Тема: Факти в новинній журналістиці. Помилки та виправлення

Укрепление государства при Александре III (1881-1894).

Разночинцы. Хождение в народ. Нигилизм. Ткачев. Бесы Достоевского.

Правление Николая I. Золотой век русской культуры. Крымская война 1853- 1854

Николай 1, взошедший на престол проводит комплекс мер по борьбе с революционным движением и консервирует самодержавие. Расцвет литературы и искусства при нем назовут золотым веком.

22. Александр II. Отмена крепостного права. Реформы: местного самоуправления, судебная, военная и финансовая, образования.

Итоги работы комиссий отразились в Манифесте царя от 19 февраля 1861 г., объявившем отмену крепостного права в России. Реформа явилась компромиссом, учитывавшим интересы крестьян, разных групп помещиков и власти.

По законам 60-х гг. государственные и удельные крестьяне за определенную плату получили в собственность или бессрочное пользование земли, которые они фактически обрабатывали.

Начинается работа над проектом конституции. Но убийство Александра 11 1 марта 1881 года ее остановило.

Чернышевский – разумный эгоизм. Писарев – расчетливый эгоизм. «Пришибу мать родную, если в том увижу необходимость».

Народ не поднялся на революцию в 70-е годы. Земля и воля – 1876.

Народная воля – 1879. Террор с конца 70-х.

Естественная реакция государства на терроризм

1. Поняття факту.

2. Види фактів.

3. Помилки та виправлення.

4. Журналістська качка.

5. Місце факту в інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних жанрах.

Факт (від лат. factum – зроблене) означає, як відомо, дійсність, подію, те, що реально відбулося. Під словом „факт” прийнято також розуміти судження або в інший спосіб зафіксований реальний факт. Численні варіації на теми „факти підтвердилися”, „факти не підтвердилися”, „факти спростовані” є нічим іншим, як елементарною плутаниною. Якщо це реальний факт, тобто те, що відбулося а житті, то він не може бути ні спростований, ні підтверджений.

У сучасній науці утвердилась певна практика класифікації фактів на відповідні групи. Прийнято розрізняти одиничні факти і систему, тобто групу фактів, які відносяться до певного питання.

Особливим різновидом фактів є статистика. Широко використовуються статистичні дані у соціологічній інформації, яка дає відомості про ставлення громадян до тих чи інших суспільних явищ, репрезентує не так самі явища, як узагаль¬нену, виражену у цифрах та відсотках думку громадськості.

Дехто з дослідників виділяє також і художній факт. Йдеться про художні узагальнення (картини, типові характери). Художній факт, якщо користуватись цим термі¬ном, – результат вивчення митцем великої кількості одиничних фактів, втілених в узагальненому образі. Близько до нього стоїть так званий буденний факт. В основі буденного факту лежать не тільки якісь моменти дійсності, але й реальні вчинки людей, які можуть стати предметом журналістського відображення. Головна особливість буденних фактів – їх життєподібність. На відміну від фактів науки вони носять синкретичний характер і через це не здатні розкрити суть того або іншого явища. Звернення журналістів до подібного роду фактів може бути зумовлено наступними причинами: по-перше, з їх допомогою можна відтворити звичний і впізнаваний читачами фон того або іншого фрагмента дійсності; по-друге, виявити мотиви поведінки людей; по-третє, підкреслити ті або інші сторони події.

Наукові факти завжди засновані на численних емпіричних спостереженнях, експериментах, дослідах. Вони завжди є „результатом узагальнень, провірених абстрактним знанням. При цьому чим більше вимог до точності та об’єктивності, тим більша кількість емпіричних спостережень і вимірювань і тим більш необхідно застосування статистичних методів їх обробки”. В аналітичних та публіцистичних творах журналісти охоче звертаються до фактів науки. Особливо часто використовуються матеріали соціологічних досліджень, експертні висновки, статистичні виклади, результати експериментів і т. д. Подібного роду фактичні дані використовуються як ілюстративний матеріал або в якості основних чи додаткових аргументів, надаючи авторським роздумам особливу переконливість.

Гумористичний факт. Газета „Факты и комментарии” у номері від 5 березня 1999 року надрукувала таку замітку: „Принцеса Діана” – таке ім’я отримала дівчинка, яка народилась у Харкові, від своїх батьків. За повідомленням агентства „Інтерфакс-Україна”, молоде подружжя, хар¬ків’янка і громадянин Нігерії, зіткнулись із труднощами при реєст-рації імені в загсі, оскільки, за українськими нормами, ім’я повинне виражатись одним словом. Для молодих батьків зробили виняток – зареєстрували „подвійне” ім’я дочки”.

Одиничний факт. „Успішно закінчилася перша частина експедиції науково-дослідного судна „Горизонт” із Севастополя до берегів Антарктиди.

Полярники і моряки постаралися, щоб за рекордно короткий термін розвантажити судно, поповнюючи запаси української антарктичної станції „Академік Вернадський”, передати вахту новій зміні зимувальників. Після п’ятиденної стоянки на антарктичному рейді „Горизонт” взяв курс до рідних берегів”

Журналіст повинен розуміти головні причини спотворення деформації повідомлень на фактологічному рівні, коли автор вдається до всіх трьох методів збору і вивчення інформації: спостереження, вивчення документів та інтерв’ю.

Спотворення, перекручення, замовчування, „продукування” фактів може бути навмисним, коли журналіст, керуючись власними інтересами чи амбіціями або під тиском редакції чи засновника, влади чи партії, окремої особи чи угрупування, йде проти правди. Це великий гріх, протиправний, аморальний вчинок, на який журналіста штовхає влада, капітал, злочинний світ, чинити опір якими він не може або не бажає.

Але журналістська практика знає немало випадків ненавмисного перекручення, спотворення фактів. Умовно причини таких помилок можна звести до декількох груп:

а) неуважність, незосередженість журналіста. У журналістику йдуть, у більшості випадків, люди поетичного складу мислення, не завжди точні у фіксації події, явища, навіть просто у передачі фра¬зи. Такі, часто дрібні, неточності спричиняють немало клопотів і неприємностей;

б) технічні неточності. Часто трапляються, коли інформація сприймається на слух у багатолюдній аудиторії, фіксуються пріз¬вища, назви, особливо по телефону;

в) некомпетентність, невміння розібратись у складних речах, скажімо, науковій термінології тощо;

г) ненадійність джерела інформації. Журналістові нерідко важко оперативно визначити достовірність джерел, з яких доводи¬ться черпати факти. Золоте правило журналістики – бути учасни¬ком звершення події, про яку доводиться писати, – може бути реа¬лізоване далеко не завжди;

д) помилки „логічного мислення”. Вони трапляються навіть із найдосвідченішими журналістами. Суть їх у тому, що об’єкт, про який пише автор, йому добре знаний, логіка і послідовність розви¬тку подій теж передбачувані. Тому журналіст вважав зайвим ще раз перевірити фабулу розгортання події, керуючись самою логі¬кою, а вона, як свідчить досвід, може підвести;

е) надмір суб’єктивізму, невміння і небажання відділити факт під коментаря, про що йшлося вище. Сюди слід віднести фриволь¬ний, пародійний виклад факту, певної події, чужих думок, які мо¬жуть викликати образу. Це складне питання і потребує окремого розгляду в плані жанрових особливостей стилю.

Американські науковці виділяють шість категорій помилок, які трапляються найчастіше:

 Помилка в деталях – ім’я, вік, адреса тощо.

 Обмовка – хиба загалом правильного звіту.

 Розіграші й містифікації – вся публікація є вигадкою.

 Помилка в контексті – неправильна передісторія або нія¬кої, що спотворює суть.

 Упущення – зміст викривлюється через брак якоїсь частини.

 Хибне тлумачення -— до двох додають два й дістають п’ять.

Згідно з досліджен¬нями, проведеними відомими американськими виданнями, репортери були винні в половині тих помилок, які потрапили до друку (випускові редактори винні лише в одній помилці з п’яти). Це важлива інформація для газет і навіть ще важливіша – для самих журналістів, бо ніщо не руйнує репутацію швидше (і надійніше), ніж хвіст припущених помилок.

Є вісім основних причини появи в публікаціях помилок:

Хибна інформація від джерела

Існує думка, що у випадку простих фактів, як-от імена, дати, вік, відвернути помилку внаслідок неправильної інформації неможли¬во. Але це не так, тому що потрібно зробити подвійну перевірку, запитати себе, чи справді джерело може знати те, про що розповідає; дослухатися до зворотів, які виказують непевність(«я думаю...», «...можливо...», або «...так казали...» тощо) і запитати, чи достовірна ця інформа¬ція. Ще один, пов’язаний з джерелом спосіб пропустити помилку – взяти надану вам інформацію (можливо, за непевної ситуації) і подати її не як чиєсь твердження, а як безіменний факт. Саме цієї помилки припустилися з «Титаніком», коли газета довірилась запевненням власників судна, компанії «Байт Стар Лайн», і не назвала джерело інформації про те, що нібито всіх пасажирів врятовано.

Погане нотування

Сумнівні записи – від нерозбірливого стенографування до на¬писаного звичайним письмом слова, яке може бути тим чи іншим – часто мають наслідком сумнівні публікації. І не намагайтеся вгадати, що інформатор хотів сказати, – запитайте в нього знов. І звикніть просити їх називати імена по буквах чи писати.

Брак подвійної перевірки «фактів» із джерел

Часто трапляється, що сказане наступним джерелом суперечить словам попереднього. Перевірте двічі або й тричі, якщо треба. Те саме стосується роботи з документами. Кілька секунд, витрачених щоб перевірити, чи точно ви переписали імена та циф¬ри, відведуть велику біду.

Небажання перевіряти «сенсаційні» факти й події

Є в журналістській натурі така самовпевненість, яка утримує ре¬портерів від надто ретельної перевірки найскандальніших частин історій, щоб ніхто не спростував їх чи не применшив.

Небажання перечитати написане

Усі ми припускаємось похибок, коли швидко друкуємо, а крім того, всі маємо в голові якісь «факти», які не підтверджуються нашими записами. Вичитування з метою виявлення хиб (окремо від пере¬вірки стилю й можливих розривів) дозволяє позбавитись більшості таких помилок.

Небажання дослухатись до внутрішнього занепокоєння

Кожному досвідченому репортерові знайоме це відчуття, коли маєш «сенсаційну» історію, яка зробить великі заголовки, але стосовно якої відчуваєш занепокоєння. Щось у ній не так, щось не збігаєть¬ся з вашим уявленням про цей світ абощо. Дослухайтесь до своїх сумнівів. Найчастіше вони виявляються обґрунтованими.

Робити висновки, перш ніж ви зібрали всі факти – одна з найбільших пасток, якої кож¬ний журналіст має постійно прагнути уникнути. Класичний випадок – заколот у Стрейнджвейській в’язниці у Манчестері, катастрофа літака, на борту якого перебував британський чиновник підрозділу ООН по боротьбі з наркотиками.

Поспіх з публікацією

Саме цієї помилки припустилися у випадку зі щоденниками Гітлера. Страх бути випередженим спонукав головного редактора Мердока затвердити публікацію, попри погані передчуття, що їх відверто висловили кілька провідних журналістів «Сандей Тайм».

Як реагувати на помилки?

Відповідь: «Швидко й щиро». Це діє в тих випадках, які трапля¬ються часто, коли ви виявили свою помилку раніше, ніж будь-хто інший. Покваптесь, можливо, ще є час виправити її, перш ніж іс¬торія потрапить до друку, або ж у більших газетах між випусками (наприклад, ранковим і вечірнім). Навіть якщо це зроби¬ти запізно, швидке визнання (і, у разі серйозної помилки, контакт з джерелом, яке вона зачепила) допоможе пом’якшити правові наслідки для газети і для вас особисто.

Діставши скарги з-поза газети, насамперед треба визначити, чи справді «помилка» такою є. Джерела часто блефують, особливо ті, кому відвертість з вами може обернутися проблемами на ро¬боті. Чимало претензій, особливо про неточне цитування, виявля¬ються лише спробами замести сліди.

Провідні українські газети теж практикують чіткість зі спростуваннями і вибаченнями, скажімо газета "Факты" має для цього спеціальну рубрику "Чтоб да, так нет".

Якщо помилка виявлена, треба швидко опублікувати виправ¬лення, бажано на звичному місці. Швидкість – іще одна чеснота виправлень, але було кілька випадків, коли час, що минув, не злякав газету. 1920 року «Нью-Йорк Тайм» публічно насміялася з професора Роберта Ґодарда, батька дослідження космосу, за його твердження, що ракети ніби¬то можуть літати в вакуумі. Через якихось 49 років, коли ракета „Аполлон 11” доправила перших людей на Місяць, газета «Тайм» надрукувала таке: «Тепер остаточно встановлено, що ракети мо¬жуть працювати у вакуумі. «Тайм» шкодує про свою помилку». Однак рекордний час – 199 років – минув між тим, як лондонсь¬кий «Обзевер» сповістив, що Моцарт помер 5 грудня 1791 року, і виправленням дати на 3 грудня на початку 1991 року.

Оскільки заголовки – це вітрина не лише матеріалу, але й газети у цілому, у контексті підтримки авторитетності і довіри до газет і журналів справедливими виступають специфічні вимоги до заголовків. Передусім, неправдиві заголовки, які є обманом читача. "Розлучення Пугачової і Кіркорова", "Тимошенко йде у відставку" – галасують заголовки окремих видань. Читач “купується”, тобто купує газету у кіоску, і почуває себе обдуреним, оскільки або підзаголовок, або контекст матеріалу пояснює, що певне зіркове подружжя розлучилося тільки за сценарієм їхнього нового кліпу, а прем’єр-міністр піде у відставку лише за умови невиконання взятих зобов’язань. “Погибла одна из сестер Уильямс”, пише спортивне видання “Команда” про знаменитих тенисисток. Насправді з замітки з’ясовується, що у автокатастрофі загинула їхня далека родичка.

Шкодить авторитетності друкованого видання практика надмірного вживаня у заголовках теми статевих відносин, ненормативної лексики, жаргонізмів. Наприклад, публікація в тижневику "2000" називається "Позиция "женщина сверху". Здогадайтеся, про що вона? Пояснює підзаголовок: "Прекрасный пол и власть", отже йдеться про роль жінок в державному управлінні. Нічого поганого нібито немає, але якщо газета підтримує реноме солідної й авторитетної, такі заголовки знижують його до рівня жовтої преси.

Зрештою, фактичні помилки легко виправити, інші – важче. Багато скарг на газети стосуються спотвореного або загублено¬го контексту, або упущеного елементу, через що міняється вся іс¬торія чи враження від неї. Для цього газета може надати місце на сторінці листів або, рідше, в колонці коментаторів.

Великі газетні розіграші

1976 року в нью-йоркській газеті «Вілідж Войс» з’явилось таке рекламне оголошення:

Будинок побачень для псів

Апетитний вибір сексуальних сучок. Від чистокровних

(Фіфі, французький пудель) до дворняжок (Леді Приблуда).

Чергують ветеринар і дресирувальник. Допомога в спарюванні

й фотопослуги. Не для збоченців. Тільки для псів.

За попереднім записом. Дзвоніть 254-78-78.

Того ж дня був розісланий прес-реліз від собачого борделя, і відко¬ли з'явились публікації про це, хлинули дзвінки від власників псів. На «Ей-Бі-Сі» почали знімати документальний фільм, ЗМІ подавали заявки на відвідування, історія почала розвиватись в інших напрямках. Американське товариствоіз запобігання жорстокому поводженню з тваринами закликало закрити бордель, до заклику приєднались міське управління у справах тварин, поліція моральності, офіс мера та численні релігійні й доброчесні органі-зації. Преса з задоволенням висвітлювала ці суперечки. Генераль¬ний прокурор США навіть надіслав на адресу закладу виклику суд за незаконне утримання будинку побачень для псів. Саме на цьому етапі на сцені з’явився Джоуї Скеґс – людина, яка за всім цим стояла, – і визнав, що це був розіграш.

Фальсифікації

25 березня 2008 року, 16-та година. У новинах 5-го каналу з’являється репортаж із Севастополя (текст цього репортажу за сайтом каналу):

«Розслідування діяльності Леоніда Черновецького і рішення щодо перевиборів київського міського голови не дають спокою севастопольцям. Сьогодні майже півтисячі мешканців міста зібралися під стінами міськадміністрації з вимогою відставки мера Севастополя – Сергія Куніцина.

Представники понад сорока громадських та політичних організацій встановили три намети та оголосили п’ятиденну акцію протесту. Її учасники підписали звернення, в якому закликали мешканців Севастополя підтримати їхню вимогу усунути Куніцина від влади. Міського голову і його команду мітингувальники звинувачують у неефективному керівництві і закидають чиновникам незаконний розпродаж севастопольських земель. У відповідь на таку акцію проросійські організації міста улаштували свій мітинг – на підтримку Сергія Куніцина. У ньому взяли участь півсотні людей.

Геннадій Басов, депутат Севастопольської міськради: “То, что в Севастополе происходит – не что иное как коррупция и разбазаривание земель. Никогда еще в Севастополе не было администрации, которая сотнями гектар так растаскивает земли на коммерческие структуры. Суды Автономной Республики Крым принимают решения в пользу коммерческих структур и город теряет земли”.

Сергій Шувайников, лідер “Російського фронту Криму”: “Я знаю, что землю в Севастополе потеряли еще до Куницына, Если кто-то обвиняет, что он что-то украл, давайте посчитаем, что украли еще в 10 раз больше еще до Куницына. И господа Жунько, и Семенов, и в 90-е годы. 17 лет Севастополь разворовывается. Посмотрите коттеджи”».

Ось такі начебто «незаперечні факти». Відеоряд, розповідь, синхрони. А насправді – це дійсно глибоко «сировинна журналістика» на ґрунті дуже слабких, якщо не сказати більше, уявлень автора про предмет розповіді, що неминуче виливається у пряму дезінформацію глядачів.

По-перше, Сергій Куніцин – не мер, не міський голова Севастополя, і не може бути ним. Місто не має мера – такі вже особливості врядування у ньому, оскільки досі не ухвалено закон про особливості самоуправління у цьому окремому регіоні України. Найважливіші посадовці міста – це глава міськдержадміністрації (Сергій Куніцин) та голова міськради (Валерій Саратов). Тому за своєю суттю виступи проти Куніцина не мають нічого спільного з тим, що діється в Києві (адже переобрати Куніцина неможливо, його може зняти Президент за згодою Кабміну).

По-друге, якраз напередодні, а конкретно 22 березня, Севастопольська міська держадміністрація передала до правоохоронних органів документи, згідно яких голова міськради Валерій Саратов із порушенням чинного законодавства оформив на свою дружину три земельні паї у Байдарській долині загальною площею близько 6,5 гектарів. «Вказані земельні угіддя – а це три ділянки по 2,1 га кожна – розташовані на території Орлинівської сільради. Вони були розпайовані між членами КСП “Червоний Жовтень”, членами якого не були ані Валерій Саратов, ані члени його сім’ї. Дружина Валерія Саратова запропонувала позику по 25 тис. гривень кожному з трьох членів сім’ї Д., члени якої перебували в КСП “Червоний Жовтень” і одержали після розпаювання три ділянки землі», – сказано в повідомленні. Навзамін цієї «позики» (яка надана без процентів на 10 років, що показує її справжній характер) дружина Валерія Саратова одержала три генеральні довіреності, що надають їй право розпоряджатися всіма трьома паями, у тому числі й продавати їх. А тим часом реальна вартість цих земельних угідь сягає 1,5-2 мільйонів доларів...

Поряд із підробленими «щоденниками Гітлера» до найскандальніших прикладів фальсифікацій в історії медіа належить так зва¬ний «Джиммі-гейт». Під заголовком «Світ Джиммі» газета «Вашингтон пост» опублікувала роз¬повідь про восьмирічного чорношкірого хлопця, що вживав героїн. У своїй статті авторка Джанет Кук проаналізувала проблему наркоманії в столиці США й описала, як героїн вводив хлопцеві до вени приятель його матері, свідком чого журналістка нібито була. За свою, на перший погляд, солідно обґрунтовану статтю молода журналістка отримала Пулітцерівську премію, а після цього її викрили як фальсифікаторку. їй довелося визнати, що описаної нею дитини-наркоман а насправді не було.

На негативного героя подібної сенсаційної фальшивки перетворив¬ся в США Стівен Гласс (тоді йому було 25 років). Завдяки своїм репорта¬жам, які друкувалися в щотижневику «Нью рипаблік», він став зіркою серед журналістів. Гласса викрили, коли виявилося, що його розповідь про молодих хакерів була повністю сфальсифікована. Після того, як кореспондента було звільнено, встановили, що ще декілька статей (загалом для видання він написав 41 матеріал) були вигадані, а більше по¬ловини репортажів містили підтасовані дані.

У Німеччині особливий резонанс мали три скандали навколо на¬вмисних фальсифікацій: поряд з «щоденниками Гітлера» це були спра¬ви фальсифікатора фільмів Міхаеля Борна та підробника інтерв’ю Тома Куммера. Коли журнал «Штерн» опублікував підроблені художником Конрадом Куйау та представлені репортером Гердом Гайнеманном «що¬денники Гітлера», це спочатку розглядалося як історична сенсація най-вищого ґатунку. Головний редактор журналу Петер Кох поквапився ви¬ступити із заявою про те, що знахідка вимагає переписати підручники історії. Але незабаром «Штерн» був змушений визнати, що став жерт¬вою фальшивки.

«Серійний» фальсифікатор Міхаель Борн визнав, що 23 фільми, які він зняв для тележурналу «Штерн ТВ», були підроблені повністю або частково. Його помилкою стало використання тих самих виконавців у кількох фільмах. Одному співробітникові органів юстиції впало в очі, що той самий чоловік в одному фільмі виступав як наркокур’єр, а в ін¬шому – як прихильник ку-клукс-клану. Спритного режисера викрила не пильна телевізійна редакція, а Федеральне відомство кримінальної поліції. Пізніше злочинця було засуджено до позбавлення волі за об¬ман, розпалення ворожнечі між народами та інші подібні дії.

У випадку порушень особистих прав людини через фальсифікації все, як правило, найчастіше закінчується судовою справою. Так, американський актор Том Круз подав до суду позов на 80 млн. доларів проти журналу „Бунте”, коли в ньому написали, що в інтерв’ю актор зізнався, що не може мати дітей. Співак Елтон Джон у позасудовому порядку стягнув із газети „Сан” 3,2 мільйонів марок, коли вона написала про його гомосексуальні зв’язки.

Олександр Швець, головний редактор «Фактов и комментариев»

У «Робітничій газеті» трапився випадок. Раніше була традиція – чергування ночами «свіжоголових». І ось іде знімок: засідання політбюро. У текстівці до знімка сказано, що на засіданні присутні всі члени політбюро ЦК КПРС, і далі напівжирним шрифтом перелічувалися їхні прізвища. Хтось, дуже уважно водячи пальцем і звіряючи, чи всі вожді на знімку, виявив відсутність одного. Ну що робити? Якщо в текстівці сказано, а її ТАРС засвідчив і тому помилки бути не могло, – отож потрібно вклеїти фотографію. Знімок (уже не згадаю прізвища «загубленого») знайшли, вклеїли, все звірили пальчиком – тепер члени політбюро на місці за прізвищами. Газета вийшла зі знімком на першій шпальті. А потім уважні читачі виявили, що той, кого вклеїли у президію, на тому ж фото стояв на трибуні, виступаючи з промовою.

Ще один випадок. Був сумний період в історії СРСР, коли йшла низка смертей генеральних секретарів і членів політбюро. І ось в одній із газет – чи то в «Робітничій», чи то в «Радянці» – вийшли дві фотографії, обов’язкові в таких випадках: «Політбюро на трибуні Мавзолею» і «Похоронна процесія прямує до кремлівської стіни». Текстівки переплутали. В інший час це було б не так страшно. Але коли стоїть політбюро на трибуні Мавзолею, а текстівка – «Похоронна процесія прямує до кремлівської стіни»!..

Газета «Хрещатик» у період керівництва Київською міською адміністрацією Олександра Омельченка. Виходить привітання за підписом Сан Санича на першій шпальті. Він вітає всіх киян і гостей нашої столиці: «Я бажаю вам усіляких негараздів».

У нашій газеті «Факты» шість років тому вийшло інтерв’ю з багаторічним першим помічником Володимира Васильовича Щербицького – Віталієм Врублевським. І там трапився пасаж. Усі такі помилки прокрадаються при повальному прочитанні матеріалу всіма відповідальними працівниками до виходу. Потім телефонує читач. Там було запитання: як перший секретар ЦК сприйняв набуття Україною статусу незалежної держави? І відповідь: «Він щиро привітав цю подію в житті нашої країни». А незалежність же країна здобула значно пізніше...

Назви газети не згадаю, але було це за радянських часів. Коли Микита Хрущов побував на передовій свинофермі, зробили фото і довго думали, як підписати. Він стояв серед свиней. Ну як же підписати – чи то «Микита Сергійович стоїть зі свинями», чи то «…стоїть серед свиней». Підписали «Микита Сергійович Хрущов (у центрі) на відкритті свиноферми».

Євген Якунов, перший заступник головного редактора «Киевских ведомостей»

Це була ціла шпальта в газеті «Прапор комунізму», по-моєму – інтерв’ю з Борисом Олійником. У врізі великими літерами мало бути написано: «Інтерв’ю газеті дає великий письменник України Борис Олійник». Однак через технічну накладку вийшло: «Інтерв’ю газеті дає великий пись України Борис Олійник».

В одній районній газеті був нарис. Мені показували, і я не міг зрозуміти, в чому помилка. Там була така фраза: «сиділи хлопці біля волиці». Начебто все нормально. А що таке волиця – тварина така? Виявилося, замість «біля волиці» – мало бути «білолиці».

Ольга Мусафірова, кореспондент «Комсомольской правды в Украине»

Є така закономірність: більшість газетних помилок або мають непристойний характер, або намагаються «підірвати засади». Хоча, може, просто такі факти застряють у пам’яті, а інші – безневинні – стираються.

В «Комсомольце Донбасса» любили розповідати історію про Ясинуватське вагонне депо і такого собі передовика, який часто мав необережність перемагати в соціалістичному змаганні. До нього відразу засилали фотокореспондентів – для знімка на першу шпальту. Передовик мінився на обличчі і замість того, щоб радіти популярності, починав ледь не матом крити:

- Професія моя називається «упорядник по-ї-здів», зрозумів? Покажи, як записав!

Але в наступному номері з «поїздів» знову випадала літера «о». Просто фатум якийсь...

До «Комсомолки» я мала задоволення попрацювати в «КоЗі» – республіканській газеті «Комсомольское знамя» (пізніше її перейменували в «Независимость».) Час уже був глибоко перебудований. Тобто трудилися з азартом, хвацько, але недбало. Тому, коли у мене в замітці «советские люди» перетворилися на «светских людей», начальство тільки поморщилося:

- «Светские люди» в директивних органах сидять, а гарують – «советские».

Класний заголовок – приманка для читача. Але класно придумувалося не щоразу, особливо до матеріалів на виробничу тематику. Тут виручали штампи типу «Вчерашний рекорд – не предел!» Хоч одного разу і це заїжджене гасло заграло новими барвами. Одне слово, з «рекордом» стався конфуз: іменник «предел» став дієсловом у минулому часі... Частину вже надрукованого накладу довелося пустити під ніж.

Колеги з «Молоді України», сусіди по поверсі, не без єхид¬ства цікавилися:

- А сьогодні як рекорд почувається?

Володимир Мостовий, голов¬ний редактор «Дзеркала тижня»

1988 рік. У столичній газеті «Прапор комунізму», завдяки пильності «свіжоголового», в останній момент перед випуском знімається витончений шаховий етюд, присвячений автором 60-річчю Першої кінної армії. А все через умову: «Білі починають і виграють».

1976 рік. У «Вечірньому Києві», в добірці рапортів підприємств, присвячених грядущому XXV з’їзду КПРС, повідомлялося, що трудівники Київської хусткової фабрики випустили понад план «25 тисяч хустин». І треба ж, щоб у літеру «с» слова «хустин» потрапив чорниш. Цей крихітний кусочок друкарського металу перетворив цілком безневинне слово на таке, яке не можна вимовляти вголос. У результаті майже половину 340-тисячного накладу було знищено.

У першій половині 60-х у районній газеті «Степові зорі» вийшла критична замітка про те, що в сільраді села Кремлівка приписували обсяги прийнятих від населення молока, яєць і м’яса. Рішенням бюро райкому було звільнено з посад редактора, відповідального секретаря і завідуючого відділом газети – чергового з випуску. А вся річ у тому, що замітка називалася «Кремлівські окозамилювачі».

Валерій Дружбинський, автор книжки «Очепатка»

У газеті «Советская Латвия» від 3 серпня 1979 року в статті про музику наведено крилатий вислів М.Глінки «Музыку создает народ, а композиторы ее аранжируют». У шпальті ця фраза набула такого вигляду: «Музыку создает народ, а композитор Арон жирует».

Журнал «Смена» №3 за 1978 рік. У серйозній статті про історію народовольців є така фраза: «Племенные революционеры А.Желябов и С.Перовская…»

71-й рік. В «Учительской газете» під великим знімком юнака і дівчини, котрі обняли березу, стояв романтичний підпис: «Юність, кохання, весна». І тільки коли вийшла газета, всі побачили чітке, ясно помітне на фотографії (але не помічене на негативі) нецензурне слово, вирізане кимось на березі.

76-й рік. Черговий редактор розпорядився підправити на кліше образ міністра закордонних справ А.Громика: «Що це – вся делегація в капелюхах, а тільки він без капелюха?!» Ретушер прималював міністрові капелюх. Коли знімок з’явився в газеті, усі побачили, що в Громика два капелюхи – один на голові, другий – у руці.

Сергій Рахманін, редактор відділу політики «Дзеркала тижня»

Незліченна кількість помилок, на щастя, відловлюється працівниками редакцій ще до виходу газет у світ. Тому достеменно невідомо, як саме відреагували б деякі високопоставлені читачі на деякі огріхи в журналістських текстах. 1992-го у «Киевских ведомостях» через неуважність оператора комп’ютерного набору в замітці, що розповідала про діяльність Державної думи (була така дорадча структура при президенті), з’явилася така фраза: «Леонид Кравчук обзавелся очередным полуметровым органом». В оригіналі консультаційний орган, створений главою держави, іменувався «полумертвым»...

У середині дев’яностих у тих-таки «Киевских ведомостях» статтю, яка описувала несподіване захоплення Леоніда Кучми Піночетом, вирішили проілюструвати великим знімком українського президента і невеличкою фотографією чилійського диктатора. Через недбалість працівника секретаріату все зробили з точністю до навпаки: на гранках газетної шпальти розмістили жахливих розмірів фото Піночета і крихітний знімок Кучми. Головний редактор, побачивши це, ледь не втратив дар мови і розпорядився знімок генерала прибрати. Від гріха подалі. Що й було зроблено. На його місце поставили величезну фотографію Леоніда Даниловича. Але змінити текстівку забули. В результаті фото гаранта прикрасив підпис «Генерал Аугусто Піночет»...

Коли неув’язку помітили, вже було надруковано частину накладу. Її відразу пустили під ніж. За розпорядженням керівництва, виходи з друкарні було блоковано, а друкарів піддали ретельному огляду – жоден примірник не повинен був потрапити назовні. Якби таке сталося, Банкова, швидше за все, гідно оцінила б такий жарт.

Плутанина з фотографіями ледве не призвела до скандалу ще в одному випадку. В одній із заміток розповідалося про затримання зловмисника, який вночі пробрався в офіс тодішнього депутата Олександри Кужель. Упійманий на гарячому злодюжка стверджував, що гуляв по даху... і випадково впав у вікно кабінету. Заголовок матеріалу був промовистий: «В окно Александры Кужель мужчины падают неслучайно». Поруч із заміткою розмістили фотографію будинку з підписом «Цель и путь ночного визитера».

В іншому тексті повідомлялося про брифінг тодішнього прес-секретаря президента Дмитра Маркова. Дмитро Юхимович пояснював журналістам причини несподіваного відльоту свого патрона до Росії, що схвилював громадськість. Замітка мала заголовок «Леонид Кучма на ночь глядя собрался в Москву» і супроводжувалася фотографією Маркова.

Недбалість працівників редакції призвела до несподіваних наслідків. Фотографія президентського прес-секретаря опинилася під текстом із заголовком «В окно Александры Кужель мужчины падают неслучайно». Знімок із підписом «Цель и путь ночного визитера» розмістили під текстом про нічний візит президента.

"Дзеркало тижня", № 21 (700) 7-13 червня 2008

№25, «Вікно в світ»

Американський музей жартів склав рейтинг найкращих першоквітневих розіграшів у ЗМІ

№25, 3-4-2007

У цей день по телебаченню можуть повідомити, що спагетті ростуть на деревах, а в закусочних можна придбати бутерброд, створений спеціально для ліворуких людей. Традиція першоквітневих жартів у ЗМІ має довгу і славнозвісну історію. Американський музей розіграшів The Museum of Hoaxes склав рейтинг, у який увійшли десять найкращих жартів. Газетні й телеприколи оцінювалися за кількома критеріями: популярність, безглуздість і кількість обманутих людей.

1. У 1957 році телешоу каналу Бі-Бі-Сі оголосило, що завдяки небувало теплій зимі і новому хімікату, який знищив шкідника — макаронного довгоносика, шведському фермеру вдалося зібрати чудовий врожай макаронів. Сюжет про фермера зі Швеції, який збирає макарони з дерев, спровокував шквал дзвінків від людей, які бажали дізнатися, як виростити власні спагетті в домашніх умовах.

2. У 1985 році журнал Sports Illustrated опублікував звістку про те, що бейсбольна команда New York Mets придбала пітчера, який може кинути м’яч з рекордною швидкістю — 270 кілометрів на годину. Видання стверджувало, що такій майстерності він навчився в Тибетському монастирі. Вболівальники команди були в захопленні.

3. У Швеції в 1962 році існував тільки один телеканал. У одному з випусків новин техніки телекомпанії оголосили про те, що завдяки новій технології глядачі можуть зробити свої приймачі кольоровими, натягнувши капронову панчоху на екран. Перші кольорові телевізори в країні з’явилися лише в 1970 році.

4. У 1996 році американська мережа швидкого харчування Taco Bell оголосила, що придбала у федерального уряду Філадельфійський Дзвін Свободи — один із історичних символів незалежності США — і перейменувала його на Дзвін Свободи Тако. Шоковані жителі міста почали телефонувати в закусочну Taco Bell, щоб висловити своє обурення. Коли прес-секретаря Білого Дому Майка Маккуррі попросили прокоментувати цю скандальну угоду, той відповів, що і меморіал Авраама Лінкольна у Вашингтоні був проданий автоконцерну Ford і тепер він буде називатися меморіалом Форда Авраама Лінкольна.

5. У 1977 році британська газета The Guardian опублікувала семисторінковий додаток на честь 10ї річниці утворення Сан-Серіффе, маленької республіки, розташованої в Індійському океані на декількох невеличких островах, що мають форму крапки з комою. Серія статей описувала географію, культуру двох островів, що носять назву Upper Caisse і Lower Caisse.

6. У 1992 році National Public Radio оголосило, що Річард Ніксон збирається ще раз балотуватися на посаду президента США. Гаслом його нової кампанії нібито стали слова: «Я жодного разу не помилився і не зроблю цього надалі». Крім того, на радіо прокрутили запис голосу Ніксона, у кому сам екс-президент говорив про те, що висуне свою кандидатуру ще раз. Велика кількість слухачів радіопередачі зателефонували на станцію, щоб висловити своє обурення. Як з’ясувалося пізніше, голос Ніксона, який вже керував країною два терміни, спародіював комік Річ Літтл.

7. У 1998 році видання New Mexicans for Science and Reason опублікувало статтю, у якій було написано, що влада американського штату Алабама проголосували за те, щоб округлити число Пі, значення якого становить 3,14159, до «біблійного значення» 3,0.

8. У тому ж 1998 року інший американський фаст-фуд Burger King розмістив у виданні USA Today рекламне оголошення на цілу смугу, у якому говорилося, що в закладі тепер можна купити гамбургер для ліворуких людей, спеціально створений для 32 млн. жителів США, які все роблять лівою рукою. Відповідно до реклами, новий продукт містив точно такі ж інгредієнти, проте всі соуси і приправи були розташовані на протилежному боці, щоб вони не виливалися на руку під час відкушування. У мережу Burger King зателефонували сотні клієнтів з проханням створити спеціальний гамбургер для праворуких людей.

9. У 1995 році журнал Discover оголосив, що відомий біолог Апріле Паццо (у перекладі День сміху) виявив новий вид живих істот, що живуть в Антарктиці: «гарячеголові безпанцирні крижані хробаки». У описі хробаків говорилося, що на їхніх головах розташовані кістяні пластини, що нагріваються до температури кипіння і тим самим дозволяють цим мешканцям Антарктики свердлити товщу снігу і льоду з дуже великою швидкістю. Причому, за словами Паццо, хробаки використовують цю техніку, щоб полювати на пінгвінів і, мабуть, були причетні до таємничого зникнення дослідника Антарктиди Філіппе Пуассона в 1837 році.

10. Відомий британський астроном Патрік Мур оголосив у 1979 році, що о 9.47 ранку, єдиний раз за всю історію, планета Плутон опиниться за Юпітером, у результаті чого відбудеться вирівнювання їх гравітаційних полів, що призведе до зменшення сили тяжіння Землі. Мур заявив слухачам, що якщо в цей самий момент підстрибнути, то можна перебувати деякий час у стані невагомості. Сотні людей зателефонували вченому, щоб розповісти про свої відчуття. Одна жінка навіть заявила, що вона та її друзі піднялися зі своїх крісел і облетіли кімнату.

Журналістські вигадки прийнято називати качками, але читачі через них звичайно не дуже засмучуються. Народ одержує потішне чтиво, власники видань – зростання тиражів, а автори фантастичних історій – свій шматок хліба з маслом. При цьому качки злітають з газетних сторінок не одне сторіччя.

«Яка велика ненажерливість качок»

Коли з’явилася перша газетна качка, сьогодні вже не з’ясуєш, хоча з великою ймовірністю можна припустити, що її надрукували в першому номері першої газети в історії людства. Відомо, що газети з’явились у Німеччині наприкінці XV ст. разом з друкарським верстатом Йоганна Гутенберга, і почали вони з живописання подвигів Влада Дракули, котрий тероризував Трансільванію. Природно, трансільванські жахи описувалися з додаванням барвистих подробиць, так що своєю нинішньою славою граф багато в чому зобов’язаний середньовічним газетярам.

Чому саме «качка» – теж сказати непросто, версій багато, і деякі з них самі нагадують качку. Деякі вважають, що термін був введений на початку XVI ст. ідеологом протестантизму Мартіном Лютером, який одного разу замість «legende» («легенда») чомусь написав слово «lugemde», а воно німцями сприймалося як «брехлива качка».

За іншою версією, про качок заговорили наприкінці XVII ст., коли редактори німецьких газет стали позначати явні вигадки літерами NT, тобто «не перевірено» (лат. non testatur). Оскільки NT звучало як «emte», тобто «качка» по-німецьки, то й «неперевірені» замітки стали називатися на честь водоплавного птаха.

Є також думка, що поняття «качка» зародилось у Франції, навіть називають рік – 1776-й. Тоді паризька «Землеробська газета» поділилася з читачами новим способом лову качок. Спершу слід було відварити великий жолудь в особливому трав’яному розчині, який мав сильну послаблювальну дію. Потім до жолудя потрібно було прив’язати мотузок і кинути його у водоймище з качками. Птах, який проковтнув жолудь, незабаром починав мучитися животом, і кишечник швидко позбувався приманки, після чого жолудь ковтала наступна качка. За запевненнями газети, одному судовому приставу вдалось у такий спосіб нанизати на мотузок 20 качок, які злетіли і підняли його в повітря. На щастя, мотузок обірвався, і пристав успішно приземлився.

Дехто вважає, що про газетних качок заговорили при Наполеоні. У той час у Брюсселі журналіст Роберт Корнеліссен надрукував таку «сенсацію»: «Про те, якою великою є ненажерливість качок, свідчить проведений над ними дослід. З 20 качок узяли одну, порубали її на частини разом з перами і кістками і ці шматки віддали на поживу іншим дев’ятнадцятьом. І так вбивали одну качку за іншою та годували вбитими живих доти, доки залишилася тільки одна, що наситилася м’ясом і кров’ю своїх подруг». Ось ця-то качка, яка наситилася, відтоді й стала синонімом неправдоподібних газетних новин.

Чи правдива хоч одна з цих версій – не відомо, зате знаємо, що явна неправда, опублікована в ЗМІ, в більшості країн світу називається качкою, так що термін цей цілком інтернаціональний. Причини, що спонукали журналістів складати новини, а редакторів пропускати їх у номер, також загальні для всіх: читача потрібно розважати, а реальність дуже нудна, щоб її можна було використовувати з розважальною метою. Деколи, правда, качки друкувалися, аби привернути увагу публіки до болячок суспільства, але суть від цього не змінювалася: істина приносилася в жертву цікавості. Всі в результаті залишалися задоволені – і читачі, і видавці, і журналісти.

До винаходу телеграфу вигадування неправдоподібних історій було для газет конечною потребою. Адже заповнити всі сторінки в ті часи було нелегко: реальних новин катастрофічно не вистачало. На допомогу приходила цікава брехня на зразок історій про процесію жаб, які розтягнулася на чотири милі, або про річку з такою швидкою течією, що кинутий у воду залізний лом не тоне, а пливе. Для газет XVIII ст. схожа творчість була настільки звичайною справою, що навіть маститі літератори нею не гребували. Так, у лютому 1708 року лондонський альманах «Передбачення на 1708 рік» вийшов зі статтею, в якій стверджувалося, що відомий астролог Джон Партрідж помре 29 березня об 11-ій ранку. Автором статті був Джонатан Свіфт, котрий, щоправда, підписався псевдонімом. Дж.Партрідж поспішив виступити зі спростуванням, заявивши, що вмирати не збирається, проте майбутньому творцю Гуллівера було байдуже, як довго проживе астролог. У призначений день Дж.Свіфт випустив некролог, де каявся в помилці: Дж.Партрідж помер не об 11-ій ранку, а о 7.05. Астролог намагався оспорити факт своєї смерті на сторінках газет, але письменник був невблаганний, доводячи, що Дж.Партрідж дійсно мертвий, оскільки жодна жива людина такої нісенітниці не напише.

Не гребували вигадками і по інший бік океану. Так, 22 жовтня 1730 року в Pennsylvania Gazette з’явився звіт про процес над відьмами в Нью-Джерсі. Господарем газети й автором статті був Бенджамін Франклін. У статті він розказував читачам, що відьми «примушували овець танцювати в незвичній манері, примушували свиней говорити та співати псалми тощо для більшого жаху й подиву добрих і мирних підданих його величності». Незважаючи на те, що Б.Франклін згодом був визнаний мало не совістю новопосталої американської нації, історія про полювання на відьом у Нью-Джерсі була, звичайно, чистою вигадкою. При цьому Б.Франклін нічим не ризикував: шлях із Пенсильванії в Нью-Джерсі був важкий і небезпечний, так що перевіряти його інформацію все одно ніхто б не поїхав.

Рутинне полювання

Але навіть винайдення телеграфу не вберегло газети від помилкових повідомлень. Єдиною зміною стала необхідність оперативно вміщувати спростування, але в ті часи сам факт публікації спростування ніяк не підривав репутації видання. Більш того, за допомогою качки молода газета могла зробити собі ім’я і стати популярною. Саме так відбулося з американською New York Sun, яка в 1835 році повідала про відкриття життя на Місяці. Газета повідомила, що відомий британський астроном сер Джон Гершель, грунтуючись на «новітній теорії кометарних феноменів», винайшов принципово новий телескоп, який зібрав десь в Африці, і нині може здійснювати огляд місячних ландшафтів. Оскільки сам Дж.Гершель у той час дійсно перебував у Африці і газет не читав, писати про нього можна було що завгодно, і його відкриття з номера в номер ставали все дивнішими.

Спершу астроном «відкрив» місячні ліси й гори, потім знайшов місячних бізонів і сферичних земноводних, які каталися вздовж побережжя місячних морів. Незабаром на Місяці були помічені й двоногі дикуни, котрі жили в халупах. Правда, по-справжньому розумними мешканцями природного супутника Землі виявилися представники виду homo-vespertilio, тобто людей — летючих мишей. Волохаті та крилаті мишолюди жили серед храмів із золотими дахами і явно вирізнялися незвичайним інтелектом.

Відкриття Дж.Гершеля були прийняті на ура не тільки простими обивателями, а й науковим співтовариством. Сучасник так описав фурор від статей у Йєльському університеті: «Йєльський коледж був переповнений ентузіастами. Інтелектуали – студенти і професори, доктори богослов’я і права, інші представники читаючої громадськості – всі чекали пошти з Нью-Йорка з надзвичайною вірою і завзяттям. Ви читали звіти сера Дж.Гершеля про його дивні відкриття? Ви читали Sun? Ви чули новини про людину на Місяці? Цими питаннями вас зустрічали всюди».

Примітно, що газеті це зійшло з рук. Коли з качки вичавили все, що можна, Sun оголосила, що сонячне проміння пошкодило телескоп Дж.Гершеля, і полагодити його вже не вдасться, після чого публікація повідомлень припинилась. А через кілька місяців газета написала, що, за неперевіреними даними, вся історія з відкриттям життя на Місяці могла бути вигадкою, проте редакція поки не може ні підтвердити, ні спростувати цієї інформації. Таким чином, про справу можна було остаточно забути.

Відтоді New York Sun зробила качку штатним інструментом редакційної політики. Принаймні авторам не заборонялося за нагоди вигадати сенсацію-другу. До того ж журналісти без качок деколи просто не могли звести кінці з кінцями. Так, у 1844 році писати для New York Sun став Едгар По, котрий гостро потребував грошей. У листах того періоду він зізнавався, що весь його капітал обмежувався $5, тому сенсації були для нього життєво необхідними.

6 квітня 1844 року Sun надрукувала статтю Е.По «Атлантику перетнуто за три дні», де розказувалося про відомого англійського повітроплавця Монка Мейсона, який разом з товаришами задумав перелетіти на повітряній кулі через Ла-Манш. На лихо, здійнявся сильний вітер і переніс літальний апарат у Південну Кароліну. «Велику проблему відстаней подолано. Повітря, як раніше земля й океан, підкорилося науці й незабаром стане звичною і зручною дорогою для людства», – проголошував Е.По. Спростування оприлюднили вже наступного дня, редакція вказала, що «вважає повідомлення помилковим». Але справу було зроблено, тираж – розпродано, гонорар – отримано. З газети вигадника не вигнали, і з-під його пера вийшло ще немало сенсацій.

Газета не зраджувала свої принципи і в другій половині XIX ст., саме її головному редактору Чарльзу Дана приписують знамениту фразу: «Коли собака кусає людину, це не новина, тому що таке трапляється дуже часто. Але якщо людина покусає собаку – це сенсація».

Вигадки New York Sun були хоча б оригінальні й дотепні, тоді як більшість газет XIX ст. породила шаблонні качки, і до того ж вони нерідко крали одна в одної ідеї. Головним принципом при цьому було, звичайно ж, створення новин, які ніхто й ніколи не зможе і не схоче перевірити: можна абсолютно безкарно писати про землетрус на Борнео, якщо газета і всі її читачі – у Парижі. Тому новинні колонки рябіли повідомленнями про повені, торнадо й інші жахи, що відбувалися десь дуже далеко. Коли ж кому-небудь з газетярів удавалося придумати щось нове, миттєво знаходилися імітатори у виданнях-конкурентах.

Наприклад, у середині XIX ст. у США став популярним сюжет про загадкові закам’яніння людей. Оскільки в той час учені активно розшукували стародавні скам’янілості, думка про те, що жива людина може раптово перетворитися на статую, багатьом не здавалася дикою, і відомості про все нові випадки перетворення плоті на камінь заполонили сторінки газет. У 1858 році каліфорнійська Alta розповіла моторошну історію про долю прусського мандрівника Ернеста Флюхтеншпігеля, який випив з джерела якоїсь дивної води і вже через 15 хвилин перетворився на пам’ятник самому собі. Стаття була написана від імені якогось лікаря Ліхтенбергера, котрий не тільки був свідком жахливої загибелі друга, а й здійснив розтин тіла. Всі органи нещасного були тверді й важкі як камінь.

У подальші роки ледь не кожна газета в США розказувала про жахливі знахідки у вигляді людей, котрі закам’яніли, причому переконати читачів, що все це брехня, було вже неможливо. У 1861 році журналіст-початківець Семюел Клеменс, більш відомий нині під ім’ям Марк Твен, умістив у одній з каліфорнійських газет матеріал про виявлення в найближчих околицях закам’янілого трупа, що сидів на скелі. Мовою досвідченого судмедексперта Марк Твен описував положення тіла: руки кам’яного небіжчика були підняті на рівень обличчя, пальці розчепірені тощо. Простіше кажучи, мертвяк показував носа.

Проте іронії ніхто не помітив, і розіграш був сприйнятий читачами за чисту монету. Згодом М.Твен писав про цей епізод: «Було важко знайти газету, в якій не було б одного –двох випадків такого роду. Манія ставала просто смішною... і мені здавалося, що я покликаний зруйнувати це побільшене зло... Я вирішив убити манію із закам’яніннями за допомогою тонкої, дуже тонкої сатири». На жаль, сатира виявилася дуже тонкою, щоб її помітили, і манія продовжувала жити й утверджуватися ще багато років. Крім того, читачі були абсолютно не проти, щоб газетярі дурили їх у дрібницях.

Проте далеко не всі качки тих часів були нешкідливими. Під час громадянської війни в США качка стала інструментом великого шахрайства і ледь не спричинила катастрофічні наслідки на державному рівні. 18 травня 1864 року газети New York World і New York Journal Commerce повідомили, що президент Авраам Лінкольн оголосив про додатковий набір 400 тис. рекрутів у армію Півночі. Новий призов міг означати лише те, що війна затягується, і біржа негайно відреагувала: учасники ринку кинулися скуповувати золото, і ціни на нього злетіли.

Тим часом дехто перейнявся питанням, чому президентський указ опубліковано тільки у двох газетах. Незабаром з’ясувалося, що ніякого указу не було, а новина розіслана в редакції журналістом, підкупленим редактором газети Brooklyn Eagle Джозефом Говардом, який вирішив спекулювати на золоті. Його арештували, але швидко відпустили – завдяки зв’язкам. Восени того ж року качка стала бувальщиною: А.Лінкольн дійсно оголосив про новий рекрутський набір, щоправда, не 400 тис., а 500 тис. чоловік.

Іноді шкода, яку завдавали качки, була не такою очевидною, але не менш істотною. Наприклад, у випадках, коли вигадки потрапляли на сторінки наукових журналів, під загрозою опинявся професіоналізм фахівців, які ці журнали читали: качка могла викликати збентеження в їх думках. Уже після завершення громадянської війни в США в серйозному журналі American Medical Weekly з’явилася стаття, яку потім ще довго цитували в серйозних наукових працях і передруковували в професійних виданнях.

У статті під назвою «Увага, гінекологи!» розповідалося про те, як під час однієї з битв у ході війни Півночі з Півднем полковий лікар помітив, що одному солдату куля пробила статеві органи. Водночас у будинку, що розміщувався за позиціями, випадкова куля поранила в нижню частину живота дівчину. Через кілька місяців той самий лікар приймав пологи в цієї дівчини, яка, звичайно ж, була незайманою. Дитина народилась із запаленням мошонки, з якої лікар, звичайно ж, витягнув кулю. Востаннє цю маячню передрукував New York State Journal Medicine в 1959 році, тобто майже через 90 років після дебютної публікації.

«Паросток спагеті»

На початку ХХ ст. газетні качки суттєво змінилися: на видавців і журналістів дедалі більше впливала політична кон’юнктура. Причому йдеться не тільки про пресу тих держав, де вона була дуже тісно пов’язана з ідеологічною машиною. Політична качка була запитана і в країнах з вільною пресою. Так, у 1917 році в американських газетах з’явилися повідомлення про те, що німці спалюють трупи військовополонених, померлих у таборах, а попелом удобрюють поля. На Німеччину посипалися звинувачення у варварстві, а громадська думка стала схилятися на користь оголошення Німеччині війни, що потім і відбулося. Зауважимо, що, якщо під час Першої світової війни німці й не думали ні про що таке, в Другу світову вони скористалися ідеями несумлінних журналістів.

У 1933 році в англійських газетах з’явилася фотографія, на якій нібито було зображено Адольфа Гітлера в дитячому віці. Дитя виглядало справжнім монстром – зі злобно перекошеним ротом, надутими щоками і впізнаваним чубком. Пізніше виявилося, що фотографію невідомого немовляти підретушували для додання схожості з диктатором. А ось у тоталітарних країнах творення політично правильних новин було прямим обов’язком журналістів.

У середині ХХ ст. світ ЗМІ вже щосили використовував досягнення науково-технічного прогресу, що не могло не позначитися на якості нових вигадок. По-перше, радіо й телебачення, які стрімко розвивалися, створювали ілюзію вірогідності повідомлень ще майстерніше, ніж газети, що й довела в 1938 році знаменита радіопостановка «Війна світів», яка, по суті, була колосальною качкою. По-друге, швидкі зміни в житті суспільства формували соціальне замовлення на новини певного характеру, і покрити брак таких новин деколи було неможливо без чергових качок.

Потужність нових технологій продемонстрували в 1957 році, коли британська Бі-Бі-Сі задумала розіграти своїх глядачів з нагоди 1 квітня. У передачі «Панорама» пустили сюжет про небувалий урожай спагеті на плантаціях Швейцарії. У програмі розказувалося, що завдяки аномально теплій зимі різко скоротилася популяція спагетного довгоносика, який доти серйозно знижував урожайність макаронних виробів. Були показані щасливі швейцарські селяни, які збирали спагеті з кущів. Після передачі глядачі завалили редакцію проханнями розповісти про те, як виростити дерево спагеті в домашніх умовах. Бі-Бі-Сі відповідала, що «паросток спагеті слід помістити в банку з томатним соусом і сподіватися на краще».

Стосовно соціального замовлення творці фальшивих новин проявляли дива вигадки, лише б дати публіці те, чого вона хоче. Деколи виробники сенсацій створювали цілий світ, на зразок потьомкінських сіл. Так, у 1971 році радник президента Філіппін Маркоса з питань національних меншин Мануель Елізальде знайшов оригінальний спосіб прибрати до рук величезну територію. Він оголосив, що знайшов у джунглях острова Мінданао плем’я людей, яке живе за законами кам’яного віку. Дикуни, котрі називали себе тасадаями, жили в печерах і не знали воєн, насильства, соціальної нерівності й інших жахів цивілізації.

На Заході новина про тасадаїв була сприйнята з великим ентузіазмом: пацифізм і повернення до природи тоді були в моді. До тасадаїв потяглися журналісти, кінозірки й інші знаменитості, а М.Елізальде оголосив себе захисником племені, після чого став одноосібним господарем території їх проживання й навколишніх земель. Проте після падіння диктатури Маркоса з’ясувалося, що тасадаї зовсім не були печерними людьми, в печери їх заганяли бойовики М.Елізальде щоразу, коли очікувався візит журналістів.

Соціальне замовлення стало чинником редакційної політики. Коли ж у середині 1970-х журналісти стали головними героями «Уотергейту», видавці й зовсім упевнились у тому, що кореспонденти можуть і повинні постачати історії, здатні викликати великий суспільний резонанс. Якщо раніше журналісти складали історії про людей, котрі закам’яніли, то тепер вони шукали і знаходили болячки суспільства навіть там, де їх не було.

У 1980 році на сторінках Washington Post опублікували історію про чорного хлопчика Джиммі, який у свої 8 років уже був закінченим наркоманом. Автором статті була Джанет Кук — молода енергійна афроамериканка, яка пашіла праведним гнівом з приводу страхітливого становища низів. Історія стала хітом, і в 1981 році Дж.Кук отримала Пуліцерівську премію. Проте успіх став причиною падіння. Історія маленького Джиммі так запала американцям у серця, що вони зажадали від Дж.Кук негайно пред’явити нещасну дитину, щоб суспільство могло надати їй допомогу. Але журналістка не могла когось пред’явити, тому що ніякого Джиммі не існувало, а вся історія була вигадана. Дж.Кук намагалася виправдатися тим, що керівництво Washington Post тиснуло на неї, вимагаючи гарячого матеріалу, що й підштовхнуло її на обман.

Утім, публіка в цілому спокійно ставилася до політкоректної брехні, попри породжувані нею гучні скандали. Міф про мирних тасадаїв у період в’єтнамської війни виявився більш ніж на часі, хлопчик Джиммі цілком міг існувати, а тому й брехня про нього була сприйнята суспільством з натхненням.

«Бегемот з’їв карлика»

Тим часом світові ЗМІ дедалі частіше використовували відомості, добуті не власними кореспондентами, а співробітниками агентств новин, а також передруковували повідомлення з інших газет, що дозволяло розміщувати інформацію, за яку редакція несла обмежену моральну відповідальність. У результаті качки, як і личить перелітним птахам, стали без ліку кочувати з однієї газети в іншу (схоже спостерігалося й раніше, але масштаб явища був зовсім іншим).

У 1994 році в Інтернеті з’явилася стаття, нібито взята з американського гумористичного журналу National Lampoon, який, своєю чергою, нібито посилався на Las Vegas Sun. Матеріал називався «Бегемот з’їв карлика» й оповідав про сумну долю австрійця Франца Даша — циркового карлика, який стрибнув з трампліна якраз у той момент, коли бегемотиха Гільда роззявляла пащу. Карлик улетів у рот чудовиська, яке його негайно проковтнуло. Хоча Las Vegas Sun нічого схожого не публікувала, новина мала попит. У 1999 році таїландська Pattaya Mail розказала про те, як на півночі цієї країни цирковий карлик на ім’я Од потрапив у пащу гіпопотама Гільди й був відразу ж з’їдений. Газета підійшла до новини творчо: з’ясувалося, що Гільда завжди була переконаною вегетаріанкою і що злощасний трамплін відправили на судову експертизу.

Цього разу новина потрапила до Австралії, де була передрукована кількома газетами з додатковими подробицями. Melbourne Herald Sun, наприклад, додала такі коментарі учасників подій: «За словами ветеринарів, це був перший випадок, коли тварина-вегетаріанець з’їла циркового артиста. Робітник, який доглядав за Гільдою, каже, що в неї були незначні проблеми з вагою, а тому вона дотримувалася строгої дієти...» У кінці замітки австралійці для більшого драматизму повідомляли, що бегемоту дали проносне, аби поліцейські патологоанатоми швидше отримали останки нещасного. Одне слово, австралійські газетярі знали, що мають справу з качкою, і, схоже, були впевнені, що читачі теж розберуться що до чого.

Незважаючи на всі технологічні досягнення, качки ХХ ст. в основному залишалися такими ж, як і раніше, – безглуздими й такими, що не зачіпають нічиїх інтересів. Меншу частину становили, зокрема, випадки підступного чорного піару. Шкода, заподіювана газетними вигадками, часто перебільшувалася, але перебільшували її звичайно ті, кому не подобалося те, що про них пишуть. Так, радянські газети раз у раз звинувачували у творенні «чергових качок» про становище в СРСР буржуазні ЗМІ, хоча ті часто писали правду. Але велика частина вигадок нікому не завдавала прямих збитків, тому що газету, яка свідомо збрехала, могли чекати серйозні неприємності.

Завдяки терпимому ставленню до качок, склалася традиція першоквітневих пустощів і розіграшів, у яких беруть участь ЗМІ всього світу, за винятком, звичайно, країн, де почуття гумору вважається ознакою неблагонадійності. Серед таких жартів багато по-справжньому вдалих. У 1962 році шведське телебачення розповіло, як перетворити чорно-білі телевізори на кольорові. Шведам було рекомендовано обгорнути екран телевізора нейлоновими панчохами, після чого зображення мало набути колірної гамми. Експеримент провели сотні тисяч підданих шведського короля.

Не менше шуму наробив першоквітневий жарт корпорації Taco Bell, яка в 1996 році оголосила, що придбала знаменитий дзвін свободи, що скликав американців на перше читання декларації незалежності. Патріотичні американці розлютились і засипали корпорацію обурливими листами.

Інтернет і зовсім перетворив придумування качок на розвагу, доступну кожному. Однією з перших інтернет-містифікацій стала замітка 1994 року, стилізована під повідомлення Ассошіейтед Пресс, в якому говорилося, що компанія Microsoft на чолі з Біллом Гейтсом купує католицьку церкву. Наводилися слова Б.Гейтса про те, що «об’єднані ресурси Microsoft і католицької церкви допоможуть зробити релігію більш доступною і більш захоплюючою для ширшого кола людей». Повідомлення здавалося настільки вірогідним, що творцям Windows довелося виступити з офіційним спростуванням.

Загалом качки якщо й завдають неприємностей, то лише співробітникам відділів у зв’язках із громадськістю, яким доводиться пояснювати довірливим читачам, що їх знову ввели в оману. У цілому качки цілком укладаються в сучасну систему відносин ЗМІ з читачами, тому що на серйозні теми газетярі, як правило, брехати бояться, а що вони говорять на несерйозні, мало кого хвилює.

Сьогодні звичайне місце для качки – колонка новин у жовтій газеті або на такому ж сайті. При цьому функції газетної качки залишаються незмінними. У січні 2007 року кілька інтернет-видань передрукувало статтю з China Daily про китайського торговця на ім’я Вань, який навчив качку продавати газети: птах дзьобом бере гроші в покупців і видає їм газету або журнал, який вони просять. Чи вміє вона читати назви видань і відраховувати решту, не говорилося.

Кирило НОВИКОВ

Закон і бізнес. – № 18 – 19. – 5 – 18 травня. – 2007.

Місце факту в інформаційних жанрах

Як відомо, до інформаційних жанрів відносяться: замітка, репортаж та інтерв’ю. Їх основне призначення – повідомлення нових та цікавих фактів зі всіх сфер людської діяльності.

У хронікальній замітці новина може бути відображена в якому-небудь факті або цифровому матеріалі. У якості інформаційного приводу можуть виступати будь-які суспільно значущі події. Про актуальний факт журналіст може повідомити як до початку події, використовуючи такі кліше, як наприклад „завтра, в такий-то час, планується черговий запуск космічного корабля...”, так і після його завершення, наприклад „вчора відбулося урочисте вручення державних нагород групі театральних діячів..”. У такого роду замітках використовуються, як правило, один або два опорних факти, які подаються без коментаря або якої-небудь подробиці.

У замітці використовуються найрізноманітніші способи подачі фактів. Наприклад, М.Шостак виділяє два варіанти інформування: жорстке та м’яке. У першому випадку журналіст оперативно інформує читачів про подію, що відбулася. „Жорстка” новина, на думку Марії Шостак, представляє собою короткий, точніше, стислий факт, в якому висловлюється тільки суть події. У „м’яких” новинах оперативність ослаблена, зате вводиться момент інтриги, активніше використовується деталь.

У „жорстких” новинах головна інформація з’являється на початку матеріалу. Прикладом „жорстких” новин може служити наступна замітка: „Близько 100 чоловік, 27 пожежних машин, 4 спецдрабин, 8 машин „швидкої допомоги” і пошуково-рятувальні групи сил МНС були задіяні при гасінні пожежі в петербурзькому Інституті урбанізації. Пожежі надали п'ятий номер. Приїхав сам голова УВС міста і області Анатолій Поніделко. На щастя, постраждалих немає, якщо не рахувати тих співробітників, які залишилися без роботи”. Тут використовуються тільки підсумкові дані з гасіння пожежі. Замітка написана за класичною формулою римського оратора Квінтіліана і чітко відповідає на питання: „що”, „де”, „коли”, „як”.

У „м’яких” новинах акцент робиться на подробицю або на цікаву деталь. „М’яка” новина – пише М.Шостак, – рекомендується при зниженій значущості події або коли необхідний інший тон розмови про неї, коли ослаблені або зовсім відсутні оперативний або інформаційні приводи”. Кажучи про значущість події, потрібно завжди пам’ятати про ступінь автентичності фактів. Такими вважатимуться тільки ті з них, які максимально наближені до події у часі та просторі. Повідомлення про зникнення музейного експонату, про який журналіст напише тиждень опісля, навряд чи кого зацікавить, якщо до нього не додати якихось пікантних подробиць. До „м’яких” новин найчастіше вдається бульварна преса. Їхні повідомлення, як правило, іронічні, часом навіть саркастичні, хоча події, які описуються, можуть бути не зовсім смішними, тобто можуть стосуватись і вбивства, і пограбування.

Розглянемо тепер, як позиціонуються факти в репортажі. Предметом відображ

Дата добавления: 2013-12-14