Основні тенденції, напрямки і риси сучасної світової філософії

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ

ТЕМА 5. СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ

ПЛАН

1. Основні тенденції, напрямки і риси сучасної світової філо­софії.

2. Діалектико-матеріалістична філософія.

3. Екзистенціалізм.

4. Релігійна філософія.

5. Психоаналіз.

6. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм.

Класична філософія, некласична філософія, матеріалістична діалектика, марксизм-ленінізм, матеріалістичне розуміння історії, екзистенціалізм, релігійний екзистенціалізм, атеїстичний екзистенціалізм, антропологія, «філософія жит­тя», «феноменологія», протестантизм, томізм, модернізм, традиціонізм, психо­аналіз, неофрейдизм, неомарксизм, неотомізм, позитивізм, неопозитивізм, пост-позитивізм, логічний позитивізм, семантичний позитивізм, «загальна семан­тика», махізм, аналітична філософія, логічний емпіризм, герменевтика.

Початком сучасного етапу в розвитку філософської думки вважається кінець XIX сторіччя, коли з'яви­лися некласичні форми філософствування

Тут слід підкреслити, що німецька філософія XVIII - XIX ст. не випадково була названа класичною. Вона відстояла й розвинула далі принципи класичної філософії, основною озна­кою якої була безмежна віра в розум.

Класична філософія виходила з головного принципу раціо­налізму - з визнання розуму основою пізнання й поведінки людини, яка за своїми внутрішніми схильностями та здібнос­тями є істотою розумною, й, усвідомлюючи власні можливості, організує своє життя на раціональних засадах. Більшості пред­ставників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання це та сила, що згодом надасть людям можливість вирішити усі проблеми, що стоять перед людством.

І ще. Філософія Нового часу аналізувала так званий «інди­відуальний розум», його співвідношення із здоровим глуздом. Водночас все більша увага приділялася дослідженню так зва­ного «позаіндивідуального розуму». Філософії ставилося в обо­в'язок мовби надбудовувати будинок практики, науки, культури верхніми поверхами - пов'язаними в систему теоретич­ними міркуваннями про загальне: про загальне буття, про людину та її загальну сутність, про загальнозначущі принци­пи та методи пізнання, про загальні норми моральності. Пи­тання про одиничне (наприклад, про окремих людей, їхню сво­боду, думки, страждання) також ставилися, але вони були підпорядковані питанню про сутність, про загальне.

У другій половині XIX ст. стан справ істотно змінюється. Правомірно говорити про формування трьох основних гілок у розвитку філософської думки, що характеризують різне став­лення до класики.

У 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, представни­ки якого відкрито оголосили своєю метою захист і збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства базуються на трактуванні філософії винятково як кри­тики пізнання (при цьому саме пізнання не обмежується сфе­рою досвіду) і на відмові онтології в статусі наукової дисцип­ліни, на визнанні апріорних норм як таких, що зумовлюють процес пізнання. У цей же період формується і неогегельянство, для якого характерним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі обновленої інтерпретації вчення Гегеля.

Другу гілку в розвитку філософської думки в розглядувану епоху утворила марксистська філософія. Спираючись на загаль­ну раціоналістичну орієнтацію класичної філософії, її основопо­ложники Карл Генріх Маркс (1818 - 1883 р.) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895 р.) розробили нову діалектико-матеріалістичну концепцію світу, людини, свідомості, пізнання, суспільства. Якщо марксистська філософія ніколи не поділяла антикласичної орієнтації, то третя гілка філософської думки сучасності відрізняється насамперед відходом від принципів класи­ки. Тенденції на заперечення їх стали виявлятися вже в мо­мент вищого розквіту класичної буржуазної філософії. У перші десятиліття XIX сторіччя діалектичному вченню Гегеля праг­не протиставити своє ірраціоналістичне песимістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788 - 1860 р.). Відпо­відно до ІПопенгауера, сутність особистості складає незалежна від розуму воля - абсолютно вільне бажання, невід'ємне від тілесного існування людини, що є проявом космічної світової волі, основою і істинним змістом всього існуючого.

Філософія Шопенгауера стала одним з основних джерел «філософії життя», а також передувала деяким сучасним пси­хологічним концепціям. Саме поняття «життя» у руслі зазна­чених антикласичних орієнтацій багатозначне й невизначене:

воно трактується Фрідріхом Ніцше (1844 - 1900 р.) у біологіч­ному плані, Анрі Бергсоном (1859 - 1941 р.) у космологічно­му, а Вільгельмом Дільтеєм (1 833 - 1911 р.), Георгом Зіммелем Г1858 - 1918 р.), Освальдои Шпенглером Л880 - 1936 р.) у культурно-історичному плані.

Якщо для Ніцше життя - це прояв волі до влади, то для Бергсона - це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: з ослабленням напруги життя розпа­дається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу, а для Шпенглера - це «доля», «душа» культури, що обґрунто­вує ідею катастроф, що, постійно й регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення та смерті замкнутих у собі цивілізацій.

Другу тенденцію у розвитку некласичної філософії висвіт­лила позитивістська концепція Огюста Конта (1798 - 1857 р.), відповідно до якої філософія не е наукою з власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філосо­фія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагаль­неною класифікацією усіх наук. Ідеї Конта виявилися співзвуч­ними ідеям англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806 - 1873 р.) і Герберта Спенсера (1820 - 1903 р.), чиї погляди утворили початкову форму позитивістської філософії, що одер­жала назву «першого позитивізму». Наприкінці XIX сторіччя їхні ідеї розвивали представники емпіріокритицизму - Ернст Мах ^1838 - 1916 р.) і Ріхард Авенаріус /1843 - 1896 р.). а в XX сторіччі виникають неопозитивізм і постпозитивізм.

Третя тенденція знайшла відображення у ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркего-ра (1813 - 1855 р.), який намагається протиставити об'єктивній діалектиці Гегеля «екзистенційну діалектику», здатну нібито стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога, органічного єднання людини з Богом. Філософія К'єркегора не була сприйнята сучасниками. Лише в XX сторіччі до неї звер­тається протестантська теологія, російська релігійно-ідеаліс­тична філософія, екзистенціалізм.

Ірраціоналізм у філософії та світогляді набирає силу, як правило, у періоди соціальної дестабілізації. У наш час найбільш ірраціоналістичними слід визнати деякі напрямки екзистенціалізму (неоніцшеанські вчення «нових філософів» у Франції), франкфуртську школу, герменевтику.

Після виникнення марксистського вчення, подальшого роз­витку К. Марксом і Ф. Енгельсом раціоналістичної орієнтації класичної філософії, її переконаності в можливостях науки, вірою в прогрес, філософська думка рухається двома протилеж­ними шляхами. З одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалося подальшим розвит­ком його основних ідей і принципів; з іншого боку - продов­жується еволюція різноманітних філософських концепцій, ви­никають і поширюються нові немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між ними ведеться постійна ідеологічна боротьба. У той же час, незалежно від того, хочуть вони цього чи ні, відбувається ця боротьба на тлі їхньої органічної взає­модії та взаємовпливу, що по-різному виявляються в залеж­ності від форм суспільного, наукового й культурного життя, які теж впливають на розвиток сучасної філософської думки.

Дата добавления: 2013-12-14