Методологічні аспекти гуманітарної політики

Період бурхливої трансформації соціально-економічних засад суспільного життя супроводжується інтенсивним пошуком нових смислових орієнтирів соціального мислення та соціальної і політичної дії. І це закономірно. Як підкреслював відомий німецький філософ і політолог Карл Манхейм, суперечливість подій потребує подвоєння, а може й потроєння зусиль щодо їх теоретичного осмислення, пояснення і прогнозування.

«Попутний вітер не допоможе тим, хто не знає, в яку гавань він прямує» – цей афоризм Монтеня Карл Манхейм взяв як епіграф до книги «Діагноз нашого часу», тим самим підкреслюючи думку про те, що визначеність пріоритетів є коли б чи не основною умовою (складовою) ефективності зусиль, спрямованих на творення, трансформацію, поступальний суспільний розвиток.

В Україні, яка переживає складний і суперечливий етап свого існування, цей пошук має багатоплановий характер. Кожна з політичних сил намагається переконати пересічного громадянина (і суспільство загалом) в тому, що саме її підхід, оцінка чи прогноз найближче наближається до істини й найбільш адекватно охоплює перспективу.

На жаль, істина у цих намаганнях проглядається все ще надто примарною, причому не інакше, як через «піну на поверхні бурхливої річки» (Платон). Разом з тим, дещо в ній викристалізовується досить чітко. Найголовнішим тут е те, що суспільство наблизилось до усвідомлення необхідності системного, комплексного розвитку всіх сфер суспільного життя, центральним, опорним принципом якого має стати активна гуманітарна політика, важливою частиною якої є соціальна робота.

Гуманітарна (від лат. humanitus – людство, людяність) політика (в найширшому розумінні цього терміну) має за мету «олюднення» всіх сфер і галузей суспільного буття, створення можливостей і умов для максимальної самореалізації кожної особистості, формування в неї внутрішньої потреби, сміливості і здатності брати участь в економічному, політичному і культурному житті держави і суспільства, словом і ділом відстоювати гуманітарні пріоритети і цінності.

У словнику Ожегова-Шведової поняття «гуманітарний» означає ніщо інше, як оберненість до людської особистості, до прав та інтересів людини. Тобто, в основному об'єкт гуманітарної політики і соціальної роботи співпадають.

Характеристика гуманітарної політики як однієї з пріоритетних складових всієї політики держави не потребує особливих доказів і навряд чи зустріне заперечення у будь-якій аудиторії. Кожен політик прагне постати перед суспільством не лише як «посадова особа», але й як «громадянин». Він апелює до фундаментальних цінностей, заявляє про підтримку матері і дитини, освіти і культури, захисту релігії і моралі.

Однак нерідко при виконанні конкретних посадових обов'язків, проголошені ним «гуманітарні гасла» відходять на задній план, якщо й проглядаються взагалі. Саме тоді народжуються рішення, які обмежують видатки на науку і освіту, охорону здоров'я й екологію, ущимлюють інтереси матері та дитини, підривають моральні устої й обмежують поступ у цивілізоване майбутнє.

Звичайно, не можна обминути увагою застереження, обумовлені глибокою економічною кризою й обмеженими можливостями щодо вирішення гуманітарних питань. Гуманітарні цінності потребують великих коштів. Без грошей вони залишаються лише гаслами.

Дехто у цьому зв'язку навіть пропонує почекати з гуманітаристикою до подолання або принаймні зупинення кризових процесів. Подібні застереження хибні. Керуватися ними було б серйозною помилкою. По-перше, людське життя – незворотне. Й якщо десь і у чомусь держава обмежує його гуманітарну насиченість, відшкодувати останнє в більш пізній період неможливо. Людина двічі не стане дитиною; другий раз вона не ввійде в перший клас загальноосвітньої школи; їй ніхто не поверне втрачене здоров'я, а тим більше – не «продовжить життя», скорочене негативними екологічними чинниками.

По-друге, саме гуманітарна політика, здійснювана державою в межах наявних ресурсів і можливостей (а може й з виходом за ці межі), забезпечує активізацію людського фактора як головного джерела і чинника подолання кризових явищ у соціальній, політичній та економічній сферах.

По-третє, соціально-економічні процеси, що здійснюються, мають неоднозначну спрямованість. Деякі з них не лише не сприяють розвитку «людських відносин», але й руйнують їх. Не можна, скажімо, заплющувати очі на тенденцію стрімкого майнового розшарування, прояви індивідуалізму, знецінення людської гідності та людського життя та деякі інші явища, притаманні суспільству, в якому, хоч і у досить своєрідних формах, відбувається первісне нагромадження капіталу, структурне розшарування «людського матеріалу» й утвердження соціальних стосунків, які виходять за межі відомих (теоретично осмислених) світових моделей.

Отже, якщо сьогодні і негайно держава не протиставить цьому впливові активну гуманітарну політику, останнє може призвести до непоправних, незворотних наслідків, у результаті яких українське суспільство опиниться за межею цивілізаційного поступу людства.

У широкому розумінні, гуманітарна політика спрямовується на формування, розвиток і збереження фундаментальних загально цивілізаційних цінностей. Вони є вічними надбаннями історії, культуротворчої діяльності незліченних поколінь, надбання, що залишаються незмінними незалежно від якісних чи кількісних змін суспільних систем, географічних координат, тих або інших процесів та явищ. На них ми й повинні орієнтуватися у здійсненні гуманітарної політики України, в проведенні активної соціальної роботи.

У зв'язку з цим хотілося би зробити ще одне зауваження. Справа у тому, що людська цивілізація, людство – у всесвітньому розумінні – не в усьому є єдиною спільнотою. Воно поділяється на різноманітні цивілізації (типи культур), які розрізнюються за певними ознаками, серед котрих не останню роль відіграє конфесійна приналежність. Кожна з них має свою шкалу гуманітарних цінностей. Й те, що ефективно «працює» в одному типові культури, далеко не таким ефективним може виявитися в іншому.

Директор Інституту стратегічних досліджень при всесвітньо відомому Гар-вардському університеті Семюель Хантінгтон, відзначаючи такі цінності західної цивілізації, як «ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, законності, демократії, вільного ринку, відокремлення церкви від держави», – водночас зауважує, що вони мають слабкий резонанс в ісламській, конфуціанській, японській та деяких інших культурах, до яких, до речі, він відносить також і православну культуру.

Можна вказати й на інші особливості. Однак справа не в цьому. Визначити місце України в складному розмаїтті світових культур не так-то просто. Найбільш переконливою здається точка зору дослідників, які обґрунтовують її приналежність до «східноєвропейсько-євразійського простору.»

Разом з тим, питанням залишається рівень «європейськості» нашого народу; стосовно ж «євразійства», скоріш мова може йти не стільки про перспективу, скільки про «залишки», особливо історично набуті в процесі співіснування з народами колишньої Російської імперії та СРСР.

Слід також зауважити, що під впливом низки факторів, у тому числі складу співзасновників та учасників Організації Об'єднаних Націй у перші післявоєнні роки, саме ця, умовно кажучи, «західна» система гуманітарних цінностей була покладена в основу фундаментальних документів світової співдружності, таких як Загальна декларація прав людини 1948 року, міжнародних пактів про права людини та інш.

Отже, орієнтація гуманітарної політики України саме на цю систему цінностей має як історичні (генетичні), так морально-психологічні і міжнародно-правові підстави. В ієрархії цих цінностей на першому плані, безперечно, стоять свобода та рівність. Не просто декларовані, а реальні, забезпечені як системою конституційних гарантій, так і діяльністю державних структур, в тому числі й правоохоронних органів.

Як влучно зауважив Г. Гегель, прогрес людства є водночас прогресом в його розумінні свободи. На цьому шляху людство поступово, але неухильно, позбавляється хибних уявлень, безглуздих обмежень свободи, релігійних, націоналістичних, світоглядних та інших «табу». Цей процес триває нині і триватиме надалі.

Реалізуючи ці принципи гуманітарної політики, соціальна робота підвищує рівень свободи всіх суб'єктів і об'єктів, які потрапили в коло діяльності соціальних працівників: мігранти, безробітні, діти, інваліди, пенсіонери, правопорушники і т.д. Реалізація прав цих груп населення, включення їх в активне суспільне життя надає можливість їх членам почувати себе повноцінними громадянами країни проживання, більш впевнено відстоювати свої соціальні права, виконувати свої обов'язки громадянина.

Поруч зі свободою та рівністю в низці найвищих гуманістичних цінностей стоїть соціальна справедливість. Здавна триває суперечка про її справжні критерії. Подолані застарілі уявлення, що такими критеріями мусять бути походження людини, її станова приналежність, розміри багатства.

Нині все більшим стає розуміння того, що реальною підставою для оцінки людини, для визначення міри справедливого ставлення до неї є, перш за все, реальний внесок кожного у формування та збагачення тих вічних цінностей, які є спільним надбанням багатьох поколінь, що включення у суспільну діяльність нових громадян є нормальним процесом взаємодії різних цивілізацій і суспільств.

Все це дає підстави для висновку, що справжня гуманізація суспільного життя полягає у створенні можливостей і умов не стільки для споживання і спостереження, скільки для свідомої і творчої діяльності, для вільної праці людини. Без належних техніко-економічних, соціальних, екологічних, медико-санітарних умов і навіть психологічної атмосфери для соціальної роботи в етнічних, расових, вікових та інших соціальних групах, будь-які розмови про гуманізацію залишатимуться безвідповідальними.

Важливо мати на увазі й те, що всі аспекти гуманізації суспільного буття нерозривно пов'язані із визначенням його (буття) загальнолюдських підвалин. Йдеться, насамперед, про власність громадян й організацію влади, з приводу яких у всі часи й серед всіх народів запекло ламаються списи нескінченного протистояння. Не є винятком і Україна.

Разом з тим, у вітчизняному життєвому просторі «дискусії про власність і владу» набувають особливої гостроти і запеклості. Складається враження, що в цих баталіях опоненти з обох сторін забувають – або роблять вигляд, що забувають, – про кореляцію трьох фундаментальних вимірів цивілізованості суспільства – власності, влади і свободи (самореалізації особистості).

По-перше, чи не час вже припинити суперечки з приводу пріоритетності тієї або іншої форми власності? Адже у «Загальній декларації прав людини», на яку всі так люблять посилатися, чітко зафіксовано право людини мати власність, разом з іншими та одноосібно. Отже, рівність осуспільненої та приватної власності та незаперечне право кожної людини вибирати між ними зафіксовані у цьому важливому документі й апробовані практикою життєдіяльності розвинених народів і культур світу.

По-друге, і в законотворчості, і в публічній полеміці, а найголовніше – у практичній діяльності абсолютної більшості власників (великих, середніх або дрібних) увага акцентується на праві на власність. Але принагідно нагадати – «власність зобов'язує». Це один з конституційних імперативів, який нашою Конституцією сприйнятий з практики інших країн, зокрема Німеччини. І доки суспільно зобов'язуюча властивість власності не буде зрозумілою кожному власникові і не буде ним реалізовуватися практично, годі й згадувати про гуманістичні цінності. Але власність зобов'язує підтримувати соціальних активістів, які без підтримки через механізми соціальної роботи можуть стати на деструктивний шлях дій проти власності.

Те ж саме стосується і влади. Хто буде заперечувати, що шлях до свободи пролягає через орієнтацію на демократичні нововведення. Але ж лише через демократичні, а не свавільні як з боку «гілок влади», так і окремих їх повноважних представників у центрі і на місцях. Поза всяким сумнівом, продуктивною є орієнтація на досвід «демократичної Америки» (у буквальному розумінні опоетизований великим Токвілем).

Однак чому ми забуваємо, що «конституційна монархія», наприклад в Голландії, забезпечує найвищий у світі рівень життя і свободи людини? «Владне питання» для ефективної гуманітарної політики є таким же наріжним каменем, як і питання організації відносин власності. Тобто влада, як і власність, повинна бути зацікавлена у розгортанні соціальної роботи, щоб запобігти розгортанню соціальних конфліктів, порушенню соціальної і політичної стабільності, утвердити цінності взаємодопомоги, соціальної солідарності, підтримки сильними слабих і т.д.

Так, у виданій нещодавно Тернопільським науково-дослідним інститутом «Проблема людини» монографії «Культурне відродження в Україні» із схвальною авторською ремаркою («є сенс») наводиться таке твердження А. Товкачевського: «Навіть відстале, але національне, завжди вище, краще, ніж цивілізоване, але чуже.»352 Тут, як то кажуть, будь-які коментарі зайві.

З другого боку, не до кінця подолане відчуття такої собі хуторянської меншовартості, яке поширюється українофобськими елементами. Ми виходимо з того, що, незважаючи на винятково складні умови, у яких відбувався розвиток української національної культури, цивілізованості, наш народ досяг величезного рівня духовності, йому належить неоціненний внесок у світову цивілізаційну скарбницю.

І коли ми говоримо про орієнтацію гуманітарної політики України на світовий рівень цивілізованості, то ми маємо на увазі, що прилучаємося до цього рівня не як несвідомі та відсталі неофіти, не як слухняні копіїсти – наслідувачі, а як повноправні співавтори, співтворці спільного гуманістичного надбання світових та історичних країн і народів, які запозичують позитивний досвід і діляться своїм.

Так, демократичні інституції на території України сягають своїм корінням ще Антського царства, а у ті часи, коли в Західній Європі переважали державні утворення з практично необмеженою князівською або королівською владою, в

Київській Русі часів «княжої доби» виникає вічовий державний лад, за якого князь виступав як вища посадова особа, що її обирало та могло позбавляти влади досить демократичне за тих часів віче. У 1710 році, майже на сторіччя випередивши появу конституційних актів Сполучених Штатів Америки та Франції, ідеї республіканського устрою та демократизму проголошує Конституція Пилипа Орлика.

Численні іноземні дослідники та мандрівники, які відвідували Україну за часів і «княжої», і «козачої» доби, із повагою та навіть подивом відзначали високий рівень освіченості українців, а засновані у 1576 році Слов'яно-греко-латинський колегіум у Острозі та у 1616 році – Києво-Могилянська академія перетворюються на провідні у Східній Європі осередки відродження та духовності.

Величезне значення для гуманітарного знання має спадщина видатних українських мислителів: від талановитого полеміста Христофора Філарета, невтомного просвітника Петра Могили, непримиренного до зла Григорія Сковороди, до пристрасного прихильника кардіогносії Памфила Юркевича, оригінального, самобутнього соціолога Сергія Подолинського, справжнього титана мислячого духу Володимира Вернадського. Цей, далеко не повний, перелік блискучого сузір'я мислителів лише малою мірою розвиває масштаби впливу нашої національної гуманітарної школи на розвиток громадської думки за межами України.

Ми маємо пишатися внеском України у розвиток світової гуманітарної культури і переконані, що здійснення гуманітарної політики незалежної Української держави сприятиме також її подальшому збагаченню, поряд із тим, що й наша політика в гуманітарній сфері збагачуватиметься за рахунок наявних та подальших надбань світової думки та практики.

Говорячи про ці обопільні процеси, ми не можемо забувати про те, що українська гуманітарна думка, розвиваючись у руслі загальносвітового процесу, завжди мала й свої принципові особливості. Вже згадувалося про демократичні тенденції державного будівництва, які повинні набути подальшого розвитку у процесах сучасного державотворення в Україні.

Цілком зрозумілими в гуманітарній сфері України завжди були і є посилені акценти на національні проблеми, і необхідно, щоб, уникаючи націоналістичних та націократичних надмірностей, цей напрямок і надалі був одним із чільних.

Слід звернути увагу й на те, що українське мистецтво та література завжди відзначалися внутрішньою чистотою та цнотливістю, і саме тому громадська думка зараз не відчуває, м'яко кажучи, захвату від деяких псевдосучасних експериментів. Хотілося б сподіватися, що традиційні для нашого народу естетичні цінності збагачуватимуть всю гуманітарну сферу нашого життя.

Звичайно, розв'язання першочергових завдань гуманітарної політики України повинно здійснюватись за багатьма напрямками, усіма «гілками» державної влади та їх структурними підрозділами. Але основою єдності усіх напрямів, фундаментом зусиль повинні бути ідеї національного характеру гуманітарної політики, формування національної свідомості, захист цінностей, закріплених у Конституції України, консолідація суспільства тощо. Головною синтезуючою ідеєю гуманітарної політики має бути її людинотворчий характер.

У дусі Конституції України, інших державних актів, головними напрямками гуманітарної політики, що відображають її структуру, є:

- визначення та постійний контроль над рівнем (індексом) показника гуманітарного розвитку України, прийнятого ООН, який складається з трьох основних компонентів – тривалості життя людини, рівня освіти і рівня доходу,

- всебічне створення умов дотримання прав людини;

- створення цілісної системи соціального захисту населення та підвищення загального добробуту суспільства;

- впровадження – ефективної системи охорони здоров'я;

- сприяння зайнятості населення;

- збереження позитивних здобутків минулої епохи, зокрема, інтелектуального потенціалу, освітньої системи України, її розвиток, асиміляція позитивного досвіду освіти та просвітництва зарубіжних країн;

- гуманітаризація освіти і виховання молоді як майбутнього потенціалу Української держави;

- всебічне сприяння підвищенню національно-духовного рівня особистості;

- забезпечення умов розвитку культури та мистецтва;

- охорона навколишнього середовища, збереження, охорона та оновлення пам'яток історії;

- утворення широкої інформаційної мережі, забезпечення доступу населення до міжнародних освітньо-культурних програм;

- співпраця з іншими країнами через гуманітарні програми та гуманітарну допомогу;

- участь України у програмах ООН з гуманітарного розвитку;

- проведення миротворчої діяльності:

- впровадження гуманітарної політики у сфері державної служби;

- створення спеціальних гуманітарних громадських служб та фондів. Отже, соціальна робота з боку мети, предмету, діяльності логічно вплітається у систему гуманітарної політики і є її важливою складовою. Вона підсилює інші складові та вбирає в себе позитивний потенціал цих складових.

Дата добавления: 2013-12-14