Нарком у справах національностей наполягав на вхо­дженні інших республік до складу Російської Федерації

Курс на ліквідацію державності національних республік.

На IV Всеукраїнській партконференції більшовиків у Харкові, був засуджений курс на мілі­таризацію економіки і продовження політики «воєнного комунізму».

Політична криза на початку 1921 р.

Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.

Узимку 1920-1921 рр. невдоволення селянства насиль­ницькою продрозкладкою і забороною торгівлі призвело до масових антирадянських повстань.

Усього на території УСРР у цей час у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чол., які користувалися підтримкою всіх верств сільського населення.

Невдоволення зростало і серед робітників промислових центрів республіки, що вимагали відходу від політики «воєн­ного комунізму».

Страйки й акції протесту під соціально-еконо­мічними і політичними гаслами пройшли на підприємствах Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва, Донецького басейну.

У лютому - березні 1921 р. відбулося антибільшовицьке повстання моряків Балтійського флоту в Кронштадті.

Стійка опозиція «воєнному комунізму» склалася й у керівництві КП(б)У.

За постановою ЦК РКП(б) обраний IV партконференцією Центральний Комітет КП(б)У був розпуще­ний, партію очолило тимчасове бюро ЦК.

Почалася перереєст­рація Компартії України, у результаті якої більше третині її членів було відмовлено в підтвердженні членства в партії.

Соціально-економічна і політична криза на початку 1921 р. була обумовленаневдоволенням населення політикою «воєн­ного комунізму».

Однак, партійна і господарська номенклатура прагнула продовжувати політику «воєнного комунізму», йти шляхом подальшого одержавлення виробництва і розподілу продукції.

Для задоволення інтересів народів поглинутих таким чином республік Й. Сталін пропонував їм культурну автономію.

Це не могло не викликати протесту.

Ряд лідерів ЦК КП(б)У поставили питання про необхідність розмежування прав і функцій між органами влади РСФРР та УСРР.

ЦК компартій Білорусії і республік Закавказзя також поставили ці питання.

Зважаючи на загальне незадоволення республіканських партійних організацій, центр відреагував з властивою йому впевненістю домогтися свого не києм, так палицею.

У серпні 1922 р. Політбюро К РКП(б) визнало за доцільне створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення федеративних відносин.

До складу її увійшли В. Куйбишев (голова), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольников, Й. Сталін, а також представники від націо­нальних республік (Україна була представлена Г. Петровським).

Члени комісії, за винятком X. Раковського, були прихильниками «автономізації».

Тож не дивно, що підсумковий проект комісії «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками, автором якого був Й. Сталін, передбачав входження республік до Російської Феде­рації на правах автономії.

З такою постановкою питання рішуче не погодилася тільки Ком­партія Грузії. М. Скрипник і окремі українські більшовики кваліфі­кували «автономізацію» як вияв неприхованого російського шовініз­му.

Але загалом керівництво КП(б)У не зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану «автономізації», воно заявило, що в разі визнання РКП(б) за доцільне входження УСРР до складу РФСРР ЦК КП(б)У не наполягатиме на своєму рішенні.

— Як ви оцінюєте таке ставлення керівництва КП(б)У? (Воно під­тверджувало орієнтацію на центр, що засвідчувало таким чином нехтування національних інтересів українського народу.)

Що ж до X. Раковського, то він не підтримав «автономізацію» з міркувань її небезпеки для радянського ладу.

Дата добавления: 2014-01-04