Стаття 2-9. Правила кваліфікації злочинів

Стаття 2-8. Принцип невідворотності кримінальної відпові­дальності

Стаття 2-7. Принцип гуманізму

Стаття 2-6. Принцип особистого характеру кримінальної відпо­відальності

Стаття 2-5. Принцип індивідуалізації покарання

Суд має враховувати характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, мотиви і цілі вчиненого, особистість винного, характер і розмір заподіяної шкоди, обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання, думку потерпілого у справах приватного обвинувачення, і мотивувати обрану міру покарання у вироку.

Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає тільки особа, яка умисно або через необережність вчинила діяння, передбачене законом про кримінальну відповідальність².

Кримінальне законодавство забезпечує охорону людини, її жит­тя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки як найвищої соціальної цінності; особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів; покарання та інші кримінально-правові заходи, що застосовуються до особи, яка вчинила діяння, передбачене цим Кодексом, не можуть мати своїм змістом зав­дання фізичних страждань або приниження людської гідності.

Кожна особа, що вчинила діяння, передбачене цим Кодексом, підлягає покаранню та/або іншим кримінально-правовим заходам; звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання до­пускається лише у випадках, передбачених цим Кодексом".

2.Слід приєднатися до пропозиції М.І. Хавронюка щодо врахування досвіду Молдови, Іспанії та інших держав у визначенні правил кваліфікації злочинів та напрацювань вітчиз­няних вчених-криміналістів, стосовно доповнень КК України новою статтею 2-2. Однак щодо змісту її положень вважаємо зробити деякі зауваження після викладення

1. У разі сукупності злочинів кваліфікація здійснюється з посиланням на усі статті (або частини чи пункти статей) цього Кодексу, які передбачають відповідальність за вчинені діяння.

2. При конкуренції загальної і спеціальної кримінально-правової норми застосовується тільки спеціальна норма.

3. При конкуренції частини і цілого кваліфікація здійснюється на підставі норми, яка є більш широкою і охоплює у цілому всі ознаки вчиненого діяння.

4. При конкуренції двох спеціальних норм: *) між нормою, що міститься у складі злочину з пом’якшуючими обставинами, і нормою, що міститься в основному складі злочину або складі злочину з обтяжуючими обставинами, — обирається норма, що міститься у складі злочину з пом’якшуючими обставинами; 2) між нормами, що містяться у двох складах злочинів з пом’якшуючими обставинами, — обирається норма, яка передбачає більш м’яке покарання; 3) між нормами, що містяться у двох складах злочинів з обтяжуючими обставинами або в основному складі злочину і складі злочину з обтяжуючими обставинами, — обирається норма, яка передбачає більш суворе покарання.

5. Кримінально-правова норма, яка передбачає більш суворе покарання, виключає застосування норм з менш суворим покаранням лише за відсутності необхідності застосування правил, передбачених частинами 1—3 цієї статті».

Крім вище запропонованих М.І. Хавронюком обставин, що впливають на кваліфікацію злочинів, вважаємо за необхідне включити обставини щодо обопільної вини обвинуваченого і потерпілого, щодо юридичної і фактичної помилки при здійсненні тих чи інших діянь, щодо діянь віднесених до категорії приватного обвинувачення з обмеженням випадків перекладання таких обов’язків на плечі громадян.

3. Приєднуючись до позиції щодо доцільності використання досвіду російського, білоруського та інших законодавців і доповнити КК України статтею 25-1 такого змісту:

«"Стаття 25-1. Невинне заподіяння шкоди (випадок)

Діяння визнається вчиненим невинно, якщо особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільну небезпеку свого діяння, або не передбачала можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не могла їх передбачити».

М.І. Хавронюк вважає, що визначення у Загальній частині КК України поняття «випадок» дозволило б принаймні звернути увагу на неприпустимість використання в Особливій частині (як це має місце у ст. 292 чинного КК.) поняття «нещасні випадки з людьми» для характеристики суспільно небезпечних наслідків діяння.

Однак, запропонована конструкція проекту ст. 25-1 буде суперечити загальновизнаному правилу, що незнання закону не звільняє від відповідальності за вчинений злочин. Принаймні, запропонована норма стане дуже небезпечною лазівкою для обходу закону і ухилення від відповідальності за вчинені злочини.

4. Далі автор зауважує, що є кримінальні кодекси, які регламентують: юридичну і фактичну помилки (кримінальні кодекси Білорусі, Болгарії, Австрії, Іспанії); «юридичну помилку» і «негодний замах» (кримінальні кодекси Естонії, Польщі, Швейцарії, ФРН, Сан-Марино); тільки негодний замах (КК Литви).

Ми приєднуємося до думки автора, що КК України необхідно доповнити новою статтею 25-2, де слід встановити, що:

1) нездоланна (пробачна) фактична помилка, тобто помилка в обставинах справи, коли особі в обстановці, що склалася, не було і не могло бути відомо, що вона вчинює протиправне діяння, виключає вину особи;

2) здоланна (непробачна) фактична помилка виключає інкримінування особі умислу щодо вчиненого нею діяння. У цьому випадку особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за вчинення діяння через необережність, якщо вчинення цього діяння через необережність карається за КК України;

3) нездоланна (пробачна) юридична помилка, тобто помилка у забороні, коли особа, яка вчинила злочинне діяння, мала достатні підстави вважати, що вона діє правомірно, виключає вину особи. Не може бути визнана нездоланною (пробачною) юридична помилка у випадках, коли: а) протиправність діяння є доступною розумінню будь-якої осудної особи; б) особа своєчасно не ознайомилась з відповідними законодавчими приписами, хоча повинна була зробити це в силу специфіки своєї професії, посади чи інших обставин. Щодо останнього пункту (п. б) вважаємо за необхідним обмежувати дію закону за ознакою професії, тут слід зауважити загальний принцип «незнання закону не звільняє від відповідальності»;

4) здоланна (непробачна) юридична помилка не впливає на вину особи і не є підставою для пом’якшення покарання;

5)у разі помилки особи щодо перебування нею у стані крайньої необхідності чи затримання нею особи, яка вчинила злочин, коли через обставини справи вона не могла усвідомлювати відсутність такого стану, її дії оцінюються за правилами статей про крайню необхідність і затримання особи.

Вважаємо за неможливе приєднатися до пропозиції шановного М.І. Хавронюка щодо встановлення у КК України правила, за яким особа не несе відповідальність за опір представнику влади, працівнику право­охоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342), перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради (ст. 351), невиконання судового рішення (ст. 382), злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391), якщо відповідна службова дія (вимога) чи рішення є незаконними, навіть якщо особа помилково сприйняла їх як законні. Незаконними слід визнавати дії та рішення, які вчинені чи видані не на підставі Конституції і законів України, або не у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, або не в межах повноважень відповідних службових осіб.

По-перше, будь-який опір представником влади, крім випадків необхідної оборони слід робити через суд.

По-друге, конструкція норми, яка містить провокації на кшталт «опір владі», «злісна непокора владі» і особливо «непокора, коли особа сприймає вимоги як законні, а вони були незаконні», є апріорі провокативною і немає нічого спільного з державницьким, правовим підходом, правом і законністю. Це не дозволене самоуправство. Чому зразу не запрошувати «до топора», правового нігілізму на підставі «Верховенства природних прав» чи «революційної доцільності». По-третє, наслідки опору вищезазначеним представникам влади можуть бути неадекватно тяжкими ніж ті, якщо опір не чинити.

5. Автор зауважує, що кримінальні кодекси більшості європейських держав визначають перелік справ приватного обвинувачення і особливості кримінального переслідування у таких справах (кримінальні кодекси Литви, Білорусі, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Франції, Іспанії, Сан-Марино, ФРН, Голландії, Данії, Швеції, Норвегії, Італії).

З урахуванням цього досвіду пропонується у КК України також визначити справи приватного обвинувачення, і віднести до них справи про злочини, передбачені, зокрема: ч. 1 ст. 122, ст. 125, ч. 1 ст. 126, ч. 2 ст. 126 (побої, вчинені з метою залякування потерпілого), статтями 130, 131, 132, частинами 1 і 2 ст. 136, ч. 1 ст. 139, статтями 141, 145, ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153, статтями 154, 162, 163, 164, 165, 168, 176, 177, ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 189, ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 191, ст. 192, ч. 1 ст. 194, статтями 197, 225, 229, 231, 232, ч. 2 ст. 303, ст. 356 (самоправство — щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян або інтересам власника) КК України. Провадження в цих справах має порушуватися не інакше як за заявою потерпілого (чи юридичної особи, якій завдано шкоду) і підлягати закриттю у зв’язку з примиренням потерпілого (юридичної особи, якій завдано шкоду) з обвинуваченим. Згодом цей перелік, на думку автора, може бути розширено.

Усі справи про інші злочини, а також справи про злочини, перелічені вище, якщо вони вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка через свої фізичні чи психічні вади, залежність від обвинуваченого або з інших причин не може сама захистити свої законні інтереси, треба вважати справами публічного обвину­вачення. Провадження у них має порушуватися прокурором і досудове слідство здійснюватися незалежно від надходження заяви потерпілого.

Вцілому пропозиція слушна. Однак, дочекатися заяви при побоях з метою залякування потерпілого навряд чи вдасться. Слід також мати на увазі, що при самоправстві шкода буває заподіяна громадським інтересам та відносно держустанов звідки заява може не надійти, а діяння не з простих не зважати на його розповсюдження не можна, як і на розповсюдження хвороби імунодефіциту. Ці справи мають мати не лише приватне, а й публічне звинувачення. Такі, суспільно-небезпечні діяння держава повинна брати під жорсткий публічний контроль.

6. До урахування досвіду законодавців Болгарії, Польщі, Швей­царії, Італії та інших держав, а також аргументів, розробка пропозицій викладених вище, до пропозицій щодо доповнення КК України статтею 25-3 слід приєднатись. Зокрема:

Дата добавления: 2013-12-14