Завдання, методи та джерела етнічної демографії

Етнічна демографія складова частина демографії. Об¢єктом її дослідження є етнічні спільноти, які жили в минулі епохи, особливості сучасного та перспективи майбутнього етнодемографічного розвитку етносу.

Особливо актуальними є евристичні можливості еволюційного та історичного напрямів демографії, які досліджують динаміку чисельності етносу у процесі його розвитку від минулого до сьогодення. Перевага історичних підходів порівняно з іншими напрямами демографії полягає в тому, що в поле зору дослідника потрапляє не кілька поколінь, а сотні і навіть тисячі поколінь людей, що робить предметне поле демографії об¢ємнішим, сприяє виявленню тонких закономірностей генези об¢єкту етнодемографії. Водночас дослідник стикається з труднощами дати об¢єктивне і достовірне пояснення досліджуваних проблем, оскільки він стикається не з цілісним об¢єктом, а лише з його рештками – прямими (залишки організмів) або опосередкованими (житло, поселення тощо). Тому крім звичайних функцій науки – описати, дослідити, пояснити, етнодемографія реалізує ще одну – реконструювати об¢єкт (етнос) у просторіі часі, послуговуючись археологічними, історичними, статистичними джерелами. Звідси специфічні методи досліджень: уніформізму та історичних реконструкцій, аналізу історичних джерел різних часів і народів, методи визначення давності знахідок тощо.

Отже, завдання етнодемографії України:

- на основі демографічних, статистичних та популяційних методів розкрити специфіку розташування та інші характеристики населення України;

- зокрема простежити вплив довкілля на формування етносу, дослідити його популяційну динаміку та систему розселення, міграції населення, вплив на стан його здоров¢я антропогенного(включаючи пост чорнобильського) тиску довкілля;

- дослідити сучасні міграційні тенденції та їх вплив на етнополітичну та демографічну ситуацію в Україні;

- дослідити міграційні проблеми в контексті стратегічного орієнтиру України на європейську інтеграцію.

Населення України лише на перший погляд добре вивчене в демографічному аспекті. В науковій, довідковій літературі висвітлювалась його чисельність, загальна і порайонна демографічна ситуації, міграції тощо.

Проте майже в усіх опублікованих до 1991 р. демографічних довідниках Україна розглядалась як складова частина держав, до складу яких вона входила (Австро-Угорщина, Росія, Румунія, Польща, СРСР).

Суб¢єктивізм російської (радянської), австро-угорської, чехословацької, польської, румунської статистики викривав у своїх працях з географії С. Рудницький.

Сучасні географи, історики, демографи Ф. Заставний, В. Наулко, С Кульчицький, Ю Шаповал наполягають на необхідності всебічної демографічної характеристики населення України, яка повинна базуватись на достовірних і репрезентативних матеріалах, критичному аналізі демографічних джерел.

Демографічні джерела складають:

- переписні книги, якими з сер. ХVІІ ст.. були охоплені землі України(1646-1648 рр., 1676-1678 рр., 1710,1716 рр.); ревізії, статистично-топографічні описи - Рум¢янцевський опис Гетьманщини, опис Таврії К. Германа, опис Київщини Д. Журавського;

- земська статистика;

- 7-томні матеріали статистично-етнографічної експедиції в Південно-Західний край П. Чубинського (ост. чверть ХІХ ст.);

- переписи населення, які стали систематичними з кінця ХІХ ст.

Турецький мандрівник Евлія Челебі наводить дані чергового перепису населення Кримського півострова, який відбувся 1666–1667 р. (відповідно до “Яси” (зводу законів Чингіз-хана. – С.П.) він мав відбуватися кож­них 30 років).

Населення Кримського ханства поділялося на три групи: правовірні мусульмани, робітники мусульман (есір) – православні піддані (“казак” – козаки, тобто українці) та оподатковані піддані (раїя), що належали до різних релігійних спільнот (євреї, караїми, вірмени, греки).

Мусульманського населення було 187.000 осіб, православних підданих – 920.000. Евлія поділяє їх на три групи: піддані (есір) – 600.000; рабині – жінки, дівки (діфка) – 120.000; діти – 200.000. Таким чином, у 1666/1667 рр. українці становили 4/5 населення Кри­му [1, 36].

Повноцінні переписи в Австро-Угорщині почалися з 1857р.і проводилися регулярно у 1869,1880, 1890. 1900, 1910рр. Австро-угорська статистика була досить детальною і достовірною, в ній містяться відомості про віру і мову в розрізі кожного населеного пункту. в т.ч. і сільського. Проте і у попередні роки велося обрахування населення: так перепис 1845 року зафіксував на австро-угорських землях 2 млн. поляків і 2,5 млн. русинів, а 1910 року – 4,75 млн. поляків і 3 млн. русинів. Різниця пояснюється втратою етнічної ідентичності русинським населенням Австро-Угорщини. Перепис 1910 року зафіксував 273000 румунів, 168000 німців, 10000 угорців. Після Першої світової війни західно-українські землі увійшли до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії.

За виключенням відносно об¢єктивної чехословацької статистики, статистичні відомості про українське населення Польщі, Румунії, Угорщини підлягали “корегуванню” на користь панівним титульним націям. В Польщі переписи проводилися в 1921, 1931рр., в Чехо-Словаччині – в 1921, 1930рр., в Румунії – в 1930.

І Всеросійський перепис, яким було охоплено близько 80 % території сучасної України (решта 20 % входило до складу Австро-Угорщини) було проведено 28 січня 1897 р.) Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. в Росії друкувались детальні відомості про переселення людей у східні райони імперії (дані про переселенців, склад сімей, райони виходу, місце і час прибуття – безцінні джерела при вивченні української діаспори в Росії).

Переписи в Радянському Союзі проводилися у 1920 і 1923 рр. Перший комплексний перепис відбувся в 1926 р. і був, за оцінками фахівців, найкраще організованим, детальним і об¢єктивним переписом у Радянському Союзі. Те, що паралельно пройшли переписи українського населення в Польщі, Румунії і Чехо-Словаччині, дозволило В. Кубійовичу розробити таблицю з чисельності населення України на кінець 20-х – початок 30-х рр.

Перепис населення СРСР 1937 року став трагічною сторінкою у розвитку радянської та української демографії. Кількість обрахованого населення Радянського Союзу, а особливо Української УРСР і Казахської РСР, не відповідала очікуваним результатам і була на 11, 5 млн. осіб менше, що стало логічним результатом Голодоморів в Україні та Казахстані та репресій сталінського режиму. Тоталітарна влада пішла на скасування результатів перепису і нищення демографічної науки.

«Летом 1937 г. репрессии перекидываются на республиканские ЦУНХУ: разгромлено руководство ЦУНХУ Украины - оказываются врагами народа начальник управления А.Н.Асаткин, а затем его преемник Н.С.Сванидзе и заместители начальника Е.А.Кустолян (руководивший переписью 1937 г. на Украине) и Т.М. Варфоломеев, а вскоре отстранен и вновь назначенный начальник ЦУНХУ УССР С.М.Желябин, не обеспечивший "руководства ликвидацией последствий вредительства".

Коса пошла гулять по всей системе народнохозяйственного учета. Отстранены от работы (без буквы "т." перед фамилией!) начальники управлений народнохозяйственного учета: Одесской обл. - В.М.Червенко, Черкасской обл. - Х.Н. Хапсироков, Запорожской обл. – Сидоров. Многие из вновь назначенных руководителей областных УНХУ вскоре тоже становились "вредителями". Некоторые, по-видимому, предпочитали уклоняться от назначений. Так, назначенные 14 августа заместителями начальников УНХУ Одесской обл. - П.Н.Агапов и Винницкой обл. - А.С.Булгаков "самовольно не приступили к работе", за что и были уволены 5 октября 1937 г. ⁹⁶.

Новый толчок репрессиям дало Постановление СНК о признании переписи дефектной (25 сентября 1937 г.). Сняты новый начальник УНХУ Одесской обл. - Смирнов, г. Харькова - С.М.Пуйло, назначенный лишь в мае начальником УНХУ Это - список только за 1937 г., притом, вероятно, неполный.

Но история переписи 1937 года ставит нам еще одну важную задачу. Переделка проекта переписи, подготовленного ЦУНХУ, и устранение его авторов - виднейших и опытнейших статистиков означала нарушение нормального развития статистической науки и практики, разрыв в преемственности этого развития. Одним махом были перечеркнуты многолетние традиции и опыт методологии и анализа в области статистики населения. Ликвидация незадолго до этого Демографического института АН СССР (1934), а вскоре - и Института демографии АН УССР (1938), арест и уничтожение видных демографов прервали развитие также и теоретико-демографической мысли.» (А.Волков)

Наступні переписи населення в Радянському Союзі, які проводилися в 1939, 1959, 1970, 1979, 1989 рр., грішили більшою чи меншою суб¢єктивністю і вимагають критичного аналізу при використанні їх даних у сучасних етнодемографічних реконструкціях населення України.

Сучасну етнодемографічну ситуацію в Україні допомагають дослідити матеріали І Всеукраїнського перепису населення 2001 р.

Демографи вважають найоптимальнішим інтервалом часу між переписами – 10 років.

Дата добавления: 2013-12-14