Українська греко-католицька церква. Ідея відновлення християнської єдності не покидала окремих представників як католицизму, так і православ’я з часу розколу в 1054 р

Українська автокефальна православна церква.(УАПЦ). Автокефалія (гр. апіоз — сам, /кер/іа/е — голова) — само­врядування та адміністративна незалежність поміси их православних церков.

Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єру-салимська — виникли в IV ст. у про­цесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумов­лено намаганням звільнитися від влади константино­польських імператора і патріарха.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Кон-стантинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював об­рання на ми-трополичу кафедру їларіона. Цим було зумов­лене і його рішення щодо каноні-зації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафед­ру князівському ставленику Климентові Смолятичу. Од­нак всі спроби здо-бути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автоке-фалії заступила проблема виживання православ’я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) за­войовниками.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Ук­раїні православна церк-ва набирає рис національної ук­раїнської церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духов-ного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.

Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршест­во, заснувавши Священ-ний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Кате-рина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь. Руська пра­вославна це-рква стала абсолютно залежною від самодер­жавства, складовою частиною дер-жавного бюрократично­го апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді ук­раїнський єпископат, який формувався здебільшого з ук­раїнського панства, виконуючи московські настанови, до­клався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ’я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в ук-раїнських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі.

Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духо­венства та прогресивної інтелігенції україно-фобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У се­редині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефоді-євського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православ-ної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 рр., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Не-поодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церков-ного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокрем-лення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духо­венства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тим­часового уряду і підтримав Центральну раду. До Цент­ральної ради з правом вирішального голосу були делего­вані про-тоієрей Н. Шараївський, священики А. Хоздицький, Г. Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за авто­кефалію православної церкви в Україні, — П. Погорілко.

Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з’їздах, що відбувалися з березня 1917 р., біль-шість стано­вили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (ми-ряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хлі-бо­робська партія, Українська партія соціалістів-самостій­ників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали заміни­ти священиків-росіян українцями, надати Ук-раїні церков­ну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих ма-сах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидко­плинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім по-трібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який не-вдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською право-славною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управ-ління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скли­кання Всеукра-їнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись по­глиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з йо­го проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між при-хильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розрахо-вуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею авто­номії української церкви, яку й було тоді про-голошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що «богослужбовою мовою в право­славній церкві в Україні залиши-ти, як і раніше, церковно­слов’янську». Українською було дозволено користу-ватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього поба­жають парафіяни. Багато учасників собору розцінили йо­го рішення як такі, що не відповідають національно-демо­кратичним соборним основам церковного будівництва. Комі-сія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком — одним з май-бутніх єпископів Ук­раїнської автокефальної православної церкви — вимагала «звільнення української церкви від зовнішньої інодержав-ної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві неза-лежності (ав­токефалії)».

Лише після краху Гетьманату з’явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем’єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православ­ної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала «Закон про Українську автокефальну православну церкву», в якому було заяв-лено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом опла-чується коштами з держав­ної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її си­нодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Все­російського патріарха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефа-лії, зазнала переслідувань з боку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю тери­торію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митро­полит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено бу-ло перевести бого­служіння, церковне листування на російську мову та по­мина-ти на всіх службах «Богохраниму Державу Російську, її верховного вождя з гра-доправителями і христолюбиве воїнство». Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії вико­ристали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпо­рядкування ієрар-хії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом цер-ковного управління в Україні, відновивши чинність «Закону про Українську ав-токефальну православну церкву». Єпископів, які висту­пали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церк­ва канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмо­ва від місцеблюстителя Константинопольського патріар­шого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єписко­па Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров’я. Усе це постави­ло під за-грозу канонічне оформлення автокефальної церк­ви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіаль­ний церковний собор, який став одним із етапів підготов­ки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагати­ся українізації парафій, ліквідації старорежимного церков­ного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву ка­нонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський право­славний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені й екзарх України ми­трополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнсько­го православного собору 1918 р., на якому домінували прихиль-ники Патріарха Тихона, і без узгодженння з ви­щою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа за-овольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному цер­ковному соборі В. Чехів-ський закликав звільнитися від за­лежності від Московської церкви, тому що во-на веде ру­сифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядку-вання Української церкви Московському пат­ріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московсь­кого (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автоке­фалію української православної церкви, її аполітичність, використання українсь-кої мови в богослужіннях, проголо­сив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і «єдино можливими» прави­ла цер-ковного ладу, встановлені вселенськими та помісни-ми соборами, із зауважен-нями, що «вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку». Було вису-нуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православ-ної християнської церкви, у якій «ніякого підля­гання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно».

Проголошення Української автокефальної православ­ної церкви викликало протидію традиціоналістського на­пряму в Руській православній церкві, а обнов-ленське кри­ло РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному собо-рі РПЦ 1923 р., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автоке-фалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх Ук-раїни митрополит Київський Михаїл звернувся до пра­вославного населення із закликом не піддаватися «омані автокефалістів», не визнавати постанов «їхньо-го неканонічного собору», не йти за ними.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території су­часних Вінницької, Дніпропетровської, Ки-ївської, Кіро­воградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Черні­гівської, Хар-ківської, Хмельницької областей.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шля-хами. Одна з основних груп обнов-ленців РПЦ — «Жива церква» — виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження но­вого уст-рою церкви в дусі первісного християнства, засну­вання шкіл і курсів для підго-товки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури укра-їнською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свіч-карні, книгарні, церковні крамниці), чи­тання лекцій і рефератів на релігійні те-ми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріарха Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 па­рафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демо-кра­тичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтаці-єю УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала роз­каяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх ка­нонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояль-не ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.

Під час інспірованої НКВС кампанії проти т. зв. «Спілки визволення України» у 1929 р. за грати потрапи­ли й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Все­український православний собор оголошує про самороз­пуск УАПЦ. Поча-лося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла ав-токефальна церква — ПАПУ (Польсь­ка автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебу-вала у напружених відносинах з УАПЦ. Її кадровий, організаційний ресурс при-служився для відновлення авто­кефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Авст-ралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де про­живали українці.

Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала зі створенням у 1989 р. Іні-ціативного комітету за відновлен­ня УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукра-їнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об’єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічність, незалежність (автоке­фалію), і УАПЦ утворили Українську православну церк­ву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володи­мира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.

Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтри-мувала її й Українська греко-като-лицька церква. Не визнала її й жодна з автоке-фальних православних церков, не підтримав Константинопольсь­кий патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефалізм не є моно-літним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мо-тивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів. Автокефалія у західних об-ластях породжена наступом греко-католицької церкви на православ’я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція. Їх ще називають віру­ючими секулярного типу.

Розбіжностей у віровченні між автокефальною і право­славною церквою не-має. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.

У даний час православні віруючі України об’єднані навколо Української пра-вославної церкви — автономного церковного утворення при одночасному кано-нічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП);

Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об’єднавчому соборі.

В Україні подібні спроби робилися ще в XIII ст., а дво­ма століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439),ця ідея була близька до здійснення. Голов-ною пе­решкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Пред­ставники право-слав’я передусім побоювалися бути підпо­рядкованими римській курії. І небез-підставно, адже мето­ди, одним з яких була унія — об’єднання церкви като­лиць-кої та православної шляхом церковного союзу, — ре­алізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвер­дитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь, як свідчать літописи, припадають ще на часи князю­вання Володимира. Існуючі в той час два христи-янських центри — грецький, очолюваний Вселенським патріархом у Константи-нополі, і римський, на чолі з Папою Римсь­ким, мріяли через віросповідання на-близити до себе бага­ту і сильну Київську державу. Щоправда, спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офіційного запрова­дження християнства, виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядку-вати собі слов’янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з ти­тулом «єпис-копа руського», але княгиня Ольга не прийня­ла його,і він змушений був рятува-тися втечею. Латинсь­кий обряд на Русі був маловідомий і ментальне чужіший. Тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Хоч окремі представники католицького духовенства вважають, шо Русь хрестили римські місіонери, що живило прагнен­ня багатьох руських єпископів до унії, Цієї точки зору не поділя-ють навіть представники греко-католицького духо­венства.

У 988 р., після того, як князь Володимир прийняв хри­стиянство і готував хре-щення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак пос-лам і цього разу не вдалося виконати свою місію. Після поділу церков у 1054 р. один з головних учас­ників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але безуспішно.

У 1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запро­понував галицько-волин-ському князеві Роману Мстисла­вовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допо-могою «меча Петрового» затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насад­ження католицької віри. Андрій II, вимагаючи королівську ко-рону Галичини для свого п’ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церк­вою. Однак навіть греко-католицькі історики називають цю унію «історичною ефемеридою», укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з’явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене зну-щаннями населення. Із загарбниками втекло багато бояр-угрофілів і владика Ар-темій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався вико-ристати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно роз­в’язали вій-ну проти Північно-Західної Русі. Але князь Олександр Невський розгромив шве-дів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій Інокентій IV налагодив з Руссю мир-ні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропо-зицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відно-сини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля мон голо-та­тарської навали. Мон голо-татарська загроза змусила Інокентія IV внести питання про захист від за-гарбників у по­рядок денний Ліонського собору Римської церкви, скли­каного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дип­ломатом Джованні Паоло дель Карпіні, який мав пере-да­ти ханові пропозицію прийняти католицьку віру та вста­новити мирні відноси-ни з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустріти-ся з кня­зями і представниками церковної ієрархії Русі й перекона­ти їх у необхід-ності єднання з Римською церквою. У лю­тому 1246 р. галицький князь Данило Романович вступив у переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового по-ходу проти монголо-татар разом з європейськими державами за умови підпо-рядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропо­зиції Папи Римського про спільні дії. Інокентій IV бул­лою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською церквою, але Данило, переконавшись у намірах римського папи, припинив відносини з римською ку-рією. Приблизно у 1254 р. папа вдруге пропонує Дани­лові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронував­ся в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р., але, зневірившись, зно-ву розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські перво-священики уклали Ліонську (1274) і Флорентійську (1439) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

У першій половині XV ст. зав’язалася вперта боротьба між Москвою і Лит-вою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432) ми-трополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А ли-товський князь Свидригайло послав у Констан­тинополь свого кандидата на Руську митрополію — смо­ленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затвер­джено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, повідомивши, шо митро-политом всієї Русі уже поставлено грека їсидора — активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу їсидору, розрахову­ючи на допомогу папи у боротьбі з турецькими завойовни­ками. Рим вимагав за це вступити в унію з ним і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іо-анн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ізидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихиль-но. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Ри­мом. З собо-ру, який проголосив унію (1439), їсидор їхав до Москви як кардинал і «легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських», тобто як фак-тичний намісник Папи Римського в руських князівствах. Коли їсидор у березні 1441 р., відправляючи літургію ого­лосив акти Флорентійського собору, то ви-кликав гнів ве­ликого князя, духовенства й віруючих. Його було таврова­но як зрадника православ’я та ув’язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ізи-дора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останнь­ою особою грецького походження на чолі Руської церкви. Саме Флорен-тійський собор став однією з основних при­чин, через які Руська церква почала добиватися авто­кефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки погра-бували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство,що вело затяж-ну Лівонську війну,опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ по-ляків — із заходу, турків і ногайців — з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь Григорій ХІ11 пропонує царю підко-ритися «наміснику Бога на землі» та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропо­зиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводжувався ще одним неприємним для неї чинни­ком: зростанням могутності сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зай­няла Київ, згодом — Поділля, частину Волині. Поль-ща за­хопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Ук­раїну супровод-жувалося збройними протистояннями між ними. Але в 1385 р., відчуваючи за-грозу Тевстонського ор­дену, Литва і Польща уклали Кревську унію - політич-ний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Півден-но-Західної Русі, опи­нилася у межах єдиної Польсько-литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла ли­товців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. А вплив православ’я посла-бився, оскільки після нашестя монголо-татар резиденцію митрополита було пе-ренесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Горопольської унії 1413 р. З цього часу кожен литовсько-русь­кий князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. У Галичині почався наступ на «схизматів» (так католики на­зивали православних). Право-славна церква зазнає нищів­них ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у 1453 р. Константинополь завоювали турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зу­мовлено тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» ут-верджувати хрест католицької церкви «на кресах східних», набувала поширення ідея унезалежнення від Ри­му. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створи-ли ефективну систему окатоличення литовського, білорусь­кого та українського народів, насамперед шляхти і право­славного духовенства.Вони почали наполег-ливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаю-чи на певний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засо­бом поступового навернення уніатів до віри, обряду й зви­чаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискре­дитацію православної церкви. Польсько-литовська фео­дальна верхівка, щоб ослабити вплив право-слав’я на ук­раїнців і білорусів, намагалася створити незалежну від Москви ми-трополію з центром у Києві, сприяла призна­ченню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискредитували православ’я. Так, у 1583 р. Київським ми­трополитом був Онисифор Дівочка, який всупереч кано­нам православної церк-ви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як ком­пенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучив­ши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред­ставники вищого право-славного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан, роздратований суперечка­ми з братством, втручанням у справи Константинопольського патріар-ха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його під-тримали луцький єпи­скоп К. Терлецький, холмський — Д. Збируйський, пінсь-кий — Л. Пелчицький. Крім певних особистих мо­тивів, вони сподівалися, що унія урівняє в правах як пра­вославне духовенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догми. Крім того, єпископи сподівали­ся на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті протягом 1594—1595 рр. Так були підго-товлені до­кладні артикули унії папі й королю, що виражали згоду та умови при-йняття унії.

Звістку про її підготовку православна громада сприй­няла з глибоким обурен-ням. Різко виступив проти неї ав­торитетний у Галичині князь К. Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі»,він закликав вірую­чих до протес-ту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, пе­рейшов в опозицію до неї. Єпископ перемишльський М. Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд НІ, побоюючись, що право­славні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не пого­дився на скликання собору, відправивши єписко-пів І.Потія, К. Терлецькогодо Риму. У грудні 1595 р. вони по­дали прохання єпи-скопів православної церкви в Речі По­сполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри («філіокве»), визнали верховну владу папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечува­лося збереження східних обрядів, право священи-ків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпис­копів на місцях. Навіть було викарбовано медаль: з одно­го боку зображено портрет папи, з іншо-го — папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 люто­го 1596 р., папа просив Сигіз-мунда ІІІ та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту М. Рогозі велів скликати собор єпископів для такого ж сповідування віри, яке родемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запро­шенням митрополита на собор, аби він став собором і пра­вославної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору із супротивни­ками унії. Уніатський синод у складі митрополита, 5-ти єпископів і 3-х архімандритів під керівництвом 3-х папських легатів і 3-х королівських послів виконав во­лю папи: його учасники вчинили сповідування римокатолицької віри і віддали послушен-ство Папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вру-че­ний папським послам,а 8 жовтня 1596 р.про це було ви­дано соборну грамоту.

Постанови двох соборів — уніатського і православно­го, які відбувалися одно-часно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але по-станову православного собору король проігнорував. Так право­слав’я в Речі По-сполитій фактично опинилося поза зако­ном. Усі права, що належали православ-ній церкві, переда­валися уніатській; для православних кліру та мирян наста­ли тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили гостру суспільну по­леміку (І. Вишенський), анти католицький козаць-кий рух під проводом С. Наливайка, а згодом гетьмана П. Сагай­дачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Моги-льова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення цер­ковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігій-ного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єпископа­ми. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константи­нопольські та інші патріархи займали позицію братств. Із Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва київське духовенство і міщан-ство неприховане ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Є. Плетенецького, 3. Копис-тенського та інших перетворюється на центр церков-но-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого записується і козацький гетьман П. Са­гайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті короля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львів-ську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої по­зиції в Україні польська шляхта, посилився процес де­націоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила влатинство, по­легшуючи собі дос-туп до посад. Так, сини І. Потія здобу­ли освіту в латинських школах і стали ка-толиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького міс-тили заклик до тих, кому «мила віра благочестива, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовуватися «на добрих конях, із справною зброєю не-відкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів».

Визвольна війна 1648—1654 рр. спричинила фактич­ний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, шо зали-шилися під польською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським догово-ром 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов’язалася не об-межувати «грецько-руську» релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її влада була відносно міцною, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 р., Львівська — в 1700 р., Луцька — в 1702 р., до 1720 р. — Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720) скасував чимало православних обря-дів, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уніатсь-кому дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Га­личина опинилася під Австрією, що зумовило інший дер­жавний уклад і дещо інше ставлення до като-лицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі ав-стрійських законів, ліквідовано значну частину польських костьолів і монасти-рів, а їх землі конфісковано. На основі конфіскованих земель створено т. зв. ре-лігійний фонд; греко-католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо-католицькою. Уніатське духовенство одержало не лише реаль­не правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної плат-ні з релігійного фонду. Йому було відкри­то реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко-католицьку семі-нарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здо­буття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Запровадження унії спричинило пробудження націо­нальної свідомості україн-ців. Невдовзі під тиском обста­вин і представники греко-католицького духовен-ства дійшли висновку, що їх церква повинна стати однією з помітних сил, які б протидіяли денаціоналізації та по­лонізації українського народу. Польські власті дуже скоро переконались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладе-них на неї надій, і почали переслідувати уніатів. Вони намагалися латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову українізову-валися, ставали осередками української духовності, спри­яли збереженню укра-їнської мови.

Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква склада­лася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоць­кої та Луцької. Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту. Членом його був про­тоієрей Й. Се-машко (згодом єпископ Литовський і Брестський), який став одним із визначних діячів об’єднання західноукраїнських уніатів. У березні 1838 р. він був призна-чений головою греко-уніатської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз’єднання уніатської церкви з Руською православною церк-вою. В результаті його діяльності греко-уніатська ко­легія у 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного синоду, отримавши назву Білорусько-литовська. Главою її став Й. Семашко, возведений у сан архієпископа.

30 березня 1839 р. у синодальному храмі возз’єдналися західноукраїнські уні-ати з православною церквою. Таким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А в 1875 р. Холмська єпархія увійшла до складу Руської православної церкви. Брестська унія залишилася лише в Галичині. Тут унія по-ширилася наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Га-личині бу­ли облаштовані за католицьким зразком,перейшовши у приналеж-ність до василіанського ордена. Галичину заполонили польські монахи, які при-несли з собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рух за очищення богослужбового обряду від латинсь­ких нашарувань розпо-чався на хвилі національного відро­дження українського населення Галичини в середині XIX ст. під впливом «Руської трійці», подій 1848 р. Але суттєвого впл-иву він не мав. На Львівському синоді (1891) були затверджені всі уніатські змі-ни в богослужінні, зроб­лена спроба всупереч усім папським обіцянкам узакони-ти целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. по­силила політичний та економічний тиск на українське на­селення: ліквідація шкіл, надання роботи ли-ше, хто свою метрику хрещення передав до костьолу тощо. Пе­реслідувань за-знавали і представники уніатського духовен­ства, греко-католицька церква.

За Ризьким договором 1921 р., Польща одержала крім Галичини, великі про-стори західноукраїнських земель з православним населенням — майже 4 міль-йони осіб (1200 єпархій). За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так і на національно-виз-вольному грунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу правосла-вні Польщі були відлучені від Московського патріархату на­данням православній церкві статусу автокефальної, визна­ного Константинопольським патріархом. Одночасно по­чалося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 спалено і зруйновано.

Наступною акцією, яка повинна була блокувати мож­ливий союз православ-них і греко-католиків, була Пінська унія — щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р., де обговорю­вався процес навернення православних Західної України і Захід-ної Білорусії в католицьку віру. Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-католицьку церкву у рівне становище перед Римом з польським кос­тьолом. Категорично виступали вони і проти збереження східного обряду, що давало можливість греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність.

Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної полі-тики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви». Існував навіть пе­релік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, осійської та світової класики,се­ред авторів яких були Є. Гре-бінка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Ук­раїнка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лєсков, Л. Тол-стой, А. Чехов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церк­ва сама готувала собі духовенство. Розроста-лася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з по­лонізаці-єю народної освіти. Було відновлено, реформова­но і створено нові політичні, мі-сіонерські та культурно-просвітницькі структури.

До 1946 року в Західній Україні існувало 3 тисячі греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фа­шистської окупації, а особливо після війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки з боку ра­дянської влади, її звинувачували в колабораціонізмі з фа­шистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу, що вона діяла передусім як церква національна.

Після смерті митрополита А. Шептицького (1944) по­чалися репресії, що не-рідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в то-му числі й новообраного митрополита Й. Сліпого, а студентів бого­словських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Г. Костельник організував групу гре­ко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньому єпи-скопів — неканонічний), який прийняв зазда­легідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., розрив з Римом і «возз’єднання» греко-като­лицької церкви з Російською православною церквою. На початку 50-х років бу-ло знищено греко-католицьку церк­ву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були пе­рейти до православ’я; хто не погоджувався — поповнював ряди сибірських в’язнів. Але остаточно ви-корінити при­хильність до греко-католицької віри радянській владі так і не вда-лося.

Чотири десятиліття греко-католицька церква на за­хідноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пі-знали, чого варта тоді була так звана конституційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-като­лицької церкви набув ор-ганізованого характеру. Створе­ний Комітет захисту Української католицької церкви звер­нувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, ви­магаючи визнання існуючої Ук-раїнської греко-католиць­кої церкви на території західних областей України. ЗО ли­стопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад гре­ко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська гре­ко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Лю-бачівський, який до 1991 р. перебував у Римі.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-като­лицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, на­вколо яких об’єднано більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків є у всіх областях України за винятком Кіровоградської. Відродження греко-католицьких парафій нерідко супроводжувалося конфліктами з православними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих ор­денів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі орде­ни — василіани, редемптористи, студити; жіно-чі — василіанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої родини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населен-ня. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Ві­кен-тія здебільшого працюють сестрами милосердя, няня­ми; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей;

черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого ві-ку; редемптористи, студити здійсню­ють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семіна-ристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька цер-ква відновила у Львові діяльність не­великої Народної лічниці імені Андрія Шеп-тицького, яку митрополит заснував у 1903 р., взяла на себе утримання новост-вореного у Львові греко-католицького ліцею, де на­вчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів Української греко-като­лицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. — перший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіж-них громад виробили план діяльності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на рубежі II і III тисячоліть є стрімке зростання різноманітних кон­фесій і культів. Кількість їх сягає 100. За-гальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. У 1995 р. УПЦ МП мала по­н. 6 тис. громад, УПЦ КП - 1754 громади, УАПЦ - 616.

Українці й надалі залишаються поліконфесійним на­родом. Активні намагання на початку 90-х років XX ст. до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на ук­раїнських те-ренах християнський плюралізм. Багато в чо­му перешкоджають йому ідеологі-зація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики. І надалі склад-ною залишається проблема екуменізації (об’єднання) ук­раїнських християнсь-ких церков.

ЛІТЕРАТУРА

1.Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні.- Рим,1965.-Т.1.

2.Нариси з історії української православної церкви.У 2-х томах.- К.,1993.

3.Історія християнської церкви на Україні...-К.,1992.

4.Релігієзнавчий словник.К.,1996.

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кафедра гуманітарних дисциплін

ЛЕКЦІЇ

З КУРСУ “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

ЛЕКЦІЯ №6

БУДДИЗМ І ІСЛАМ ЯК СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

Виконавець:

к.і.н., ст.викладач Гнот С.І.

Дата добавления: 2013-12-14