Міжнародно-правові процедури

Статут ООН пропонує широкий спектр способів мирного врегулювання міжнародно-правових спорів, хоча жоден із них не є обов'язковим. Зокрема у ст. 33 зазначається: "Сторони, які беруть участь у будь- якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні передусім намагатися вирішити спір шляхом переговорів, обстеження (слідчими комісіями), посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами на вибір".

Таким чином, свобода вибору дає змогу суб'єктам міжнародного права вибирати на власний розсуд спосіб мирного врегулювання конфліктів. Слід зазначити, що, користуючись такою свободою, держави охочіше застосовують політичні, а не юридичні засоби. Щодо юридичних засобів, то пріоритет тут віддається несудовому врегулюванню з його малопримусовим характером, а не арбітражному або судовому розгляду. Така перевага пояснюється бажанням держав зберегти свій суверенітет. Крім того, дається взнаки так звана загальнополітична причина, яка висвітлює усю проблематику мирного вирішення міжнародних конфліктів. Справа в тому, що міжнародні конфлікти неможливо порівнювати зі спорами між суб'єктами внутрішнього права. У разі виникнення в міжнародній спільноті заворушень, спричинених навіть локальним спором, держави часто вважають за необхідне і навіть достатнє створити атмосферу примирення шляхом прийняття рішення про врегулювання незважаючи на те, що воно, наприклад, було досягнуто дипломатичним шляхом. Намагання нав'язати обов'язковий варіант рішення відповідно до норм права неминуче призводить до затягування конфлікту.

Несудове вирішення міжнародних спорів — класичний напрямок у врегулюванні міжнародних конфліктів, який стосується передусім міждержавних відносин. Створення міжнародних організацій не дало змоги відмовитися від цього методу. Так, статути деяких міжнародних організацій прямо пропонують державам-членам використовувати традиційні міждержавні несудові способи врегулювання конфліктів. Безпосередні переговори є найдавнішим і водночас простим, зручним і прийнятним способом урегулювання суперечностей у разі виникнення міжнародних конфліктів. Обов'язок вести переговори ґрунтується на звичаєвому праві. З цієї позиції прямі переговори між суб'єктами міжнародного права, що перебувають у стані конфлікту, являють собою звичаєво-правовий механізм врегулювання спорів, який застосовується за будь-яких обставин. Переговори стоять першими у переліку засобів мирного врегулювання міжнародних конфліктів, що міститься у Статуті ООН, засновницьких документах інших міжнародних організацій. З огляду на предмет спору розрізняють переговори з політичних, економічних, торговельних, соціальних, культурних, територіальних, прикордонних проблем, питань узгодженості дій в тих чи інших конкретних ситуаціях тощо. За складом учасників переговори можуть бути дво - та багатосторонніми. Різним може бути і рівень міждержавних переговорів. Вони можуть вестися на найвищому рівні (глав держав та урядів) або міністрів (закордонних справ та інших). Часто їх доручають проводити дипломатам, як правило, послам. Щодо деяких видів конфліктів держави домовляються про призначення для ведення переговорів спеціально уповноважених службових осіб — "повноважних представників". Формою багатосторонніх переговорів є міжурядові конференції.

Перевага переговорів порівняно з іншими методами полягає передусім у тому, що в процесі безпосереднього спілкування, що надає цей міжнародно-правовий інститут, сторони мають можливість ближче ознайомитися з позиціями один одного, взаємними претензіями та, виявивши добру волю й бажання миру, знайти взаємоприйнятне вирішення спірних питань.

Посередництво як специфічний спосіб мирного вирішення спорів застосовувалося для врегулювання міждержавних суперечок у міжнародних відносинах різних епох. Як міжнародно-правовий інститут посередництво полягає у сприянні третіх держав, міжнародних організацій, окремих осіб (глав держав, лідерів міжнародних організацій, відомих громадських діячів) мирному розв'язанню спорів; це — ведення переговорів зі сторонами міжнародного конфлікту з метою знаходження компромісу у вирішенні спору на основі пропозицій посередника. Інститут посередництва регламентовано на багатосторонній основі у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р., закріплено у Статуті ООН, інших міжнародно-правових документах. Процедура посередництва, як і безпосередніх переговорів, не пов'язана з чітко визначеними процесуальними правилами. Вона ґрунтується на неухильному дотриманні принципів і норм сучасного міжнародного права. Якщо головне завдання держави, яка надає добрі послуги, полягає у встановленні контакту між сторонами міжнародного конфлікту, а початок переговорів знаменує успішне виконання цього завдання, то держава-посередник — це активний учасник переговорів. Серед основних повноважень посередника такі: участь у переговорах від початку до кінця (а інколи й ведення цих переговорів); пом'якшення категоричних та неприйнятних вимог сторін; участь в укладанні угоди, договору між сторонами конфлікту. Посередник пропонує базу переговорів, має право внесення самостійних пропозицій щодо примирної процедури або щодо вирішення конфлікту по суті, однак пропозиції посередника не є обов'язковими для конфліктуючих сторін. Можна навести чимало прикладів ефективного застосування цього способу врегулювання міжнародних конфліктів. Це й посередництво США між Єгиптом та Ізраїлем, яке забезпечило укладення у 1979 р. мирного договору, посередництво католицького кардинала, яке сприяло розв'язанню конфлікту, між Аргентиною і Чилі у 1979 р., посередництво Алжиру, завдяки чому було укладено Алжирську угоду між США та Іраном у 1981 р.

Інститут міжнародного розслідування сформувався на межі ХІХ-ХХ ст. і отримав статус міжнародно-правової процедури мирного вирішення міжнародних конфліктів у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р.

Обнадійливіші результати мають випадки застосування нового виду слідчої процедури, яка передбачена ст. 34 Статуту ООН. На підставі цієї норми Рада Безпеки як головний орган ООН з підтримання міжнародного миру уповноважена здійснювати міжнародне розслідування, аби встановити, чи може продовження спору або ситуації створити загрозу міжнародному миру та безпеці й вирішувати відтак, які дії слід застосувати для збереження миру. Детально регламентовано слідчу процедуру також у межах Організації американських держав у Боготинському пакті (1948 р.). Однак розслідування під егідою міжнародних організацій і навіть ООН також не завжди виявляються результативними. Достатньо пригадати тривалу роботу Спеціальної комісії з роззброєння Іраку. Групою інспекторів ООН на території Іраку здійснювався пошук зброї масового знищення. Наявність такої зброї мала стати головним аргументом на користь ініціативи США щодо воєнної акції проти Іраку. Незважаючи на доповідь групи інспекторів, що зброю масового знищення в Іраку не знайдено, США та Великобританія без санкції ООН застосували власні збройні сили проти режиму Саддама Хусейна.

Міжнародна погоджувальна процедура полягає в розгляді конфлікту створеним на паритетних засадах органом — міжнародною погоджувальною (примирною) комісією з представників конфліктуючих сторін та представників третіх держав, яка пропонує сторонам можливі шляхи розв'язання спору. Такі комісії зазвичай створюються, коли спори між державами мають систематичний характер. Це звільняє сторони від зайвих зусиль щодо створення в кожному випадку погоджувальної комісії. Історично процедура примирення виникла як наступний етап розвитку міжнародних слідчих комісій шляхом розширення компетенції останніх.

Міжнародна погоджувальна процедура органічно поєднує елементи розслідування та посередництва. Загальний акт щодо мирного врегулювання міжнародних конфліктів (1949 р.) передбачає створення погоджувальної комісії з п'яти членів. Кожна із сторін призначає по одному члену зі своїх громадян, а три інших — за загальною згодою сторін із громадян третіх держав. Деякі двосторонні договори передбачають інший чисельний склад погоджувальних комісій, наприклад, з трьох або семи осіб. Проте основне призначення погоджувальної процедури полягає в тому, щоб залучити до участі в розв'язанні конфлікту компетентну комісію і з її допомогою досягти примирення сторін. Застосування погоджувальної процедури передбачають такі міжнародні договори, як Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про право- наступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. [27, с. 269-270; 88, с. 47-55]. Розгляд і вирішення міжнародних конфліктів у судовому порядку має низку принципових відмінностей порівняно із зазначеними вище способами розв'язання міжнародних спорів:

• сторонами міжнародного судового розгляду є основні суб'єкти міжнародного права — держави і міжнародні організації;

• переважно факультативний характер міжнародного правосуддя (застосування арбітражної чи судової процедури обумовлюється згодою сторін);

• існування нарівні арбітражної і судової процедури (на відміну від внутрішнього правопорядку, де судова система є домінуючою);

• обов'язковість і остаточність для сторін рішень арбітражу або суду (якщо сторони не домовились про інше).

Арбітражний спосіб вирішення міжнародних спорів, який виник ще у стародавні часи, незважаючи на певні зміни в арбітражному процесі, сьогодні більшою мірою відповідає намаганням держав зберегти свій суверенітет, ніж судовий порядок розгляду спорів. Арбітражна (третейська) процедура може бути факультативною (за згодою сторін) і обов'язковою (на вимогу однієї сторони). Сторони укладають арбітражну угоду (компроміс), де зазначається предмет спору, узгоджені й неузгоджені питання, порядок формування арбітражного суду, прізвища арбітрів, спосіб прийняття рішення, розподіл витрат на процес тощо. Проте звернення до арбітражного врегулювання має передбачати вирішення спірного питання на основі загальновизнаних норм міжнародного права.

В сучасних умовах розгляд справ про міжнародно-правові конфлікти здійснюється, переважно, створеним у 1945 р. Міжнародним судом ООН. Відповідно до ст. 36 Статуту Міжнародного суду під його юрисдикцію підпадають такі справи:

• справи, передані до суду самими сторонами;

• спори, передані до суду у зв'язку з наявністю заздалегідь зробленого тією чи іншою державою застереження (так званого факультативного застереження) про визнання нею обов'язкової юрисдикції суду з усіх правових спорів з державами, що зробили аналогічне застереження;

• спори, передані до суду відповідно до укладених тими, що сперечаються, договорів і конвенцій;

• питання, спеціально передбачені Статутом ООН (спори юридичного характеру).

Важлива роль у врегулюванні спорів належить Організації Об'єднаних Націй. Органами, які уповноважені відповідно до Статуту ООН здійснювати функції примирення, є Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, а в певних випадках — Генеральний секретар ООН. Компетенція Ради Безпеки визначається характером спору (загроза миру й безпеці), стадією його вирішення (попереднє застосування сторонами інших мирних засобів), наявністю підстав (доведення до відома Ради про спір чи рішення самої Ради). Рада Безпеки може застосувати комплекс несудових способів мирного вирішення спорів, які надані у її розпорядження міжнародним правом. Рада переважно висловлює рекомендації, звернення до сторін із закликом вжити певних заходів для врегулювання спору. Її рекомендації висловлюються від імені Ради, а не від імені окремих членів, і мають досить велику політичну вагу, що визначається становищем цього органу в ООН. Рада Безпеки може приймати рішення про встановлення фактичних обставин справи, проводити спеціальне розслідування, створювати допоміжні органи (з представників держав, незалежних експертів і суддів), виступати як посередник або орган примирення. Проте останнім часом вважається, що Рада має право своїм рішенням зобов'язувати зацікавлені сторони застосувати той чи інший спосіб вирішення конфлікту.

Дата добавления: 2014-01-04