Психологічна допомога дітям розлучених батьків

У сучасному суспільстві розлучення перетворились із надзвичайної події у варіант статистичної норми. Громадська думка реагує на розлучення неоднозначно. З одного боку, вона відстоює право окре­мого громадянина позбутися стосунків, які обмежують свободу, принижують гідність або не відповідають його потребам. З іншого боку, розлучення не схвалюються через ту шкоду, якої вони завда­ють дітям.

Про розлучення і про дітей розлучень написано багато книжок, в яких обговорюються психологічні і педагогічні аспекти його негати­вного впливу на дітей. Надаються також поради щодо мінімізації цієї шкоди. На жаль, корисність будь-яких порад у ситуації розлу­чення викликає сумнів, адже, по-перше, негативних наслідків роз­лучення для дитини уникнути неможливо, а по-друге, батьки пере­бувають у такому емоційному стані, що не сприяє слідуванню пора­дам, навіть найправильнішим. Нагадування батькам про шкоду, яку вони завдають дітям, тільки збільшує в них інтенсивність почуття провини, батьки є не тільки ініціаторами ситуації, що склалася, але і її заручниками.

Нагадаємо про деякі психологічні наслідки розлучень, про які мають пам'ятати батьки, що наважились здійснити цей крок.

1. Розлучення відрізняє від інших видів розлуки незворотність.
Саме незворотність того, що відбувається, призводить у випадку
розлучення до переживання дитиною втрати такої самої інтенсив­
ності, як і у випадку смерті одного з батьків. «Досвід розлучення і
смерті одного з батьків з цієї точки зору має так багато спільного,
що немає жодного критерію, за яким можна було б їх відрізнити
один від одного. Особливо це характерно для дітей до семи-восьми
років, які ще не розуміють що таке смерть і сприймають її як «піти
назавжди» [24, 36].

2. Намагаючись визначити, як реагує дитина на розлучення, не
слід орієнтуватися тільки на зовнішні ознаки. Реакції, які доступні
для спостереження, іноді вводять в оману щодо того, як і що на­
справді вона переживає. Бурхлива реакція дитини на повідомлен­
ня про розлучення батьків (сльози, агресія тощо) у певному розу­
мінні є бажаною. Вона відкрито демонструє переживання дитини,
любов дитини до того з батьків, кого тепер не буде поряд. Така реак­
ція є своєрідним закликом по допомогу і розраду, нагадує батькам
про необхідність піклуватися про самопочуття дитини і виважені-
ше ставитися до подальших вчинків.

Відсутність відкритих реакцій може свідчити про те, що дитина керується невисловленими сімейними правилами, які забороняють виявляти негативні емоції («у нас в сім'ї завжди все гаразд»). Мож­ливо, відсутність спонтанних реакцій дитини пояснюється праг­ненням не засмучувати батьків. Деяким батькам здається, що че­рез розлучення вони залишають дитину без майбутнього, пережи­вання провини перед дітьми загострює відчуття безпорадності від розлучення як такого. «Будь ласка, тільки не переживай, зроби мені приємне, тільки не переживай», — сигналізує мати всією своєю поведінкою, і дитина, придушуючи емоції, задовольняє її потребу в самозаспокоєнні.

3. Діти, що пережили розлучення батьків у подальшому житті
можуть мати проблему із переживанням притаманної всім агресив­
ності. Так, вони можуть боятися власної агресивності, остеріга­
тися показати гнів або роздратування у випадку власних невдач
чи несправедливого поводження з боку інших. І через це так і не
навчитися відстоювати власні інтереси. Діти можуть навчитися
спрямовувати агресію проти себе, звинувачуючи самих себе в усьо­
му, що негативного трапляється в житті, аж до схильності до де­
пресивного реагування. Або конфлікт під дією механізмів психо­
логічного захисту може бути витіснений, на його місці утворитись

«агресивна готовність до докору». Навіть невелике розчарування приймає форму катастрофи, на яку вони реагують непомірною роз­дратованістю й відчаєм. Інший варіант — навчитись бачити світ чорно-білим, ділити людей на злих і добрих і відносно одних вияв­ляти тільки ворожі почуття, а до інших - дружні. Такі реакції зберігаються й у дорослому житті, збіднюючи стосунки і спектр реагування на різноманітні життєві колізії.

Тип людини, що постійно відчуває провину, спрямовуючи агре­сію на саму себе, так званий підлеглий характер, також виникає під впливом пережитого розлучення батьків. Таких людей оточу­ючі характеризують як милих, ввічливих, гідних поваги і любові. Але через побоювання зробити «щось не так», образити когось такі люди важко проявляють ініціативу, не прагнуть захищати свої права і, врешті-решт, стають жертвою маніпуляцій. Тоді до дорі­кань самому собі додаються нарікання на невдячність, людську не­справедливість, що остаточно порушує стосунки в сім'ї або трудо­вому колективі і в окремих випадках стає причиною важких депре­сій і готовності до самознищення.

4. До специфічних довгострокових порушень, на думку Г. Фіг-дора, належить почуття власної неповноцінності. Воно з'являєть­ся, коли дитина вважає себе покинутою, такою, яку недостатньо люблять, оскільки вона була недостатньо важливою, щоб батьки могли принести їй в жертву свої власні суперечності. Вона почуває себе нікчемною і неповноцінною, якщо батьки здаються нещасли­вими, а почуття провини змушує боятися здійснення нових поми­лок. І оскільки всі ці уявлення здебільшого залишаються несвідо­мими і жодним чином не пов'язуються з їх джерелом, діти, стаючи дорослими, протягом усього життя відчувають провину, вважають себе не гідними любові і їх мучить страх знову зазнати невдачі. Г. Фігдор говорить про те, що іноді самопочуття дітей розлучень нагадує самопочуття дискримінованих меншостей або груп суспіль­них окраїн. «До того почуття, що «зі мною щось негаразд», дода­ється часто й інше, його можна висловити так: «Я живу тут, серед вас, але, власне кажучи, я, або принаймні велика частина мене, належить зовсім іншому життю». Цим «іншим життям» і є відсут­ній батько або відсутня мати... Звідси з'являється тенденція ви­ключення самого себе і тенденція до відступу». Іноді це дійсно стає мотивом підключення до груп соціальних узбіч, але й там старі про-блеми незабаром спливають знову. Постійна тривога бути неприйнятим і ізольованим, розгубленість, що приховується за ма­скою самовпевненості, неадекватна реакція на критику, яка сприй­мається як ворожа реакція, напад на особистість в цілому.

5. Втеча, припинення стосунків видається єдиною можливістю
розв'язання конфліктів у сфері дружніх, любовних або професій­
них стосунків. Переймаючись страхом бути відторгнутим, така
людина воліє сама зробити перший крок до розриву стосунків, щоб
не наражатися на біль втрати. У разі найменших дорікань з боку
начальства на роботі така людина зразу подає заяву «за власним
бажанням» і за перших ознак незгоди або незадоволення партнера
в особистісних стосунках прагне покинути його. Іноді буває так,
що, оберігаючи себе від болі, спричиненої розставанням, діти роз­
лучень у дорослому віці можуть уникати емоційної прихильності,
дозволяючи собі сексуальні контакти лише з тими, з ким тривалі
«серйозні» стосунки вочевидь неможливі, наприклад, обираючи для
цього тих, у кого вже є сім'я, або тих, хто не підходить для таких
стосунків за віком або соціальним статусом.

6. Діти, що пережили розлучення, у більшості прагнуть до щас­
ливого шлюбу і дають собі обіцянки не повторювати в ньому помил­
ки своїх батьків, але на шляху до виконання цих бажань існують
значні перешкоди, насамперед, через те, що їм не відома модель
нормального функціонального партнерства між чоловіком і жін­
кою в шлюбі.

7. У дорослому житті дітей розлучень їх кохана людина може
ставати об'єктом перенесення почуттів до батька або до матері, що,
у свою чергу, призводить до нових програвань конфліктних ситуа­
цій з дитинства. Сам. вибір партнера може бути обумовлений не-
усвідомленим бажанням відтворити травмуючі стосунки, що мали
місце в дитинстві, розіграти ще раз травмуючі ситуації, щоб цього
разу опанувати ними, прожити їх «якось інакше». Зрозуміло, такі
очікування не є реалістичними.

Іноді діти розлучень зберігають ідентифікацію з тим із батьків, кого вони вважають «постраждалим», наприклад, із розгубленою, безпорадною матір'ю. Тоді, наприклад, дівчинка, через почуття провини, яке вона не усвідомлює, може будувати своє доросле жит­тя так, щоб не бути щасливішою від «бідної покинутої матері», через самопокарання неусвідомлено зменшуючи відчуття вини. Буває й так, що дитина ототожнює себе зі «злим» батьком і несвідо­мо карає себе (за батька), удаючись до самодеструктивної поведін­ки, знищуючі підвалини свого щасливого майбутнього.

8. У сім'ї, у системі «батько - дитина - матір» дитина набуває
досвід стосунків, в яких присутній так званий «третій об'єкт». Як
зазначають психоаналітично-орієнтовані психологи (М. Маллєр,
Е. Ебелін, Д.В. Віннікот, Е. Фрідріх та ін.), використовуючи для
опису такої системи стосунків термін триангуляція, «третій об'-

єкт» присутній фактично в будь-яких стосунках. У ролі «третього об'єкта» не обов'язково виступає конкретна жива істота, це може бути уявна особа, людина з минулого, професійна діяльність або захоплення партнера. У дітей, які пережили розлучення, відсутній позитивний досвід стосунків в триангуляціях. Коли дитина живе в тісному емоційному контакті, наприклад, з матір'ю, яка не заохо­чує стосунків з батьком дитини, будь-яке звернення до батька ви­кликає в дитини тривогу, почуття провини, страх, пов'язані з ри­зиком втратити прихильність матері. Як наслідок, діти розлучень у дорослому житті:

- особливо важко переживають можливість втрати партнера,
страждають від ревнощів, перебільшують можливість зра­
ди. Ревнують партнера до його попередніх партнерів, уяв­
них осіб, уявляючи неіснуючі зв'язки, до роботи або до за­
хоплення, якому той приділяє вільний час;
обмежуються тільки одним вектором стосунків. Орієнтую­
чись, наприклад, на партнерські стосунки, виключають усі
інші, адже не вміють перерозподілити свої дії між партне­
ром і чимось «третім» (друзі, робота, хобі), очікують і від
партнера такої самої однобічної відданості;

- хибно розуміють партнерські стосунки як односпрямовані,
що іноді взагалі відштовхує від них. Діти розлучень мо­
жуть свідомо уникати їх, щоб не бути «поглинутими ними
цілком»;

- не бачать користі в тому, що партнер приділяє час і іншим
особам, певній діяльності тощо. Тобто не вміють користу­
ватися своїм тимчасовим виключенням із стосунків з парт­
нером, щоб приділити увагу собі і своїм власним справам;

- народжуючи власних дітей, вбачають у цьому іспит на вмін­
ня будувати стосунки в трійках, і це стає для сім'ї серйоз­
ним випробуванням на міцність. Тимчасове переключення
матері на новонароджену дитину, пізніше спільні чоловічі
інтереси батька й сина невиправдано травмують іншого парт­
нера, викликають у нього неадекватні ревнощі, тривогу
тощо.

Висловимо деякі зауваження щодо того, як зменшити шкоду, якої завдають дітям розлучення батьків.

1. Питання про те, що краще для дитини: жити з одним із бать­ків, але в спокійній і доброзичливій атмосфері чи в «повній» сім'ї, в якій стосунки напружені, мають місце скандали і конфлікти, хоч і знаходить в літературі з психології відповідь на користь першого варіанта, але, на наш погляд, не має практичної цінності. Питання вибору виникає вже тоді, коли, як правило, діють механізми

розлучення! «психологічне розлучення» відбулося де-факто. Якщо ж батькові, що залишився з дитиною, вдається створити комфорт­ну психологічну атмосферу, рівень благополуччя дитини зростає. Про це можна говорити, виходячи з динаміки успішності таких ді­тей у школі, рівня їх комунікативності, невротичності тощо (Ю.Є. Альошина, М.Г. Бейн).

2. Не варто приховувати від дитини факт розлучення до остан­
ньої миті. Г. Фігдор, Д. Відра зазначають, що психологічно розлу­
чення відбувається набагато раніше, ніж його офіційно зафіксова­
ний варіант. Воно може тривати роками, і навіть розпочатися ще
до народження дитини. Дитина реагує швидше на факт психологіч­
ного розлучення. Цікаво, що психологічні наслідки для дитини
лише тільки розмов про наміри розлучитися, коли батьки не зроби­
ли цього і потім тривалий час прожили разом, можуть нагадувати
наслідки справжнього розлучення. На факт психологічного розлу­
чення дитина реагує дратівливістю, вразливістю, скритністю, час­
тими «безпричинними» хворобами. Коли дитина не отримує достат­
ньо інформації щодо того, що саме відбувається з батьками, вона
може домислювати й уявляти те, що відбувається між ними, у більш
загрозливому і тривожному вигляді, ніж є насправді. Іноді подібне
домислювання призводить до того, що діти звинувачують себе в
розлученні батьків.

3. Що і яким чином потрібно сказати дитині про розлучення?
Те, що вони мають почути, може звучати, наприклад так: «Нам з
батьком (матір'ю) стало важко жити разом, і ми вирішили жити
окремо один від одного, але сподіваємося, що це не вплине на тебе і,
головне, на твої стосунки з кожним з нас. Ми тебе дуже любимо і
будемо надалі любити так само сильно, як і раніше».

Щоб дитина легше пережила травму розлучення, у неї повинні зберегтись максимально гарні стосунки як з батьком, такі з матір'ю. Для цього потрібно, щоб кожен з батьків максимально повно брав участь у вихованні дитини. Добре, коли дитина має можливість якийсь час пожити з тим з батьків, хто пішов із сім'ї, провести з ним вихідні, канікули чи відпустку. Батьки не повинні звинувачувати одне одного, налаштовувати дитину проти партнера, робити її союзником в проти­стоянні з іншим, виводячи тим самим її на рівень подружніх стосун­ків, робити заручником саме подружнього конфлікту.

С.В. Петрушин, спираючись на деякі положення теорії Б. Хел-лінгераі власні спостереження, доходить висновку, що «між по­дружніми і батьківськими стосунками має бути чітка межа. Те, що відбувається між подружжям, не повинно стосуватися дітей. Тим більш не можна розповідати про аборти або про те, що «тато тебе не

хотів». Не слід питати дитину про те, чи потрібно виходити заміж або розлучатись. Необхідно чинити так, як вважаєте за потрібне», і далі «розлучення можливе тільки на рівні подружніх стосунків, але не на батьківському» [20, 35].

Страх дітей при розлученні дорослих полягає насамперед у по­боюваннях втратити одного з батьків, оскільки дітям важко розріз­нити рівень подружніх і батьківських стосунків. «Важливо пояс­нити дитині, що розлучення відбувається в чоловіка й дружини, а як батько і мати вони з ним не розлучаються». У разі розлучення батьків, важливо, щоб дитина залишилась з тим з них, хто зумів зберегти здатність «поважати в дитині партнера» [20, 37]. На дум­ку Б. Хеллінгера, саме чоловіки зберігають здатність до цього.

4. Згубні для дитини наслідки мають тривалі суперечки під
час вирішення питання про опіку. Ще більш згубною є ситуація,
коли дитині пропонують самій вирішити, з ким вона хоче бути - з
матір'ю чи з батьком. Тим самим їй пропонується взяти на себе
відповідальність, а разом з нею і провину за надану «перевагу»
одному з батьків. «Коли батьки втягують дитину в суперечку за
опіку, вони вкладають їй в руки ніж, яким вона у відчаї вбиває у
своєму серці одного з батьків. У цей час вона коїть щось таке, за
що. можливо, буде мститися собі й іншим протягом усього жит­
тя» [24, 38].

5. Слід пам'ятати, що діти (особливо молодші за віком) сприй­
мають ситуацію, орієнтуючись на реакцію дорослих. Якщо мати
сприймає розлучення як трагедію, то й дитина, швидше за все, та­
кож відчуватиме себе відповідно. Безумовно, рекомендація бать­
кам у разі подібних обставин «зберігати спокій» може видатися на­
ївною. Але варто хоча б заради дитини не фіксувати увагу на нега­
тивних аспектах ситуації, думати більше про можливості, які несе
майбутнє. На наш погляд, дітей травмує не тільки відкритий прояв
батьками негативних емоцій, а й придушення цих емоцій, удава­
ний спокій, байдужість. Такі реакції також сприяють домислюван­
ню дітьми масштабів проблеми.

6. Бажано допомогти дітям виразити свої емоції, обговорити їх,
допомогти усвідомити джерело їх походження. Пояснення, що в
такій ситуації доречними можуть бути і злість, і розгубленість, і
розпач, допоможе дітям хоча б не звинувачувати себе за «непра­
вильні» емоції. Спокійна, співчуваюча реакція на емоції дитини
продемонструє їй прийняття батьків. Розмова з дитиною про те, що
вона відчуває, допоможе з'ясувати, які необґрунтовані уявлення
криються за її почуттями, прояснити деякі її страхи та тривоги,
заспокоїти її.

7. Створення нової сім' ї не перекреслює психологічні наслідки
розлучення, але може дати дитині нові можливості, частково ком­
пенсувати втрачені раніше. Існує велика кількість бар'єрів, які по­
трібно подолати, щоб повною мірою використати шанс, що нада­
ється новими партнерськими стосунками того з батьків, з яким за­
лишилась дитина. Через ці бар'єри новий шлюб батьків стає черго­
вим приводом для звернення до дитячих психологів і психіатрів.
Але, якщо пощастить створити нові стосунки, дитина (у випадку,
коли вона, наприклад, залишилася з матір'ю) може отримати:

- людину, яку вона зможе любити і яка буде любити її;

- об'єкт, відносно якого можна набувати своєї статевої тотож­
ності, наслідуючи його поведінку або поведінку матері від­
носно нього;

- модель нормальних гетеросексуальних стосунків;

- об'єкт, відносно якого можна вчитись стосункам у «трійці»
(див. вище);

- усвідомлення того, що можливий «новий початок» навіть
після великих негативних переживань, спричинених
ускладненнями в стосунках із значущими людьми.

8. Бажано, щоб у новій сім'ї новий партнер зайняв те місце,
яке справжній батько більше не утримує. «Він не має права нама­
гатися замінити батька або стосунки, які розвинулись між бать­
ком і дитиною після розлучення. Як мати, так і її новий чоловік
повинні розуміти, що вони з їх «новим початком» не можуть ви­
ключити стосунки між дитиною й батьком. Нова сім'я — це сім'я,
у якій мінімум чотири члени, а це приносить усім: дитині, вітчи­
мові, матері й батькові (відсутньому) - відчуття проблеми й конф­
лікту. Але тільки в цьому випадку можуть справдитися надії,
пов'язані з новим союзом, і не тільки для дитини, але й для матері
як для жінки» [6,41].

9. Деякі наслідки розлучення для дитини неможливо передба­
чити і уникнути їх ще й тому, що батьки, які мали б це зробити, є
виконавцями ролей у цій самій драмі розлучення. Вони не є режисе­
рами цих ролей. -Кількість сюжетних ходів у цій драмі обмежена,
деякі аспекти стосунків залишаються поза усвідомленням, адже
всі події виявляються надто «емоційно зарядженими». Свобода
виконавців обмежена «минулим ходом подій, які неможливо стер­
ти певними правилами, виконавцями інших ролей, які між тим.,
переслідують інші цілі, і власним підсвідомим» [24,42]. Саме тому
в ситуації розлучення корисною буває допомога професіонала, сто­
ронньої незацікавленої особи — дитячого психолога, сімейного пси­
хотерапевта.

Дата добавления: 2013-12-14