Вартісні теорії оцінки природно-ресурсного потенціалу

Економічні відносини з приводу залучення природно-ресурсного потенціалу у виробничий процес сформувались історично, і нині досить складно дати об’єктивний аналіз видам економічних оцінок природних ресурсів та умов, етапам їхнього формування. Тим більш складно встановити, за якими принципами формуються показники використання ресурсів в теперішній час у кожній окремій країні.

Радянський Союз у 1917 році відкинув світовий досвід та запропонував власні підходи до економічних характеристик використання середовища. Таким чином, радянській економіці довелося методом проб та помилок розвивати теорію оцінок природно-ресурсного потенціалу і за короткий історичний період наблизитися до економічного механізму регулювання використання ресурсів й умов, які існують у світі. На сьогодні усім країнам СНД, у тому числі Україні, доводиться адаптуватися до світових економічних відносин. І для того щоб запобігти помилок, дослідимо позитивні та негативні сторони вартісних теорій економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу, що отримали розвиток в СРСР.

Після Жовтневої революції сформувалась перша концепція регулювання використання природного потенціалу теорія

»дармових благ природи». Основу цієї теорії складали три положення.

Перше - загальнонародна власність на природні ресурси. Перший документ, прийнятий у Радянський Росії -»Декрет про землю», законодавчо закріпив це положення.

Друге - безмежність природно-ресурсного потенціалу. Дійсно, Радянський Союз займав 1 /6 частину суші. За запасами багатьох ресурсів він знаходився на першому місці в світі. Всім відомі рядки з пісні»Широка страна моя родная - много в ней лесов, полей и рек».

Трете - відсутність необхідності грошової оцінки, тому що природні ресурси не були об’єктом купівлі-продажу.

Радянський Союз мав потужний природно-ресурсний потенціал, який здавався невичерпним. Тому проводилась розробка найзручніших для видобутку родовищ з високим вмістом корисних копалин, або корисної речовини в рудах; цілинні землі являли собою великий резерв для екстенсивного розвитку сільського господарства, неосяжні простори тайги - для розширення лісорозробок тощо.

Витрати, які були потрібні для освоєння нових земель, для залучення в господарський обіг нових родовищ, були порівняно невеликими.

Екстенсивне використання вичерпаних об’єктів, обмеженість ресурсів призвели до того, що багато з них, при існуючому тоді рівні розвитку техніки, були вичерпані.

Можна було б одразу сказати, що положення цієї теорії помилкові та безкоштовних благ немає. Однак, усякий досвід повинен бути врахований. Не тільки ми повинні переймати закордонний досвід. Але й світовій економіці не слід нехтувати знаннями, накопиченими в наших країнах.

Адже з аналогічною ситуацією світова громадськість зіткнулася у наш час. Згідно з Договором країн-членів ООН відкритий космос він був оголошений»надбанням людства». Космічний простір уявляється нам безмежним. Той самий навколоземний космічний простір широко використовується для експлуатації супутників зв’язку, які знаходяться на стаціонарній орбіті. Часті купівлі та продажі стоянок для них заборонені. Основна проблема полягає у тому, що зручні стоянки вже зайняті і часто використовуються морально застарілими апаратами. При цьому потенційні користувачі, здатні більш ефективно експлуатувати зручні точки, не можуть купити їх у існуючих власників.

Наведені факти призводять до необхідності економічного регулювання використання природних ресурсів та умов, включаючи космос, із застосуванням вартісних показників. Певним кроком вперед у порівнянні із твердженням про»дармові блага природи» стала витратна теорія, засновником якої є академік С.Г. Струмілін. Грошову оцінку природних ресурсів пропонувалось визначати згідно з витратами на освоєння і підтримку об’єктивного природокористування у стані, придатному для експлуатації. При цьому збереглися деякі вихідні пункти попередньої концепції - загальнонародна власність на природні ресурси, безмежність природних багатств. Загальні положення цієї теорії конкретизувались у процесі її застосування до окремих видів природних ресурсів з урахуванням тільки одноцільового призначення.

Основний недолік витратної концепції полягає в тому, що кращі ділянки (одиничні ресурси), які потребують на освоєння та експлуатацію менших витрат, мали в абсолютному виразі меншу оцінку, ніж гірші, які потребують більших витрат для застосування. Крім об’єктивних недоліків слід відзначити суб’єктивні фактори, які впливають на оцінку: якість роботи колективу, організаційний рівень тощо. Введення критерію оцінки, що припускає вибір кращих ділянок при мінімумі витрат, не дозволяє в жодному випадку враховувати обмеженість та дефіцитність ресурсів.

Витратна теорія оцінки природних ресурсів отримала широке розповсюдження в практичних розрахунках. До цього часу в деяких випадках оцінки природних ресурсів визначаються на основі витрат на освоєння. Слід зазначити, що вони відіграють певну роль при розробці стратегії природокористування, однак не можуть служити базою порівняльної оцінки природних ресурсів. Єдиний випадок, коли можна використати витратний механізм при виборі варіантів експлуатації однорідних ресурсів - ідентичність натуральних характеристик їх як природних об’єктів.

На противагу витратній в економічній літературі з’явилася результатна теорія оцінки природних ресурсів, яка має декілька різновидів.

Згідно з однією з них як оцінку об’єкту природокористування слід розглядати валовий випуск продукції, що одержують завдяки його експлуатації. Згідно з іншою - від валового продукту пропонувалося віднімати поточні витрати.

Найбільше розповсюдження згадана концепція набула при оцінці земельних угідь, хоча може бути застосована і для інших природних об’єктів.

Результатна концепція характеризується недоліками, властивими витратній концепції: більш низькі абсолютні показники кращих ділянок та суб’єктивні фактори. Безперечно, що кращі ділянки, які потребують менших витрат на виробництво певної маси продукції за рахунок родючості ґрунту, забезпечать одержання продукції за більш низькою собівартістю.

В той же час виникає сумнів, чи є така оцінка продукту, одержаного з ділянки, оцінкою самої ділянки. Від заміни техніки щнність ділянки може не змінитися, хоча вартість продукції зміниться. Віднімання поточних витрат не виправить положення, оскільки у цьому випадку оцінка земельної ділянки включає ефект, що приноситься мобільними ресурсами. Останні, як правило, не губляться для суспільства безповоротно з вибуттям оцінюваної ділянки.

Загальний недолік усіх різновидів результатної теорії -розгляд об’єкту, який оцінюється, у відриві від інших сфер господарювання, що не дозволяє бачити альтернативні можливості застосування ресурсів. Наголос робиться на аналізі показників, які відносяться до кожного конкретного об’єкту. Допустимий лише вибір варіантів використання однорідних ресурсів з різними об’ємними характеристиками одержуваного продукту за рівних витрат.

Нарешті, в економічній літературі неодноразово робилися спроби механічного поєднання витратної та результатної теорії.

Однак жодна з розглянутих вище оцінок природних ресурсів - чи то оцінка, базована на витратах по освоєнню і підтримці об’єкту в експлуатаційному стані, чи побудована на вимірюванні результатів його функціонування - не можуть у повній мірі відображати цінність, яку має той чи інший об’єкт природокористування. Тільки для суспільства діалектичне поєднання (а не просто додавання) витратного і результатного аспектів оцінки природних ресурсів дозволить правильно їх оцінити.

Подібний підхід реалізовано у рентній теорії оцінки природних ресурсів. Рента відображає з одного боку результати експлуатації природного ресурсу, з іншого - відбиває витрати, які дозволяють сформувати ефект.

Визнання існування диференціальної ренти в соціалістичній економіці, можливість та необхідність її економічного важеля в господарському механізмі в методологічних роботах має різноманітні інтерпретації, а в практичній діяльності рента і в теперішній час має досить обмежене застосування.

Багато економістів довгий час ставили під сумнів наявність диференціальної ренти як політекономічної категорії соціалізму. Деякі спеціалісти стверджували, що при соціалізмі, разом з абсолютною, зникає і диференціальна рента. Інші, допускаючи існування диференціальних підходів, заперечували їхню рентну основу, треті виступали з»обмежувальними» трактуваннями рентних відносин. І хоча на початок 70-х років у багатьох не викликав сумніву факт існування диференціальної, ренти в соціалістичній економіці, розробка рентних принципів оцінки природних ресурсів не мала провідного значення в практиці планування розвитку господарських відносин.

Основні умови для формування рентних оцінок - це обмеженість ресурсів та наявність конкретних власників ресурсів і територій. Обмеженість проявляється в декількох формах, а саме:

• кількість, якість, відновлюваність і територіальний розподіл ресурсів;

• ефективність з точки зору залучення в господарський обіг (технічна, технологічна і економічна) у кожний конкретний період часу;

• наявність більш як одного споживача на кожний конкретний елемент природно-ресурсного потенціалу території.

Немає сенсу говорити про рентну оцінку ресурсу, який у певному регіоні є необмеженим (невичерпним). Однак введення цього ресурсу у певну схему використання, як правило, дає можливість здійснювати порівняння з обмеженими ресурсами, що дозволяє проводити рентні оцінки і для нього. Наприклад, морська вода як сировина для опріснювання в регіоні - ресурс, і не має бази для порівняння. Але зіставлення варіантів морського водопостачання з прісноводними джерелами дозволяє проводити рентні оцінки.

Друга умова - наявність конкретних власників була відсутня до прийняття Закону України»Про власність», Земельного кодексу України та інших законів, які підтверджували факт наявності різноманітних форм власності, у тому числі й на природні ресурси.

При експлуатації природних об’єктів крім звичайного (середньогалузевого) додатково створюється ще й доповнений додатковий продукт, який у грошовому вираженні називається диференціальним прибутком.

Диференціальна рента - надлишковий чистий прибуток, який має фіксований характер і одержується при використанні природних ресурсів та умов різної якості.

Природною умовою утворення ренти служать відмінності. в якості землі та її обмеженість. Джерелом - тільки праця. Розрізняють такі форми ренти:

Диференціальна рента І - додатковий прибуток, одержаний на кращих по якості та місцезнаходженню ділянках ігри рівновеликих вкладеннях капіталу.

Вона пов’язана з природною родючістю землі. Слід відзначити суттєвий момент - тільки поєднання властивостей землі з капіталом дає можливість одержати диференціальну ренту.

Диференціальна рента II - додатковий прибуток, який одержується на однакових за якістю ділянках за рахунок додаткових вкладень капіталу. Відмінності розміру доданого капіталу викликає одержання додаткових рентних прибутків, відмінних від прибутків на капітал. При оптимальних вкладеннях капіталу на одній і тій самій ділянці землі можна одержати максимальну ренту, в тому числі й на гіршому.

Монопольна рента - додатковий прибуток, який одержується при експлуатації ділянок з винятковими властивостями, залежить від платоспроможного попиту споживачів. Може бути одержана не тільки за рахунок виробництва рідких сільськогосподарських продуктів. Як відомо, деякі зони міст також мають унікальні властивості. Наприклад, центральні частини для обладнання офісів - престижно, реклама - обличчя фірми; унікальні рекреаційні ресурси.

Абсолютна рента - отримується за рахунок більш низького рівня органічної будови капіталу в сільському господарстві.

Таким чином, в Україні є всі умови для формування усіх видів ренти. Однак особливо слід зазначити, що ці види виділяються при теоретичних міркуваннях, шляхом створення штучних обмежень. На практиці жоден з видів ренти в чистому вигляді не існує, і можна говорити про диференціальну ренту в загальному вигляді.

Основна особливість рентних оцінок - необхідність їх постійного коректування і підтримання умов їхнього формування. Якщо природним базисом утворення диференціальної ренти є якість ресурсу, то слід зазначити, що освоєння ресурсів не завжди іде від кращих до гірших. Поява кращої ділянки може трапитися після освоєння гіршої, що буде впливати на розмір ренти.

Капітальні вкладення, що сприяють формуванню ренти, в часі дають різний ефект. Основні фонди мають властивість зношуватися морально та фізично, що може позначитися на розмірі ренти.

Рента проявляється лише у випадку задоволення конкретних потреб споживачів, внаслідок реалізації продукції та послуг, зміни умов експлуатації виробничих і невиробничих об’єктів тощо. Потреби мають властивість змінюватись, що може також вплинути на розмір ренти. Однак перелічені переваги та недоліки рентних оцінок тільки підкреслюють значення цього показника для формування економічного механізму в умовах ринкових відносин.

Останнім часом з’явилися теорії оцінки природного ресурсного потенціалу з урахуванням економічних збитків, пов’язаних з втратою природного ресурсу, вибуттям його з господарського обороту, зміною якості оточуючого природного середовища, так звана»збиткова» концепція. її поява зумовлена тим, що використання рентних оцінок правомірне не в усіх економічних розрахунках. Якщо суспільство втратило ресурс певної кількості і якості, то можна стверджувати, що втрачено не тільки ефект від використання цього ресурсу, але й певну кількість витрат праці, пов’язаних із застосуванням цього ресурсу у господарській діяльності. Ці зміни витрат живої та матеріалізованої праці зумовлюють економічні збитки від втрати ресурсу. Тут слід зазначити, що на практиці широко використовуються компенсаційні розрахунки, що суттєво впливає на конкретну величину оцінки ресурсу, а отже, потребують забезпечення порівнянності методів оцінки.

Всі зазначені теорії оцінки природних ресурсів: витратна, результатна, рентна,»збиткова» - належать до поелементної оцінки природних ресурсів, тобто одиниці або окремого джерела природного ресурсу. Такі оцінки, в основному, виражають умови освоєння природного ресурсу з точки зору безпосереднього користувача - окремої господарської одиниці.

Однак, під час вибору варіантів раціонального використання природно-ресурсного потенціалу регіону виникає проблема порівняння природних ресурсів та умов із споживачами різних рівнів. При цьому можливе різноманітне поєднання інтересів останніх відносно наявних ресурсів аж до взаємного виключення потенційних споживачів. В цих умовах виникає необхідність оцінки природно-ресурсного потенціалу на основі інтегральної (комплексної) теорії. Проблема комплексної економічної оцінки - одна з найбільш складних та маловивчених сучасною економічною наукою.

Щодо сучасного етапу розвитку економіки України -інтегральна оцінка використання природно-ресурсного потенціалу країни та окремих регіонів має будуватися виходячи з таких положень:

а) в першу чергу, необхідно встановити пріоритети потреб, які можуть бути задоволені за рахунок використання природно-ресурсного потенціалу території;

б) ранжування слід проводити за групами потреб з урахуванням часового фактору (поточні, перспективні).

Дата добавления: 2014-01-04