Элементті ЛАФ

ПЛАН

ВИСНОВКИ

ВСТУП

ПЛАН

Рис. 3.8. Потреби та інтереси як джерело активності економічних суб'єктів

Рис. 3.7. Взаємозв'язок потреб, мотивів, стимулів та інтересів

Рис. 3.6. Координація інтересів економічних суб'єктів у ринковій економіці

Рис. 3.5. Ієрархія інтересів економічних суб'єктів у командно-адміністративній системі

Рис. 3.4. Взаємозв'язок потреб та інтересів

Рис. 3.3. Проблема вибору як наслідок суперечності між безмежністю потреб та обмеженістю ресурсів

Рис. 3.2. Взаємовплив потреб і виробництва

V. Домашнє завдання.

IV. Підсумки заняття.

ІІІ. Закріплення нових знань

1. Порівняйте розвиток промисловості на території Західної та Східної України?

2. Порівняйте розвиток сільського господарства на території Західної та Східної України?

3. Назвіть нові соціальні групи які утворилися на початку ХХ ст.

Отже, на початку ХХ ст. промисловість та сільське господарство на територіях Західної та Східної України розвивалося нерівномірно. На Сході переважав промисловий комплекс, тоді як на Заході домінуючим залишалося сільське господарство. На зміну звичним соціальним групам прийшли нові, такі як буржуазія, робітники, інтелігенція.

1. Опрацювати лекційний матеріал та скласти термінологічний словник

Удосконалення структури потреб відображає процес розвитку людської особистості та сприяє переходу:

— від домінування матеріальних до пріоритетного розвитку духовних потреб, пов'язаних із творчістю, пізнанням, самовдосконаленням;

— від масового виробництва та споживання до індивідуалізації потреб та засобів їхнього задоволення;

— від прагнення безперервного нарощування обсягів споживання до розумного самообмеження;

— від речової структури споживання до переважання у ній послуг.

Постійний процес удосконалення людської особистості, людська фантазія, конкуренція виробників і сучасні комунікації стимулюють безперервний розвиток та урізноманітнення потреб. Однак прагнення задовольнити зростаючі потреби кожного моменту наштовхується на відносну обмеженість ресурсів. Вирішення суперечності міме невгамовністю та безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів породжу є проблему вибору, визначає мету економічної діяльності (рис. 3.3).

3.3.Економічні інтереси, їхня класифікація та взаємодія.

"Економічні відносини кожного суспільства проявляються насамперед як інтереси" — ці слова належать Ф. Енгельсу.

У реальній дійсності потреби набувають конкретної форми інтересів (рис. 3.4).

Інтерес (від лат. interesse — мати важливе значення) — форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.

Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Класифікація економічних інтересів:

За суб'єктами:

— особисті;

— колективні, групові;

— суспільні.

За нагальністю, важливістю:

— головні, першочергові;

— другорядні.

За часовою ознакою:

— поточні;

— перспективні.

За об'єктами:

— майнові;

— фінансові;

— інтелектуальні тощо.

За ступенем усвідомлення:

— дійсні;

— уявні.

За можливостями реалізацїі:

— реальні;

— утопічні.

Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці:

— економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих цін і доходів;

— економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

— економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

За територіальною ознакою виокремлюють такі економічні інтереси:

— муніципальні;

— регіональні;

— національні;

— об'єднання держав;

— загальнолюдські (глобальні).

Територіальний зріз системи економічних інтересів окремої країни формується на основі розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоуправління. Муніципальні та регіональні інтереси спрямовані на реалізацію економічного потенціалу окремої території з метою забезпечення потреб певної територіальної спільноти.

Водночас державні та муніципальні службовці, покликані здійснювати заходи щодо практичної реалізації зазначених інтересів, є носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена суперечність породжує корупцію — негативне соціальне явище, пов'язане зі зловживанням державною владою, корисливим використанням службовцями офіційних повноважень, авторитету та можливостей їх реалізації для отримання особистих вигод в особистих чи вузькогрупових корпоративних інтересах.

Основні форми корупції: хабарництво, зловживання посадовим становищем, перевищення владних або посадових повноважень, розкрадання державного або колективного майна, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

Згідно з Міжнародною конвенцією проти корупції, прийнятою 29 березня1996 p., корупція — це спроба отримати прямо чи опосередковано урядовим чиновником чи особою, яка виконує публічні функції, будь-якого предмета, що має грошову артість або іншу користь (подарунка, послання, обіцянки, переваги) в обмін на будь-яку дію чи бездіяльність під час виконання службових обов'язків; пропозиція або надання прямо чи опосередковано такої користі; будь-які дії чи бездіяльність під час виконання урядовими чиновниками або особами, які виконують публічні функції, своїх обов'язків з метою отримання незаконного доходу для себе або третьої сторони; шахрайське використання або приховування майна, отриманого внаслідок зазначених дій.

Практика засвідчує, що основними інструментами подолання корупції є:

— контроль за дотриманням законності та забезпечення прозорості діяльності органів державної влади;

— чітка специфікація прав власності; — конкурсне розміщення державних і муніципальних замовлень, надання прав на оренду нерухомості тощо;

— гласність у питаннях надходження та використання бюджетних коштів;

— впровадження принципу "єдиного вікна", за якого всі необхідні документи для реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності розглядає уповноважений орган управління.

Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та

взаємореалізації.

Шляхи поєднання економічних інтересів:

— субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим;

— координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів.

Командно-адміністративна економіка характеризується жорсткою субординацією економічних інтересів (рис. 3.5) на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється із суспільним і протиставляється колективним та особистим інтересам. При цьому субординація і підпорядкування інтересів забезпечується централізованим директивним плануванням та ідеологічною пропагандою.

У міру розвитку суспільства та ускладнення економічних

інтересів жорстке адміністрування і відсутність оберненого

На відміну від командно-адміністративної системи у ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача. Практика успішного розвитку передових західних країн засвідчує, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобомїхнього узгодження та реалізації (рис. 3.6).

За умов економічної свободи та конкуренції суб'єктів господарювання створюються передумови для формування цілісної, органічної системи взаємопов'язаних і взаємообумовлених економічних інтересів. їх суперечлива взаємодія заснована на принципах зворотного зв'язку та самоорганізації, має творчий характер і сприяє прогресивному розвитку суспільства.

Відстоювання та сприяння реалізації інтересів окремих груп у сучасному суспільстві набуло форми лобізму. Лобізм (від англ. lobby — кулуари) — вплив на законодавців і чиновників, спрямований на підтримку окремих підприємств, галузей, соціальних груп, верств, шляхом особистої зацікавленості посадовців.

На думку відомого західного дослідника М. Олсона, лобістська діяльність є свого роду колективним благом, яке потребує певного рівня організованості групи. При цьому менші за чисельністю та краще організовані групи часто виявляються ефективнішими у відстоюванні власних інтересів.

3.4.Мотиви та стимули ефективного господарювання.

Забезпечення високої мотивації господарської діяльності є однією з найважливіших економічних проблем. В історії економічної думки сформувались різні підходи до її виріпіення (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Проблема мотивації господарської діяльності в історії економічної думки

Водночас у сучасній економічній теорії виокремились два напрями дослідження проблем мотивації:

— змістовні теорії, що акцентують увагу на причинах, які спонукають суб'єкти господарювання до певної діяльності, та нкцентують увагу на потребах й інтересах як визначальних чинниках економічної мотивації;

— процесні теорії, автори яких досліджують механізм мотивації економічної поведінки з урахуванням сприйняття суб'єктами господарювання певної ситуації та очікування ними можливих наслідків від обраного варіанта господарської діяльності.

Діалектична єдність потреб, інтересів і стимулів породжує мотивацію як внутрішнє спонукання людини до конкретної дії (рис. 3.7). Таким чином, економічні потреби та економічні інтереси лежать в основі стимулювання — економічного спонукання суб'єктів господарювання до певних дій шляхом застосування економічних стимулів.

Стимул (від лат. stimulos — збуджую, заохочую) — подразник, який викликає ту чи іншу реакцію, спонукання до дії.

Першоосновою господарської діяльності є потреби, які у свідомості людини перетворюються на інтерес і мотив спонукальної цільової дії.

Мотив (від лат. moveo — рухаю, штовхаю) — спонукальна причина дій і вчинків людини. Спонукання економічних суб'єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи таким чином логічний ланцюжок активної діяльності (рис. 3.8).

Отже, суперечлива взаємодія виробництва та споживання, інтересів, потреб і стимулів є рушійною силою соціально-економічного розвитку. Водночас стимулююча роль економічних потреб, інтересів і сформованих на їхній основі мотивів господарської поведінки визначається соціально-економічним середовищем та специфічними рисами конкретної економічної системи.

1.Вступ

2.Етапи розвитку діловодства

2.1.Основні етапи розвитку

Після утворення староруської держави писемність стала необхідного для ведення листування з іншими країнами, а також для укладення міждержавних договорів. В умовах формування класового суспільства виникла необхідність в складанні заповітів, записах про борги, висновку торгівельних контрактів, в написах на вазах про їх призначення і тому подібне Важливі документи староруські князі зберігали краще, ніж коштовності.

Відомо, що за часів Ярослава Мудрого збори найбільш давніх грамот і договорів Русі зберігалися в Михайлівській прибудові Софіївського собору. Учені допускають, що саме тут були зосереджені і документи до володимирських часів. Одним з найбільш відомих сховищ є також Києво-печерський монастир, заснований вихідцем з Чернігівщини преподобним Антонієм ще при Ярославі Мудрому.

Із-за пожеж, князевих між усобиць і монголо-татарської навали велика частина пам'яток староруських часів погибла. До нашого часу дійшли лише окремі пам'ятки, доля яких виявилася вдалішою.

Серед цих документів найбільш древні рукописні книги "гостро-світовий Євангеліє" 1056-1057 рр. і "Збірка Святослава" 1073 і 1076 рр. твору оригінальної староруської літератури "Повчання до братії" єпископа Луки, "Слово про закон і благодать" першого нашого митрополита Іларіона, "Житіє Бориса і Гліба" і тому подібне Всі вони на сьогоднішній день є не лише пам'ятниками писемності і літератури, але і документами тієї епохи.

Одним з древніх і важливих документів норм права є "Правда Російська" або, по прийнятій в науці назві, "Російська правда" (термін "правда" тут означає закон). Цей документ не зберігся. До нашого часу дійшли лише багаточисельні (близько 300) списки, тобто копії, з яких найбільш старовинні датуються XIII ст.

Важливими документами тієї епохи були "князеві статути" і "уроки", а також церковні статути. Князеві статути були направлені на доповнення або зміцнення внутрішніх державних норм і порядків, як, наприклад, "Статут Володимира Мономаха", який став доповненням і своєрідною частиною "Руської правди". Під "уроками" маються на увазі постанови князів переважно фінансового характеру про податки. Церковні статути мали мету упорядкувати правове положення церкви в державі, а також церковні суди і забезпечити церкву матеріально. Збереглися церковні статути князів Володимира і Ярослава. Перший відомий в копії XIII ст, друге, — XIV ст.

Найбільш важливим історичним документом є "Повість минулих літ", який дійшов до нас не в оригіналові, а в пізніших списках. Одним з них є Лаврентієвський список, названий по імені ченця Лаврентія, який склав його в 1377 р., і Іпатьевський список (від Іпатьевського монастиря в Костромі, де він був знайдений), датований початком XV в, Саме в цьому літописі містяться відомості про перші міжнародні акти — договори Русі з іноземними державами. Зокрема, тут є відомостей про чотири договори Русі з могутньою державою того часу — Візантією (угоди 907 і 911 рр. князя Олега, 947 р. — князя Ігоря і 971 р. — князя Святослава).

Вже в ті давні часи документ служив гарантією виконання обов'язків і йому надавалося велике значення. У договорі з Візантією (947 р.) читаний: "Віднині ж хай приходять до князя російському з грамотою, в якій свідчитимуть про свої мирні наміри... Якщо ж прийдуть без грамоти, то хай містяться під вартою, поки не сповістимо про них князя Ігоря.

Якою ж тоді була мова документів? Адже Київська і Переяславська землі вже в XII ст іменуються Україною. Ще М. Максимовіч довів, що мова селян Київщини XIX ст — це і мова київських князів. Мова документів Київської Русі — старослов'янський. Як свідчить "Повість минулих років", велика частина українських слів кількісно змішувалася з масивом старослов'янських слів.

2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ДІЛОВОДСТВА

2.1. Основні етапи розвитку документознавства

Перші документи з’явилися в 4 тисячолітті до нашої ери, в час виникнення перших централізованих держав. Уже тоді люди прагнули якось «організувати» та «упорядкувати» суспільне життя, взаємовідносини. Вони розуміли, що для цього потрібно скласти певні правила поведінки, яким повинен підкорятися кожен. Для цього потрібно їх зафіксувати, адже як говорить нам відомий вислів – слова відлітають, написане – залишається (Verba volant, scripta manent).

Йшов час, все поступово змінювалося, розвивалося, вдосконалювалося. Виникли перші навчальні заклади. Освіта набула популярності. З розвитком писемності кількість документів збільшувалась, а отже поставала необхідність у їх обробці, систематизації, уніфікації та збереженні.

Поступово з рідкісного явища і дорогої речі документ перетворився на звичайний засіб спілкування людей. У ході історичного розвитку складались і вдосконалювались правила, норим оформлення документа, його зовнішній вигляд, інформаційна та матеріальна складова.

Становлення документознавства як самостійної галузі знання починається наприкінці 19 – на початку 20 століття. На початковому етапі розвитку науки про документ мала своє місце проблема визначення ролі документа в житті суспільства. На сьогоднішній день відомо, що документ з’явився у відповідь на потреби людини і поширився на всі сфери її життя та діяльності (соціальну, політичну, економічну, технічну та ін.). Особливо велику роль у розвитку документа і науки про документ відіграє вдосконалення державної влади, управління, виникнення нових наукових дисциплін та створення новітніх технологій.

Сучасне документознавство базується не лише на власних теоретичних напрацюваннях, а й послуговує науковим здобуткам інших галузей знання. Світові тенденції розвитку документознавства сьогодні більше спрямовані на прикладні дослідження з залученням наукових напрацювань з інших галузей, таких, як інформатика, економіка, менеджмент, бібліотекознавство, архівознавство, юриспруденція та інші.

Щодня людина потребує отримувати певний масив інформації для повноцінного існування та функціонування. На сьогоднішній день це не є проблемою, оскільки інформація лине звідусіль.

Отже документознавство є актуальним в наш час, оскільки незалежно від того в якій країні проживає людина, в якій галузі функціонує, вона щодня стикається з величезним масивом інформації який треба піддати ряду операцій.

Документознавство відноситься до розряду молодих наук. Документознавство пройшло в своєму розвитку кілька етапів.

Історично першою в цьому ряду є документаційна наука, яка виникла в кінці 19ст. і одержала загальне визнання в першій половині 20ст.

Предметом документаційної науки була документаційна діяльність, яка включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку і розповсюдження документів в усіх сферах суспільного життя. Ця наука мала ще назву "Книго-архіво-музеєведення".

Основоположником документаційної науки є Поль Отле. Він пропонував назвати науку, яка вивчає документаційну діяльність бібліологією чи документологією.

З часом в процесі диференціації виділяються:

- теорія класифікації документів;

- теорія документних потоків.

З початку 1960-х років починають розвиватись навчальні напрямки під назвою документалістика і документознавство.

Документалістика вивчає структуру і якості матричних документів, методи і засоби автоматичної обробки, зберігання, документні потоки багатоканальної документної системи.

Документознавство вивчає в історичному аспекті розвиток способів різних актів і систем документування - складання документа, його комплексів, систем.

Пізніше під "Документознавством" стали розуміти науку про правила оформлення адміністративних документів і ведення документаційного господарства.

До середини 1980-х років основними науками про документ вважались документалістика та інформатика. Але інформатика займалась вивченням і документної, і недокументної інформації.

Для визначення науки про документ починають використовувати ряд назв: інформаційно-комунікативна наука (А.В.Соколов), документаційно-інформаційна наука (Г.М.Швецова). Ядро такого комплексу наук про документ складають бібліотеко-, бібліографо-, книго-, архіво-, музеєведення та інформатика. Спільним для них є дослідження документа як об'єкта, створеного спеціально для передачі інформації.

Кожна з цих галузей займається своїми спеціальними завданнями, формами та методами роботи з документами, але теорія і історія документа є спільними для них

Документознавство займається вивченням усіх документних питань.

Документознавство пройшло в своєму розвитку кілька етапів.

Історично першою в цьому ряду є документаційна наука, яка виникла в кінці 19ст. і одержала загальне визнання в першій половині 20ст.

Основоположником документаційної науки є Поль Отле.

Документалістика вивчає структуру і якості матричних документів, методи і засоби автоматичної обробки, зберігання, документні потоки багатоканальної документної системи.

Документознавство вивчає в історичному аспекті розвиток способів різних актів і систем документування - складання документа, його комплексів, систем.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. До розряду яких наук відноситься документознавство?

2. Коли виникла документаційна наука?

3. Що було предметом документаційної науки?

4. Хто є основоположником документаційної науки?

5. Як запропонував назвати Поль Отле новостворену науку?

6. Коли почали розвиватись документалістика і документознавство?

7. Що вивчає документалістика?

8. Що вивчає документознавство?

9. Які науки вважались основними науками про документ до середини 1980-х років?

10. Які назви використовували для визначення науки про документ?

Модуль 1. Документи, їхні функції способи документування

Тема 1.1. Історія розвитку діловодства та нормативно методична база діловодства.

Тема 1.1.2. Актове, наказове, колезьке діловодство

Мета: з’ясувати історію розвитку актового, наказового, колезького діловодства

1. Актове діловодство.

2. Наказове діловодство.

3. Колегіальне діловодство.

1. АКТОВЕ ДІЛОВОДСТВО.

Як форму ведення діловодства актові книги почали застосовувати на території західних слов'янських земель вже в XIII столітті. На західно-українських землях, як відзначали в своїх роботах відомі українські історики О.І. Льовіцкий і В.О. Романовський", актові книги з'явилися в другій половині XIV століття. Я.Р. Дашкевіч" вважає, що при вивченні проблеми генезису цієї форми діловодства не можна ігнорувати наявність актових книг в італійських, західнонімецьких і чесько-моравських центрах, як можливих дорогах їх проникнення до України.

Великий масив актових книг з'явився в результаті діяльності гродських (польськ. grod — фортеця) і земських судів. Відомо, що на землях Правобережної України, які поступово входили до складу Великого Князівства Литовського, судова і адміністративна влада до середини XVI століття здійснювалася через старост і воєвод. Згідно з Першим Литовським Статутом 1529 р. гродський суд вів староста в кожній волості воєводства від імені князя Литовського.

У зв'язку з незадоволеністю дорожнечею цього суду в 1564 р. була проведена судова реформа, відповідно до якої вся територія Князівства була розділена на волості з чітко позначеними кордонами. У кожній волості діяли по три судові установи: гродський, земський і подкоморний суди.

Земський суд складався з судді, підсудка, писаря і обирався поміщиками. Поміщики мали право обирати по чотири "електа" (кандидата) на суддівство, подсудство і пісарство, з яких король стверджував по одному кандидатові на відповідну посаду. При судах існувала також посада "возного", обов'язком якого було вручати сповіщення про виклик до суду і виконувати його рішення.

У Статуті 1588 р. була введена посада "возного генерала" як старшого над "возним". Вибраний на цю посаду давав присягу королю.

Спочатку суди мали чітко виражений круг своєї діяльності. Земський суд розглядав цивільні справи, його канцелярія мала так зване "право вічності", тобто право додання юридичної сили різним документам (умовам операції, контрактам, тестаментам, купчим і тому подібне). У компетенцію градського суду входили кримінальні справи. Подкоморниє ж суди займалися вирішенням граничних суперечок землевласників.

Надалі в практичній діяльності судів сталося змішення їх функцій. Так, санкція майнових справ поступово перейшла до гродським судів, цьому сприяла і та обставина, що діяли вони постійно в той час, як земський засідав лише три рази в рік.

Все, що відбувалося в судах, заносилося в актові книги. Залежно від характеру даних справ вони ділилися на: декретні, записні і поточні. У декретні книги, які велися лише під час судових сесій, — "рочков", вносили виключно протоколи кримінальних і цивільних справ. Записні — мали деяку аналогію з нотаріальними книгами. У них вносили різні особово-правові документи: дарчі, купчі, боргові, підкупні, а також контракти, умови і тому подібне. У них же, крім того, вносилися королівські дарчі грамоти і "прівйлєї", сеймові конституції, люстрації і тому подібне Поточні книги призначалися для скарг, свідоцтв і "реляцій" возних, заяв, "протестаций" і інших сповіщень різнопланового характеру. Більшість книг велися по подвійній системі: спочатку акти записувалися в "чернетку" — "протокол", скорочено, без вступних і завершальних формул, а потім переписувалися в чистовик — "індукту". Акти, як правило, вписувалися в "секстерні" — зошити, складені з 4-6 листів папери, які за підсумками року зшивалися в актові книги. Якщо документів було багато, книги з їх тематики формувалися в томи.

Для полегшення пошуку і впорядкування листів останнє слово на кожному з них заносилося першим на подальшому. Якщо ж на сторінці залишалося вільне місце, на нім писалася буква "Z" або слово "Vacua".

Правильність написання актів перевірялася, про що говорять "маргиналії" — відмітки на полях, наприклад: "Той аркуш порядней треба б переписати". Нумерація актів (слов'янська і арабська) проводилася по місяцях; нумерація сторінок була введена значно пізніше.

Свій подальший розвиток актове діловодство в судах отримало згідно із Статутом 1566 р., який передбачав ведення всіх документів "слови росіянами". У документах тієї пори просліджується прагнення дотримуватися канцелярського стилю викладу, хоча і зустрічаються елементи живої розмовної мови, характерної для представників феодального суспільства.

Враховуючи значущість актових книг, завжди приймалися заходи для їх збереження. Статут зобов'язав поміщиків кожного повіту "збудовать таке місце, де б завжди книги земські безпечне від всякої прігоди були еаховани і зберігалися в "ськринях моцних за трьома-замками".

На жаль, велика частина актових книг загинула. Нині загальну кількість актових книг складає 7,5 тис. томів, які вміщають близько 5 млн. "документов-запісей". Актове діловодство проіснувало на території Правобережної України до кінця XVIII століття.

ВИСНОВКИ:

Актові книги почали застосовувати на території західних слов'янських земель вже в XIII столітті.

Великий масив актових книг з'явився в результаті діяльності гродських (польськ. grod — фортеця) і земських судів.

Все, що відбувалося в судах, заносилося в актові книги. Залежно від характеру даних справ вони ділилися на: декретні, записні і поточні.

У документах XIII - XVIII століття просліджується прагнення дотримуватися канцелярського стилю викладу, хоча і зустрічаються елементи живої розмовної мови, характерної для представників феодального суспільства.

Актове діловодство проіснувало на території Правобережної України до кінця XVIII століття.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Де і коли почали застосовувати актові книги?

2. В результаті чого з'явився великий масив актових книг?

3. Які види актових книг ви знаєте?

4. Чим характеризуються документи XIII - XVIII століття?

5. Скільки проіснувало актове діловодство?

2. НАКАЗОВЕ ДІЛОВОДСТВО

До XV століття в Московському князівстві система управління мала палацово-вотчинний характер. Органами управління держави були так звані дороги: сокольничий, ловецький, конюх, стольнічий, чашнічий. Само держава ділилася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками і волосними, компетенція яких поширювалася і на панську вотчину. Діловодство вели дяки, а при намісниках — писарі і попи.

Створення Російської централізованої держави зажадало розвиненіших форм державного управління. У зв'язку з цим відбувалася поступова перебудова органів великокняжого управління. В кінці XV — початку XVI століть склалася система наказів — центральних органів державного правління, які відали окремими галузями в якості відомчих установ. Так, Посольський наказ відав зовнішніми стосунками, Разрядний— військовими, Поместний— земельними справами; існували Холопський, Ямщик, Розбійний і інші накази. Коли Україна в 1654 р. увійшла до складу Росії, при Посольському наказі спочатку була створена канцелярія малоруських справ, а в 1663 р. — Малоруський наказ.

Всього було близько 80 наказів, кожен з яких налічував від 3 до 400 "наказових людей". На чолі наказу стояв суддя, що керував разом з "товаришами" (заступниками і помічниками) дяками. Дяки з простих писарів ставали начальниками наказових канцелярій і займалися всіма повсякденними справами і діловодством. Для цього вони мали в своєму розпорядженні "пісьмовиє голови" різних рангів: череня-дяків (старших, середньої руки і молодших), писарів, переписувачів, а також перекладачів, сторожів.

Канцелярії функціонували при кожній державній, духовній або цивільній установі, документи в них оформлялися по певних загальних правилах, які успадковувалися традиційно.

Діяльність канцелярій, робота їх окремих службовців із створення офіційних текстів добре видні по реквізитах створюваних документів. Так, на кожному документі, який доставлявся в наказ, ставилася дата реєстрації. Дяк в необхідних випадках ставив відмітку "виписати", тобто навести довідку. Справу готували до доповіді і обговорювали, після чого виносили "прісуд" і розпорядження про підготовку листа-відповіді.

Проект документа складали по вказівці дяка старші поддьячие. Дяк редагував цей проект, роблячи відмітки на полях або зворотній стороні аркуша. Виправлений документ молодший піддяк переписував заново — "білив" і передавав поддьячему, який звіряв його з чернеткою і візував: ставив підпис на зворотному боці в нижній частині аркуша, підтверджуючи правильність написаного. Перевірений документ підписувався дяком розтягнуто по всій його ширині, наприклад: "А грамоту писав дяк Семен Грач'".

Писали на вузьких (15-17 см) смугах папери, які у разі потреби склеювали, залишаючи зворотну сторону чистої. До першого документа підклеювали послідовно інші і довгу паперову смугу згортали в рулон. При читанні смуга волочилася; звідси і з'явився народний вислів — тяганина, що означає невчасне рішення того або іншого питання".

У діяльності наказів XV-XVIII вв. виробився певний процес роботи з документами, який і отримав назву наказове діловодство. У практиці діяльності наказів з'явилися певні формули складових частин документів, порядок їх оформлення і переміщення як в самих наказах, так і між ними. Документи стали розділяти на законодавчих (царські укази, вирішення Боярської Думи) і розпорядливих (грамоти і вказівки органів державного правління). Від простих людей в накази поступали чолобитні.

Територія Лівобережної України, що на той час входила до складу Росії, була розділена на 16 військових округів або полків, в яких адміністративна, судова і військова влада належала полковникам. Територія кожного полку ділилася на сотні на чолі з сотниками. Очолювали державу гетьман і Старшинська Рада, а діловодством відав Генеральний Писар разом з Генеральним Суддею.

У травні 1710 р. гетьманом був вибраний Піліп Орлик, що був до того генеральним писарем і автором "Пактів", або так званої Конституції і вільностей Запорізького війська "Бендерськой". Цікаво, що вихідним положенням цього документа була теза про незалежність України.

ВИСНОВКИ:

До XV століття в Московському князівстві система управління мала палацово-вотчинний характер. Органами управління держави були так звані дороги: сокольничий, ловецький, конюх, стольнічий, чашнічий. Само держава ділилася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками і волосними, компетенція яких поширювалася і на панську вотчину. Діловодство вели дяки, а при намісниках — писарі і попи.

Створення Російської централізованої держави зажадало розвиненіших форм державного управління. У зв'язку з цим відбувалася поступова перебудова органів великокняжого управління. В кінці XV — початку XVI століть склалася система наказів — центральних органів державного правління, які відали окремими галузями в якості відомчих установ.

Всього було близько 80 наказів, кожен з яких налічував від 3 до 400 "наказових людей". На чолі наказу стояв суддя, що керував разом з "товаришами" (заступниками і помічниками) дяками. Дяки з простих писарів ставали начальниками наказових канцелярій і займалися всіма повсякденними справами і діловодством. Для цього вони мали в своєму розпорядженні "пісьмовиє голови" різних рангів: череня-дяків (старших, середньої руки і молодших), писарів, переписувачів, а також перекладачів, сторожів. Канцелярії функціонували при кожній державній, духовній або цивільній установі, документи в них оформлялися по певних загальних правилах, які успадковувалися традиційно.

Писали на вузьких (15-17 см) смугах папери, які у разі потреби склеювали, залишаючи зворотну сторону чистої. До першого документа підклеювали послідовно інші і довгу паперову смугу згортали в рулон. При читанні смуга волочилася; звідси і з'явився народний вислів — тяганина, що означає невчасне рішення того або іншого питання".

У діяльності наказів XV-XVIII вв. виробився певний процес роботи з документами, який і отримав назву наказове діловодство.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Який характер мала до XV століття в Московському князівстві система управління?

2. Який устрій мала держава у XV столітті?

3. Хто вів діловодство?

4. Скільки наказів — центральних органів державного правління, налічувалося в Російській централізованій державі в кінці XV — початку XVI століть?

5. Хто стояв на чолі наказу?

6. На чому писали папери?

7. Як називається процес роботи з документами у діяльності наказів XV-XVIII століть?

3. КОЛЕГІАЛЬНЕ ДІЛОВОДСТВО

Як вже наголошувалося, діловодство в установах Російської держави до XVIII століття велося згідно з канцелярськими традиціями і законодавством не регулювалося.

У 1717-1718 рр. на зміну застарілій системі наказів було створено 12 колегій, кожна з яких вела певну галузь господарства або сферу управління і була підпорядкована сенату. Остаточно структуру колегій визначив Генеральний регламент державних колегій, підписаний 27 лютого 1720 р.

Генеральний регламент став основою організації діловодства в державних установах, і в законодавчому порядку була оформлена нова система документування.

Цікава історія створення Генерального регламенту. Ще в 1715 р. Петро I направив своїх представників до Швеції, Данії і Німеччини для вивчення колегіальної системи управління і можливості вживання її, що існувала у них, в Росії. Після вивчення матеріалів було прийнято рішення вибрати шведську модель і, враховуючи особливості російського державного ладу, поступово вводити се. Перший варіант Генерального регламенту був складений Генріхом Фіком, після чого він мав ще 12 редакцій.

У Генеральному регламенті були детально розкриті функції кожного підрозділу колегії, у тому числі був розділ про структуру і функції канцелярії і її секретаря.

Саме секретар складав найбільш важливі документи, всі інші оформлялися канцеляристами за його дорученням. Деякі документи (дипломи, патенти) складалися по "генеральних формулярах", тобто певним обов'язковим формам документів.

У 1722 р. виходить в світ "Табель про ранги". Саме цей документ поклав початок системі чинів, звань і титулів, які застосовувалися в діловодстві до 1917 р. У цей же період була створена практика офіційного діловодства, що існує до наших днів.

У остаточній формі питання документаційного забезпечення управління були сформовані в "Установах для управління губерніями" від 7 листопада 1775 р. Згідно з вищезазначеним документом, процеси діловодства між установами стали ритуалом. Щоб зайняти відповідне місце в бюрократичній системі управління, цей ритуал потрібно було добре знати.

Для стосунків між вищою владою і владою на місцях були встановлені відповідні місцю кожної установи види документів. Вищі установи давали вказівки, підлеглі — писали "доноси" про їх виконання. Була створена не лише ієрархія установі, але і ієрархія документів.

Весь процес проходження документів в установах обов'язково реєструвався в журналах, книгах або реєстрах. На вхідних документах у верхньому правому кутку ставили дату вступу і номер згідно з реєстром. Зареєстровані документи розглядалися відповідними виконавцями і заносилися в настільний реєстр. Аналогічно реєструвалися вихідні документи.

Для полегшення знаходження документа до реєстрів складали алфавітку установ і осіб, які мали до цього яке-небудь відношення. Про виконану роботу установи складали звіти, а про кількість і склад справ, що заслуховують, — термінові зведення.

Законодавчі і розпорядливі акти оформлялися указами, регламентами, інструкціями і протоколами. З'явилася безліч форм листування: листи, реляції, доноси, сповіщення.

Саме в період колегіального діловодства були встановлені початки організації обліку, проходження і збереження документів, тоді ж вперше з'явився термін "архів".

Росія все більше обмежувала самоврядність в Україні, хоча ще залишалася влада гетьмана. Гетьман безпосередньо управляв державою за допомогою генеральної старшини, зокрема генерального обозного (відповідав за артилерію і військові запаси), генерального судді (керував судочинством), генерального осавула, який був помічником у військових справах, і генерального писаря, що очолював гетьманську канцелярію.

Гетьман видавав універсали — письмові розпорядженні, які повинні були виконуватися всім народом України.

Своїх законний про державний лад, суд, право на землю, веденні діловодства в Україні розробити не встигли. Судили, і основному, за польськими законами. А в Січі жили по своїх, неписаним законам.

Символами гетьманської влади в державі були клейноди?" булава, корогви, бунчук і литаври. Особливе значення мала друк з гербом, на якому зображався козак з рушницею на плечі. Одночасно гетьман користувався особистим друком з фамільним гербом.

Після поразки гетьмана Мазепи російські правителі отримали право нагляду над судами і навіть канцелярією гетьмана, землі роздавалися російським дворянам. У 1722 р. в р. Глухонс була створена Малоруська колегія, яка поперемінно управляла Україною маєте з гетьманами до 1764 р. У 1783 р. IIMCCTO полкового діленні було створено три наміснитцтво (пізніше — губернії) е центрами в Києві, Чернігові і Сіверському для Новгорода, які разом складали Малоруське генерал-губернаторське. Україна остаточно втратила свої права, свою волю, закінчила своє існування вольної Української козацької держави.

ВИСНОВКИ:

Діловодство в установах Російської держави до XVIII століття велося згідно з канцелярськими традиціями і законодавством не регулювалося.

У 1717-1718 рр. на зміну застарілій системі наказів було створено 12 колегій, кожна з яких вела певну галузь господарства або сферу управління і була підпорядкована сенату.

Остаточно структуру колегій визначив Генеральний регламент державних колегій, підписаний 27 лютого 1720 р.

Генеральний регламент став основою організації діловодства в державних установах, і в законодавчому порядку була оформлена нова система документування.

У Генеральному регламенті були детально розкриті функції кожного підрозділу колегії, у тому числі був розділ про структуру і функції канцелярії і її секретаря.

Для стосунків між вищою владою і владою на місцях були встановлені відповідні місцю кожної установи види документів. Вищі установи давали вказівки, підлеглі — писали "доноси" про їх виконання. Була створена не лише ієрархія установі, але і ієрархія документів.

Весь процес проходження документів в установах обов'язково реєструвався в журналах, книгах або реєстрах.

Для полегшення знаходження документа до реєстрів складали алфавітку установ і осіб, які мали до цього яке-небудь відношення. Про виконану роботу установи складали звіти, а про кількість і склад справ, що заслуховують, — термінові зведення.

Законодавчі і розпорядливі акти оформлялися указами, регламентами, інструкціями і протоколами. З'явилася безліч форм листування: листи, реляції, доноси, сповіщення.

Саме в період колегіального діловодства були встановлені початки організації обліку, проходження і збереження документів, тоді ж вперше з'явився термін "архів".

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Я велося діловодство в установах Російської держави до XVIII століття?

2. Яка установа вела певну галузь господарства або сферу управління і була підпорядкована сенату?

3. Ким і коли остаточно було визначено структуру колегій?

4. В чому обов'язково реєструвався весь процес проходження документів в установах?.

5. Коли були встановлені початки організації обліку, проходження і збереження документів?

6. Коли вперше з'явився термін "архів"?

ЛАФ ішінде 11 жай функция ерекшеленеді, олар элементті деп аталады және приложения мен логика алгебрасының функцияларын құруда үлкен роль атқарады.

f₁=0 (функция константасы «0»);

f₂=1(функция константасы «1»);

f₃=x (тепе-теңдік функциясы);

f₄=x (инверсия, қарсылық).

Қалған элементті функциясы 4 кестеде берілген 2 айныалыға байланысты.

Кесте 4. Элементтік функциялар

х1	х2	f5	f6	f7	f8	f9	f10	f11

f₅ = x₁Úx₂(дизъюнкция);

f₆=x₁x₂= x₁&x₂(конъюнкция);

f₇= x₁↓x₂ =x₁Úx₂(Пирс бағыты);

f₈= x₁/x₂ =x₁ x₂ (Пирс бағыты);

f ₉=x₁Åx₂(2 модуль бойынша қосу);

f₁₀=x₁ºx₂(теңдік функциясы);

f₁₁=x₁®x₂(импликация,салдары).

Элементті функциялар төменде қарастырылған белгілі қасиеттерге ие.

Дизъюнкция мен конъюкция үшін әділетті:

1) орын ауыстыру заңы (коммутативтік қасиетті):

х₁Úх₂ = х₂Úх₁, х₁ ×х₂ = х₂ ×х₁;

2) үйлесімділік заңы (ассоциативтік қасиетті):

х₁Ú (х₂Úх₃) = (х₁Úх₂) Úх₃, х₁ × (х₂×х₃) = (х₁ ×х₂ )×х₃;

3)үйлестіріші заң (дистрибутивтік қасиетті): конъюнкцияға қатысты дизъюнкция: х₁×(х₂Úх₃) = (х₁×х₂) Ú (х₁×х₃); дизъюнкцияға қатысты конъюнкция: х₁Ú (х₂×х₃) =(х₁Úх₂)×(х₁Úх₃). үйлестіріші заң жақшалардың ашылуының логикалық мағынасын анықтайды(немесе жақшаға алуды). х-қа барлық мүмкін мәндерді бере отырып, келесі теңдіктердің шыңдығына көз жеткіземіз:

хÚх = х; хÚ1= 1; хÚ0 = х; хÚ= 1; х×х = х; х×1= х; х×0 = 0;

х×= 0; х = .

Теңдіктін оң және сол жақтары аргументтерінің барлық мүмкін мағынасын салыстыра отырып келесі де Морган заңы дұрыстығына көз:

;

Де Морган заңынан келесі теңдіктерді аламыз:

; .

Де Морган заңы, және оның салдары кез келген көлемдегі айнымалылар үшін орындалады:

х₁Úх₂Ú…Úх_п = ; х₁×х₂× … ×х_п = .

Функцияның 2 модуль бойынша қосылуын былай көрсетуге болады:

х₁ Åх₂= х₁×₂Ú₁ × х₂= (х₁Úх₂) × (₁Ú₂).

Функция үшін 2 модуль қосылуы әділетті:

1) орын ауыстыру заңы: х₁Åх₂= х₂ Åх₁;

2) үйлесімділік заңы: х₁ Å(х₂ Åх₃) = (х₁ Åх₂ )Åх₃;

3) үйлестіріші заң: х₁ ×(х₂ Åх₃) =(х₁×х₂) Å (х₁×х₃).

Және функция үшін мына теңдіктер әділетті:

хÅх= 0; хÅ= 1; хÅ1=; хÅ0 = х.

Функцию импликациясын мына түрде көрсетуге: х₁® х₂ = ₁ Ú х₂.

Функция үшін келесі теңдіктер әділетті:

х₁ ® х₂ = ₂ ®₁; х®х= 1; х®=; х® 1= 1;

х® 0= ; 0® х= 1; 1® х= х.

Шеффер функциясы конъюнкция функциясына логикалық қарсы болып саналады: х₁/х₂=. Ол үшін келесі теңдіктер әділетті:

х/х =; х/= 1; х / 1=; х/0= 1.

Орын ауыстыру заңы Шеффер функциясы үшін тек екі жағдайда әділетті: х₁/х₂ = х₂ /х₁.

Шеффер функциясының мағынасын қолдана отырып кейбір логикалық мағынасы өзгерген функцияларды алуға:

х₁ х₂ = = (х₁ /х₂)/(х₁ /х₂ );

= ₁ / ₂ = (х₁ /х₁)/(х₂ /х₂ ).

Пирс (Вебба) функциясы дизъюнкция функциясына кері болады: х₁↓ х₂ =.

Бұл қарапайым функциялар үшін келесі теңдіктер орындалады: х↓х =; х↓=0; х↓0 =; х↓1 = 0.

Пирс (Вебба) функциясы тек орын ауыстыру заңына бағынады:

х₁ ↓ х₂ = х₂ ↓ х₁.

Дизъюнкции, конъюнкции функциялары, логическалық терістеу и Пирс (Вебба) өзара байланысты: х₁Úх₂ = = (х₁↓ х₂)↓(х₁↓х₂);

= (х₁↓ х₁)↓(х₂↓ х₂).

Қарастырылған қарапайым функциялар жаңа ЛАФ-ды екі жолмен құруға мукіндік береді: аргументтерді қайта номерлеу жолы және функция аргументтерінің орнына жаңа функциялар қою. f₁, f₂,…, f_k функциясынан алынған фунцияны осы екі операцияны бірнеше рет қолдану арқылы f₁, f₂,…, f_k функция суперпозициясы дейді

ЛАФ-тын негізгі класстары.

Ноль константасын сақтайтын функция классы:айнымалылардың нольдік таңдалымында 0 мғынасын қабылдайтын функциялар. К₀: f (0,0,...,0)=0. Мұндай функциялар саны тең.К классқа К₀ жатады: 0, Ú,&,Å.

Бірлік константасын сақтайтын функция классы: айнымалылардың бірлік таңдалымында 1 мғынасын қабылдайтын функциялар. К₁: f(1,1,...,1)=1. Мұндай функциялар саны тең. К классқа К₁ жатады: 1, Ú,&,®, º.

Өздік екілік функция классы: Мына теңдік орындалатын барлық функциялар: . Мұндай функциялар саны: U= .

Сызықтық функциялар классы: Бұл классқа полином түрінде берілуі мүмкін барлық функциялар жатады: L: f (x₁,x₂,…,x_n) = C₁x₁ÅC₂x₂Å …ÅC_nx_n, C_i= 0 және C_i= 1. Функциялардың жалпы саны - 2ⁿ⁺¹.

Симметриялық функциялар классы: бұл классқа мына теңдік орындалатын барлық функциялар жатады: S: f (x₁, x₂,…,x_n) = f (у₁, у₂,…,у_n), мұнда у₁, у₂,…,у_n - аргументтерді кез келген қойылымы x₁, x₂,…,x_n (симметриялық классқа орын ауыстыру заңына әділетті барлық функциялар жатады).

Монотондық функция классына:f (x₁, x₂,…,x_n) монотонды деп аталады, егер кез келген екі таңдалымда х',х'' және мына шартта х' ≥ х'' теңдік әділетті: M: f (х') ≥ f (х''). К классқа M жатады: Ú,&,®.

Теорема 3. Кез келген логикалық функция f(x₁, …, x_n) мына түрде берілуі мүмкінf(x₁,…,x_n)=a₀Åa₁x₁Å…Åa_nx_nÅa_n+1x₁x₂Å…Åx₁…x_n,

Мұнда a_iÎ {0, 1}, i = 0, 1, …, 2ⁿ-1.

Бұл полином Жегалкин полиноммы деп аталады.

Мысалы, Жегалкин полиномының жалпы түрі функция үшін үш айнымалы f(x₁, x₂, x₃) мына түрге ие:

f(x₁, x₂, x₃) = a₀Åa₁x₁Åa₂x₂Åa₃x₃Åa₄x₁x₂Åa₅x₁x₃Åa₆x₂x₃Åa₇x₁x₂x₃.

Жегалкин полиномын табу үшін еркін функции болады, осымен формуланы эквивалентті өзгертеміз, оны тек конъюнкция операциясы мен 2 модуль қосу арқылы көрсете аламыз.

Бірақ Жегалкин полиномын анықталмаған коэффициенттер амалымен де табуға болады, Полиномның барлық мүмкін айнымалыларын тандалымын ескере және осы таңдалымды функция мағынасына теңестіреміз.Осы алынған теңдіктерден а₀, а₁, …, a_n коэффициенттерін нақты функция үшін анықтауға болады.

Дата добавления: 2013-12-14