Лекція №8

План

Література

План

Змістовна область, або область дослідження.

Екстернальна стратегія

Індуктивна стратегія

Дедуктивна стратегія.

Теорія конструювання тестів

Основні стратегії конструювання тестів. В психодіагностиці виділяють 3 основні стратегії конструювання тестів:

1. дедуктивна
2. індуктивна
3. екстернальна

Дедуктивна стратегія, або ще її часто називають змістовною стратегією, базується на теоретичний уявленнях дослідника про особистість, який конструює завдання, за допомогою яких оцінюватимется психологічний конструктор.

Індуктивна стратегія передбачає використання факторного аналізу чи інших статистичних процедур, що базуються на кореляційних зв’язках, дослідник ніби дозволяє даним говорити самим за себе.

Екстернальна стратегія, яка є емпіричною за своєю суттю і базується на порівнянні контрастних груп досліджуваних.

Психологічне поняття (конструктор) – конструювання питань

Результати наукових досліджень – конструювання питань

Спостереження за специфічною групою досліджуваних – конструювання питань

Змістовна область – певне досліджуване поняття, певне психічне явище, певний стан, певна поведінкова тенденція.

Змістовна область має свій зміст і свій обсяг.

В зміст входить визначення поняття, теорія про дане поняття, підходи науковців до даного поняття.

Обсяг – це конкретні досліджувані, які можуть бути носієм змістовної області (вік, стать), певний контекст, чи ситуація, в якій змістовна область проявляється.

Домашнє завдання на наступний тиждень* (логіка, етика емоцій, будуть всі люди починаючи з 12 років, можливо, суб’єктивність обєктивність)

Специфікація тесту – це визначення кількості завдань методики.

Для того, щоб методика вважалася більш-менш надійною необхідний мінімум з 20 завдань. При проведенні пілотажного дослідження завдань має бути як мінімум на 50% більше ніж завдань у кінцевому варіанті методики.

*В наших опитувальниках має бути 20 завдань

Поняття маніфестації

Маніфестація – це є поведінковий рівень вираження змістовної області, який можна реєструвати.

Наприклад:

Прагнення до лідерства

Маніфестації:

Робота з переконаннями інших людей

Активна суспільна соціальна поизція

Здатність до організації роботи інших людей

Після того, як дослідник визначає маніфестації він до кожної з них придумує (конструює) питання, які відповідають конкретній маніфестації.

*В нашому випадку потрібно буде мати 4 маніфестації і по 5 питань до кожної маніфестації.

При розробці завдань дослідник керується певними правилами:

1. кожне завдання формулюється ясно і просто, разом з тим необхідно прагнути до того, щоб досліджуваний не здогадався про те, для дослідження якої риси призначене те, чи інше завдання.
2. завдання повинні відображати конкретні, а не загальні аспекти досліджуваної області поведінки. Замість питання «Чи подобається вам спорт?» краще використати більш конкретне питання «Чи регулярно ви граєте в ту, чи іншу спортивну гру?»
3. всюди, де тільки можливо потрібно уникати використання таких слів як «часто», «рідко», «інколи» і т. д., оскільки у різних досліджуваних можуть бути цілковито різні уявлення про це.
4. Слід уникати термінів, що виражають почуття чи ставлення, наприклад, на питання «Вам подобається читати художню літературу?» слід замінити на питання, «Чи читаєте ви художню літературу?»
5. Якщо на запитання передбачені варіанти відповідей, то важливо, щоб кожний варіант сприймався досліджуваним, як імовірнісний та можливий. Не має бути відчуття правильної, чи неправильної відповіді.

Види тестових завдань в особистісних опитувальниках як правило використовується 3 типи завдань:

1. дихотомічні завдання
2. трихотомічні завдання
3. завдання з рейтинговими шкалами

Дихотомічний тип передбачає дві альтернативи (так, чи ні, праве, ліве і т. д.).

Трихотомічний тип передбачає три варіанти відповіді

Завдання з рейтинговими шкалами передбачає оцінювання досліджуваним чогось в балах.

Дихотомічні завдання дуже зручні у використанні. Вони призводять до чіткої відповіді, але деколи вони обмежені і досліджуваному хочеться, якогось альтернативного варіанту.

Трихотомічний тип переважає більше варіантів відповідей, є більше можливостей виразити свої переживання, але є схильність до установки на серединні, чи крайні відповіді.

Завдання з рейтинговими шкалами. Рекомендується використовувати не більше семи градацій в опитувальниках і важливим є те, чи парною, чи не парною є кількість градацій.

В методиках рекомендують використовувати завдання одного типу.

Установки на згоду (людина погоджується практично зі всім) долаються за допомогою введення так званих «зворотних» завдань, або їх ще називають реверсивними завданнями. Кількість зворотних питань повинна прирівнюватись до кількості прямих питань.

Установки на соціально одобрювану відповідь. В опитувальник не слід включати питання, що можуть бути оцінені досліджуваним з точки зору їх соціальної бажаності, чи не бажаності.

Установки на невизначені відповіді, або відповіді так званої «серединної» категорії. Такі установки вирішуються за допомогою інструкцій.

Установки на крайні відповіді (найчастіше зустрічаються у завданнях з рейтинговими шкалами, людина не хоче напружуватись, щоб розбиратись в градації, це дає можливість швидко пройти завдання, але це не будуть щирі відповіді, уникнення відвертості).

1. Газетно-журнальні видання та їх типологія.

2. Найголовніші позиції оцінювання редактором газетно-журнального тексту.

3. Форми існування рекламних текстів.

4. Типологічна структура друкованої продукції з рекламними текстами. Жанри рекламних текстів. Специфіки підготовки та редагування рекламних матеріалів.

5. Сучасна типологія інформаційних видань та особливості їх редакторської підготовки.

1. Іванов В. Техніка оформлення газети: Курс лекцій. — К., 2000. — С. 103-134.

2. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – 2-ге вид., стереотипне. — К., 2006. — С. 289-297.

1. Газетно-журнальні видання та їх типологія

Основні вимоги, які ставляться перед редактором періодичних видань:

1. Глибоке розуміння типології періодичних видань.

2. Досконале знання теорії і практики жанрів (інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні).

Типологія ГЖВ (або періодичних) містить такий перелік: газети, журнали, бюлетені, календарі, реферативні збірники, експрес-інформаційні випуски. Кожен із цих видів має свою періодичність, призначення, формат, стиль представлення матеріалів, наклад.

Грунтовне оволодіння жанрами редакторам необхідне для того, щоб на практиці використовувати можливості кожного з них, осмислено втручаючись у відповідний текст. Існуючий нині поділ жанрів не є догмою, оскільки в теорії журналістики можемо зустріти різні підходи щодо їх класифікації.

Оскільки головним завданням редакцій більшості періодичних друкованих органів є прагнення популярності, розширення кола читачів, або, принаймні, утримання завойованих на ринку друкованих мас-медіа позицій, високопрофесійний рівень підготовки усіх матеріалів є надзвичайною справою.

Основними критеріями утримання уваги читачів є дотримання таких правил:

1. Ясний і простий стиль;

2. Писати треба так, щоб усі зрозуміли написане;

3. Слід не забувати про те, що наше писання може і читати навіть не зовсім підготовлений читач;

4. "Популярний" виклад корисніший за "науковий";

5. Нема стилю "наукового" й "ненаукового" — є тільки стиль ясний і неясний;

6. Поділ способів думання на "інтелігентський" і "народний" є некоректним;

7. "Інтелігентський" спосіб писання і редагування шкодить розвитку культури, бо його розуміє тільки обмежене коло читачів; кожен працівник пера мусить дбати, аби у його писаннях переважав спосіб простий і ясний.

2. Найголовніші позиції оцінювання редактором газетно-журнального тексту. Приступаючи до редагування газетно-журнальних текстів, що починається, як правило, після обов'язкового першого наскрізного читання, редактор передусім має оцінити ці тексти з трьох позицій:

• фактажу;

• композиції;

• манери викладу

Фактаж. Головною складовою журналістського матеріалу є факт (або група фактів). Він і береться автором за основу для подальшого коментування, аналізу чи пояснення. Редакторові необхідно на початку з'ясувати суспільну важливість для видання такого факту, його новизну.

Для цього, звичайно, слід бути обізнаним із випусками останніх новин, публікаціями конкурентів. Цілком зрозуміло, що, факт, про який було повідомлено днем раніше в іншому друкованому органі, має викликати в редактора подвійну увагу. Як для інформації, такий факт є вже безнадійно застарілим. Інша річ — коментування його в аналітичному жанрі.

Отож, наступним етапом редакторського аналізу є рівень коментування фактів автором. Ідеться передусім про глибину і всебічність такого аналізу, про наявність різних точок зору, про авторську незаанґажованість, надто ж — у критичних матеріалах.

Перевірка достовірності факту також входить до сфери компетентності редактора.

Редакторові спочатку слід виробляти скептичне ставлення до поданих репортером фактів. У такому випадку виникне потреба перевіряти усі складові їх достовірності: точні посади, ініціали, імена героїв, назви політичних організацій, географічні назви, адреси, дати і цифри.

Щодо останнього, то редакторові доцільно звіряти перед підписанням до друку наведений у статті цифровий ряд навіть з калькулятором — часто буває, що цифри не сходяться.

Композиція. Йдеться про послідовність викладу матеріалу, що забезпечує в подальшому необхідний логічний взаємозв'язок та вмотивовану співмірність усіх частин твору: вступної, основної, заключної та службової.

Незавершеність попередньої думки, раптові перескакування від одного факту до іншого без так званого цементування "зв'язок", занадто розтягнутий вступ і зовсім відсутня заключна частина — все це свідчить, що матеріал потрапив до рук редактора сирим саме у структурному плані.

Цей етап роботи буде ефективнішим, якщо редактор на початку з'ясує, до якого жанру журналістики відноситься текст і в якому дусі він написаний: описовому, теоретичному чи пояснювальному. Для описових текстів якраз і характерна наявність значної кількості фактологічного матеріалу, який потребуватиме перевірки. У пояснювальних же головним буде розкриття сутності явищ дійсності.

Тип тексту важливо враховувати перед застосуванням правки ще й тому, що не скрізь можна робити механічну перестановку його частин. Скажімо, в описових текстах така перестановка може піти на користь і формі, і змісту. А от у текстах, виконаних у пояснювальному ключі, найменша перестановка може викривити зміст матеріалу. Адже тут важлива послідовність смислових одиниць, які побудовані на судженнях. Часом вони не рівноцінні і випливають у строгій послідовності з попередніх.

Порушення такої послідовності відбувається не лише через перестановку частин тексту, а й через непродумані скорочення. Нерідко буває, що саме в скороченому абзаці залишилося якесь ключове слово, без якого стає незрозумілою суть наступного абзацу.

Без скорочень звичайно не обійтись. Складніше буває з бездоганно "збитими" матеріалами, які не вміщуються на відведеній наперед площі шпальти. Тоді скорочувати доводиться дуже мало. Тобто, видаляються не абзаци, а лише окремі речення, фрази; для економії ж рядка, що "висить", — лише окремі слова.

У більшості ж випадків редакторові доводиться мати справу з елементарним багатослів'ям, словами і фразами, невластивими тому чи іншому журналістському жанру.

Скорочення таких слів і фраз дає змогу зробити текст не лише меншим за обсягом, а й яснішим за викладом думки (тексти у М.Тимошика с.295).

Структура матеріалів інформаційних жанрів, як правило, потребує наявності інтригуючого зачину. За рубежем це називають "лід" інформації (від англійського lead — головний). Коли ж у першому і в другому абзацах такого "ліду" немає, а натомість є багато загальних фраз, що відволікають увагу читача, роблять твір нудним, — вони підлягають скороченню.

Манера викладу. Цим займається літературне редагування, яке передбачає удосконалення мови і стилю твору, виправлення наявних граматичних, синтаксичних і стилістичних помилок.

Редакторові слід розрізняти явні мовностилістичні помилки, які виходять за межі правописних вимог, і особливості індивідуальної манери письма автора. Коли така різниця усвідомлюється, тоді легко буде уникнути непорозумінь через занадто часті і не завжди виправдані смакові редакторські правки.

У деяких редакціях газет часто зайвий раз «причісують» текст до своєї манери письма. Це і є смакова правка, яка усереднює, уніфікує, згладжує особливості викладу матеріалу одного автора від іншого.

Натомість, слід лише вітати спроби редактора спрощувати складні конструкції в тексті, уникати малопоширених термінів. Якщо такий термін усе ж уводиться в текст, то незайвим буде дати його доступне тлумачення.

Редактор має бути своєрідним вартовим, аби не допустити на газетні шпальти невиправданих жанровими особливостями матеріалу жаргонів, модних слоганів, заїжджених штампів, канцеляризмів. У цій частині роботи слід подбати про "принцип однаковості" — дотримання так званого принципу єдиного, виробленого практикою: однакового підходу до написання скорочень, ініціалів, великих і малих літер, мір величини, географічних назв тощо.

РЕКЛАМНІ ВИДАННЯ

У суспільстві з ринковою економікою цей сегмент видавничої продукції розвивається надзвичайно стрімко.

Редакторові передусім потрібно ретельно засвоїти кілька важливих блоків відправних понять з цієї проблематики. З-поміж найважливіших виділимо такі:

• форми існування реклами (слухова, зорова, зорово- слухова);

• предмет рекламних повідомлень (різноманітні товари та послуги, ідеї, політичні особистості);

• характер інформації у рекламних: повідомленнях (комерційна, політична, соціальна, прихована);

• цільове призначення реклами (реклама товарів та послуг; реклама ідей; комерційна та некомерційна реклама; реклама благодійних фондів, політичних чи релігійних організацій; спонукальна реклама — скажімо, у вигляді купонів з обіцяними знижками, що спонукає до покупки, тощо);

• об'єкти авторського права в рекламних виданнях (логотип фірми, товарний знак, слоган, рекламний девіз, текстовий та ілюстративний матеріали);

• типологічна структура видань з рекламними текстами (власне рекламні періодичні видання; рекламні Інтернет-сайти; проспекти; каталоги; видання, що розповсюджуються поштою, — такі, як листи, прейскуранти, бланки; періодичні видання нерекламного характеру; рекламна продукція, вміщувана на зовнішніх носіях із метою привернення уваги найширшого кола потенційних споживачів, — рекламні щити, афіші, транспаранти, світлові вивіски, електронні табло).

Найрозповсюдженіші рекламні жанри:

• рекламної замітки;

• рекламного оголошення;

• рекламного рядка (на газетній шпальті чи на екрані телевізора);

• матеріалів зовнішньої реклами.

Специфікаредагування цих текстів полягає в тому, що:

1. Творцями реклами виступають одночасно кілька осіб: замовник реклами, автор тексту (він же — й редактор), художник-дизайнер.

2. Елементи реклами (текст, ілюстрація, заголовковий ряд, слоган, логотип чи марка) є рівноправними складовими єдиного цілого і відповідно впливають один на одного.

Отож, творчий задум редактора тексту може бути доповнений або уточнений несподіваною знахідкою художника. І навпаки: художник під впливом удало дібраного текстового ряду змушений змінити свою попередню концепцію і врахувати задум автора чи редактора.

3. Ефективність реклами досягається не лише успішно скомпонованими всіма її елементами, а й психологічним впливом на потенційного покупця чи споживача. Таким чином, творці реклами, окрім уміння писати і оформляти написане, мають бути також і знавцями психології покупця (споживача).

Під час редагування рекламних текстів зусилля редактора спрямовуються на вилучення зайвих фраз і слів загального характеру. Перевага надається знаходженню своєрідної родзинки тексту — "сторожових" слів, які можуть легко запам'ятатися і на певний час надійно "засісти" в пам'яті того, хто прочитав такий текст.

Рекламні тексти, призначені на масову аудиторію, виграють від того, якщо в них звести до мінімуму специфічні, маловідомі терміни.

Редагуванню підлягають довгі підрядні речення. Це ж стосується вставних слів чи й цілих словесних конструкцій, уточнюючих фраз типу у відповідності з, як відомо, за останніми даними. Фрази мають бути максимально лаконічними, але влучними, оригінальними, дотепними.

Особлива вимога: створення тексту добірною літературною мовою. Зайве переконувати, що високий рівень культури мови — ознака серйозності рекламодавця, його глибокої поваги до читача. Натомість, грубі граматичні чи стилістичні помилки свідчать, що мовна безграмотність у цій фірмі цілком ймовірно може доповнювати й безграмотність професійну.

Низький рівень культури керівництва організацій, що за родом своєї діяльності обслуговують людей (на транспорті, в торговельних, медичних закладах, а нерідко й у державних установах), засвідчують рекламні тексти усіляких повідомлень чи оголошень, де словесно фіксується зневажливий до людини репресивно-наказовий тон.

Особливо важливе в рекламних текстах є дотримання принципу уніфікації й однакового стилю.

Сучасну типологію інформаційних видань складають видання бібліографічні оглядові реферативні Останнім часом попит на них помітно збільшується.

В основі таких видань — конкретні дані про опубліковані (або неопубліковані) роботи з різних галузей суспільної діяльності. Об'єктами для збирання та опису інформації, таким чином, стають статті, збірники наукових праць, монографії, тези наукових конференцій, фахові періодичні видання, а також автореферати дисертацій, дисертації, звіти про науково-дослідні і науково-конструкторські роботи.

Зміст роботи редактора залежатиме від виду конкретного видання.

Готуючи до друку інформаційні видання, редактор напочатку з'ясовує кілька важливих аспектів:

• тематику;

• хронологічні межі;

• структуру та систему рубрикації;

• принцип опису та його мовне редагування.

Тематичний аспект бібліографічних видань надзвичайно широкий. Це й універсальні покажчики літератури за основними тематичними рубриками, що видається в державі та за кордоном, і літератури конкретної тематики, і покажчики наукових та творчих набутків окремих персоналій.

Хронологічні межі також важливо визначити одразу: новинки за певний проміжок часу (рік, квартал, місяць), протягом усього життя автора.

Непростим є розв'язання питання про структуру покажчика. Адже йдеться про раціональне, зручне передусім для користувача, розміщення зібраного колосального обсягу інформації. Отож, не обійтися без чітко продуманої системи рубрикації, структурної, логічної послідовності рубрики. В основу рубрикації можуть бути покладені різні принципи: алфавітний, тематичний, предметний, хронологічний, мішаний.

1. Літосфера та її складові.

2. Раціональне використання та охорона надр.

3. Правова охорона надр.

4. Ґрунт як головний засіб сільськогосподарського виробництва та середовище життя.

5. Охорона та раціональне використання ґрунтів.

6. Правові аспекти охорони ґрунтів.

Література:

1. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології. - К.: МАУП, 2004.
2. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань: Підручник.-К.:Либідь, 1997.-288 с.
3. Бойчук Ю.Д., Шульга М.В. та ін. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник.– Суми: Університетська книга, 2004. –352с.
4. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища (Екологія та охорона природи). Львів: Афіша, 2000.-272 с.
5. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології. – К.: Вища школа, 2004. – 382с.: іл.
6. Злобін. Основи екології. – Львів: Афіша, 1999.-256 с.

1. Літосфера - кам'яна оболонка Землі, складається із земної кори товщиною від 5 (під океанами) до 80 км.(гірські системи). Земна кора складена гірськими (базальти, граніти й інші магматичні породи), осадовими породи. Під земною корою знаходиться мантія (до 2900 км вглибину) і ядро (від 2900 до 6380 км). Живі організми в літосфері можуть жити на глибині до 3 км.

Два основні компоненти:

Ґрунт - тонкий родючий верхній шар континентальної земної кори, один з найголовніших ресурсів планети, гігантська екологічна система, яка поряд зі Світовим океаном вирішальним чином впливає на всю біосферу.

Надра Землі - верхня частина земної кори від нижньої межі гумусового шару ґрунту до рівня, де ще можливий видобуток корисних копалин, частина природного середовища, яка знаходиться під земною поверхнею, включаючи ґрунт, мінерали, елементи і гірські породи, які виходять на поверхню землі, мінеральна основа біосфери, традиційний об'єкт добування корисних копалин: паливних (вугілля, нафта, горючі сланці), рудних (залізо, алюміній, мідь, олово та ін.), нерудних (фосфорити, апатити та ін.), природних будівельних матеріалів (вапняки, піски, гравій та ін.), у надрах містяться лікувальні термальні та мінеральні води, на них будують різні господарські споруди і транспортні комунікації. Їх використовують для зберігання нафти, газу та різних матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва.

Складовою частиною надр виступають родовища корисних копалин, у тому числі техногенні.

Родовища корисних копалин — накопичення мінеральних речовин у надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю й умовами залягання придатні для промислового використання.

До початку XVIII ст. людина використовувала 26 елементів мінеральної сировини, на початку XX ст. — 59, а сьогодні — більше 80.

В Україні досліджено 90 видів корисних копалин, зосереджених більш як у 8000 родовищ, з яких 4000 експлуатуються.

Родовища корисних копалин характеризуються резервами, запасами та індексом використання природних ресурсів.

Резерви — обсяги корисних копалин, які можуть бути ефективно вилучені з надр за допомогою сучасних технологій.

Запаси — загальний передбачуваний обсяг копалин у родовищах Землі. Майже всі корисні копалини належать до невідновних ресурсів, тому що їх відтворення в земній корі відбувається дуже повільно.

Сировина — це природні ресурси, які використовують у виробництві промислових продуктів. Вона є одним з основних компонентів технологічного процесу, який значною мірою визначає технологію виробництва, його економічність, якість продукту та екологічне навантаження на навколишнє природне середовище.

За походженням сировину поділяють на мінеральну, рослинну і тваринну.

За агрегатним станом:тверда (руда, вугілля), рідка (нафта, розсоли) і газоподібна (повітря, природний газ) сировина.

Мінеральну сировину ще поділяють на рудну, нерудну і горючу (органічну).

Рудна – гірські породи або мінеральні агрегати, які містять метали, що можуть бути економічно вилучені в технічно чистому вигляді. Домішки в рудах, які не використовують у виробництві, називають пустою породою.

Нерудною (неметалевою) називають усю неорганічну сировину, яку використовують у виробництві хімічних, будівельних та інших неметалічних матеріалів, але яка не є джерелом добування металів.

Горюча мінеральна сировина, тобто органічні копалини — вугілля, торф, нафта, сланці тощо — використовується як енергетичне паливо і як хімічна сировина.

Показником виснаження ресурсів є видобуток на душу населення, який розраховують діленням загальної кількості видобутих ресурсів на чисельність населення країни або світу (світові запаси).

Світові витрати ресурсів розподілені нерівномірно і їх можна характеризувати індексом використання ресурсів (ІВР) — коефіцієнтом витрати резервів за рік.

Використання більшості металів становить 0,4—6 %.

Якщо ІВР будь-якого металу = 5%, то його запаси будуть виснажені протягом 100: 5 = 20 років.

За ІВР ресурси поділяють на групи:

1) ресурси з великою швидкістю виснаження — ІВР >1,7 % (золото, срібло, ртуть, олово, свинець, цинк, уран, мідь, вольфрам тощо);

2) ресурси з малою швидкістю виснаження — ІВР <1,3 % (молібден, нікель, титан, залізо, манган, кобальт, хром, алюміній та ін.).

Запаси руд у багатих родовищах на верхніх горизонтах Землі майже вичерпані. Нині видобувають бідніші руди (з меншим умістом металів, родовища яких залягають на більшій глибині і в складніших геологічних умовах).

Подовжити термін використання мінеральних ресурсів можна прискоренням пошуку нових родовищ, вдосконаленням технології видобутку руд, економічною та раціональною переробкою сировини, повторним використанням металів (переробка брухту) та пошуком замінників металів.

Балансові запаси залізних руд в Україні становлять 2 млрд. т. Загальна кількість манганових руд — близько 2 млрд. т, що становить 66 % світових запасів. На території країни є поклади хроміту, силікатів, уранових, нікелевих, титанових руд, ртуті, олова тощо. До нерудних належать родовища графіту — найбільші в Європі, фосфоритів, солей, доломітів, вогнетривких глин, пісків, кам'яних будматеріалів — граніту, мармуру, вапняку, крейди. В Україні зосереджені найбільші поклади каолінових глин для фарфоро-фаянсової та інших галузей промисловості.

Значним і поки що невикористаним резервом природних ресурсів є Світовий океан. Вже нині з морської води добувають калій, магній, бром, йод, кухонну сіль тощо. Геологи вважають, що в океанах більше, ніж на суші: мангану в — 1,5 рази, нікелю — в 3, кобальту — в 30 разів. У Червоному морі з розсолів починають добувати срібло. Біля островів Японії з морського дна видобувають вугілля й залізну руду.

Якщо видобуток корисних копалин збережеться в такому обсязі, як нині, то багато родовищ будуть вичерпані через кілька десятиріч.

З усього видобутого із земних надр обсягу речовин у вигляді продуктів виробництва використовується тільки 2—6 %, що пояснюється недосконалістю технологій. Решта потрапляє у відходи, які забруднюють навколишнє природне середовище. При зазначених темпах видобутку корисних копалин щороку утворюватиметься близько 400 млрд. т твердих відходів.

Україна задовольняє свої потреби майже всіма мінеральними ресурсами, за винятком паливно-енергетичних та деяких інших.

В Хмельницькій області розвідано близько 300 родовищ мінеральної сировини. 10 родовищ (кремінь, вапняки для потреб цукрової і цементної промисловості, глини для цементної промисловості) віднесені до категорії загальнодержавного значення. У 2000 році розроблялося 118 родовищ, зокрема, 4 родовища торфу, 12 родовищ прісних і 5 – мінеральних вод, численні поклади піску будівельного, суглинків, вапняків, гіпсу, каоліну, кременю. Станом на 01.01.2000 р. в області отримали ліцензії на користування надрами 92 об'єкти, зокрема 59 - на експлуатацію родовищ корисних копалин, 33 - на пошуки і розвідку. За даними Комітету з питань геології розробляється 65 родовищ без відповідних ліцензій, з них 53 – с/г формуваннями.

Етапи освоєння родовищ мінеральних ресурсів:

· геологорозвідувальні роботи,

· розробку родовищ;

· переробку мінеральної сировини.

Кожен з цих етапів має певний вплив на навколишнє природне середовище:

відчуження родючих земель, зміна природних ландшафтів;

погіршення рельєфу супроводжується зсувами, обвалами й селями, адже порушується міцність ґрунтів, збільшується тріщинуватість порід,

зникають підземні води,

внаслідок порушення водоносних горизонтів відбувається приплив підземних вод у шахти та кар'єри. Шахтні води з підвищеною мінералізацією відкачують у ставки-накопичувачі, чим спричинюють засолення навколишніх ґрунтів і водоносних шарів. У Центральному Донбасі внаслідок заглиблення дев'яти кар'єрів на 50—70 м від поверхні й відкачування з них підземних вод відбулося різке зниження їх рівня на всій площі регіону, а також у два-три рази підвищилася мінералізація, яка досягла 2,5 г/л.;

навколо родовищ з’являються відвали пустої породи, терикони, велетенські кар'єри, яри та балки, засипані мільйонами тонн відходів, там накопичується забруднена вода, яка підтоплює прилеглі території та забруднює підземні води. У Донбасі за роки існування вугільної промисловості навколо шахт утворилося близько тисячі териконів з відвальної породи. Тільки на 12 з них здійснено рекультивацію: їх засипано ґрунтом і засаджено деревами.

забруднення атмосферного повітря пилом і шкідливими газами, які розносяться з поверхні вітрами на далекі відстані й осідають на поверхні ґрунту, знижуючи врожайність угідь на 15—20%.

У зв'язку з широкомасштабним руйнуванням внаслідок господарської діяльності надр все актуальнішою стає проблема їх раціонального використання.

Раціональне використання і охорона надр складається з таких заходів:

· створення нових (високих ) технологій розробки родовищ корисних копалин;

· вилучення з добутої мінеральної сировини (у тому числі й бідних руд) всіх хімічних елементів або їх сполук, супутніх компонентів;

· утилізація або надійне захоронення відпрацьованої породи, радіоактивних відходів з метою запобігання радіоактивного забруднення навколишнього середовища;

· збереження чистоти водоносних горизонтів, очищення й утилізація стічних вод;

· охорона родовищ корисних копалин від затоплення при створенні водосховищ, організації звалищ промислових і побутових відходів;

· охорона родовищ корисних копалин від пожеж;

· пошук природних і штучних замінників дефіцитних мінеральних сполук, більш повне використання вторинних ресурсів;

З цією метою необхідно також, щоб:

· було створено державний фонд родовищ корисних копалин і його резерв та розроблено положення про його використання;

· слід передбачити чіткі еколого-економічні відносини між власником та користувачем надр, які б враховували плату за землю, надра, штрафні санкції за порушення природоохоронного законодавства.

3. Правова охорона надр

Гірничі відносини в Україні регулюються кодексом України про надра від 27.07.1994 р., яким передбачено, що надра – становлять виключну власність народу України і передаються тільки в користування.

Державний фонд надр охоплює як ділянки надр, що використовуються, так і ті, що не залучені до використання, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Усі родовища, у тому числі й техногенні, із запасами, оціненими як промислові, складають Державний фонд родовищ корисних копалин.

Корисні копалини відповідно до законодавства про надра поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення. Віднесення корисних копалин до зазначених категорій здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Державного департаменту з питань геології та використання надр.

Користувачами надр можуть бути спеціалізовані підприємства, установи й організації, а також громадяни України, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами.

Надра передаються в постійне або тимчасове використання для цілей, передбачених законом.

Користування надрами є платним. Плата за користування надрами стягується в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Основні вимоги в галузі охорони надр:

· забезпечення повного й комплексного геологічного вивчення надр;

· дотримання встановленого законодавством порядку передачі надр у використання і недопущення самовільного користування надрами;

· раціональний видобуток та використання запасів корисних копалин і компонентів, що містяться в них;

· недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язанихіз користуванням надрами.

У випадку порушення вимог користування надрами може бути обмежено, тимчасово заборонено або припинено органами Міністерства екології та природних ресурсів України, державного гірничого нагляду, державного геологічного контролю або іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством України.

4. Ґрунт як головний засіб сільськогосподарського виробництва та середовище життя.

Ґрунт — верхній тонкий шар континентальної земної кори, утворений під впливом рослин, тварин, мікроорганізмів та клімату з материнських гірських порід, на яких він знаходиться. Це важливий і складний компонент біосфери, тісно пов'язаний з іншими її частинами.

Загальний земельний фонд України становить 60,36 млн. га.

Територія України розташована в трьох ґрунтово-кліматичних зонах (степова, лісова і полісся) з різними типами ґрунтів (чорноземи, сірі лісові ґрунти, дернисті і торф'яники).

Найбільше природне багатство України - чорноземи. Вони складають майже 50% світового банку чорноземів.

Розорані землі в Україні становлять близько 85% площі степів і лісостепів. Посівні площі займають 33,5 млн. га.

У ґрунті складним чином взаємодіють такі основні компоненти:

· мінеральні частини (пісок, глина), вода, повітря;

· детрит — відмерла органічна речовина, залишки життєдіяльності рослин і тварин;

· велика кількість живих організмів – від детритофагів до редуцентів, які розкладають детрит до гумусу.

Таким чином, ґрунт - біокосна система, заснована на динамічній взаємодії між мінеральними компонентами, детритом, детритофагами і ґрунтовими організмами.

У своєму розвитку і формуванні ґрунт проходить декілька етапів.

Молоді ґрунти часто є результатом вивітрювання материнських гірських порід або перенесення і відкладання осадів (наприклад, алювію). На цих субстратах оселяються мікроорганізми; піонерні рослини - лишайники, мохи, трави; дрібні тварини. Поступово проникають інші види рослин і тварин, склад біоценозу ускладнюється, між мінеральним субстратом та живими організмами виникає ціла серія взаємозв'язків. В результаті формується зрілий ґрунт, якість якого залежить від початкової материнської породи і клімату. Процес розвитку ґрунту завершується, коли досягається рівновага ґрунту з рослинним покривом та кліматом, тобто виникає стан клімаксу. Таким чином, зміни ґрунту, що виникають у процесі його формування, нагадують сукцесійні зміни екосистем.

Кожному типу ґрунтів відповідають певні типи рослинних груп. Так, соснові бори, як правило, ростуть на легких піщаних ґрунтах, а ялинові ліси - переважно на більш важких і багатих поживними речовинами суглинистих ґрунтах.

Ґрунти є складною системою, усередині якої відбуваються різноманітні складні процеси. Для того щоб підтримувати ґрунт у належному стані, необхідно знати природу обмінних процесів усіх його складових.

Поверхневі шари ґрунту складаються з багатьох залишків рослинних і тваринних організмів, розклад яких призводить до утворення гумусу. Кількість гумусу визначає родючість ґрунту. У ґрунті існує велика кількість різних живих організмів, що формують складну харчову детритну мережу: гриби, бактерії, водорості, найпростіші, молюски, членистоногі та їх личинки, дощові черви та багато інших. Усі ці організми відіграють велику роль у формуванні ґрунту та зміні його фізико-хімічних характеристик.

Рослини вбирають з ґрунту необхідні мінеральні речовини, але після відмирання рослинних організмів спожиті елементи повертаються в ґрунт. Ґрунтові організми поступово переробляють усі органічні рештки.

Таким чином, в природних умовах відбувається постійний кругообіг речовин у ґрунті, усі процеси, що відбуваються в ґрунті, знаходяться в рівновазі.

У штучно створених агроценозах такий кругообіг порушений, бо людина забирає значну частину сільськогосподарської продукції, використовуючи її для власних потреб. Через те що ця продукція не бере участі в кругообігу, ґрунт стає неродючим. Щоб уникнути цього і підвищити його родючість у штучних агроценозах, людина вносить органічні та мінеральні добрива.

Людина викликає зміну складу ґрунту, зміну його кислотності, руйнування і навіть його знищення.

У наш час на кожного жителя планети припадає менше одного гектара орної землі. Ці незначні площі продовжують скорочуватись через невмілу господарську діяльність людини.

В Україні за останні 25 років:

· вміст гумусу в ґрунті зменшився з 3,5 до 3,2%;

· площі кислих ґрунтів збільшилися на 1,8 млн. га (на 25%);

· площі засолених - на 0,6 млн. га (на 24%);

· меліорацію майже 50 тис. га орних земель підтоплені.

Великі площі родючих земель у світі гинуть при гірничопромислових роботах, при будівництві підприємств і міст.

5. Охорона і раціональне використання ґрунтів

Екологічні проблеми ґрунтів:

· Знищення лісів і природного трав'яного покриву, багаторазова оранка землі без дотримання правил агротехніки призводять до виникнення ерозії ґрунту - руйнування і зміни родючого шару водою і вітром. Ерозія в даний час стала всесвітнім злом. Підраховано, що тільки за останнє століття в результаті водної і вітрової ерозії на планеті загублено 2 млрд. га родючих земель активного сільськогосподарського використання.

Особливо руйнівної дії ерозії завдають в господарськи освоєних гірських районах, районах з різко почленованим рельєфом, сильним і нерівномірним стоком талих або зливових вод.

· Водна ерозія спричинює площинний змив і розмив ґрунтів. Утворюються яри і промоїни, з господарського використання вилучаються великі площі родючих земель. Такими районами в Україні є передгір'я Карпат і Криму.

· Вітрова ерозія, або дефляція (розвіювання й видування ґрунту), завдає руйнівної дії в посушливих степових, напівпустельних і пустельних районах з піщаними і супіщаними ґрунтами.

· Одним із наслідків промислової діяльності людини є інтенсивне забруднення ґрунтового покриву.

Головні забруднювачі ґрунту:

· важкі метали і їх сполуки,

· радіоактивні елементи;

· добрива і пестициди, які використовуються в сільському господарстві;

· Опустелювання (аридизація) — деградація ґрунту в посушливих районах, викликана згубним впливом людської діяльності і антропогенних змін клімату. Цей процес відбувається майже в 100 країнах. Основні причини опустелювання: виснаження і надмірне забруднення ґрунтів, вирубування лісів і нераціональне зрошення.

· Однією зі значних екологічних проблем є засолення ґрунтів. Воно виникає в результаті підвищення в ґрунті вмісту легкорозчинних солей (карбонату натрію, хлоридів і сульфатів), найчастіше виникає в результаті нераціонального зрошування. Засолення ґрунтів – одна з причин, яка обмежує розвиток зрошуваного землеробства. Райони стародавнього зрошуваного землеробства мають дуже високий відсоток засолених ґрунтів.

Так, у долині річки Інд засолено 10 млн. га з 15 млн. га всієї площі (до 67%), у долині річки Ніл - 1,2 млн. га з 1,7 млн. га (більше 80%). На території колишнього СРСР при зрошуванні кожної тисячі га засолювалося 184 га, у тому числі 141 га ріллі.

Для збереження ґрунтів від подальшого забруднення і деградації необхідно проводити комплекс організаційно-господарських, агрономічних, технічних, меліоративних, економічних і правових заходів щодо запобігання і усунення зазначених процесів.

Першочергові заходи, направлені на охорону земельних ресурсів:

· боротьба з вітровою ерозією - проведення безвідвальної обробки ґрунту зі збереженням стерні на поверхні поля, борозенкові посіви культур, заліснення і закріплення пісків, лісосмуг – буферів снігозатримання;

· боротьба з водною ерозією - обробіток ґрунту впоперек на схилах, контурне розорювання, висівання зернових на парових полях та проведення інших заходів, які покращують проходження води в ґрунт та запобігають її стіканню при розтаванні снігу та випаданні дощів; у гірських районах - заліснення, залуження схилів, регулювання випасання худоби, збереження гірських лісів;

· проведення меліорації - науково обґрунтованої і екологічно безпечної системи заходів щодо поліпшення ґрунтових, гідрологічних і мікрокліматичних умов сільськогосподарського виробництва з метою підвищення родючості ґрунту та отримання високих і стійких урожаїв. До меліоративних заходів належать зрошення і осушення земель; вентиляція ґрунтів, закріплення яру; ґрунто- і полезахисні лісонасадження; вапнування ґрунтів; внесення сидератів і органічних добрив та багато інших;

· рекультивація земель - комплекс робіт, спрямованих на відновлення продуктивності і господарської цінності порушених земель. Процес рекультивації складається з двох етапів. На першому етапі (гірсько-технічному) вирівнюють поверхню, засипають кар'єри та інше, здійснюють хімічну меліорацію ґрунту, насипають родючий шар ґрунту, проводять меліораційні і протиерозійні заходи. На другому (біологічному) етапі відновлюють родючість ґрунту. Зараз досить ефективною є рекультивація шляхом лісорозведення. Перед залісненням часто висівають багаторічні бобові трави. Виділяють такі напрямки рекультивації порушених земель - сільськогосподарський, лісогосподарський, водогосподарський, рекреаційний, санітарно-гігієнічний та будівельний.

6. Правова охорона земель. Земельне право України.

Земля як природний ресурс виступає об'єктом суспільних земельних відносин, які потребують правового врегулювання. Таке регулювання здійснюється в рамках земельного права — самостійного підрозділу екологічного права.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним кодексом в редакції від 25.10.2001 р. та іншими актами екологічного законодавства України.

Завдання земельного законодавства полягає в належному регулюванні земельних відносин із конкретною метою: створення необхідних умов для раціонального й ефективного використання й охорони земель, рівноправного і сталого розвитку усіх форм власності на землю і господарювання, збереження й підвищення родючості ґрунтів, поліпшення довкілля, охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

У сучасних умовах здійснюється реформування земельних відносин, яке є необхідною складовою частиною соціально-економічних і політичних перетворень. Земельна реформа - це фактично система таких суспільних відносин тимчасового характеру, за допомогою яких відбувається перехід до нового земельного ладу.

Використання земель в Україні здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. Право землекористування є різновидом права природокористування. Воно становить забезпечену й гарантовану державою правову можливість конкретної особи володіти й користуватися земельною ділянкою згідно з її цільовим призначенням і в межах, встановлених законодавством.

Чинний Земельний кодекс передбачає, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, які належать до державної або комунальної власності.

Усі інші суб'єкти можуть використовувати земельні ділянки на засадах права власності на землю або на умовах оренди.

Оренда землі - тимчасове й платне володіння і користування землею для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Використання землі в Україні є платним. Законом „Про плату за землю” передбачено дві форми плати - земельний податок і орендна плата за землю. Земельний податок зобов'язані сплачувати власники земельних ділянок і землекористувачі, орендну плату вносять орендарі земельних ділянок.

Питанням охорони земель присвячений самостійний розділ чинного Земельного кодексу України.

Головне завдання охорони земель: забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Охорона земель включає:

· обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

· захист сільськогосподарських угідь та лісових земель від їх необґрунтованого вилучення для інших потреб;

· захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами тощо;

· збереження природних водно-болотних угідь;

· попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

· консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Порядок охорони земель встановлюється законом. Особливої уваги заслуговує охорона земель від забруднення небезпечними речовинами. Зокрема, закон забороняє господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені ГДК небезпечних речовин.

Самостійним об'єктом особливої охорони виступають ґрунти земельних ділянок.

Наприклад, власникам земельних ділянок та землекористувачам заборонено здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу уповноважених органів.

Важливим напрямком охорони земель є законодавче закріплення негативних наслідків у вигляді притягнення до відповідальності тих суб'єктів, які порушують правила щодо охорони земель, погіршення їх стану тощо.

Дата добавления: 2013-12-14