Сімейно обумовлені негативні почуття. Почуття провини в сімейних відносинах

«Сімейно обумовленими» емоційними станами психологи (Е.Г. Ейде-міллер, В. Юстіцкіс, О.М..Моховиков) називають стани, які виника­ють у членів сім'ї через те, що не задовольняються їхні певні потреби.

Ці почуття стають причиною звернення до психологів-консультантів, сімейних психотерапевтів, консультантів теле­фонів довіри або можуть тривалий час не усвідомлюватись.і ви­являтися тільки під час консультативної і терапевтичної роботи з інших звернень.

Називають кілька типових сімейно обумовлених станів.

1. Стан глобальної сімейної незадоволеності. Він виникає
внаслідок невиправданих (усвідомлених або неусвідомлених, ре­
алістичних або ні) очікувань і сподівань щодо сім'ї. Шлюб сприй­
мається як помилка, сімейне життя викликає негативні емоції.
Іноді член сім'ї готовий обговорювати розлучення як варіант ви­
ходу із ситуації.

Неусвідомлений стан сімейної незадоволеності виявляється опо­середковано. У.члена сім'ї відсутнє задоволення від спілкування з близькими: «мені з ними нудно»; часи, що були до шлюбу, згаду­ються ним як щасливіші: «раніше можна було розважатися, зу­стрічатися зі знайомими»; його непомірно дратують окремі «дріб­ниці» сімейного життя. При цьому член сім'ї намагається зберегти стосунки і стереотипи поведінки, що спричинили цей стан, вважа­ючи, що це «необхідно», і не бачить інших їх варіантів.

2. Стан сімейної тривожності або тривоги. Цей стан зумов­
лений незадоволенням сімейним життям або окремими його аспек­
тами і відчуттям власної безпорадності, невпевненості в собі і своїх
почуттях. Приклади скарг: «Я не знаю, що тепер відчуваю до дру­
жини», «Між нами з'явилося відчуження», «Що б я не зробив, усе
здається не так», «Мене не цінують».

З метою подолання цього стану слід з'ясувати, чи дійсно носій цього стану є таким безпорадним і що саме в його житті залежить від нього.

3. Стан непосильного фізичного або психічного напруження.
Виникає як наслідок прагнення взяти на себе максимум наванта­
ження в сімейних справах, невміння перерозподілити відповідаль­
ність між членами сім'ї. Серед можливих причин також - хронічна
психотравмуюча ситуація (наприклад, невиліковна хвороба когось
із близьких, алкоголізм). Цей стан часто переслідує батьків, що
виховують дітей без партнера.

4. Стан провини, або самозвинувачення. Людина відчуває себе (більш або менш усвідомлено) перешкодою для оточуючих: «Моїй дружині зі мною погано»; винуватцем (дійсним або уявним) усіх невдач,'які виникають у сім'ї: «Я винен, що не можу належним чином забезпечити сім'ю»; схильною сприймати ставлення інших членів сім'ї до неї як такі, що містять звинувачення, докори, хоча насправді вони такими не є. Вони повідомляють, що часто поміча­ють критичні погляди членів сім'ї,їм нерідко здається, що членам сім'ї незручно за них перед друзями й знайомими.

Поведінкові прояви сімейно обумовленого почуття провини, за Е.Г. Ейдеміллером, - це, з одного боку, «виправдувальна актив­ність», коли індивід докладає величезних зусиль, щоб стати корис­ним сім'ї, виправдати своє існування; з іншого — прагнення «за­ймати якомога менше місця», тобто мінімалізм домагань, надмір­на поступливість, схильність брати на себе провину за дійсні або уявні упущення, беззахисність.

Емоції виконують сигнальну функцію і стають у сім'ї перши­ми провісниками неблагополуччя, сигналом про наявність пси­хологічних проблем у подружніх стосунках, а також у стосун­ках між батьками та дітьми. Тому проблема негативних сімейно обумовлених емоційних станів вирішується піляхом поліпшен­ня відносин у сім'ї, налагодження конструктивної взаємодії між її членами.

Існують різноманітні класифікації сімей, які ґрунтуються на тих чи інших ознаках. Родини можна розрізняти і за тим, як вони розв'язують проблеми, що виникають. У родинах, які можна на­звати конструктивними, «такими, що розвиваються», проблеми усвідомлюються, вільно обговорюються і розв'язуються в міру їх виникнення. Члени родини не соромляться виявляти свої почуття, вільно говорять про свої потреби. Через розв'язання протиріч» по­долання кризових періодів відносини в родині усталюються,.зрос­тає любов і взаєморозуміння членів родини, відбувається розвиток кожного з них.

У проблемних родинах існує своєрідна заборона на обговорення виникаючих суперечностей. Нерозв'язані проблеми спричиняють виникнення нових за принципом «сніжної грудки». Переважають негативні емоції, роздратування, почуття провини. Потреби чле­нів родини не реалізуються, наростає відчуження та розчарування в сімейному житті. Такі родини, як не дивно, можуть бути дуже «міцними». Щоб зробити родину стабільною, відповідальність (про­вину) за невирішені проблеми бере на себе хтось один із членів роди­ни, або причини виникнення проблем приписуються оточенню, зов-

нішнім умовам. Родина в такому випадку перетворюється на своє­рідну фортецю, за межами якої її члени бачать ворожий, злий і без­жалісний світ. Ізоляція від оточення, пошук «винуватих» за стіна­ми «дому-фортєці» не сприяє розв'язанню проблем, а лише «консер­вує» них,

На прикладі почуття провини розглянемо динаміку негатив­них емоцій в сімейних стосунках та висловимо деякі зауваження щодо можливостей попередження негативних сімейно обумовле­них станів.

Провина у вихованні дітей. «Найефективніший спосіб посла­бити волю дитини - це викликати в неї почуття провини», — помі­тив Е. Фромм. Багато батьків, не знайшовши кращих способів впливу на своїх дітей, маніпулюють їхнім почуттям провини. «Пе­рестань пустувати, через тебе в мене болить голова», - каже мати, якій заважає надмірна активність дитини. Більш жорсткий варі­ант такої маніпуляції: «Якби не твоє народження, батько став би директором фірми і в нас тоді все було б по-іншому». Така установ­ка програмує в дитини на все життя почуття провини й неприйнят­тя самої себе.

Прагнучи зробити дитину слухняною, придушуючи її волю за допомогою страху (і провини) батьки ризикують виховати сліпих виконавців чужої і не завжди доброї волі.

Бажана мета виховання - формування здатності брати на себе відповідальність за свої вчинки і діяти на основі моральних прин­ципів. Але не через страх покарання або несхвалення авторитету, а виходячи з розуміння доцільності своїх дій і здатності співпережи­вати іншим людям.

Завищені і нереалістичні вимоги до себе. У суспільстві існу­ють певні уявлення щодо того, якими слід бути чоловікам і жін­кам, батькам і дітям. Деякі з цих уявлень через свою нереалістич-ність можна назвати міфами, але, оскільки вони наполегливо пропагуються і навіть є частиною сімейного програмування ді­тей, ці уявлення істотно впливають на нас і на наше самопочут­тя в родині.

Один із таких популярних міфів - «батьки відповідальні за щастя своїх дітей». Дійсно, батьки можуть частково створити умови для того, щоб дитина не відчувала нестатків. Батьки мо­жуть продемонструвати свій власний приклад щастя і поділити­ся своїм досвідом щастя. Однак зробити іншого щасливим прос­то неможливо, оскільки здатність бути щасливим набувається душевною працею самої людини, і ніхто інший за неї цю роботу виконати не може.

Результатом сімейного виховання можуть бути нереалістично завищені вимоги до самих себе. У чоловіків часто буває запрогра­мована підвищена відповідальність за все, що відбувається з ро­диною, за емоційні стани інших, особливо за емоції оточуючих його жінок. Оскільки «відповідати за все» практично неможливо, така установка в життєвому сценарії часто призводить до втечі (занурення в роботу, у хворобу, алкоголізм) або до ранньої смерті.-В останньому випадку кажуть: «Він був справжнім чоловіком: він не умів відпочивати, коли йому було погано, він ніколи не скар­жився, на ньому трималося все в родині». «Реакція провини в чоловіків, - вважає К. Штайнер, - це втеча від почуттів в інтелек­туальну сферу, де він почуває себе впевнено. Чоловік, який приду­шує свої природні почуття, схильний удаватись до роздумів і здо­гадок щодо того, що саме від нього очікують» [28, 39]. Не вміючи здогадатися про справжні очікування жінки, він починає робити те, що, на його думку, є правильним, і ці дії, як правило, ідуть усупереч його справжнім прагненням і очікуванням щодо спілку­вання з цією жінкою. Коли тиск почуття провини стає нестерп­ним, він уриває контакти з жінкою (у разі шлюбних стосунків це може бути ініціювання розлучення, у дошлюбний період це набу­ває вигляду провокації відкритого конфлікту з подальшим розри­вом стосунків).

Жінки часто беруть на себе відповідальність за психологічне благополуччя членів родини, почувають свою провину, коли не здатні опікувати інших членів родини навіть у дрібницях.

Втеча в роботу, у хворобу, в алкоголізм часто означає спробу позбавитися почуття провини, пов'язаного з жорстко запрогра­мованою чоловічою або жіночою роллю. Навіть за агресивністю або необгрунтованими ревнощами може ховатися те саме почуття провини..

Передавання провіши «по колу». Повсякденні спостереження свідчать, що емоції мають властивість передаватися. Шир я посмішка зустрічному знайомому здатна підняти настрій не лише йому, але й тим, кого зустріне і кому посміхнеться вже він. Так само передається агресія. Ілюстрація в підручнику з психології люд­ських стосунків: батько, повернувшись з роботи, де на нього на­гримав начальник, лається з матір'ю, мати зганяє зло на синові, а син дає стусана песику, який, у свою чергу, кусає листоношу.

Нестача, відчуття власної повноцінності в одного або кількох членів родини може призвести до того, що типовим у сім'ї стане «передавання по колу» почуття провини. Наведемо приклад. Бать­ко, з певних причин залишившись без роботи, почуває себе невда-

хою. З ранку, заглушивши почуття провини дозою оковитої, він сідає перед телевізором. Його син з нагоди канікул теж перебуває вдома. Батько посилає його в магазин «допомогти мамі з покуп­ками». Коли ж син, незадоволений тим, що його відірвали від улюбленої комп'ютерної гри, зауважує, що той і сам би міг сходи­ти в магазин, оскільки нічим не зайнятий, батько.називає його ледарем і нікчемою. У цей момент він ніби передає синові естафету негативних емоцій і на якийсь час залишається вільним від влас­ного почуття сорому. Коли на заклик матері всі сідають за стіл обідати, син заявляє: «Здоровий раціон має містити побільше ово­чів і фруктів», чим «перекидає» негатив, що залишився від розмо­ви з батьком, матері. Мати, почуваючи незручність від того, що не перший день годує родину яєчнею, повертає отриману емоцію: «Ди­вись, який розумний, от будеш заробляти гроші, тоді й харчуйся, як захочеш».

Як бачимо, усе почалося з того, що один із членів родини відчув психологічний дискомфорт. Якщо б він своєчасно отримав необхід­ну підтримку, розуміння з боку близьких, передавання негативних почуттів за ланцюжком не відбулося б.

Гра на почутті провини — образа. Образа - спосіб змусити іншо­го відчути провину. Похмуре обличчя, підкреслена холодність у спілкуванні, іноді демонстративне мовчання. Коли ми ображаємо­ся, ми демонструємо іншому свою невдоволеність його діями, спо­діваючись, що він це помітить і стане поводити себе так, як хочеть­ся нам. Коли ж інший не реагує на нашу образу (а це можливе, оскільки ми не висуваємо претензії відкрито), можемо «образитися ще сильніше». Образа для багатьох дуже приваблива, адже в цьо­му почутті е й приємна жалість до самого себе, і почуття власної. правоти, і зловтіха від того, що кривдник усе-таки покараний шля­хом позбавлення його прихильності в стосунках. До того ж тому, хто ображається, не потрібно ані переглядати свою поведінку, ані першим робити крок до примирення. Образа дуже вигідна для скри­вдженого ще й тим, що, накопичивши достатню кількість негатив­них емоцій, так і не помічених кривдником, він отримує внутрішнє виправдання на праведний гнів. Якщо його партнер також полюб­ляє плекати в собі образи, швидше за все, велика частина їх спіль­ного життя пройде в очікуванні, коли ж інший «нарешті все сам усвідомить». Рецепти подібного «цікавого» проводження часу пе­редаються в спадок від батьків, а також широко пропагуються в популярних телевізійних «мильних операх».

Прийняття на себе відповідальності за інших. Допомога іншим людям - дуже важливий і хвилюючий досвід у житті коленого. Однак

існує не так багато ситуацій, коли потрібно цілком брати на себе відповідальність за іншу людину - рятувати її. Частіше допомога передбачає розподіл відповідальності. Але в повсякденному житті буває так, що хтось із членів родини прагне брати на себе відповіда­льність за інших членів навіть тоді, коли ті не просять, хто, навпа­ки, схильний перекладати відповідальність.

Деякі члени родини настільки потребують підтвердження влас­ної значущості через розігрування рол і «рятівника» й опікуна, що навіть привчають (як правило, несвідомо) інших до несамостій­ності, і тоді в сімейному спектаклі періодично розігрується сцена під назвою «Він без мене нікуди»,

Наведемо приклад одного з можливих варіантів научіння чоло­віка до ролі «жертви» і виховання в нього безпорадності.

Дружина, побачивши, що чоловік збирається на роботу, запи­тує: «Ти щось шукаєш?» Чоловік відповідає: «Так, штани». Дру­жина: «Ось вони, візьми». Після багаторазового повторення цієї послідовності дій чоловік забуває, де лежать штани (панчохи, со­рочки), а дружина одержує можливість періодично насолоджува­тися почуттям своєї значущості й переваги кожного разу, коли чо­ловік самостійно не може знайти свій одяг.

Чоловік-невдаха, напевно, відчуває провину або сором за свою власну непристосованість. Дружина ж відчує її в той момент, коли з певних причин, наприклад, через хворобу, не зможе забезпечити свіжу сорочку, або у випадку, якщо чоловік перетворить пошук одягу в обов"язок дружини. Тоді сакраментальне питання: «Люба, де мої панчохи?» - буде нести в собі обвинувачення: «Куди ти їх поділа?» або «Через тебе я запізнився на роботу».

На цьому прикладі можна також побачити, яку важливу роль у сімейному житті відіграють саме приховані і погано усвідомлювані мотиви поведінки.

Пошук винуватця (замість, пошуку відповіді на питання «що робити?»). Наприклад, з'ясування того, хто першим з дітей вда­рив іншого - це пошук винного, а пошук шляхів примирення дітей - це більш бажана реакція з позиції відповіді на питання «що робити».

Процес розслідування того, хто розлив соус на скатертину не зробить скатертину чистою, а той, хто сам візьме відповідальність за виявлену незграбність, випере її з більшим натхненням, ніж у тому випадку, коли його змусять зробити це, провівши «допит із пристрастю».

Борги батьків. Борги дітей. Батьки часто звертаються по пси­хологічну допомогу через почуття провини перед дітьми. їх непоко-

їть, що вони не створили всі умови для різнобічного розвитку дити­ни, приділяють їм замало уваги й часу, не повною мірою виконують свої виховні функції.

С.В. Петрушин вважає, що почуття провини батьків пов'язане із незрілим «дитячим» поглядом на світ. Батьки дають дітям, по-перше, саме життя і, по-друге, створюють умови для життя. Відпо­відь на питання, що важливіше - життя чи умови життя, виявля­ється далеко не однозначною. Варіант відповіді «важливіші умо­ви» свідчить саме про дитячий погляд на світ. «Дитячий, адже ди­тина не усвідомлює цінності життя, а от те, що не купили морози­ва, — це жахливо. Якщо виходити з позиції дорослої людини, жит­тя, безумовно, більш цінне, аніж умови життя». Не буде самого життя — не буде умов. Невміння цінувати життя саме по собі, оці­нювання умов життя вище, ніж саме життя формують психологію самогубця, який розмірковує таким чином: «Якщо такі погані умо­ви життя, навіщо тоді жити».

Цінність життя настільки велика, що-батьки самим лише фак­том народження дитини дають їй так багато, що не можна вирази­ти жодним грошовим чи будь-яким іншим еквівалентом. Тому не може бути ніякого батьківського боргу. «Поганих батьків не буває за визначенням» (С.В. Петрушин).

Коли мати унаслідок добрих намірів каже про те, що все її життя належить дитині, або, розповідаючи про свою любов до дитини, зга­дує, що в її житті«все було покладено на вівтар щастя дитини», тим самим вона натякає на невідплатний борг— заради дитини вона від­дала власне життя. Адекватна розплата за цей борг може бути тіль­ки одна — також життя. Але чиє? Дитини. У разі таких установок матері дитина може несвідомо намагатись піти з життя «відплатити борг», звільнивши життя матері від власної присутності. Схильність до суїцидальної поведінки, психосоматичних розладів, зловживан­ня психоактивними речовинами — способи реалізувати це неусвідом-лене прагнення. Батькам слід зрозуміти, що проживання власного життя заради себе, а не заради дитини, їх особисте щастя ~ запорука благополуччя і щастя дитини. Крім того", щасливі батьки надають гарний приклад, якому виникає бажання наслідувати, надихають дитину на пошук власних шляхів щастя.

Відчуття дитиною боргу перед батьками і почуття провини, пов'язане з ним, випливає з установок, що, оскільки батьки дали дитині життя, свою любов, свої сили, створювали умови для зро­стання дитини, дитина в боргу перед ними і має цей борг віддава­ти. «У разі такої установки виявляється, що життя людини ділиться на дві частини. У першій частині дитина «отримує» від

батьків, а в другій має «віддавати». Виходить, що дитина - це «корисна свійська тварина». Спочатку її вирощують і підкормлю-ють, а потім використовують для себе» [20, 44]. Мотиви для на­родження дитини в деяких батьків ніби підтверджують це став­лення. Дітей іноді народжують, «щоб було кому доглядати в ста­рості», «щоб було Кому води подати». Прагнення деяких самот­ніх матерів «народитивід будь-кого дитину «для себе», щоб було кого любити і щоб був той, «хто буде любити» призводить до та­кого самого розуміння боргу дітей перед батьками. Батьки свого часу отримали і життя, і любов, і турботу від своїх батьків, тому установка на отримання всього цього ще раз, тепер уже від влас­них дітей, означає, на думку С.В. Петрушина, уявлення, що їх власні батьки їм щось недодали. «Формування в дитини бажання відплатити борг перед батьками є включенням його в конфлікт батьків із власними батьками» [20, 46].

Але відчуття боргу перед батьками неможливо позбутися лише шляхом турботи і опікування батьків, адже батьки дають значно більше - саме життя, і адекватною розплатою може стати тільки життя дитини або повне присвячення свого життя служінню бать-кам; За цією логікою створення дитиною власної сім'ї можливе тільки після смерті батьків.

Батьки дають дітям життя — так багато, що цей борг не може бути нічим компенсований. Самим фактом народження батьки да­ють дітям так багато, що діти мають бути їм вдячні вже тільки за це і не вимагати від них нічого, із вдячністю брати від батьків тільки те, що вони хотіли б і можуть їм дати.

Оскільки цей борг неоплатний, віддавати батькам його! не по­трібно. Цей борг діти віддають своїм дітям через любов до них, до світу. Батьки ж не повинні нічого вимагати від дітей, визнаючи пріоритет стосунків у створеній дитиною сім'ї, і можуть брати лише те, що діти готові їм давати на принципах поваги і шани.

Наведемо деякі рекомендації, дотримання яких допоможе уник­нути небажаних сімейно обумовлених емоційних станів, не при­пустити неконструктивного почуття провини, збільшити взаємо­розуміння й довіру в родині:

в спробуйте виправити те, що можна виправити, пробачте собі те, що виправити не здатні;

• найбільш трагічні помилки найчастіше виправити не мож­на, але можна знайти сенс у тому, що відбулося і навчитися жити з цим. Усвідомлення своєї провини в такому випадку і щиросердне покаяння здатне призвести до глибокого духов­ного перетворення людини; '

навчіться сприймати помилки як досвід. Поставте собі пи­тання, чому те, що відбулося, може вас навчити; відпустіть минуле, будьте відкриті майбутньому; проаналізуйте, чи не ставите ви до себе надмірні або нереалі­стичні вимоги. Чи не порівнюєте ви себе з нереалістичним ідеалом? Навчіться тому, що психологи називають «мужніс­тю бути недосконалим»;

подумайте, чи не намагаєтеся ви грати роль «рятівника» для інших? Тим, кого ви «рятуєте», рано чи пізно це набрид­не, і тоді вас можуть звинуватити в тому, що ви недостатньо ефективно граєте цю роль. Перестаньте «рятувати», краще допоможіть іншому навчитися піклуватися про себе; припиніть звинувачувати себе в тому, що почувають інші люди. Ви не можете відповідати за почуття інших людей, але ви відповідаєте за свої дії стосовно цих людей (і хай будуть ці дії доброзичливі й щирі!). Якщо вас намагаються переконати в противному, не виключено, що вами маніпулюють; щиросерде примирення завжди викликає більш глибокі й сильні почуття, ніж помста, злість і образа. Але для того, щоб примирення було справжнім, потрібно зрозуміти пози­цію іншої людини і зробити свою позицію зрозумілою іншо­му. А це відбудеться лише тоді, коли ви відкриєтеся один од­ному. Проясніть свої претензії і почуття, що ними зумовлені; не накопичуйте негативні почуття, навчіться говорити про них, не обвинувачуючи інших. Говоріть про них, уникаючи узагальнень, використовуйте займенник «я». Не намагай­теся стверджувати свою правоту, демонструючи образу; прийміть своє право мати бажання! висловлювати ці ба­жання тим, від кого залежить їх виконання. Формулюйте ваші бажання саме як бажання, а не як вимогу, критику чи погрози. Формулюйте ваші бажання конкретно з вказівкою на кількісні і ситуативні умови. Поясніть, наскільки важ­ливо для вас це бажання. Поясніть, які почуття і потреби пов'язані з цим бажанням. Пам'ятайте, що інший має пра­во відмовити вам;

прийміть своє право, не відчуваючи провини за відмову іншим у тому, що не можете або не хочете їм дати. Навчіть­ся казати: «Ні!»;

якщо вас у чомусь звинувачують, уважно вислухайте й спро­буйте зрозуміти, у чому саме, а також що відчуває ваш спів­розмовник. Не поспішайте виправдовуватися. Виправдання тільки посилює підозри того, хто обвинувачує і ставить вас у позицію неправого. Чесно повідомте співрозмовнику, що ви відчуваєте. Умійте визнати право іншого на свою точку зору

про вас і вашу поведінку, навіть якщо ви з нею не згодні. Навчіться говорити: «Мені зрозуміло, що ви про це думаєте, але я залишаюся при своїй думці». Або: «Мені шкода, що ви такої думки про мене, але я з вами не можу погодитися»;

» у вихованні дітей не намагайтеся придушити їхню волю, перекладаючи на них відповідальність за власні життєві невдачі або нереалізовані можливості;

в заради вашої любові діти готові не тільки взяти на себе прови­ну за ваші невдачі, вони готові навіть пожертвувати собою, намагаючись усупереч своїм схильностям'стати тим, ким би ви хотіли їх бачити. Якщо це вийде, вони стануть нещасливи­ми, якщо ні — почуватимуть себе винуватими. Любіть їх за те, які вони є, і допомагайте їм стати тим, ким вони можуть стати;

• оволодійте прийомами ефективного слухання і технікою
«Я-висловлювання».

Я-висловлювання. У напруженій ситуації спілкування, коли виникають сильні негативні емоції, простий і ефективний спосіб уникнути конфлікту - усвідомити ці емоції і назвати їх партнерові, не звинувачуючи його і не скаржачись. Розповідаючи від першої особи про ситуацію і про почуття, з нею пов'язані, як про свою про­блему, ви пропонуєте партнерові допомогти вам впоратись з цією ситуацією і не відчувати більше небажаних емоцій.

«Я-висловлення» дає можливість:

• відкрито виявляти свої почуття, не придушуючи їх і не ста--
ючи'їх заручником;

• говорити про проблему, не викликаючи у співрозмовника
бажання захищатися або нападати у відповідь;

• краще зрозуміти свої почуття і мотиви;

• бути більш зрозумілим для партнера;

• у конфліктній ситуації підвищити шанси її конструктивно­
го вирішення;

а збільшити шанси отримати від партнера те, про що ви про­сите.

Структура «Я-висловлювання»:

1) опис ситуації, що,викликає напруження, деякі факти («Коли
я бачу, що...», «Коли відбувається...», «Коли я зіштовхну­
лася з тим, що...»);

2) точне називання свого почуття в цій ситуації та/або бажань,
що виникають унаслідок неї («Я відчуваю, що...», «Мені хо­
четься зробити...», «У мене виникає бажання...»);

3) прохання до партнера допомогти або змінити щось у пове­
дінці («Не міг би ти надалі...», «Будь ласка, наступного
разу...», «Я прошу тебе...»).

Можна використовувати будь-яку послідовність елементів «Я-висловлення»: 3-1-2; 2-1-3; 2-1-3; 3-2-1.

Типові помилки. Факти слід відрізняти від інтерпретацій. Фак­ти - те, що відбувається в дійсності. Факти - те, з чим можуть по­годитись різні люди, коли спостерігають одне й те саме. Інтерпре­тації ~ наше розуміння того, що відбувається. Звичайно інтерпре­тації містять відкрите або приховане оціночне судження. Факти не викликають бажання сперечатися, виправдовуватись або напада­ти у відповідь. Тому опис саме фактів сприяє порозумінню і застосо­вується в потенційно вибухонебезпечних ситуаціях.

Зверніть увагу, у пункті 1 «Я-висловлювання» подається опис фактів зовнішньої реальності, які, на думку того, хто говорить, призводять до виникнення напруження. "У пункті 2 подаються факти внутрішньої, психологічної реальності. Типовими є такі помилки:

«замість опису фактів у п. 1 подаються власні інтерпретації (По­рівняйте: «Ти знову спізнився сьогодні» (інтерпретації) і «Ми домовилися зустрітися в..., а зараз уже...» (опис фактів)); • висловлювання містить прихований докір: «це ти змусив

мене так почувати», «це. через тебе...»;

«висловлення здається неприродним. На його формулюван­ня йде багато часу.

Виправлення в «Я-виеловлюванні» допоможуть уникнути по­милок. Намагайтесь навчитися «Я-висловлюванню» в ситуаціях, не пов"язаних з негативними емоціями^

7.6. Насилля в сім'ї: між ненавистю ї провиною

Сімейне насильство завжди сприймається дуже болісно, адже чле­ни сім'ї, пов'язані між собою багатьма зв'язками, перед ним є най­більш вразливими і безпорадними. •

Існують різні, визначення поняття сімейного насилля. Програ­ма протидії насильству в сім'ях (Польща, 1992) дає таке визначен­ня: домашнє насильство - це діяльність або бездіяльність одного з членів сім'ї, спрямовані проти інших членів сім'ї, використання існуючої чи створеної завдяки обставинам переваги сили чи влади, яка позбавляє членів родини особистих прав і свобод та стає загро­зою для їхнього життя і здоров'я (фізичного та психічного), завда­ючи страждань і ушкоджень.

Як наслідок, під категорію «домашнє насильство» підпадають такі дії: стеження, навіювання відчуття страху, шантаж, приниження

особистої гідності, обмеження свободи, позбавлення матеріальних благ тощо, однак найбільшу увагу громадськості завжди приверта­ють випадки фізичного насилля в сім'ї.

Існує міф, що фізичне насильство не має значного поширення і має місце тільки в бідних сім'ях з низьким освітнім рівнем подруж­жя. Насправді це стосується різних суспільних верств, у державах — різного розвитку громадянських інститутів і матеріального за­безпечення громадян.

Жертвами сімейного насильства найчастіше стають жінки (97%), а агресорами - чоловіки. Малодослідженою є проблема на­сильства батьків над дітьми, які потерпають з раннього дитинства, часто сприймають насильство як норму в спілкуванні і не схильні протестувати. Фізичне покарання стає в окремих сім'ях повсяк­денною нормою і виконує не стільки виховні функції, скільки функції каналізування негативних емоцій одного або обох батьків. Особливою проблемою стає насильство матерів щодо дітей.

Поширеність сімейного насилля не можна пояснити тільки до­мінуванням, у суспільстві й культурі патріархальних поглядів, які нібито потурають домашньому насильству. Негативне значення має втрата традиційних уявлень про сім'ю, місце в суспільстві чоловіка і жінки, деструктивний вплив засобів масової інформації, трива­лий період соціальних трансформацій, деформації суспільної мо­ралі, відсутність у сім'ях і в школі достатньої уваги формуванню в дітей навичок конструктивного розв'язання суперечностей в кон­фліктних ситуаціях.

Існують також й інші поширені міфи. Зокрема» що жінку задо­вольняє позиція жертви, інакше б вона просто пішла від чоловіка. Справді, у такій ситуації вона може поводитися, як здається ото­ченню, і «чудернацько», і невиправдано. Однак цю її поведінку мож­на вважати нормальною реакцією на надзвичайні травмуючі обста­вини. Миритися з насиллям її змушують виправданий страх бути побитою партнером або навіть убитою, провина перед дітьми і ба­жання заради них зберегти сім'ю, острах у разі розлучення втрати­ти дитину, безпорадність, фінансова та майнова незахищеність, тиск родичів, відсутність необхідної психологічної соціальної та пра­вової підтримки тощо. Коли жертва усвідомлює, що насильство ста­ло правилом, вона вже знаходиться в переплетенні взаємозалеж-ностей, які легко і безболісно розірвати не вдається.

Вважається, що жінка-жертва несвідомо провокує агресора, оскільки їй подобається бути об'єктом насилля. Дійсно, є нечислен­на, категорія жінок, які.обирають партнерів, схильних до насильст­ва, асоціальних типів, іноді намагаються їх перевиховувати, «.ряту-

вати». Як правило, вони не здатні до нормальних партнерських сто­сунків і потребують складної психотерапевтичної допомоги. Відомо, що деякі жінки регулярно стають жертвами зґвалтувань, нібито «при­тягуючи» до себе зловмисників і відповідні ситуації.

Окремі пари мають тривалі і досить міцні сімейні стосунки всу­переч наявності насильства в сім'ї, а іноді й завдяки йому. Психо-аналітики вважають, що ця парадоксальність спостерігається за наявності в партнерів різної психопатології. Агресія пояснюється відіграванням прихованих імпульсів і перенесенням на партнера емоцій і очікувань, призначених власним батькам. Партнери через агресію встановлюють певну рівновагу в стосунках, стабілізують і зміцнюють власні перекручені уявлення про світ, відіграють при­ховане почуття провини, адже деякі аспекти подружніх стосунків, до яких вони безпосереднє причетні, можуть видаватись їм нестерп­ними [12, 232]. Однак у більшості випадків сімейне насилля не можна пояснити патологічним типом організації характеру парт­нерів.

Дослідники проблеми насилля Ю.М. Антонян, І.В. Горпіков, Р.М. Зулкарнєєв та інші називають окремі закономірності в його проявах.

Витоки насильств між подружжями (співмешканцями) — рев­нощі і помста за справжні або удавані образи (зокрема, пов'язані із сексуальною незадоволеністю, насамперед, через вину чоловіка), суперництво за панування в сім'ї (іноді дружина або співмешканка постійно керує чоловіком, який цьому не опирається, але в стані алкогольного сп'яніння силою намагається ствердити свою зверх­ність і одночасно помститися).

Дитяче насилля проти батьків (здебільшого з боку синів), як правило, є «поверненням ударів», помстою за образи, які завдали батьки в дитинстві і юнацтві. В інших випадках агресія може бути пов'язана з матеріальними претензіями, однак завжди цьому пере­дують конфлікти в сім'ї і неприязнь до батьків.

Причини вбивств родичів і шлюбних партнерів завжди потріб­но шукати в глибинних сферах психіки, справжні мотиви таких вчинків, як правило, не усвідомлюються. Ці причини в усіх випад­ках пов'язані з психотравмуючими переживаннями, з уявленнями індивіда про себе, з його самоприйняттям, самооцінкою, турбота­ми і тривогами про власний біологічний і міжособистісний статус.

Сімейне насильство, як правило, розгортається циклічно. Пі­сля першого випадку насильства жертва або звертається по допо­могу і не знаходить очікуваного розуміння та підтримки (типові репліки, які вона чує: «сама винна», «чоловік і дружина - одна

. 253

сатана», «б'є - отже, кохає»), або через сором і почуття провини вирішує не розголошувати інцидент. Жінка може виправдовува­ти чоловіка і його вчинок, наприклад, впливом алкоголю або влас­ними діями, що спровокували напад агресії, тішити себе думка­ми, що він більше не повториться. Іноді чоловік вибачається, на­магається спокутувати провину,.через що виникає ілюзія покра­щення стосунків. Але поступово в стосунках напруження зростає знову, і відбувається новий акт насильства, 3 кожним новим та­ким випадком насильство стає більш жорстоким, конфлікт загос­трюється, жертва стає ще більш безпорадною.

• Можна запропонувати деякі стратегії (за [21]) попередження фізичного насильства в сім'ї:

1. Не варто заспокоювати себе тим, що домашнє насильство
припиниться само по собі, потрібно негайно вжити заходів
для його зниження, а не чекати і терпіти роками.

2. Не треба приховувати те, що відбувається. Не слід сороми­
тися звертатися по допомогу до сусідів і друзів. Ситуацію
можна обговорити зі священиком, рідними,.лікарями. До­
помогу можна знайти, у спеціалістів кризових центрів, пси­
хологів, психотерапевтів і юристів.

3. У порівняно спокійні проміжки часу між нападами агресії
про насильство можна спробувати поговорити з чоловіком.
Під час розмови потрібно бути спокійною і раціональною, не
виявляти страх, апелювати до фактів і не приховувати, а
показувати кривднику синці як результат його дій.

4. Слід змусити чоловіка пообіцяти відмовитися від подаль­
шого насильства, хоча, можливо, він не дотримає обітниць
та клятв, однак це підвищує ймовірність змін на краще.

5. Можна почати процедуру розлучення, це змусить кривдни­
ка схаменутися. Потрібно-переконати чоловіка в серйозності
намірів, у рішучості довести справу до логічного завершен­
ня, якщо він не припинить принижувати.. Слід пам'ятати,
що саме під час розлучення насильство зростає, і бути гото­
вим до цього, заручившись підтримкою правоохоронних ор­
ганів, соціальних працівників.

6. Не сподіватися, що плач чи нарікання змусять припинити
знущання. Навпаки, як правило, це стимулює його до ще
більшого насильства. Чоловіки-насильники іноді належать
до того типу, що поважає як аргумент в суперечках тільки
силу й рішучі дії. Такими діями можуть бути телефонні й
письмові звернення до міліції і прокуратури. Проте не варто
під час інцидентів застосовувати фізичну силу. Оскільки
жінка прагне вести гру за правилами кривдника, який сирий-

має цю стратегію як зазіхання на власний статус, як спробу обіграти його на власній території, результатом, може стати зіткнення із ще більшим насильством та жорстокістю. 7. Перед черговим нападом агресії вдалим запобіжним засобом є стратегія уникання чоловіка, але це тільки засіб існуван­ня з агресивним чоловіком, який не вирішує проблеми ви­ходу зі складної домашньої ситуації.

8.Можна також певний час переховуватися, звернувшись по допомогу до знайомих або до спеціальних притулків. Потріб­но підготувати речі для себе і-дитини, щоб у необхідний мо­мент швидко зібратись і піти. Хоча ця тактика допомагає уникнути побиття чоловіком одного разу, але часто заохо­чує до дедалі частіших актів агресії. 9.Потрібно підвищувати самооцінку, шукати шдяхи'еконо-

мічної незалежності від партнера.

У кожній ситуації ефективною есвоя стратегія поведінки, але корисними можуть бути тільки чіткі, зважені кроки з максималь­ним усвідомленням відповідальності за власну долю. А ще потріб­но вірити, що зміни на краще завжди можливі.

7.7. Вправи на відновлення комунікації в сім^гі"

Відомий сімейний психотерапевт Вірджинія Сатір запропонувала кілька вправ, спрямованих на відновлення ефективної комунікації в сім'ї, у подружніх стосунках. Ці вправи допоможуть кожному з партнерів краще усвідомити власні почуття, навчитися вільно роз­повідати про них, повідомляти про власні бажання та прагнення, краще зрозуміти почуття й прагнення партнера.

1. Як увійти в контакт з власними почуттями і поділитися ними. У багатьох сучасних людей існує своєрідна заборона на відкритий вияв почуттів, унаслідок чого почуття придушуються й не усвідом­люються. Заборона на'прояв почуттів робить ваші реакції незрозу­мілими для партнера. Наприклад, дружина питає, помітивши, як чоловік гнівно стиснув кулаки: «Скажи, ти тепер гніваєшся на мене?». А він відповідає: «Ні, я трішечки засмутився». Дружина починає не довіряти власній інтуїції і перестає розуміти, що на­справді відбувається з чоловіком. Така вправа допоможе подолати заборону на вияв почуттів.

Послідовність виконання: розслабитись і усвідомити власні почуття - розповісти про них партнеру ~ розповісти про те, що при­гнічує і що поліпшує.настрій:

а) розслабтесь на хвилину. Закрийте очі і спостерігайте за сво­
їм станом. Як ви себе почуваєте? Що відбулося або що відбу­
вається зараз? Як ви реагуєте на те що відбулось або відбу­
вається? Які почуття у вас пов'язані з цією' реакцією? Якщо
ви відчуваєте напруження, визнайте це відчуття і висловіть
підтримку самому собі; розслабтесь і зверніть увагу на своє
дихання. Тепер відкрийте очі;

б) запропонуйте партнеру виконати аналогічні.дії. Розкажіть
один одному по черзі Про свої почуття. Наприклад: «Зараз я
відчуваю напруження (радість, смуток, задоволення тощо).
Вислуховуючи партнера, не слід висловлювати оцінки або
коментувати почуте. Просто висловте свою подяку;

в) розкажіть один одному про те, від чого ви звичайно почува­
єтесь кепсько, і про те, що поліпшує вам настрій.

2. Як знайти відмінність між партнером і його образом, що ство­рений нами. Іноді партнери живуть хибними уявленнями один про одного, що пов'язане з власним минулим досвідом. Партнер може нагадувати нам когось із нашого минулого, і в цьому випадку наші реакції на зовнішність, слова чи дії партнера спрямовуються саме на цей образ і не відповідають ситуації спілкування з реальним парт­нером. Щось у зовнішності і поведінці партнера нам може не подо­батися, викликати огиду чи роздратованість. Усвідомлення таких реакцій і вміння вільно про них повідомити партнеру допомагають краще зрозуміти один одного, поліпшити стосунки, прояснити деякі невизначеності в стосунках, на основі яких відбувається накопи­чення негативних емоцій і негативного поведінкового досвіду. Це допомагає звільнити стосунки від тягаря Незакритих справ з мину­лого, відкритись новому досвіду.:

Послідовність виконання: уважно розглянути партнера ~ усві­домити власні почуття, реакції, внутрішнього діалогу - повідоми­ти партнеру про результати спостережень - усвідомити власні забо­рони, що виявлялися при виконанні вправи:

а) сядьте навпроти свого партнера на відстані витягнутої руки. Влаштуйтеся зручніше й подивіться на партнера. Якщо у вас є заборони, що не дозволяють роздивлятись людей, усві­домте й ігноруйте їх. Дозвольте собі роздивлятись і поміча­ти окремі деталі в зовнішності людини, що сидить навпро­ти. Не розмовляйте, поки ви це робите.

Уважно роздивіться обличчя: очі, вії, брови, ніздрі, м'я­зи обличчя, шиї. Помічайте колір шиї і його відтінки. Роз­дивіться.все тіло: його розмір і форму, одяг, положення рук,, ніг, спини, плечей. Помічайте, які рухи робить партнер, як змінюється його міміка.

Розглядайте партнера протягом хвилини, а потім за­крийте очі. Помітьте, наскільки чітко можете уявити собі обличчя й тіло партнера. Знову відкрийте очі та з'ясуйте, чи не втратили ви будь-які деталі;

б) спробуйте усвідомити, які думки виникли у вас стосовно
того, що ви спостерігали. Які порівняння й оцінки викли­
кає у вас зовнішність людини, що сидить напроти. Своєрід­
ний внутрішній діалог, що виникає під час спостереження,'
може містити в собі порівняння, оцінки і спогади.

Наприклад: «у нього неохайна зачіска», «він схожий на свою матір», «варто було б йому голитися ретельніше». Або: «коли вона насуплює брови, я починаю нервуватися», «мені подобається колір її очей», «мені не подобається фасон її сукні».

Внутрішній діалог може містити питання: «Чому він так дивиться на мене?», «Чому він не розкривається повністю?», «Що означає ця посмішка?» або порівняння: «Я ніколи не зможу досягти стільки, скільки вона!». Або ви можете зга­дати старі образи: «Він вже одного разу зрадив мене, чи можу я після цього йому довіряти?»;

в) разом з усвідомленням думок щодо зовнішності партнера,
звертайте увагу на те, які почуття і реакції вони виклика­
ють. Звертайте увагу на відчуття в тілі;

г) коли ви уважно роздивитесь партнера, закрийте очі і спро­
буйте відповісти на запитання: «Кого вам нагадує ваш парт­
нер?».

Можливо, він нагадує вам героя кінофільму або роману, когось із ваших родичів або знайомих. Можливо, він нага­дує людину із вашого минулого. Якщо існує схожість, мож­ливо, ви час від часу плутаєте свого партнера з цією люди­ною. Можливо, ви реагуєте не на дії свого партнера, а на уявний образ людини, яку він нагадує. Можливо, ваші ре­акції призначені комусь із вашого минулого. Коли таке від­бувається в стосунках, партнер не розуміє ваших реакцій і залишається збентеженим.

Відкрийте очі. Розкажіть партнеру про те, що ви зрозу­міли. Розкажіть йому, кого він вам нагадує, що саме в ньо­му нагадує цього іншого і які почуття виникають у вас уна­слідок цього. Потім нехай партнер повідомить вам про ре­зультати своїх спостережень;

д) закрийте на хвилину очі. Дозвольте собі ще раз усвідомити,
про що ви думали і що відчували, які відчуття були у вашо­
му тілі, коли ви дивились на партнера. Усвідомте, що відчу­
ваєте стосовно цих думок і відчуттів.

Уявіть собі, що ви розповідаєте партнеру про все, що від­бувається у вас усередині. Які почуття викликає у вас така можливість? Ви схвильовані, нервуєте або готові розповіс­ти про все?

Відповідь на це питання дасть досить точне уявлення про те, наскільки вільно ви почуваєте себе з партнером. Якщо у вас були негативні реакції, їх було багато і ви прагнули їх приховати, імовірно, ані ви, ані ваш партнер не відчуваєте особливого задоволення від стосунків. Якщо ви відчуваєте необхідність стримуватися, виявляти обережність, коли ви намагаєтесь щось розповісти партнеру, усвідомте це і спро­буйте пояснити самому собі, чому це так. Якщо ж ви готові розповісти про результати самоспостереження, спокійно повідомте партнера про свої думки почуття, які ви змогли ус­відомити. Завдання партнера — просто уважно вас вислухати, / не намагаючись сперечатись чи виправдовуватись. Потім ви­слухайте партнера і подякуйте за все, чим він з вами зміг поділитись.

З. Як знайти відмінність між партнером і його «голосовим об­разом», створеним нами. Ця вправа нагадує попередню. Але за­мість того, щоб спостерігати зовнішність партнера і свої реакції на неї, ми спостерігаємо власні реакції на його голос.

Послідовність виконання; вислуховувати партнера — спостері­гати за власними реакціями на його голос - повідомити партнеру про результати спостереження - усвідомлення:

а) попросіть партнера розповісти про щось. Спостерігайте за
своїми реакціями на його голос, на те, як він дихає, каш­
ляє, робить паузи. Голос партнера може бути гучний або
тихий, темп мовлення швидкий або повільний, мовлення
чітке або ні. Спостерігайте за думками і почуттями, які ви­
никають у вас з приводу того, що ви чуєте;

б) розкажіть партнеру про те, як його голос звучить для вас,
які думки й почуття викликає, що вам не подобається і що
подобається в ньому. Потім партнер, вислухавши вашу роз­
повідь, розкаже, як він сприймає ваш голос, які думки і по­
чуття він викликає в нього.

Більшість людей не знає, як їх голос звучить для інших людей, вони знають тільки про те, яким голосом вони збиралися про щось сказати. Голос людини, особливості мовлення впливають на те, як інші сприймають те, що було сказано. Ми можемо свідомо змінюва­ти гучність, тон голосу і швидкість мовлення для того, щоб бути краще зрозумілим. Ця вправа дає можливість замислитися над тим, як голос іншої людини впливає на наше ставлення до нього, а та-

кож допомагає.усвідомити, як партнер сприймає ваш голос, і, мож­ливо, допоможе щось змінити для того, щоб бути більш зрозумі­лим партнеру.

4. Як почати усвідомлювати дотики. Дотик - важливий за­сіб передачі емоцій між людьми, надання підтримки, довірчого спілкування. Через різні дотики передаються різні емоції: ко­хання, довіра, хвилювання, злість. Заборона на дотики зали­шає спілкування без одного з найефективніших його засобів, збіднює стосунки. Заборона на дотики призводить до незадово­лення в сексуальних стосунках. Коли подружжя навчаються отримувати задоволення від дотиків, їх взаємостосунки в ціло­му покращуються.

Важливо усвідомити, як інші сприймають наш дотик, адже їх сприйняття в усіх дуже індивідуальне. Батьки можуть не розуміти, які враження і глибокі психологічні травми залишають їх стусани. Неадекватно інші можуть реагувати на погладжування, що, на наш погляд, є цілком доречним, або навіть на потискання руки.

Усвідомити, на що схожий наш дотик, яку реакцію викликає він в інших людей, можна за допомогою простих питань: «Які відчуття в тебе, коли я торкаюсь тебе ось так?». Комусь це пи­тання може здаватись незручним,, але воно має очевидну корис­ність. Корисно вміти повідомити іншому, які в нас відчуття від його дотиків. Коли ви вітаєте когось потисканням руки або гла­дите когось, помічайте, що відбувається з вами під час цього. Ви можете сказати: «Під час цього я відчув...». І спитати: «А що відчуваєш ти?».

Послідовність виконання: досліджувати руки партнера з закри­тими очима - проводити дотики з відкритими очима — обговорити враження від виконаних дій - торкатися обличчя партнера - обмі­нятися враженнями:

а) сядьте на такій відстані, щоб вам було зручно торкатись одне
одного. Подивіться один одному в очі протягом хвилини.
Потім візьміться за руки і закрийте очі. Повільно досліджуй­
те руки партнера. Помічайте їх форму, температуру, які вони
на дотик. Звертайте увагу на почуття і відчуття, які вини­
кають у вас, коли ви досліджуєте руки партнера, коли ці
руки торкаються ваших рук, а ваші - його. Помітьте пуль­
сацію в кінчиках пальців;

б) приблизно через дві хвилини відкрийте очі і продовжуйте
торкатись партнера, дивлячись на нього. Спостерігайте, що
відбувається, чи змінилось щось від того, що ви дивитись на
партнера;

в) приблизно через півхвилини закрийте очі і продовжуйте
торкатись до партнера, помічаючи будь-які зміни. Через
хвилину м'яко роз'єднайте руки, але не відштовхуйте
руку партнера. Сядьте прямо і дозвольте самому собі
отримати задоволення від цього переживання. Відкрий­
те очі і поділіться своїми думками і почуттями зі своїм
партнером;

г) після цього, нехай ваш партнер закриє очі, -а ви в цей час
починайте м'яко водити рукою по його обличчю, повністю
зосередившись на дотику. Поміняйтесь ролями і поділіться
один з одним отриманими враженнями.

5. Як почати усвідомлювати запахи. Запахи також відіграють
важливу роль у стосунках. Вони можуть привертати увагу, викли­
кати прихильність, але неприємні або сильні, гострі запахи можуть
перешкоджати інтимним стосункам.

Послідовність виконання: обнюхати партнера - поділитися враженнями (почуттями, думками):

а) понюхайте один одного, помічаючи, що відбувається, коли
ви і ваш партнер порушуєте заборону на те, щоб нюхати один
одного. Помічайте власне, зніяковіння, збудження, будь-які
інші почуття, які виникають під час виконання вправи;

б) поділіться враженнями з партнером і послухайте, що він
розповість.

6. Завершення незавершених справ. Попередні вправи, мож­
ливо, вже допомогли навчитися сприймати партнера без припису­
вання йому власних очікувань і хибних уявлень. Виконання вправ,
імовірно, сприяло підвищенню рівня розуміння, вдячності і довіри
один до одного.

Можливо, щось у минулому досвіді спілкування з партнером ще заважає сприймати його таким, який він є насправді, тут і те­пер. Мета цієї вправи - залишити болісні, неприємні моменти в минулому, зберігаючи при цьому взаєморозуміння. Буває, щр.не висловлені свого часу думки, невиявлені емоції впливають на стосунки в поточний момент. Буває так, що, накопичуючись, обра­зи, роздратування, інші негативні переживання знаходять вихід у найнедоречніший момент, надовго псують стосунки. Невисловлені позитивні емоції, вдячність чи гордість за партнера також залиша­ють відчуття незавершеної справи, викликають почуття провини, незавершеності в стосунках.

Послідовність виконання: заспокоїтися — поділитися своїми почуттями, думками й пропозиціями щодо незавершених у мину­лому справ - вислухати думки партнера щодо сказаного вами:

а) сядьте на зручній відстані від партнера, і, зберігаючи кон­
такт очима, заспокойте себе за допомогою рівномірного ди­
хання. Спробуйте дихати так, щоб вдих був глибоким, а
видих повільним і спокійним.

Повідомте партнеру, що ви хотіли б прояснити деякі речі, розібратися в чомусь або з чимось покінчити. Можливо, вам вистачить тільки прояснити деякі свої думки й почуття. А можливо, у вас виникне бажання висловити якісь пропозиції, щоб завершити справу, або про щось спитати партнера;

б) коли ви сказали одне одному все, що хотіли сказати, запро­
понуйте партнеру поділитись думками й почуттями з цього
приводу. На завершення подякуйте одне одному, і нехай ко­
жен розповість, що він відчуває, коли проблема розв'язана.

Наприклад: «Мені було неприємно почути, що ти вчо­ра розлютилася на мене. Я й сам почав гніватися, коли ти розповідала, що приховала своє роздратування. Але я вдячний тобі, що ти все ж таки наважилася розповісти мені про це».

7. Вплив розташування в просторі на спілкування. Те, як роз­міщуються в просторі люди, які спілкуються, свідчить про особли­вості стосунків і, з іншого боку, впливає на есрективність спілку­вання та якість стосунків. Буває так, що члени сім'ї спілкуються на важливі теми під час перегляду телепередач, не відриваючи очей від телеекрану, замість того щоб дивитися на співрозмовника. Буває так, що батьки звертаються до дитини, щось розглядаючи у вікні чи залишаючись прикутими до улюбленої газети. Вправа допомо­же усвідомити важливість спілкування з повною увагою до співроз­мовника.

Послідовність виконання: спілкуватися при різному розміщенні в просторі (спиною один до одного, зверху - вниз і навпаки) - усві­домити власні відчуття від кожного з цих варіантів спілкування:

а) поставте стільці спинками один до одного на відстані при­
близно півметра, сядьте на них і почніть розмовляти. Помі­
чайте, що відбувається. Наскільки зручно вам спілкувати­
ся таким чином? Що ви відчуваєте від такого спілкування?
Наскільки вам легко (або важко) слухати партнера і бути
почутим ним? Повторіть вправу, відсунувши стільці на три
метри один від одного, сидячи спиною один до одного. Помі­
чайте зміни в спілкуванні й у ваших відчуттях;

б) домовтесь, хто з вас буде А, хто - Б. Під час розмови А сто­
їть, а Б сидить на підлозі. Приблизно через хвилину обгово­
ріть свої відчуття від такого спілкування з партнером. По­
міняйтесь ролями і повторіть вправу.

Зверніть увагу, наскільки комфортно ви відчуваєте себе під час спілкування, коли знаходитесь внизу. Якщо у вас є маленькі діти, вони знаходяться в цій самій позиції,.спілкуючись з дорослими.

8. Як уважно слухати, щоб зрозуміти зміст повідомлення. Мета вправи - навчитись уважно слухати і розуміти партнера. Для того щоб почути повідомлення партнера, потрібно з усією увагою стави­тися до слухання. Для того щоб чути партнера і по-справжньому його розуміти, потрібно:

- сконцентрувати свою увагу, зосередитися на тому, що гово­
рить співрозмовник;

- уникати попередніх думок про те, що він збирається сказати;

-. слухати для того, щоб зрозуміти, а не для того, щоб оцінити

співрозмовника або його висловлювання;

- якщо це повідомлення, в якому особливу роль відіграють
емоції, важливо звернути увагу на вираз обличчя, міміку,
тон голосу;

ставити питання, щоб прояснити, що відчуває партнер з того чи іншого приводу, або щоб прояснити незрозумілі чи бага­тозначні висловлювання;

- перевірити, чи правильно ви зрозуміли, переказати співроз­
мовнику те, що ви почули від нього;

- якщо розмова справді важлива, а ви з якихось причин не
можете повністю зосередитеся на ній, краще відкласти роз­
мову на інший час.

Послідовність виконання: вислухати партнера і повторити по­чуте - здогадатися, що означає повідомлення партнера (отримати три відповіді «так» на уточнюючі питання) — здогадатися, що озна­чає запитання партнера (отримати три відповіді «так» на уточню­ючі питання)*- запропонувати три твердження, що здаються вам правильними щодо себе, і три відносно партнера:

а) сидячи обличчям один до одного, висловіть будь-яке тверд­
ження, яке ви вважаєте правильним. Партнер має повтори­
ти його ваіпими словами, підлаштовуючись під ваш голос,
інтонації, наголоси, вираз обличчя, положення тіла, рухи.
Допоможіть партнеру зробити це найбільш точнр. Потім
поміняйтесь ролями;

б) продовжуючи сидіти обличчям один до одного, висловіть ще
одне правильне твердження. Ваш партнер має здогадатися,
про що ви хотіли його повідомити. А ви скажете, правильно
він відгадав чи ні. Його завдання - отримати від вас три від­
повіді «так». Наприклад:

— Мені здається, що тут жарко. - Тобі незручно тут?

- Так.

- Ти хотіла б знати, чи жарко й мені?

- Ні.

- Ти хотіла б, щоб я відкрив вікно?

- Ні.

— Ти хотіла повідомити мені, що тобі незатишно?

- Так.

- Ти хотіла б, щоб я щось зробив, для того щоб ти відчу­
вала себе краще?

- Так.

Якщо той, хто слухав, не отримав жодного «так» на свої припу­щення, співрозмовник має пояснити, про що було його пові­домлення;

в) виконайте ту саму процедуру, але вже з питаннями, а не з.
твердженнями. Пам'ятайте, ваше завдання - зрозуміти
партнера, а не відповісти за нього;

г) запропонуйте партнеру три висловлювання, що стосуються
лише його і три висловлювання, що стосуються вас із ним.
Це ваші уявлення щодо вас і вашого партнера, які ви вва­
жаєте правильними на цей час, хоча вони можуть і змінюва­
тися надалі. Якщо це щось неприємне, повідомте про це від­
крито і по-доброму.

В. Сатір, розповідаючи про вибір партнера особами з низькою самооцінкою, зазначає, що їм притаманний прихований рівень ви­раження прохань, претензій чи образ. Замість конкретних прохань чи претензій висловлюються натяки або прохання до третіх осіб чи абстрактні побажання. Замість того, щоб сказати: «Ти не прислу­хаєшся до мене, коли я прошу тебе про щось», дружина каже чоло­віку: «Люди ніколи не звертають на мене увагу», або, якщо маскує своє звинувачення ще більше, вона може сказати: «Світ завжди глухий до моїх потреб». Реакції у відповідь на прбхання і звинува­чення при такій комунікації стають все більш ухильними: повідом­лення надсилаються так, немов вони нікому не адресуються, зво­ротні реакції теж нібито нікому не належать. Пропонуємо декілька зауважень щодо того, що заважає партнерам розуміти один одного.

Кожен сприймає почуте.по-різному. На основі почутого ми бу­дуємо власні припущення про те, що воно означає, а потім почина­ємо вважати, що ці припущення і є фактами. Саме тому корисно перепитувати іншого, щоб переконатися, що ваше розуміння від­повідає змісту повідомлення.

Іноді люди вважають, що інші мають розуміти їх: «Якщо ти мене кохаєш, ти повинен розуміти мене без слів». Іноді не усвідомлюють, що не виражають власні почуття відкрито і не розповідають про них,

і при цьому вважають, що ці почуття мають бути зрозумілими іншим так само, як для них самих: «Ти добре знаєш мене, тому повинен знати, що я відчуваю зараз». Через подібні очікування члени сім'ї часто не розуміють, про що думають і що відчувають інші члени сім'ї.

Висловлення «негативної» інформації в сім'ях часто наштов­хується на страхи бути незрозумілими, відторгнутими, образити когось і на невміння робити це таким чином, щоб не зачіпати особис­тість партнера. Так, наприклад, фраза: «У тебе прим'яті брюки і пляма на краватці» - описує факти і не зачіпає особистості, а фра­за: «Ти — нечепура» - є оцінкою саме особистості і змушує партнера захищатись або ігнорувати інформацію.

Вираження позитивних почуттів і думок також може блокува­тися тим, що члени сім'ї часто забувають про необхідність повідом­лення такої інформації, вважають її тривіальною. Існує хибне уяв­лення, що інші вже й так знають, наскільки ми вдячні їм і як добре до них ставимося. Добре виконана робота по господарству часто залишається без схвалення тільки тому, що у виконанні цієї робо­ти вбачається чийсь обов'язок або всі давно звикли, що ця робота виконується завжди на високому рівні. Коли стосунки спираються на довіру, повагу, неосуд, будь-які почуття і думки можуть бути висловлені вільно і не призводять до погіршення стосунків.

Коли відносини між подружжями починають знижувати їхню самооцінку, кожний з них почуває себе погано і намагається захис­тити сам себе. Починаються пошуки підтримки в іншому місці (на роботі, з дітьми, іншими сексуальними партнерами). Якщо спілку­вання стає повторюваним і механічним, то зрештою подружжю стає, нудно разом. Це може призвести до байдужості, а байдужість - це протилежність коханню й одна з головних причин розлучень. Щось хвилююче (навіть небезпечне) краще, ніж нудьга й байдужість; на­віть жахливі сварки краще від цього.

Це одна з причин, чому пряме й відкрите спілкування між парт­нерами таке важливе. Для нього потрібні сміливість, деякі нові переконання і практика такого спілкування. Воно коштує ваших зусиль. Люди мають потребу в прямому, чесному спілкуванні, спіл­куванні, якому вони можуть довіряти. Єдине, що заважає такому спілкуванню, - це страх:

- Я можу зробити 'помилку.

- Це може комусь не сподобатися.
-, Мене будуть критикувати.

- Я можу образити чиїсь почуття.

- Вона подумає, що я поганий.

- Люди подумають, що я недосконалий.

- Він може піти від мене.

В. Сатір пропонує реагувати на ці страхи в такий спосіб:.

- Я точно зроблю помилку, якщо я буду хоч що-небудь
робити, особливо, якщо я буду робити щось нове (саме
так я завжди й учився).

''' Я можу бути майже впевнений, що кому-небудь це не сподобається, але це нормально. У всіх різні смаки.

- Так, іноді люди будуть критикувати те, що я роблю, і
іноді це буде навіть корисно, - я недосконалий.

- Іноді правда неприємна, але кожна людина вибирає,
як їй відреагувати. Я не відповідаю за їхній вибір.

- Може бути,, вона подумає, що я поганий; я можу це пе­
режити. Питання в тому, що я думаю.

* - Я не досконалість і інші люди, теж, ну то й що?

- Якщо він хоче'піти, можливо, це й на краще. Я можу це
пережити.

Таке ставлення дасть вам можливість стояти на своїх ногах, хоча це буде не завжди легко і безболісно. Однак, якщо ви зможете посміятися над собою, цей процес стане набагато легшим.

В. Сатір виокремила чотири способи поведінки, характерні для людей з низькою самооцінкою і страхом бути відторгнутим:

1)догоджати іншій людині, щоб вона тебе не відторгнула; 2) звинувачувати іншого, створюючи ілюзію сили (що б не ста­лося, у цьому винен хтось інший);

З)розмірковувати і робити вигляд, що загроза не така вже й велика, ховатися за словами і поняттями замість того, щоб емоційно реагувати на ситуацію; ' 4)відволікати увагу, прикидаючись, що ніякої загрози немає.

Чотирьом захисним позиціям відповідає чотири типи ролей:

1)підлесник - карикатура на послужливість: «Не нав'язуй свою думку; егоїстично просити про те, чого бажаєш»;

2)обвинувач - карикатура на владність: «Нікому не дозволяй себе принижувати; доведи, що ти не боягуз»;

3)розмірковувач -карикатура на інтелектуальність: «Ніко­му не дозволяй здаватися розумнішим від тебе; усе пояснюй, але нічого не відчувай»;

4:)відволікач - карикатура на невимушеність: «Не сприймай все всерйоз; викинь це з голови! Займись чимось іншим!».

Для кожної з цих категорій характерне певне положення тіла, що супроводжується особливими відчуттями, певний набір жестів і

мовленнєвих зворотів. Ми навчаємося цим способам спілкування ще в дитинстві, а потім вони підкріплюються установками, що пе­реважають у нашому суспільстві.

З метою системного впливу на сім'ю В. Сатір використовува­ла техніку «скульптурування». Вона полягає в тому, що членів сім'ї розставляють у пози («скульптури») відповідно до того, хто яку позицію займав у процесі спілкування один з одним. Кожно­го докладно розпитують, що він відчував, коли був однією із ску­льптур. Після цього пропонується створити нові скульптури, об­равши для себе більш прийнятну позу. Часто для того, щоб продемонструвати сутність захисних позицій в спілкуванні, дати відчути їх недоречність, В. Сатір створювала гротескні скульп­тури. Після того як вона з'ясовувала в кожного, як він почував себе в тій чи іншій гротескній позі, що відповідає одній із захис­них позицій, В. Сатір просила людину відчути себе спокійною,. урівноваженою, а потім навчала гармонійному спілкуванню з ото­чуючими.

Підлесник («Той, хто догоджає»).

¹ Мовлення. Підлесник часто вживає слова «якщо», «тільки», «просто», «навіть» та пестливі «трішечки», «тарілочка», «Іваноч-ку» тощо. У його словах наче молена почути: «Я тут тільки заради вас», «Я тут, щоб вам догодити», «Я тільки збираюсь вам трішеч­ки допомогти». Він любить застосовувати умовний спосіб дієслів: «Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?». У його мов­ленні зустрічається «читання думок»: «Я знаю, що ви незадово-лені». Підлесник завжди погоджується з оточуючими: «Як ти ба­жаєш, так і буде».

Мова тіла. «Я безпорадний» - він сутулиться, розводить рука­ми, говорить слабким і плаксивим голосом.

Внутрішні відчуття. «Я нічого без тебе не вартий, без тебе я -ніщо».

Підлесник говорить запопадливим тоном, постійно перепро­шуючи, намагаючись сподобатися, в жодному разі не виражаючи своєї незгоди: «Можна, я зроблю це для тебе?». На все відповідає «так», що б він при цьому не думав і не відчував. Він говорить так, немов не здатний сам про себе подбати і завжди шукає схвалення інших.

Підлесник здається уклінним, тремтячим, таким, що прохаль­но простягає руку, з витягнутою до болю шиєю і напруженим по­глядом. У цьому приниженому положенні йому не вистачає повіт­ря для глибокого й звучного голосу, так що його голос стає плакси­вим і верескливим.

«Щоб зіграти цю роль, уявіть себе повною нікчемою. Прикинь­теся страждальцем і станьте найпідлесливим підлабузником, яко­го ви тільки, здатні зобразити. Ви задоволені вже тим, що вам до­зволяють бути. Ви винуватець усіх неприємностей. Звичайно, ви погоджуєтеся з усіма, хто вас критикує. Ви вдячні вже за те, що. з вами взагалі говорять, що б вам не сказали і як би це не звучало. Вам і на думку не спаде просити чогось для себе. І справді, хто ви такий, щоб просити? Після п'яти хвилин у цій ролі ви відчуєте, що вас нудить» (В. Сатір).

Обвинувач («Той, хто звинувачує»).

Мовлення. Обвинувач використовує різноманітні узагальнен­ня: «усі», «кожний», «будь-хто», «

Дата добавления: 2013-12-14