Проблеми розуміння сутності об’єкта злочину в контексті сучасної доктрин кримінального права

Лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права, співвідношення «верховенства права» і «верховенство закону» та деякі інші сучасні концепції щодо окремих інститутів кримінально-правової науки.

Чи можливе лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права? Так ставить питання і відповідає на нього російський вчений М. Кауфман [3].

Поняття ліберальний (liberti – свобода) декларує приоритет чи главенство особистісних інтересів над суспільними. Тобто, право в цьому контексті часто розглядається не як нормативна категорія, а як природне право індивіда на реалізацію своїх інтересів. У зазначеному контексті категорію «Верховенство права» інколи протипоставляють категорії «Верховенство закону». Під впливом цих тенденцій сучасна юридична наука поступово відходить від вузько-нормативного розуміння права, яке постійно й особливо в останній час піддається критиці. Саме у цьому контексті академіком В.С. Нерсесянцом була висунута лібертарно-юридична концепція розмежування права і закону, яка визначає і обґрунтовує розуміння права як всезагальної форми і рівної міри свободи індивідів [4].

Така постановка питання сприймалась і відповідним чином розвивалась лише в рамках загальної теорії права. В науці кримінального права, як і в інших галузях права, ця ідея щодо широкого не нормативного розуміння права визнання не отримала. Виникає питання: можливо це викликане тим, що для потреб практики кримінального права в силу його специфіки лібертарно-юридична концепція взагалі не придатна, або ця проблема просто недостатньо розроблена? Спробуємо відповісти на це питання.

На думку російського вченого М. Кауфмана, кримінальне право повністю відповідає лібертарно-юридичній концепції права [3]. Не дивлячись на специфічні, властиві лише даній галузі права ознаки, кримінальне право, безумовно, володіє й такими властивостями та характеристиками, які відповідають змісту такої категорії, як «формально-всезагальна рівна міра, свобода і справедливість». Скажімо, якщо ми говоритимемо про таку складову лібартарно-юридичного розуміння права як «справедливість», то стосовно кримінального права вона проявляється передусім у вигляді кримінально-правового принципу «співрозмірності злочину та покарання». Вона проявляється також у справедливому формуванні кола злочинних діянь та у визначенні в законі справедливої санкції за діяння, яке ним забороняється. Зовні кримінальне право нібито проявляється в антитезі свободи – у її обмеженні. І нехай це обмеження спрямоване на суспільно-небезпечні дії злочинця, на думку прибічників принципу «Верховенство права» над «Верховенством закону» у лібертарно-юридичному розумінні виходить, що ідея свободи є витісненою із кримінального права, а останнє практично перетворюється у право «несвободи». Але всупереч цим досить поширеним в останній час уявленням – для вираження «більшої міри правової свободи» в якості методу правової регуляції необхідно використовувати правову заборону, а для вираження «меншої міри свободи» – правовий дозвіл, інакше реалізація необмежених природних прав одного індивіда порушить «природні права» іншої особистості. Тобто, «формально-всезагальна рівна міра свободи» у кримінальному праві проявляється у принципі рівності всіх громадян передзаконом. Отже, реалізація прав одних не може порушувати права інших. При характеристиці змісту даного принципу у кримінально-правовій літературі робиться акцент на існуванні однакових, єдиних, рівних підстав кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим, іноді цей принцип називають принципом «рівності відповідальності». В цьому контексті кримінальний закон може відповідати природному прояву індивіда щодо реалізації його суспільно-позитивних прав, так і суперечити його абстрактно-необмеженому природному праву, якщо реалізація його права порушує права іншого індивіда. Отже, тільки у випадку відповідності сутності права, тобто співвідношення природних прав індивіда і принципів справедливості та рівності перед законом, кримінальний закон може розглядатися як правове явище [3].

В цьому контексті виникає питання про співвідношення понять «Верховенство права» та «Верховенство закону». Безумовно, у правотворчій діяльності принцип «Верховенство права» єна нашу думку, приоритетним. Він є категоріальним структуроутворюючим орієнтиром, еталоном чи стандартом удосконалення закону в процесі його конструювання. Законодавець і прийнятий ним закон має як найбільш повно забезпечити реалізацію природних прав індивіда, не забуваючи при цьому про принцип «справедливості» та рівності перед законом всіх інших членів суспільства. Момент з якого наступає порушення природних прав інших індивідів – членів людської спільноти, є межею законодавчого обмеження природних прав індивіда. Лише таким чином може бути найбільш оптимально реалізоване «природне право індивіда» як «всезагальна форма і рівна міра свободи індивіда – члена суспільних відносин».

Щодо принципу «Верховенства закону» то він на нашу думку є приоритетним у правозастосовчій діяльності. Аксіоматичною є позиція про необхідність дотримуватись принципу «Верховенство закону» у правозастосовчій практиці навіть, якщо закон недосконалий.

Leks dura leks – «закон суворий, але це закон», відповідно, його слід дотримуватись. Не виконання закону з самих моральних мотивів зумовлює такі небезпечні явища, як правовий нігілізм, суб’єктивізм, порушення таких фундаментальних принципів, як, заборона поширеного тлумачення закону, розподіл функцій законодавчої і виконавчої влади тощо.

Не виконання закону під приводом що він поганий, або, що суперечить природному праву індивіда, породжує нерівність громадян перед законом бо навряд чи пересічний громадянин доведе не правовий характер закону. Суб’єктивне поширене тлумачення закону – це корупція, зловживання, наслідки яких не зрівняти із наслідками застосування недосконалого закону.

В той же час, недосконалий закон необхідно вдосконалювати, доводити до відповідності всім вищезазначеним принципам, які містяться і у понятті «Верховенство права».

Зазначені та низка інших сучасних концепцій кримінології і кримінально-правової науки виникають з різних, втому числі й кон’юнктурних, а не науково-вивірених об’єктивних причин. В цьому контексті у різних вчених і практиків виникають питання в чому полягає сутність та значення сучасних концепцій викладання і змісту кримінально-правової науки та кримінології.

Як позитив слід відзначити, що сучасні концепції організації викладання правових та інших гуманітарних наук дозволяють переходити від хрестоматійно-сталої, догматично-пізнавальної форми навчання до науково-дослідної пізнавально-інноваційної форми навчання. Як приклад такого підходу до сучасних методик навчального процесу можна навести спеціальний навчальний курс «Актуальні проблеми кримінального права». Подібні проблемні навчальні курси дають можливість поглибити знання проблем практики майбутніми фахівцями і це безумовно слід вітати. Водночас, в процесі реалізації таких підходів виникають різні твердження, що викликають дискусію. Так, за твердженням російського дослідника А. Чистова, традиційна кримінологія втратила свої позиції, оскільки не в змозі була передбачити та протистояти «криміналізації». Іще, «… на зміну традиційній кримінології прийшла «сучасна концепція», суть якої полягає у пізнанні істинної природи злочинності, конкретного злочину та кримінологічної безпеки суспільства, держави, сім’ї, особи. Її інформаційною базою є знання, отримані в результаті вивчення природи «криміналізації» та вибору шляхів цивілізованих перетворень. Створення системи кримінологічної безпеки країни – один із кроків до національно-державного виживання. Свій внесок для досягнення цієї цілі вносять (і ще внесуть) сучасні оновлені теоретико-прикладні науки – кримінологія і кримінальне право. Традиційне розуміння причин та умов економічної злочинності відображає її істинну природу» [5].

«Оновлена методологія цих наук, теорією кримінологічної причинності – антидержавні рішення щодо Горбачовської перебудови, що стали передумовою й першою причиною криміналізації відносин на всіх рівнях соціальної формації, дозволяє переосмислити традиційні погляди кримінологів на положення Загальної частини та Особливої частини, ввести новий розділ «Спеціальна частина, або Кримінологічна кібернетика», розробити більше 20 нових теорій, інститутів», - наголошує Чистов А. «За сучасною кримінологічною концепцією, наприклад, економічна злочинність – це система заподіяння шкоди окремим елементам та усій економіці суспільству віктимною державною політикою, корпоративних та фізичних осіб, управляючого суб’єкта та особистими корисними кримінальними діяннями суб’єкта, яким управляють» [5].

«Стосовно цілей та завдань кримінального права кібернетика створює кримінально-правові системи події злочину, ознак складу злочину (і всіх інших інститутів кримінального права) із специфічними функціями, пов’язаними між собою не тільки прямими, але й зворотними зв’язками для пізнання істини їх природи», - відзначає А. Чистов [5].

Щодо необхідності підвищення ролі кримінологічної кібернетики у боротьбі із злочинністю та розвитку кримінології і кримінального права створення системи кримінологічної безпеки думка слушна. Вона кореспондується з давніми пропозиціями і розробками криміналістів і кримінологів щодо використання у боротьбі із злочинністю науково-технічного прогресу та досягнень інших наук, у тому числі кібернетики, інформатики тощо. Дискусію визивають деякі безапеляційні твердження щодо «втрати позицій» кримінологією, оскільки «…вона не змогла передбачити та протистояти криміналізації», а «…вибрати шляхи цивілізованих перетворень», а також, що «…на зміну їй (традиційній кримінології – примітка наша) прийшла сучасна концепція, суть якої полягає у пізнанні істинної природи…» і так далі по вищенаведеному тексту.

По-перше, термін «криміналізація» має відоме, визнане у кримінально-правовій науці значення, яке полягає у визнанні законодавцем суспільно-небезпечного діяння злочином та встановленні за його вчинення кримінальної відповідальності.

Чистов, як і багато інших сучасних авторів використовують цей термін не традиційно – «криміналізація економіки», «криміналізація підприємства», «криміналізація суспільства» і т. ін. В цьому питанні, на нашу думку, доцільно дотримуватись сталих у науці визначень, або вказувати, що криміналізація використовується не в традиційному значенні, а як процес зростання, продукування чи відтворення криміногенного потенціалу у сфері економіки, управлінні, підприємництві чи в інших сферах суспільних відносин.

По-друге, щодо появи сучасної криміногенної концепції на заміну традиційній кримінології, інші подібні твердження і не лише Чистова, а й деяких інших авторів, про нібито втрату значення поділу юридичних наук на Загальну і Особливу чистини і т. ін., доцільно відзначити, що структурно-утворюючі елементи предмету кримінології – вчення про: злочин і злочинність, особу злочинця, причини злочину й злочинності, а також заходи щодо запобігання злочинності не втратили і навряд чи втратять свого методологічного і гносеологічного значення. Як методолого-гносеологічні категорії, наведені елементи предмету кримінології орієнтують і направляють дослідницькі розвідки вчених і практичних фахівців на встановлення юридичних, технічних, інформаційно-технологічних, фінансово-обігових, психологічних, ідеологічних механізмів, факторів і особливостей вчинення тих чи інших злочинів, на тому чи іншому етапі розвитку чи деградації суспільних відносин. Якщо застосовувати зазначені вчення об’єктивно, без псевдонаукового словоблудства чи примітивних комерціоналізованих, пропахлих нафталіном ідеологічних штампів, на кшталт «господар у себе красти не буде», то напрацьовані кримінологією і кримінальним правом підходи дають фахівцю можливість проникнути на бажану об’єктивно-сутнісну глибину технологій, механізмів, причин, умов і навіть психологічних мотивацій вчинення злочинів, розповсюдження злочинності та глобалізації криміногенних, за своєю природою, тіньових відносин майже у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Такі глибокі, насичені об’єктивною технологічно-правозначущою інформацією кримінологічні дослідження визначають не лише «…істинну природу злочинності, конкретного злочину, кримінологічної безпеки суспільства, держави, сім’ї, особи», а й реальні, не надумані, методологічно руйнівні шляхи розвитку всіх кримінально-правових дисциплін. Не заперечуючи факту, що першопричиною «кримінальної революції» і багатократного зростання злочинів, глобалізації криміногенного потенціалу є антидержавні рішення Горбачова і його оточення щодо цілей та шляхів перебудови і т. ін., маємо наголосити, що «передумова», «певна причина» чи «першопричина» – це не нова кримінологічна теорія. Вона не спростовує і навіть не доповнює інституту причинності. Зміст причин та умов, їх першочерговість чи детермінаційність визначався через механізм причинно-наслідкового зв’язку. У методологічному значенні причини є причини і встановити їх сутнісний зміст, говорити про втрату значення причин та умов, як методологічного інструменту, навряд чи коректно. В той же час, шановному вченому, навряд чи доцільно перебільшувати можливості кримінології кримінального-права, чи будь-яких інших наук, нібито вони «…не змогли передбачити та протистояти криміналізації», або «…вибрати шляхи цивілізованих перетворень». Шляхи перетворень вибирають не кримінологія, і навіть не кримінологи, а політики. Започаткував кримінальну революцію Горбачов зі своїм оточенням, продовжили, створенні його політикою, родинно-олігархічні клани, рухомі накопичувально-корисливим рефлексом всезростаючого оточення, знаходяться перманентно у стані жаги до захвату чи утримання, на користь свого клану, влади, власності, бюджетних фінансових потоків тощо. В процесі постійної боротьби за владу, опозиційні чи привладні правоохоронці – члени олігархічно-політичної команди, роздають обіцянки – векселі про «тверді» наміри вести жорстоку боротьбу із злочинністю. Боротьбу вони ведуть дійсно жорстоку, але не із злочинністю, а зі своїми опонентами в цілях чергового перерозподілу власності. В такій ситуації завданням вчених кримінологів, на нашу думку, є: зберегти і розвивати, а не руйнувати напрацьовані роками методологічні досягнення кримінології, кримінального права та всіх інших кримінально-правових дисциплін, бо лише вони можуть науково-вивірено віддзеркалювати криміногенні процеси, об’єктивно показувати їх різноаспектні негативні наслідки, тим самим озброювати цими знаннями суспільство і особовий склад відповідних правоохоронних органів, який, в силу своїх службових обов’язків, різноманітних інших мотивів (у т.ч. і політичного замовлення влади) до певної міри буде стримувати розповсюдження злочинності, а у випадку появи послідовної державницької політичної волі в країні зможе компетентно нанести удар злочинності шляхом застосування кримінально-закону. Однак, кардинальні зміни можуть спричинити лише відповідні політичні рішення законодавчої і виконавчої влади щодо зміни кумулятивної податкової політики держави усунення існуючих механізмів відшкодування ПДВ, а може й самого ПДВ, обмеження приватної власності на засоби виробництва у базових ціноутворюючих галузях економіки, та шляхом здійснення деяких інших макроекономічних управлінських і соціальних заходів, які є основними детермінантами розширеного відтворення й глобалізації корупції, загально-кримінальної і економічної злочинності.

Із ряду теоретико-методологічних проблем в публікаціях піднімаються й проблеми визначення (понятійного апарату) «стадій» вчинення злочину, «співучасті у злочині» тощо.

Так, доцент Дальносхідного Університету, к.ю.н. І. Гонтарь стверджує, що поняття «готування до злочину», «замах на злочин», «співучасть у злочині» та ряд інших догм, що стали аксіомами по суті представляють собою кримінально-правовий нонсенс, у той же час, із всією серйозністю описуються в якості наукових доктрин [6]. Продовжуючи аналіз таких на нашу думку аксіоматичних понять вчений вважає, що вони не є об’єктивним віддзеркаленням реальної соціальної практики.

Зокрема, злочин – це юридичний факт, котрий обумовлює можливість застосування покарання. Однак, юридичний факт або є або ні, як, наприклад, народження дитини, яке тягне за собою ряд правових наслідків. Говорити про готування до юридичного факту чи замах на юридичний факт, на думку цього автора, є безглуздо [6]. Така ж ситуація, на його думку, втілена і у поняття «співучасть у злочині», тобто співучасть у юридичному факті.

На нашу думку ці проблеми є дещо надуманим. Як точно, чи не зовсім адекватно поняття віддзеркалюють дійсність при їх визнанні є завжди елемент умовності і навіть певної домовленості. До того ж, говорячи саме про вищезазначені поняття, автор «забуває» додати термін «вчинення». Ці юридичні факти є «рукотворні». Якщо їх, в тій чи іншій формі конкретних дій чи бездіяльності вчиняють – то вони відбуваються. Якщо їх не вчиняють, то цих факторів немає й не буде. Тому відкидаючи псевдонаукову демагогію, наявні у науці кримінального права, науково вивірені і витребувані практикою правові конструкції «Замах на вчинення злочину», «готування до вчинення злочину», «співучасть у вчиненні злочину», за допомогою яких держава переслідує замовників, організаторів та інших співучасників вчинення злочину. Ці питання в теоретичному, етимологічному, і, практично, правовому сенсі добре, відпрацьовані. Вони є не проблема, а досягнення кримінально-правової науки, яка дозволяє переслідувати організаторів, замовників та інших співучасників, таких суспільно-небезпечних юридичних фактів як «замах», «готування» та «співучасть» у вчиненні злочину». Ця правова конструкція має потужний організаційно-орієнтуючий профілактичний потенціал щодо попередження і розкриття злочинів. Якщо в процесі практичного застосування цих і подібних правових конструкцій їх наповнюють відповідними заходами, то їх профілактичний потенціал реалізується і стає ефективним засобом превентивного запобігання, виявлення і розкриття злочинів. Що ще слід вимагати від кримінально-правової науки.

У теорії кримінального права колишнього СРСР, у т.ч. України, з початку 1920-х років протягом майже семи десятиліть не безпідставно домінує точка зору про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини. У цілому ця концепція, навіть за висловленням її сучасних противників, відіграла позитивну роль у розвитку законодавства та кримінально-правової науки. На нашу думку, суспільні відносини є категорією універсальною, вони і сьогодні займають центральне місце серед будь-яких інших цінностей, на які посягає злочин. Виявлення їх співвідношення з іншими як матеріальними, так і інтелектуальними цінностями дозволяє встановити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинних діянь різних видів, вибирати основні напрямки кримінально-правової політики та шляхи її успішної реалізації через вдосконалення правового врегулювання суспільних відносин. Саме в межах координат останніх встановлюються правила щодо всіх інших цінностей – як-то життя, здоров’я, свобода взагалі, волевиявлення зокрема, матеріальні і пов’язані з ними нематеріальні блага людини, суспільства, держави. Вважаємо за необхідне наголосити, що все це є цінності, які тим чи іншим чином перебувають в межах системи координат «суспільні відносини». Відносини не є статичними, вони постійно змінюються – розвиваються чи деградують відносно будь яких матеріальних, не матеріальних цінностей, духовних благ, життя, здоров’я тощо, а відповідно потребують захисту через відповідне правове врегулювання того чи іншого сегменту суспільних відносин. Це в цілому забезпечує відносну ефективність кримінального законодавства. Саме тому ця концепція має прихильників і у наш час, у т.ч. і через визнаних теоретиків кримінального права.

Водночас, в наш кон’юнктурно-перемінний час з’явились ідеї, в яких стверджується, що суспільні відносини не є універсальною категорією, що містить всі елементи об’єкта злочину. Нібито, цим поняттям не охоплюються такі особисті блага людини, як життя та здоров’я. Окрім того, концепція визначення об’єкта злочину як суспільних відносин нібито «…не зовсім відповідає сучасним поглядам відносно оцінки соціальних цінностей, які бере під захист кримінальний закон. Суттєвим її недоліком є певне перебільшення значення категорії «публічного» відносно категорії «приватного» у сфері соціального життя. По цій причині людина з її потребами, інтересами, правами відсувалась на другий план», відзначає вельмишановний професор Є.В. Фесенко [7].

Як основний аргумент прибічники цієї концепції відзначають, що у Конституції України 1996 р. закладено нові ціннісні орієнтації. Стаття 3 наголошує на тому, що найвищою соціальною цінністю визнається людина, а її права і свободи, відповідно до цієї ж статті, визначають зміст та спрямованість діяльності держави. А відтак, такий принцип має бути втілений і у галузевому законодавстві, у т.ч. кримінальному.

На думку вельмишановного професора Є. В. Фесенко, з врахуванням наведених вище аргументів, існують підстави для того, щоб відмовитись від традиційного для кримінального права колишнього СРСР, визначення суспільних відносин як об’єкта злочину. У той же час він вважав, що не зовсім правильним є вважати об’єктом злочину блага, як це пропонують окремі науковці (зокрема, А.В. Наумов). Блага можуть бути лише частиною тієї сукупності компонентів, які утворюють об’єкт злочинного посягання.

«Оригінальна» точка зору була висловлена Г.П. Новосьоловим, який запропонував таке визначення: «Об’єкт злочину – той, проти кого він вчиняється, тобто окремі особи або ж певна множинність осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності які, будучи взятими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, в результаті чого цим особам завдається шкода або ж створюється загроза заподіяння шкоди». Практично у цьому визначенні об’єктом злочину визнається потерпіла сторона та належні їй цінності. Однак, по-перше, сама потерпіла особа також є цінністю, причому найвищою. По-друге, запропонований комплекс ознак є далеко неповним.

О. Зателпін пропонує таке визначення об’єкта злочину: «об’єкт злочину – це охоронювана кримінальним законом соціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що піддається злочинному посяганню, за яке передбачена кримінальна відповідальність»[8].

Є.В. Фесенко для визначення сутності об’єкта злочину вважає за доцільне використовувати категорію цінностей. Саме цінності (особисті, суспільні, державні) повинні визнаватись, на його переконання) об’єктом злочину. За його визначенням, цінності – це різноманітні об’єкти матеріального світу, у т.ч. й сама людина, котрі мають суттєве позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп та суспільства у цілому. Тому вони охороняються нормами різних галузей права, а найважливіші з них бере під захист кримінальне законодавство. Будь-яке злочинне діяння, спрямоване проти цих найважливіших цінностей, створює загрозу заподіяння чи заподіює їм шкоду. Саме тому, на думку Є. Фесенка, вказані цінності і виступають в якості об’єкта злочину.

Вся наведена аргументація, починаючи від переваги в минулому «публічного» над «приватним» і, що, «найвищою соціальною цінністю стала людина і, що шкода заподіюється саме цінностям, як об’єктам матеріального світу», є, м’яко кажучи, не переконливою як з етимології змісту цих понять, так і в плані покращення забезпечення «нових цінностних орієнтацій» в новій Конституції країни.

В контексті етимології наведених аргументів слід зазначити, що «шкода» спричиняється скоріше всього власнику матеріальних цінностей, ніж самим цінностям. Останнім байдуже законно чи ні їх перемістили від одного власника до іншого. Якщо так, то яку шкоду спричинено саме матеріальним цінностям як об’єкту посягання? Забезпечуючи різні аспекти недоторканості власності, житла чи інших об’єктів матеріального світу, або життя, здоров’я, честь, гідність права, свободи та інші матеріальні та нематеріальні категорії, ми врегулюємо нормами права здоров’я, честь, гідність? Навряд чи це так? Скоріше всього, суспільство, через законодавчі органи, встановлює правила суспільних відносин, за допомогою яких забезпечується недоторканість «її цариці», непомірно бажаної сьогодні всіма приватної чи будь якої іншої власності, або недоторканість життя, забезпечення безкоштовного лікування, навчання, честі, гідності, свобод, рівності громадян перед законом, а також інших цінностей як природних чи визначених суспільством складових суспільних правовідносин. Саме суспільні правовідносини, в межах яких врегульовується порядок їх відчуження чи недоторканість тих чи інших матеріальних чи не матеріальних цінностей, і є об’єктом посягання злочину.

Щодо «публічного і приватного у сфері соціального життя», то ці досягнення суспільства як категорії суспільних відносин, не слід протиставляти. Публічне та приватне як елементи правовідносин, впливають на людські відносини позитивно лише тоді, коли є гармонійно збалансованими. Історія і сучасна практика показує, що надання переваги «приватному» у сфері соціального життя породило не лише надмірну соціальну нерівність, а й порушення самих елементарних прав громадян, як з боку самої держави (непоодинокі випадки невиплати заробітної плати, пенсій, декларативність норм Конституції про безоплатне навчання, лікування, право на роботу - безробіття і т.ін.), так з боку, злодійкуватої еліти вирощеної державою шляхом перекачки у її «закрома» багаторічних заощаджень населення за рахунок змодельованих державою кредитних та інфляційних механізмів. Вчорашні рівні серед рівних товароведи, завсклади, завмаги та інші «завідувачі» суспільної власності та чиновничих крісел стали елітою, олігархами, власниками – роботодавцями, які експлуатують визначену (їх) конституцією «найвищу соціальну цінність – людину» по 12-15 годин на добу, без вихідних, на спеці чи морозі, без елементарних умов праці, за мізерну зарплатню, яку не виплачують місяцями, а то не платять взагалі. Користуючись безробіттям, розповсюдженим стало прийняття на роботу з безоплатним випробувальним терміном, який закінчується звільненням «найціннішого» – «маленького українця» відразу після того, як він рішився вияснити, коли закінчиться його безоплатна випробувальна робота і коли йому почнуть виплачувати заробітну плату. Криміналізація подібних діянь давно назріла, але держава не спішить захистити свою «найвищу цінність – людину», яка звикла до іншої конституції, тої, що зобов’язувала державу забезпечити право на труд, восьмигодинний робочий день, на відпочинок і т. д.

В межах цінностей «публічних суспільних правовідносин» підхід був не лише більш соціально ціннісним, а й реально забезпеченим. Замінена Конституція на «сучасну» не просто декларувала «надання права на труд, відпочинок, восьми часовий робочий день, безкоштовне лікування, навчання» та інші природні права людини. Вона чітко визначала що, «… Держава забезпечує право на труд, відпочинок…» та ін. І держава, не протиставляючи «публічне» і «приватне», «суспільне» і «індивідуальне», через врегулювання законом відносин, забезпечувала право на восьми часовий робочий день, або подвійну оплату за роботу понад восьми годин, роботу у вихідні, чи у святкові дні, не декларувала, а забезпечувала безкоштовне навчання, або безкоштовне лікування тощо. Саме ця формула, що «держава забезпечує право…», спонукала доморощених псевдодемократів-реформаторів змінити конституцію на новітні «демагогічно-декларативні», «соціально ціннісні» формули «людина визнається найвищою соціальною цінністю», «громадянин має право на труд, …», які, на тлі того, що фактично відбувається з усіма «природними», але «не забезпеченими державою правами» є декларативним фарсом. Однак, це лише щодо прав «маленького пересічного українця». Олігарх, зі своєю особистою охороною, корумпований чиновник, із своїми владними повноваженнями та командно-відданим державним репресивним апаратом забезпечать всі права, надані і не надані їм конституцією.

Таким чином, перемога приватного над публічним створила, а не розв’язала проблеми, а відповідно, у нас не має ні етимологічних, ні теоретичних, ні соціально-практичних підстав підміняти суспільні відносини як об’єкт злочину. Продуктивніше буде зосередити зусилля науковців і практиків на вдосконаленні правового врегулювання особистісних і публічних складових суспільних відносин та розв’язанні, відповідним чином, проблем протидії порушенням прав індивіда найбільшої цінності суспільних правовідносин. Реально захистити особистість можливо лише в межах суспільних відносин, гармонійно врегульованих законом. Відповідно, суспільні відносини є не лише об’єктом злочинного посягання, а й об’єктом вдосконалення правового врегулювання з метою підвищення ефективності захисту індивіда від злочину чи будь-яких інших видів протиправних посягань.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть рівні методології, їх співвідношення, системоутворюючі елементи та засади формування.

2. Якими є основні проблеми методології науки кримінального права?

3. Якими є нормативні, гносеологічні та соціально-правові особливості складу злочину?

4. Назвіть функції та значення кримінально-правової конструкції «склад злочину».

5. В чому полягає та чи можливе лібертарно-юридичне розуміння сутності кримінального права?

6. Розкрийте співвідношення понять «верховенство права» і «верховенство закону».

7. Визначте межі поняття «природні права» особистості, індивіда.

8. Чи спростовують сучасні концепції кримінології та кримінально-правової науки традиційні методологічні підходи до пізнання сутнісної природи злочинності?

9. Які проблеми вирішують сучасні концепції кримінально-правової науки та кримінології?

10. Чи існують догматичні наукові чи прикладні проблеми визначення понятійного апарату, «замах на злочин», «готування», «стадії вчинення злочину» та «співучасті у злочині»?

11. Якими є основні аргументи необхідності зміни об’єкта злочину на сучасному етапі розвитку доктрини кримінального права?

12. Розкрийте теоретичні, етимологічні, соціальні та конституційні підстави необхідності заміни об’єкта злочинного посягання в контексті теорії цінностей сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених.

Дата добавления: 2013-12-14