовірний матеріал про побут селянства Вологодської губернії, писав, що народ визнає в любові серйозне почуття, з яким не можна жартувати. На підставі прислів'їв і розмов із селянами він доводив, що для них «почуття любові - головний стимул, який.чмушує людину працювати і піклуватися про придбання власності:І причини майбутнього блага своєї сім'ї»; «сердечні відносини між чоловіком і дружиною зберігаються до кінця життя» [8, 57-58]. Е.Г. Ейдеміллер і В.В. Юстицький розглядали емоційні симпатії як цементуючу силу в сімейних стосунках. Вони зазначали, що симпатія певною мірою нейтралізує стани фрустрації в міжосо-бистісних відносинах, у тому числі й у сімейних. Легше виникає пдаптація до фруструючих особливостей характеру подружжя. Виникає ефект «розчинення фрустрації». Симпатія спричиняє збільшення інтересу до об'єкта захоплення (наприклад, до людини, яку люблять). При цьому важливо, що інтерес доброзичливий, пов'язаний з прагненням допомогти, спільно радіти або засмучуватися, що, у свою чергу, зумовлює більшу взаємовідвертість і внаслідок чого зростає емпатія. Звідси і значення симпатії б профілактиці і пом'якшенні міжособистісних сімейних конфліктів [23]. Оптимістичної точки зору на любов як на мотив шлюбу дотримувався й Н.Р. Юркевич, який виокремлював також і негативні мотиви: 1) прагнення позбавитися самотності; 2) необхідність через народження або вагітність; 3) легковажність. Любов як духовна і фізична єдність у більшості подружжя не змен-шується з віком, а любов як мотив шлюбу виявляється найбільш надійним для щасливого союзу. Цей мотив є також деякою протиотрутою життєвих негод. Р. Стернберг писав: «Ми повинні постійно працювати над розумінням, відтворенням і відновленням наших любовних відносин. Взаємостосунки схожі на будинки, які з часом починають руйнуватися, якщо їх не підтримувати і не підправляти. Ми не можемо сподіватися на те, що взаємостосунки самі про себе потурбуються, я к ми не можемо цього чекати від архітектурної споруди. Навпаки, цо ми повинні нести відповідальність за якість наших відносин і піклуватися про їх міцність» [26,119-135]. 2,2. Етнопсихологічні уявлення про шлюб в Україні ()друження в Україні здавна вважалося однією з найголовніших подій у житті людини: «Заміж вийти - не дощову годину перестоя-пі •>, «Одружуючись, сім раз подумай, а раз женись», «Одружують-І м І не на рік, а на вік». Ці народні прислів 'я узагальнюють традиційні
погляди про одруження, де втілилися споконвічна народна мораль, етика, звичаєве право і, зрештою, світоглядні уявлення українців, і Перші відомості про укладання шлюбу, стосунки між членами родини і невістками знаходимо в «Повісті врем'яних літ» літопис- ] ця Нестора: «...поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірні, 1 і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до І свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І шлюбні оби- І чаї мають: не ходить жених по невісту, а приводить її ввечері, на- І ступного дня приносять, що за неї дадуть» [15, 257]. У Густинсь- 1 кому літописі зазначається, що в давніх слов'ян богом шлюбу і роду І був Ладо, якому молилися, приносили треби, щоб шлюб був міц- | ний і добрий: «Богь пекельний, сего вірили бьіти богомг женитвьі, І ' веселія, утішенія і всякого благополучія, якоже ЕллиньІ Бахуса; І семужертвьіприношахухотящіи женитися, дабьі егопомощію брак І добрьій й любовний бьшт>» [15,257]. Традиційна народна мораль високо цінувала честь, гідність дів- і чини, які разом з добротою, природною красою, здоров'ям і праце-любністю були головними. Втрата дівочого вінка до одруження вва-1 жалася важким порушенням традицій, ненормальним і винятковим ] явищем. Народними звичаєво-правовими засадами і поетичним сло-1 вом у молоді утверджувалися чисті, щирі взаємини, вірне кохання, 1 світлі почуття. У виборі пари для одруження надавалася перевага! взаємному коханню. Звичайно, лагідна вдача українців, їхня сенти-1 ментальність, здатність до глибоких почуттів, ніжне ставлення до І коханої не могли не позначитися на дошлюбних стосунках: Ой у полі вітер віє, А жито половіє, А козак дівчину Та й вірненько любить, А зайнять не посміє [9, 253]. Дійсно, дошлюбні інтимні зв'язки були неприйнятні - це гріх,] який суворо засуджувався народною мораллю. Водночас хлопців! виховували так, щоб вони жаліли дівчат, не заподіювали їм горя і] не виставляли на глум і сором: Ой тим ЇЇ не займає, А що сватати має, Ой тим же він, Ой та й не горнеться, А що слави боїться [9, 253]. Відомий своїм критичним ставленням до всього українського російський літературний критик В. Бєлінський (1811-1848), по| лемізуючи про походження давньоруської пам'ятки «Слова о полку Ігоревім», високо оцінює родинні стосунки малоросів-українців, де <<...взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав» [17]. У структурі весілля відображена дохристиянська форма шлюбу викрадання нареченої, діалог старостів про кунищо-красну дівицю та мисливця (нареченого), викуп коси, грошовий штраф «за безчестя» тощо. Французький інженер Гійом Левассер Боплан, подорожуючи Україною в першій половині XVII ст., засвідчив також нетрадиційне сватання дів-чини до вподобаного нею хлопця. Вона йшла до батьків парубка, сідала в хаті і починала вихваляти свого обранця такими словами: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і л Іобитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене:ш жінку». Потім просила в його батьків згоди на шлюб. Якщо ж мала відмову чи одговір, що хлопець ще молодий, не готовий одружуватися, то казала, що не залишить їхньої оселі, доки він не візьме її за жінку. І наполягала на своєму, не виходила зі світлиці, доки не домагалася згоди. І батьки, як правило, погоджувалися, починали намовляти сина, щоб пильніше придивився до дівчини, я к до майбутньої дружини. Зрештою, усе влаштовувалося і гуляли посілля [17]. Схожу дівочу ініціативу в цьому делікатному питанні оспівано і в українській народній пісні: А в тій світлоньці ґречна панна сидить, Ґречна панна, панна Ганнуся. Ой сидить, сидить, три хустки рубить. Першую рубить свому свекрові, Другую рубить своїй свекрусі, Третюю рубить свому милому. - Ой дати б, дати, ким передати? Ні сором, ні два, понесу сама. — Як у двір ввійшла, як зоря зійшла. В сіни влетіла ластівочкою, До хати увійшла невісточкою [9, 254]. Таке сватання здебільшого використовувалося тоді, коли хло-ІнмІ,ь обманув дівчину, для якої ця форма шлюбу була виходом із 111 • 11 риємної ситуації. У XIX — на початку XX ст. для дівчини, як правило, шлюбним піком вважався шістнадцятирічний вік, а для хлопця - вісімнад-І І.нтирічний. Однак у народному побуті збереглося і чимало залиш-к І й давніх народних традицій, які припускали порушення цих ві-І,І тих меж, зокрема домовленість між родичами про укладання шлюбу між малолітніми. Не допускалося близькокровне спорід- І нення, що вважалося злочинною і гріховною подією. Народний зви- І чай передбачав також дотримання черговості у багатодітних сім'ях: і молодші сестри і брати повинні були одружуватися пізніше, ніж І старші. До XVII ст. в Україні існував громадський шлюб, який ста- І вав чинним лише після громадського весілля. Молоді могли жити І окремо кілька років, а разом — уже після весілля. Збереглися чис- І ленні церковні розпорядження про обов'язковість вінчання, які І тривалий час у народі ігнорувалися. Прикладом є «Заповіді» мит- 1 рополита Георгія (XI ст.): «...без венчания жон не поймати нико- І му же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работнику» [9, 256]. І Водночас церква дозволяла багатоженство князям і боярам, обвін- і чаних з трьома, а то й чотирма жінками. Шлюб як акт створення нової сім'ї юридичне санкціонувався церковним вінчанням і відповідними записами в документах світської влади. Однак у народному побуті стійко зберігалися й функціонували давні традиційні фор- | ми укладання шлюбу, зокрема передшлюбні усні чи письмові угоди ' між батьками, родичами одружуваних, взаємні звідини чи оглядини дому, господарства молодих, обрядові церемоніали сватання молодої, заручин з відповідною атрибутикою і знаковим виразом зго-! ди на одруження, що побутувало здебільшого в усіх регіонах України, а правомірність визнавалася навіть офіційною. Наприклад, коли дівчина подала під час сватання старостам рушники, то це означало домовленість про шлюб. Порушення угоди давало одній зі сторін право позиватися. Головним складником дошлюбної угоди було, як правило, питання про «вінування», тобто наділення молодих рухомим і нерухомим майном, Віно, придане, посаг - поняття, які означали в Укра-1 їні майно для нареченої, а подекуди - парубка, який ішов до дівчи-1 ни в прийми. У деяких місцевостях ці назви мали інше значення: ] віно — земля, худоба, гроші, а посаг — це те, що входило до обов'я-І зкової весільної скрині: одяг, білизна, посуд, постіль і дрібний гос-1 подарськийреманент. Приготувати скриню було обов'язком кож-| ної дівчини та її матері. Батьківське віно традиційно вважалося! власністю дівчини. Завершальним актом укладення шлюбу були] традиційні ритуали і обряди, тобто весілля, які сягають ще дохристиянських часів, зберігши дієвість і пізніше, коли церковна і світ-1 ська влада надавали церковному вінчанню пріоритетного й обов'язкового значення. Матеріали світських судів і церковні документів шлюбних справ XVI—XVIII ст. свідчать, що невінчані шлюби були дуже поширеними. Навіть у XIX — на початку XX ст. часто траплялися випадки, коли церковне вінчання і весілля відбувалися неод- Іючасно. Траплялися різні інтервали (тижні і навіть місяці), але одружувані згідно зі звичаєм могли починати спільне життя лише після традиційного весільного ритуалу. Тільки тоді вони вважалися законним подружжям. Церква трактувала це як приниження християнських обрядів, тому в 1744 році Священний Синод затвердив «височайший» указ, згідно з яким шлюб ставав чинним лише після вінчання, а ті, хто порушував церковний акт, підлягав анафемі. Молодим заборонялося після вінчання жити окремо, оскільки розцінювалося церквою як подружня зрада. До кінця XVII — початку XIX ст. в укладанні шлюбу усно додавалася угода про придане, розподіл землі, худоби чи інших вагомих цінностей. Згодом це оформлялося письмово, особливо при розподілі землі. Типовими були нерівні шлюби, зокрема між багатими та бідними, хоча звичаєве право їх не схвалювало. Нерідко на перешкоді;«коханим були соціальна нерівність («Ти багатий, а я бідна — не пара з тобою»), заперечення батька, матері, родини, які мали свої розрахунки («Рад би я тебе взяти, та не велить моя мати, а хоть мати велить, так рід не звелить»), довголітня солдатська служба, найми, заробітки, людський поговір тощо. Нерівні шлюби часто укладалися батьками без згоди молодих, а то й проти їхнього бажання, однак батьківська воля була для дітей законом, тому одружувалися з примусу: Ой на горі-горі церква мурована, Ой там дівчинонька з примусу шлюб брала. - Ой'шлюбе мій, шлюбе, примушений шлюбе. Ой чи добре мені за нелюбом буде? [9, 255] А яке життя з нелюбом, коли серце за іншим рветься, коли молоде життя зламане чи то в гонитві за багатством, чи то з батьківської любові до своєї дитини, щоб не знала бідності? Чи всі ж тії та сади цвітуть, Що зарані розвиваються? Чи всі ж тії та вінчаються, Що любляться та кохаються? Половина та садів цвіте, Половина обсипається. Одна пара та вінчається, А другая розлучається. А в четвертім броді Да дівчина плаче: За нелюбого йдучи, Собі лихо чуючи [9, 256]. . У нерівних шлюбах чоловік часто ішов до жінки в прийми, а не навпаки, як це було прийнято. Існувало три види приймацтва (за бажанням, за волею батьків, за запрошенням), де найбільше прав мав чоловік, який приходив за волею батьків або за запрошенням, арідше — за бажанням. Фактично він був як вільнонайманий робітник, і ставлення до нього батьків дружини і громади було, здебільшого зневажливим. Одруження було зовсім нестандартним, коли жінка чи дівчина могла взяти собі за чоловіка засудженого за якусь провину до страти, однак за взаємною згодою. У присутності людей у найдраматичніший момент, коли вже виголошений вирок, вона накидала свою хустку на голову нещасного, і, якщо той погоджувався на шлюб, то страта відмінялася. Бувало, що засуджений обирав смерть, зокрема, в історії Запорізької Січі письмово зареєстрований такий випадок на Слобожанщині: назустріч... вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало, потім подивився і сказав: «Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу!» - і зажадав, щоби його швидше повісили» [10, 89-90]. В українців небажання чоловіків одружуватися ніколи не схвалювалося, а, навпаки, засуджувалося. Звичаєве право також вважало самостійним лише чоловіка одруженого, і, скільки б років йому не було, він визнавався парубком, до якого було зневажливе ставлення: , Ой у млині на камені Кукіль не вродився... Старий козак, як собака, Й досі не женився! [9, 258] Відомими є шлюби, юридичному оформленню яких перешкоджали економічні або формальні обставини (у народі - жити на віру), описані в повісті «На віру» (Михайло Коцюбинський). До них ставилися з розумінням і терпимістю, зокрема, коли це зумовлювалось господарськими умовами і потребами повсякденного побуту. 'Українцікажуть: «Як склався в людини шлюб, так і пройде все її життя». Ця народна мудрість виходить з тієї відповідальності, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Список літератури 1. Абалакина М'.А. Межличностное восприятие й динамика предбрач- 2. АндрееваТ.В. Психология современной семьи: Монография. -СПб., 3. Библия. Книги священного писання Ветхого й Нового Завета. В рус- 4. Вейнингер О. Пол й характер. - М., 1990. 5. Гозман Л.Я. О возможности социально-психологического исследо- 6. Гозман Л.Я. Психология амоциональньїх отношений. - М., 1987. 7. Делис Д. Парадокс страсти. - М., 1994. 8. Иваницкий Н.А. МатериальІ по зтнографии Вологодской губернии / 9. ЛепехаТ.В.Українознавство.-К., 2005.
10. Киевская старина. -Кн. 1., 1995. 11. Ковалев С.В. Психология современной семьи. - М., 1988. 12. Кон И.С. Введение в сексологию. - М., 1988. 13. Майерс Д. Социальная Психология. - СПб., 1999. 14. Николаев С. К женихам й невестам. - М., 1999. 15. Полное собрание русских летописей. Т. II. - СПб., 1843. 16. Психология й психоанализ любви / Сост. Д.Я. Райгородский. - Са 17. Січинський В. Чужинці про Україну. - Прага, 1942. 18. Троицкий С. Христианская философия брака. - М., 1995. 19. Файнбург З.И. К вопросу об зтической мотивации брака. Социаль- 20. Философия любви / Под ред. Д.П. Горского. - М., 1990. 21. Фромм 9. Искусство любить: Исследование природи любви. - М., 22. Харчев А.Г. Брак й семья в СССР. - М., 1979. 23. Зйдемиллер З.Г., Юстицкий В.В. Семейная психотерапия. - Л., 24. Юркевич Н.Г. Советская семья: функции й условия стабильности. - 25. Ма8ІотоА.Н.Мойуаиопапарег8опаШ;у(2па).-:М.У., 1970. 26. ВіегпЬеге К. А ігіап^иіаг ої іоує // РзусЬоІоеісаІ кєуіє-«г. - 1986.
Розділ З Типологія сімей та їх функції 3,1. Типові історичні наукові уявлення про психологію сім'ї Вступ до шлюбу і створення сім'ї е звичним явищем, Здається, так було завжди, однак якщо європейський тип шлюбності виник більше 300 років тому, то історія моногамної сім'ї налічує кілька тисячоліть. У первісному періоді людства типовими були такі шлюбно-сімейні відносини [23]: 1, Неподільна сім'я ~ складалася з групи родичів; дружини і -всім чоловікам. 2, Сегментарна сім'я - глава сім'ї має окремих дружин, у бра 3, Індивідуальна сім'я - кожний чоловік має одну або кілька 4, Моногамний шлюб. ІІІлях до моногамної сім'ї був тривалим І складним. Відносини між статями, сімейні функції, статево-рольова поведінка змінюва^ лися. Кожна культура зумовлювала певну нормативну модель сім'ї або групу моделей. Язичницька сім'я. Прикладом с стосунки в давньогрецькій сім'ї та російській сім'ї ХП-ХІУ ст. Жінка мала свободу до шлюбу і в шлюбі. Обмежувалася влада батька і влада чоловіка. Головну роль відігравала «большуха» — старша, найбільш досвідчена жінка, як правило, дружина батька або старшого сина, якій підкорювалися молодші чоловіки великої сім 'ї. Чоловік відповідав за зовнішній, природній, соціальний простір, дружина домінувала у внутрішньому просторі - у домі та сім'ї. У цілому ця сімейна модель така: батьки (мати і батько) можуть знаходитись у різних стосунках: «домінування — підпорядкування» або «конфлікту», боротьби. Батьки (як ціле) протистоять дітям, одне покоління бореться з іншим, а діти завжди підкорю-ються. Давньоєврейська сім'я. Має елементи фратріархату (глава -старший брат), матріархату, але загалом вона патріархальна. Сім'я не була замкненою: до неї входили всі кровні родичі, а також слуги, раби, сироти (усі, хто мали причетність до неї). Чоловіки і жінки брали шлюб молодими. Інцестуозні шлюби були заборонені. Існував чіткий культ значущості чоловіка і дружини, де чоловік був господарем, мав більше свободи і був суспільною цінністю. Жінка мала виношувати і народжувати дітей, допомагати чоловіку в усіх справах, робити його щасливим, задовольняти сексуальні потреби і завжди підкорюватися. Європейський шлюб у Середньовіччі. У IV і V ст. Європа постійно зазнавала нападів північних племен варварів, які мали власні уявлення про шлюб. Наприклад, у германських племен він був мо-погамним, де подружня невірність чоловіка і дружини каралася мораллю і законом. Французькі племена, навпаки, сприяли полігамії і дозволяли купівлю-продаж наречених. Середні віки - це час лицарства, однак ситуація була такою: лицарі одружувалися з дамами свого кругу. Фактично це була соціально-економічна угода: з одного боку, дівчина продавала себе, з іншого - чоловік зобов'язувався утримувати і забезпечувати її та своїх дітей. В епоху Відродження став можливим добровільний шлюб. Водночас лібералізувалися шлюбні уявлення, зокрема, про духовність і сексуальність. Християнська модель. Шлюб і початок сімейного життя був лпснований Творцем, який перед подружжям ставив певні завдання, або функції: - функція «Недобре людині бути одній» (Бут. 2:18); - спілкування має сприяти подружній єдності, цілісності: чо Окремо існують ще дві функції. Благословляється дітонародження («...плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю...») (Іїут. 1:28). Перед сім'єю стоїть також творче і відповідальне завдання догляду за садом, турботи, володарювання над землею, над усім жи-ІІим, що є на ній: «...і володійте нею, і володарюйте...» (Бут. 1:28). У біблійних текстах вказана основна структура сімейних відносин [11]. По-перше, зазначається необхідність відокремлення подружжя від батьківських сімей: «...залишить людина батька свого і матір свою...» (Бут. 2:24). По-друге, указана субординація в стосунках (жінка - помічниця, що кориться чоловіку). (Бут. 2:18). Чоловік і жінка рівноправні: обоє створені за образом Божим, проте відрізняються появою на світ, тілесно і за своїм призначенням у виконанні спільної справи. По-третє, задається якість відносин між чоловіком і жінкою, очевидна взаємна близькість. Подружжя не може «приліплятися», формувати єдину плоть без повної відкритості на всіх рівнях свого природного буття - духовному, душевному, тілесному, без довіри і любові. Ідеальна християнська модель - Батько, Син і Матір (Богородиця) - будується за принципом влади, а саме: сумісності відповідальності і домінування. Ієрархія за шкалою «домінування - підпорядкування»: батько - син - мати, за шкалою відповідальності: батько - мати — син. Крім ідеальної, божественної сім'ї є варіант земної, реальної і сім'ї. Вислів «Святе сімейство» характеризує земну сім'ю ІсусаХри-ста: його, прийомного батька - Йосифа, Діву Марію. У католицизмі особливе значення має культ Богородиці, діви Марії (її психологічна близькість до сина і батька). У протестантстві, навпаки, ігнорується будь-яка її роль. Сім'я —це рівноправні стосунки між чоловіками: батько — син, господар — спадкоємець. Б українській сім'ї сімейні традиції були досить демократичними і базувалися на правах і традиціях ставлення до власності. Наприклад, на Лівобережній Україні і Слобожанщині порівно розділяли батьківську власність між усіма членами сім'ї, у тому числі й дочками. Існував також договір на доглядання (якщо він укладався між батьками і дочкою, то вона успадковувала господарство). Завжди популярною була легенда про матір-берегиню; матір поважали і любили. Жінка мала права у виборі чоловіка, могла дати «гарбуза», а інколи навіть сама обирала нареченого. Тоталітарні стосунки між членами родини не були домінуючими. Однак коли У країна увійшла до Російської імперії і було введене кріпацтво, згодом - до Радянського Союзу, то українська сім' я пережила всі метаморфози свого руйнування і створення пуританської тоталітарної моделі. У вивченні сімейної проблематики сьогодні існують таки напрями: 1. Еволюційний (І.Я. Баховен, Дж.Ф. Мак-Леннан, Дж. Леб- В античні часи існували уявлення про «патріархальність» сімейного укладу і про безладне статеве життя («проміскуїтет»). Батьком «патріархальної теорії» називають Платона. Вона переважала в Середні віки та епоху Просвітництва. Основними положеннями еволюційного підходу є такі [23]: • майже в усіх народів родинне походження по матері перева • на першому ступені статевих стосунків разом з тимчасовими • еволюція шлюбу - це поступове обмеження свободи стате 2. Функціональний (Е. Дюркгейм, У. Огборн та ін.). Сімейні стосунки є похідними від стилю життя та сімейного укладу, що зумовлюються соціокультурними функціями сім'ї (батьківством, родинними зв'язками). Вони законні лише в разі вагітності та народження дитини. Зміна історичних форм сім'ї, виникнення екзогамії виводиться з табу інцесту (заборони кровозмішення). Ключовою є проблема відповідальності у внутрішньо-сімейних та суспільних стосунках, яка здатна визначати їх динаміку. Е. Дюркгейм визначав механізми згуртованості сім'ї, роль кожного сім'янина, взаємозв'язок розлучень і самогубств. Також звернув увагу на те, що сімейні функції змінюються і навіть втрачаються під впливом урбанізації [20]. 3. Етнологічний підхід базується на роботі Ч. Дарвіна «Похо 1) груповим шлюбом; 2) полігінією - один чоловік і кілька дружин; 3) поліандрією - одна дружина і кілька чоловіків; 4) моногамією (довічна і та, що припускає розлучення) - один Етологи констатують природність усіх зазначених форм шлюбно-сімейних стосунків та їх мінливість [20], кардинальну відмін-пість у біологічних мотивах шлюбної поведінки статей, зокрема домінування гіперсексуальністі людини. 4. Емпіричний (Ф. Ле Пле). Сім'я як мала соціальна група, має свою історію виникнення, функціонування і розпаду. Сімейні стосунки будуються на емоційній близькості членів сім'ї, на їх потребах і потягах. При зміні поколінь визнається стійкість сім'ї завдяки схильності до згуртованості. Нестабільність сімейних стосунків пояснюється пресингом індустріалізації й урбанізації, що проявляється в окремому існуванні батьків та дітей, послабленні батьківського; авторитету [6]. 5. Науковий (У. Джеймс, Ч. Кулі, У. Томас, Ж. Піаже, 3. Фройд та ін.) (цей напрямок має право на існування, хоча можна піддати сумніву його назву). Ключові положення: міжособистісні стосунки, значущість близьких стосунків, сім'я - «єдність взаємопов'язаних особистостей», порушення сімейного функціонування, подружні угоди, узгодження сімейних цінностей, структурна організація, функціонування сімейних систем. Сімейні стосунки - це відображення суспільних проявів. Підсумовуючи, можна навести думку С.І. Голода[5], який наголошував, що структуризація сім'ї відбувається протягом тисячоліть, функціональні зміни - з початку XX століття, а активізація особис-тісної взаємодії подружжя - лише в останні десятиріччя. Якщо обмежитись європейською цивілізацією, то можна зазначити: 1)сім'я будується навколо подружніх стосунків; 2) зростає індивідуалізація в сім'ї; 3) виникають альтернативні форми шлюбно-сімейних стосун 4)шлюб втрачає релігійні, національні, соціально-демографічні риси; 5)формуються нові способи вирішення сімейних проблем. 3.2. Соціально-психологічна сутність сім'ї (типи, тенденції розвитку) Власне сім'я - це не просто будь-які контакти між людьми, а такі, у яких реалізуються певні соціальні зв'язки і які опосередковані спільною діяльністю цих людей. У своїй еволюції сім'я пройшла шлях від розширеного типу (складалася із представників кількох поколінь) до сучасної нукле-арної (ядерної), що включає подружжя і дітей. Пропонуються такі критерії еволюції сім'ї [8]: • структурні зрушення (рух від спорідненості (батько - син)! • функціональні зрушення (егалітаризація); • активізація особистісної взаємодії членів сім'ї. Сім'я як мала група має певні особливості: • наявність не однієї, а цілої низки загальносімейних цілей, • * жорсткі нормативні установки сімейних стосунків, що зумов- люють існування в кожній культурі чітко окреслених уявлень про те, коли найдоцільніше створювати сім'ю, якими мають бути стосунки між подружжям, батьками і дітьми, як розподіляються обов'язки між членами сім'ї, які заохочення і санкції слід застосовувати до членів сім'ї в різних ситуаціях тощо; крім тогр, сім'я безпосередньо залежить від суспільних інститутів, що регулюють порядок взяття й розірвання шлюбу, особливих прав і привілеїв, застосування певних санкцій (наприклад, позбавлення батьківських прав) тощо; • чітко окреслену гетерогенність складу сім'ї за статтю, ві • закритий характер сімейної групи, що зумовлюється пев • чітко визначену поліфункціональність сім'ї, що часто пов'я • «історичність», тобто на життєдіяльність сім'ї впливають не • чітко окреслену емоційність сімейних стосунків, які мають На психічний і соматичний стан здоров'я людини особливо несприятливо впливають такі сімейно обумовлені переживання [10]: • глобальна сімейна незадоволеність, фрустрація через розбіж
відкриті конфлікти подружжя, взаємну агресію, якщо незадоволеність не усвідомлюється, а подружжя стверджує, що все нормально, пояснюючи негаразди в сім'ї винятково зовнішніми об'єктивними чинниками, це найчастіше спричиняє неврози, депресії, алкоголізм, акцентуації характеру тощо; в сімейна тривожність, що виявляється в перебільшених страхах щодо здоров'я, певних особливостях спілкування та поведінки членів сім'ї і переживанні безпорадності, нездатності запобігти несприятливому перебігу подій; • почуття провини, пов'язане з сім'єю, коли індивід вважає • надмірне нервово-психічне напруження, пов'язане зі значни Сучасна сім'я нагадує багатошаровий пиріг: у ній можна знайти риси і традиційних, і нових сімейних укладів. Дослідники розрізняють різні варіанти складу (чи структури) сучасної сім'ї. О.І. Антонов та В.М. Мєшков розрізняють за складом такі типи сімей [2]: • нуклеарні сім'ї (від слова «нуклеа» - ядро, тобто головна Учені зазначають, що, коли слід підкреслити наявність у нуклеарній сім'ї, що ґрунтується на полігамному шлюбі, двох та більше дружин-матерів (полігінія), або чоловіків-батьків (поліандрія), тоді говорять про складну нуклеарну сім'ю. Нуклеарні сім'ї висувають підвищені вимоги й до подружніх стосунків. Спрощена структура такої сім'ї, обмежена кількість внутрішньосімейних стосунків потребують • одночасного виконання кількох сімейних ролей (найчастіше суперечливих), що призводить до зростання інтенсивності й емоційності стосунків, підвищення ступеня взаємозалежності подружжя і їх особистої відповідальності за долю шлюбу. Таким чином, психологічний простір нуклеарної
сім'ї звужується, а питома вага особистісних якостей кожного з подружжя збільшується; • розширені сім'ї - являють собою сім'ю, що об'єднує дві або • змішані (перебудовані) сім'ї - утворюються внаслідок шлю • неповні сім'ї — складаються з дітей та когось одного з бать • подружній тип сім'ї - бездітні з різних причин. Залежно від розподілу ролей виокремлюють сім'ї: • традиційні (патріархальні чи матріархальні), в яких один із - у патріархальних сім'ях главою є батько; - у матріархальних сім'ях найвищим авторитетом та • егалітарні (від фр. - рівність), в яких немає чітко визначе Особливості рольових і міжособистісних стосунків членів сім'ї, їх взаємодії відби
Дата добавления: 2013-12-14; Просмотров: 717; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |