Концептуальні моделі мовної особистості

Поняття мовної особистості ввійшло в наукові парадигми багатьох галузей людських знань (психології, філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, етнології тощо), що й засвідчує намагання сучасної науки через аспекти мовної особистості пізнати феноменальність людини, бо її розвиток поза мовною особистістю є нереальним. У мовознавстві та лінгвокультурології поняття мовної особистості окреслено й описано досить виразно. Маємо на увазі роботи Ю. Караулова, В. Карасика, С. Єрмоленко, Л. Мацько, Ф. Бацевича, Л. Струганець та ін. Це зокрема стосується рівневої структури формування мовної особистості, яку умовно можна розшарувати на пласти, що забезпечують:

лексикон і граматикон – лексичні і граматичні засоби, якими мовець створює тексти;

семантикон – тезаурус особистості, що відображає світ у її свідомості;

прагматикон, що відображає рівень діяльнісно-комунікативних потреб особистості, систему її цінностей [5; 123].

Кожен із рівнів мовної особистості може бути предметом окремих досліджень. Звернемо увагу на ті складники мовної особистості, які, на наш погляд, важливі нині в соціолінгвістичному контексті. Передусім це:

– мовнокомунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби й досконалі компетенції;

– грунтовні мовні знання й мобільність їх використання;

– мовна свідомість і усвідомлення комунікантів себе мовними українськими особистостями; мова є для кожної особистості справою національно-культурного самоозначення;

– національна культуровідповідність мовної особистості; знання концептів і мовних знаків національної культури;

– мовна здатність і мовна здібність; мовне чуття, мовний смак;

– усвідомлена естетична мовна поведінка; мов на стійкість.

Безсумнівно, мовна особистість – це узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, мовних здатностей і здібностей, мовної культури і смаку, мовних традицій і мовної моди. В. Карасик основними аспектами дослідження мовної особистості вважає ціннісний (аксіологічний), пізнавальний (когнітивний) і поведінковий та виділяє й описує соціолінгвістичні дискурси, зокрема й педагогічний, характеризує комунікативні інтерпретації, стратегії та мовні жанри, дефініції, прецедент-ні тексти, дискурсивні фрази (звертання, етикет, зауваження, коментар тощо) [4; 22].

Мовна особистість належить до ключових і разом з тим „модних” понять у соціолінгвістиці. Тому навіть на такі фундаментальні питання, як співвідношення між мовою і мисленням, вивчення людиною мови та визначення особистого стилю письменника, багато вчених почали дивитися крізь призму мовної особистості. Отже, побудова структурно-функціональної моделі мовної особистості, визначення в ній рівнів і компонентів та їх детальне тлумачення ми вважаємо доцільним, корисним та актуальним кроком у процесі подальшого дослідження мовної особистості та розкриття суті цього поняття.

Досить цікаву знакову модель мовної особистості запропонував Ю. М. Караулов [3]. Він виділяв у структурі мовної особистості три рівні: вербально-семантичний – нульовий рівень,

когнітивний (тезаурусний) – перший рівень,

мотиваційний (прагматичний) – другий рівень.

Вербально-семантичний рівень складається зі слів, що входять у граматико-парадигматичні, семантико-синтаксичні та асоціативні відносини і утворюють таким чином „вербальну мережу”. Вербально-семантичний рівень, згідно з моделлю Ю. М. Караулова, передбачає для носія нормальне володіння мовою, а для дослідника –описання формальних засобів вираження певних значень. „Нульовий рівень – слова, вербально-граматична мережа, стереотипні сполучення (паттерни) – сприймаються кожною мовною особистістю як даність, і будь-які індивідуально-творчі потенції особистості, що проявляються у словотворенні, оригінальності асоціацій і нестандартності словосполучень, не в спромозі змінити цю генетично і статистично зумовлену даність” [3, с 53].

Одиницями когнітивного рівня виступають поняття, ідеї та концепти, які утворюючи семантичні поля, приводять до виникнення картини світу, що відображає ієрархію цінностей особистості. Когнітивний рівень побудови мовної особистості та її аналіз передбачає розширення значення і перехід до знань. Таким чином, когнітивний рівень охоплює інтелектуальну сферу особистості, яку дослідник може вивчати за посередництвом мови, розглядаючи процеси говоріння та розуміння.

Одиницями прагматичного рівня є цілі, мотиви, інтереси, установки та інтенціональності, які спонукають мовну особистість створювати комунікативні ситуації, комунікативні ролі та сфери спілкування. Цей рівень у структурі мовної особистості забезпечує закономірний перехід від оцінок мовної діяльності до усвідомлення реальної власної діяльності у світі.

О. Л. Лавриненко запропонувала структурно-функціональну модель мовної особистості, в якій лінгвістична, психологічна та біологічна складові представлені однаковою мірою, складається з трьох рівнів, які перебувають між собою не в ієрархічних, а в координативних відносинах: біологічного, мовного та психологічного. При цьому елементи кожного рівня знаходять своє вираження в трьох різних компонентах мовної особистості: когнітивному, мотиваційному та емоційному. Говорячи більш конкретно, ми припускаємо що існує ряд вроджених особливостей індивіда, які істотно впливають або впливатимуть на мовну поведінку особистості на усіх етапах її життя, незалежно від соціальних факторів і які справедливим буде віднести до когнітивного компонента. Окрім генетичних особливостей, до когнітивного компонента на біологічному рівні будуть належати також органи чуття і мовлення та ділянки мозку, що трансформують чуттєві імпульси в доступну для свідомості інформацію.

Зауважимо, що ми не ставимо перед собою мету визначити весь ряд генетичних особливостей, які можуть мати вплив на мовну діяльність особистості, а обмежимося лише виділенням трьох властивостей мовної особистості, що цілком або більшою мірою спричинені вродженими особливостями.

Першою з таких властивостей виступатиме екстравертованість / інтровертованість. Навряд чи можна заперечити той факт, що людина є екстравертом або інтровертом незалежно від своєї соціальної або професійної приналежності, віку або життєвого досвіду. Існують вагомі аргументи, які вказують на зв’язок між екстравертованістю або інтровертованістю людини з її темпераментом та особливостями будови тіла, однак такого роду аргументи ще більше підтверджують генетичну природу цієї особливості. Екстраверти характеризуються більш експресивним мовленням, вони охоче діляться з оточуючими своїми відчуттями, враженнями або проблемами, яскраво виплескують свої позитивні та негативні емоції на інших людей, завжди намагаються зайняти активну позицію в комунікативній ситуації. Інтроверти відрізняються малоекспресивним мовленням, підсвідомо намагаються тримати у собі свої відчуття, враження та емоції. У багатьох комунікативних ситуаціях інтроверт намагається обійтися засобами непрямої комунікації.

Другою, з генетично зумовлених властивостей, виступатиме співвідношення між логічним та образним мисленням в особистості. Звичайно, така особливість проявляється первинно в інтелектуальній сфері, це відбивається на особливостях операцій мислення, які людина здійснює при виконанні різного роду завдань. Однак опосередковано така особливість у співвідношенні між логічним та образним мисленням може проявлятися і в мовленні. Таким чином, ми припускаємо, що люди, в яких логічне мислення переважає над образним, вміють краще вести наукову полеміку, аргументувати та обґрунтовувати власну точку зору, вміють говорити максимально чітко й зрозуміло. Люди, в яких образне мислення переважає над логічним, вміють гарно й естетично висловлюватися, часто наділені поетичними здібностями і більш активні в процесі, так званої, народної етимології.

Як третю генетично зумовлену властивість мовної особистості ми будемо розглядати схильність до монолінгвальності або полілінгвальності. Потрібно визнати, що те, кількома мовами володіє людина, залежить більшою мірою від соціальних факторів. Однак кожен, хто займався практикою викладання іноземної мови, відмічав, що є люди, схильні до вивчення декількох мов, а є люди, які такої схильності не мають. На нашу думку, такого роду вроджена особливість особистості пов'язана з ригідністю або гнучкістю універсального предметного коду (УПК) – первинного коду мислення людини при його взаємодії з різними знаковими системами. Внаслідок цього є люди, які вивчивши рідну мову, важко сприйматимуть нову (іноземну) мову і з великим зусиллям та скромними результатами навчаються їй. З іншого боку, є люди, які досить легко й швидко сприймають будь-яку нову мову, засвоївши перед цим рідну мову. Розуміючи, що ряд генетичних особливостей, які можуть впливати на мовну поведінку особистості, можливо продовжити, ми залишаємо наведений перелік відкритим.

Опис елементів когнітивного компонента на мовному рівні буде доцільно розпочати з мовної здатності. Мовна здатність являє собою психофізіологічну основу для оволодіння мовою, що забезпечується фізичним субстратом мовленнєвої діяльності -мозком. Мовна здатність дає поштовх для виникнення мовних здібностей як індивідуально-специфічних особливостей людини, що створюють потенційні можливості для ефективного оволодіння рідною мовою в усній та письмовій формі. При вдалому застосуванні мовних здібностей людина отримує мовні знання, які являють собою сукупність лінгвістичних знань (фонологічних, лексичних, граматичних, прагматичних) та енциклопедичних знань – загальну систему упорядкованих та ієрархізованих одиниць про світ. Мовні знання приводять до виникнення мовної компетентності. Мовна компетентність представляє собою ступінь засвоєння категорій і одиниць мови та їх функцій, осягнення закономірностей і правил функціонування мови, вона залежить від того, якою мірою в індивіда була закладена мовна здатність генетично, а також наскільки ефективно він користувався власними мовними здібностями на свідомому рівні. Ступінь мовної компетентності, який вдається досягнути індивіду, істотно впливає на наповненість його власної мовної картини світу. Мовна картина світу являє собою сукупність знань про світ, що фіксується в специфіці організації лексики, фразеології та граматики конкретної мови. Мовну картину світу формують поняття, ідеї, узагальнені висловлювання та прецедентні тексти, що вступають у ієрархічно-координативні відносини. Мовна картина світу у своєму формуванні та функціонуванні тісно пов’язана з усіма елементами когнітивного компонента на психологічному рівні: свідомістю, картиною світу та універсальним предметним кодом.

Серед усіх елементів когнітивного компонента на психологічному рівні перше місце посідає свідомість. Більш того, свідомість виступає найважливішим елементом в усій системі. Саме свідомість як найвища форма відображення і вищий тип психіки робить дієздатною всю систему елементів, з яких складається мовна особистість. Хоча свідомість прямо або опосередковано пов'язана з кожним елементом структури мовної особистості, найтісніше вона працює з картиною світу, мовною картиною світу, універсальним предметним кодом та органами чуття й мовлення, що й показано в моделі. Перелік психологічних елементів когнітивного компонента в структурі мовної особистості буде незавершеним без картини світу. Картина світу являє собою складну систему „образів-ментефактів”, які розташовуються у багатовимірному внутрішньому світі людини, зберігаючи свою інформаційну складову та чуттєво-емоційне забарвлення, таким чином, що утворюють індивідуальну копію знайомої для людини дійсності. При цьому людина, використовуючи власні органи чуття та обмінюючись знаннями з іншими людьми, поповнює власну картину світу новими не поодинокими образами, а у вигляді певних структурних груп, що мають форму концептів. Універсальний предметний код (УПК) є первинним кодом, на якому здійснюється мислення людини. Він не піддається вимові, тому що в ньому відсутні матеріальні ознаки слів натуральної мови. У ньому немає послідовності знаків, а є зображення, які можуть утворювати ланцюг або будь-які інші об'єднання. Цей код є предметним, тому що, на противагу іншим кодам, у ньому те, що позначається, виступає одночасно й знаком. Універсальний предметний код забезпечує зв’язок картини світу з найважливішим мовним елементом когнітивного компонента – мовною картиною світу. Ефективна взаємодія картини світу з мовною картиною світу є запорукою успішного накопичення людиною життєвого досвіду.

Мотиваційний компонент теж має три рівні елементів. Для будь-якого біологічного організму первинним мотивом для діяльності виступають біологічні потреби. Біологічні потреби – це перше, що відрізняє живу природу від неживої. Однак людина являє собою унікальну істоту, в якої при задоволенні усіх біологічних потреб виникають потреби вищого рівня, такі, як потреба у спілкуванні, визнанні, самовираженні тощо. Увесь комплекс потреб вищого рівня, які потрапляють у сферу мовної особистості, Ю. М. Караулов цілком справедливо назвав „діяльнісно-комунікативними потребами” [3, с 52]. Психологічний та мовний рівні мотиваційного компонента в моделі мовної особистості перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Головною передумовою мовної діяльності виступають різноманітні комунікативно-діяльнісні потреби, такі як, наприклад: бажання висловитися, прагнення вплинути на адресата, бажання отримати додаткову аргументацію або будь-яку іншу інформацію від співрозмовника. Як зазначав Ю. М. Караулов, „будь-які комунікативно-діяльнісні потреби диктуються екстра- та прагмалінгвістичними причинами” [3, с 53].

Усвідомивши суть своїх комунікативно-діяльнісних потреб, у мовної особистості з’являються мовні мотиви, вона починає формувати мовні цілі, мовні настанови та інтенціональності. Слід зауважити, що мовні цілі, мовні мотиви, мовні настанови та мовні інтенціональності не можна розглядати лише як проміжну ланку між комунікативно-діяльнісними потребами та комунікативними ситуаціями й сферами спілкування. Л. В. Засєкіна зазначає, що ці елементи „забезпечують закономірності переходу від оцінок мовленнєвої діяльності суб’єкта до осмислення себе як мовної особистості, що є носієм культури свого народу та виразником його національної ідентичності” [2, с 87].

Третім, у запропонованій моделі, залишається ще емоційний компонент. Емоції надають особистісного змісту об’єктам навколишньої дійсності, що оточують особистість. Емоції відіграють важливу роль у діяльності особистості, оцінюючи зв’язок між предметами й діяльністю, для якої ці предмети є мотивами. Беззаперечним є той факт, що без емоційного компонента неповною залишиться як модель особистості загалом, так і модель мовної особистості зокрема. Емоційний компонент мовної особистості являє собою емоційне ставлення людини до мовної реальності, воно знаходить своє вираження на кожному із трьох рівнів структури. Емоційний компонент тісно пов’язаний із мотиваційним компонентом у структурі мовної особистості. Для утворення мотиву та мети для будь-якої діяльності (і мовної діяльності зокрема) необхідно побудувати образ бажаного майбутнього, який завжди має чітко виражене позитивне емоційне забарвлення. На біологічному рівні емоційний компонент представлений базовими біологічними емоціями, які відображають ступінь задоволення чи незадоволення біологічних потреб організму. Серед декількох базових біологічних емоцій у структурі мовної особистості на перше місце слід поставити емоцію задоволення генетично закладеної потреби в спілкуванні, яка в двох- трьохмісячної дитини виражається у вигляді, так званого, комплексу пожвавлення. У процесі онтогенезу емоцій, біологічні емоції в процесі загального розвитку індивіда приводять до виникнення соціальних емоцій, а згодом і до психологічних емоцій. Соціальні емоції виникають у процесі спільної діяльності дитини й дорослого, вони наповнюють навколишні об’єкти соціальним змістом і регулюють взаємини індивіда з іншими людьми. При нормальному розвиткові індивіда в нього виникає новий вектор розвитку емоційних явищ, який в подальшому призводить до появи психологічних емоцій. Психологічні емоції регулюють перебіг індивідуальної діяльності, виконуючи функцію оцінки особистісного смислу власних дій індивіда. Говорячи більш конкретно стосовно мовної особистості, можна стверджувати, що психологічні емоції віддзеркалюють оцінювання власної особистості як носія мови і культури, певного національно-культурного середовища, а також показують ставлення особистості до мови як смислу в процесі власної самореалізації. Якщо базові біологічні емоції закладені в індивіді генетично, то вищі психологічні емоції він здатен відчувати лише за умови досягнення певного рівня у своєму розвитку.

Мовний рівень емоційного компонента хоч і не є безпосередньою складовою онтогенезу емоцій, проте також не стоїть осторонь цього процесу. На мовному рівні знаходять своє вираження усі вищезазначені види емоцій. За допомогою мовних засобів мовна особистість має змогу виражати будь-які власні емоції та подекуди стимулювати виникнення різних емоцій в інших людях. Емоційні стани мовної особистості можуть проявлятися в мовному компоненті у вигляді специфіки відбору лексичних одиниць, з яких мовна особистість будує своє висловлювання, а ще більше в паралінгвістичних мовних засобах: інтонації, тембрі голоса, міміці обличчя та жестах. Зрозуміло, що мовні засоби не є єдиним шляхом вираження емоцій, особистість ще може виражати власні емоції у вигляді конкретних вчинків, однак такий спосіб вираження емоцій виходитиме поза сферу мовної особистості.

Отже, запропонована схема тлумачиться нами як модель мовної особистості, з огляду на те, що оформлення інформації у структурну систему полегшує оперування нею з метою подальшого експериментально-діагностичного вивчення мовної особистості. Ця структурно-функціональна модель мовної особистості належить до типу знакових моделей, тому що вона не містить ніяких жорстких алгоритмів та фізичних речовин, а елементи досліджуваного об’єкта відображені в ній у вербалізованій формі.

Література

1. Вартовский М. Модели: репрезентация и научное понимание / М. Вартовский. – М.: Прогрес, 1988. – 507 с.

2. Засєкіна Л. В. Мовна особистість у сучасному соціальному просторі / Л. В. Засєкіна // Соціальна психологія. - № 5 (25). - 2007. - С. 82 - 90.

3. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М.: Наука, 1987. – 210 с.

4. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / Г. С. Костюк.– К.: Рад. школа, 1989. – 462 с

5. Мещеряков Б., Большой психологический словарь / Б. Мещеряков, В. Зинченко. – М.: Наука, 1998. – 523 с.

7. М’ясоїд П. А. Загальна психологія / П. А. М’ясоїд – К.: Вища школа, 2001. – 487 с.

8. Старовойтенко Е. Б. Жизненные отношения личности: модели психологического развития / Е. Б. Старовойтенко. – К.: Либідь, 1992. – 215с.

3. Мовна особистість, шляхи її формування.

Особистість узагалі — стиль життя конкретної особи або характерний спосіб реагування на проблеми сьогодення. Мовна особистість — це насамперед інтелект, що найінтенсивніше проявляється у мові і досліджується через мову.

Інтелектуальні ознаки виявляються після встановлення ієрархії значень і цінностей у моделі світу особи, в її словниковому запасі. Останній визначається національно-культурними традиціями та ідеологією, що панує в суспільстві.

Національно-культурні традиції становлять базу особистості. Це комплекс структурних рис загальнонаціонального — українського — мовного типу, той не розчинений в історичних перетвореннях залишок у фонології, морфології, синтаксисі, стилістиці, лексиці, семантиці, який можна виділити з урахуванням добре вивчених історичною граматикою та історичною лексикологією перебудов, що відбулись у мові. Саме ця відома ядерна, загальнозначуща частина в структурі мовної особистості має виразний відбиток національного колориту.

Однак для „добудови” мовної особистості від базових її складових до конкретно-індивідуальної реалізації необхідно врахувати змінні частини структури індивідуума і включити:

1) соціальні й соціолінгвістичні характеристики мовної спільноти, до якої належить ця особистість;

2) психологічні характеристики, обумовлені належністю особистості до вужчої групи чи мовного колективу, що визначає ті ціннісні критерії, які створюють унікальний, неповторний естетичний і емоційно-риторичний колорит мови.

Сьогоднішнє покоління українців перебуває на перехідному етапі й стосовно ідеології, і стосовно релігії, і щодо мови. Суспільство розшароване ідеологічно, туга за минулим, у тому числі й за „радянською” російською мовою, не дає старшим людям розуміння того, як украй необхідно сьогодні допомагати їхнім дітям та онукам вивчати державну мову, адже мовне ядро індивідуума формується під впливом сімейного, виховного середовища. Отже, годі сподіватися на національний колорит, скоріше це буде двомовність. Дитячі садки та школи беруть на себе роль вихователів на національних традиціях. Однак, не маючи підтримки у сім’ї, така особистість роздвоюється, користуючись суржиком. Звідси й проблеми вищої школи: викладачі здебільшого мають справу з суржикомовними студентами.

Виправлення цієї ситуації можливе за умови, якщо в кожному вузі державна мова України займатиме почесне місце. Інакше молоде покоління буде морально нездорове, некультурне, німе, неграмотне. На жаль, серед учених побутує позиція, яка рішуче відкидає національний характер, відмовляючи йому в існуванні й розцінюючи його як міф. Такі державні мужі висловлюються приблизно так: яка різниця, якою мовою наші студенти здобуватимуть знання. Головне, щоб вони знали те, що їм належить знати.

Глибинна аналогія між мовною особистістю і національним характером є! Вона полягає в тому, що людина засвоює продукт тривалого історичного розвитку й сама є об’єктом передачі з покоління в покоління мовного досвіду. Таким чином, жодне покоління не повинно бути втраченим.

В Україні багато втрачено. Ще й сьогодні ми продовжуємо втрачати в мовному питанні. Відомо ж, якщо немає руху вперед, то й немає стояння чи топтання на місці. Є просто відкочування назад. Даниною чому чи кому є кращі газети — популярні — російськомовні, кращі телепередачі — також? Свідомо чи несвідомо, ми захоплюємось А. Данилком, продовжуємо розвивати в собі комплекс меншовартості. Його підмова чи субмова — тільки на руку тим, хто проти української мови. Чому „Вєрку Сердючку” так полюбляють у Москві? Бо з нею пов’язаний образ дурнуватого, недолугого, смішного, „без’язикого” українця. Ось і виходить, що виховуємо не на класиці, а на скороминущому, безслідному. Класичне ж, хоча й належить усьому світові, — завжди національне.

Україні потрібна не нова ідеологія, а духовність, бо на межі тисячоліть проявився закон спасіння людства, який свідчить, що „людина істота вертикальна, бо її життя визначається не так вдовж — кількістю прожитих років, як у височінь ціннісного сходження ”. Саме височінь ціннісного сходження досягається мовою, яка служить і засобом когнітивної діяльності мовця, і знаковою системою комунікації — носієм основних національних кодів: ментально-ідентифікаційного, культурно-істеричного, комунікативного. Більш образно цю ідею висловив поет Дмитро Павличко: „Життя людини...обчислюється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона споживатиме і скільки позношує одежі ”.

Основний еволюційний принцип — вивищення людини над самою собою — здійснюється переважною мірою саме завдяки рідній мові як носієві духовних начал людськості, вербальній можливості усвідомлення людиною своєї вищості у природному світі. Аксіоматичною є на сьогодні теза про мову як основний (хоч і не єдиний) засіб самоусвідомлення (себе самої), самотворення, самовираження та самореалізації особистості, її соціалізації в суспільстві й державі. Відомий психолог О. Леонтьев зв’язок між мовою й особистістю визначив так: «...мова є передусім мовою особистості [5, с. 282], тобто без мови немає особистості, як і мова не існує поза особистістю. Учений стверджує, що мова є путівником по світу на дорозі до себе, тобто особистість не може пізнати і зрозуміти себе без мови, а відповідно й реалізуватися.

В українському педагогічному дискурсі лінгводидактичною проблемою залишається проблема аксіологічного аспекту формування мовної особистості, що розкриває її ціннісно-оцінні орієнтації у виборі мови спілкування. На жаль, і серед учнів, і студентів поширений мовний нігілізм, відсутні перспективи власного мовного розвитку й удосконалення. У таких соціокультурних умовах зростає роль високопрофесійного, компетентного вчителя.

Нині українськомовна дитина, молода людина відчуває навколо себе вакуум рідної культури: звучить мова іншої держави, немає пізнавально-розважальної літератури, ігор, часописів українською мовою; навколо російськомовний вульгарний сленг, низькопробна поп-культура і нахабство.

Пора змінити стереотипи сприйняття української культури як меншовартісної та вторинної, слід відійти від совковості поведінки, настав час обороняти й очищати зневажені українські ідеали, благопристойні норми поведінки, „бо тільки національна визначеність культури гарантує майбуття народу як нації ” [3; 88].

Як докір українській мові приписують суржик, хоча насправді суржик виникає скрізь на стикові близьких розмовних стихій і зникає із засвоєнням норм літературної мови та усвідомленням мовцями своєї мовної поведінки.

З приводу суржику Ліна Костенко писала: „Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене. У такій ситуації, у будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно – накреслити шляхетні обриси своєї культури” [4; 22]. Бажано, щоб про шляхетні обриси своєї культури думали не тільки вчителі й викладачі української мови, а всі педагоги України – учасники педагогічного дискурсу – та сприяли утвердженню престижу української літературної мови, високорозвиненої, стилістично диференційованої, здатної задовольняти всі потреби державного, економічного, суспільного, культурного життя української нації [7; 17].

Щоб зберегти й продовжити в розвиткові шляхетні обриси української національної культури, маємо активізувати увагу педагогічної громадськості на об’єктивних (неупереджених) історико-лінгвістичних, археологічних, лінгвокультурологічних, етнолінгвістичних знаннях про те, що першопочатки української мови зародилися на ґрунті праслов’янських діалектів, які територіально ідентифікуються саме на споконвічно українських землях, що поступове виокремлення її почалося з VI – VIІ ст., а не з XIV ст., як нам доводили за радянського часу, і що українці – автохтони на своїй землі, що діалектні говори й говірки є історичними пам’ятками, мовним скарбом (коморою запасів для.літературної мови), і вони потребують захисту, врегульованого використання, а не боротьби з ними.

Особистість сучасної молодої людини формується переважно засобами мови й на мові, на її лексико-поняттєвому арсеналі та її засобами і розкривається як освічена виразна індивідуальність також через мову. Великий український учений О. Потебня писав: „Мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства ” [6; 98].

Література

1. Андрущенко В. Педагогіка духовності: погляд на горизонти сучасності /В. Андрущенко // Педагогіка духовності: поступ у трете тисячоліття: Матеріали. – К., 2004. – С. 6.

2. Грищенко Л. Українська мова як фахова дисципліна у вищій школі / Л. Грищенко // Наукові школи Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. – К., 2001. – С. 146.

3. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? / І. Дзюба // З криниці літ. – К., 2001 – Т. II. – С. 88.

4. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала / Л. Костенко. – К., 1999. – С. 22.

5. Леонтьев А. Психолингвистика и личность / А. Леонтьев // Основы психодиагностики. – Москва; Санкт-Петербург, 2001. - С. 280.

6. Потебня А. Мысль и язык / А. Потебня. – К., 1991 – С. 98.

7. Семеног О. Система професійної підготовки майбутніх учителів української мови і літератури / О. Семеног. – К., 2006.

Дата добавления: 2014-01-04