Що ж таке буття? Як відрізняються буття та небуття? Перебуває буття в становленні чи є незмінним?

Проблема буття передусім постає в сенсі: бути чи не бути.

Проблема буття – проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності всього світу.

Буття – найширше філософське поняття, що фіксує впевненість людини в існуванні оточуючого світу і себе самого.

Зазвичай під буттям ми розуміємо те, що є – природа, людина, суспільство, явища культури, конкретні речі. Нім.філософ Л.Фейербах писав: “ Людина під буттям розуміє наявність для-себе-буття, реальність, існування, дійсність, об’єктивність ”. В українській мові слова “буття”, “існування”, “наявність”, “реальність”, “дійсність” є синонімами. Буття – все те, що існує тим чи іншим способом.

Отже, коли йдеться про

Буття – це все те, що є

Існування - те, що є в даний момент (або вданому місці)

Життя – існування, що має певний сенс

Буття постає як абстракцію високого, навіть гранично високого рівня, усвідомити його важко, бо воно не піддається охопленню. Буття – найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Вирішуючи питання про буття і небуття, ми виходимо за межі усіх існуючих наук, бо ж в реальному досвіді ми ніколи не стикаємось з небуттям, а коли зникають певні речі чи істоти ми розуміємо, що це не переходом у небуття, а лише перетворення в інші форми та виміри, які є іншими вимірами буття.

Філософія виводить всі свої питання поза межі схеми буття – небуття. Проте кожну річ можна розглядати тільки в умовах цілісного буття. Буття є основною метою і цінністю людини. Але найчастіше його розглядають у зв’язку з проблемою смерті. Цей аспект досить гостро постає в релігійній свідомості і теології. В більшості релігій метою життя є досягнення „вищого буття”, або його збереження від буття та руйнування.

Вона:

- окреслює граничу межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності

- від розв’язання проблеми буття залежить розуміння усього кола філософської проблематики

- постаючи гранично можливим орієнтиром для людського само здійснення та філософування проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей

- проблема буття концентрує найважливіші аспектні чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності

Нім.філософ М.Гайдеггер зауважував, що буття - це не окрема річ, і не якась окрема властивість, а саме єдність у відмінному, яка осягається через розкриття взаємозв`язку: єдине і множинне, єдине і становлення, єдине і минуле + теперішнє + майбутнє, єдине і процес. Такі слова, пише він, як “є”, “існує”, “буття” відомі нам у всіх своїх явних і прихованих різновидах, але почувши слово “буття”, ми нічого не можемо сказати про нього конкретно, і це часто викликає роздратування і глузування, хоч проблема буття є найфундаментальнішою у філософії.

Проблема буття в історії філософії:

Становлення філософії почалося саме з вивчення проблеми буття. Давньоіндійська, давньокитайська, антична філософії в першу чергу зацікавились онтологією, намагалися зрозуміти сутність буття, а вже потім філософія розширила свій предмет і включила в себе гносеологію, логіку, інші філософські проблеми.

Парменід характеризував буття як дещо одвічне, стійке, нерухоме, яке знаходиться за світом кінцевих речей і явищ. Геракліт вважав буття нескінченно змінним. Платон стверджував існування “світу ідей” і “світу речей”. Справжнє буття, за його думкою, має одвічний, незмінний “світ ідей”. Мінливий “світ речей” він відмовлявся вважати буттям і називав його світом становлення.

Елеати вважають буття є незмінним та вічним і осягається лише розумом, а не почуттями (які фіксують лише множинність і зміни). Парменід: “Буття- є, небуття – немає”, тобто, буття охоплює те, що є, було і буде, і що його цілісність можна відтворити лише мисленням. Він формулює принцип тотожності буття і мислення: думка є буття, а буття – є думка, відтак, те, про що не можна подумати - не існує. Зенон, виводячи свої апорії про неможливість раціонально і несуперечливо помислити рух, доходить висновку про ілюзорність множинності і мінливості світу.

Софісти – противники теорії єдиного буття. Вони відстоювали релятивістську думку про те, що самодостатній людський розум не потребує незмінного і абсолютного буття – це тільки обтяжує індивідуальність. А людина має жити лише в ладу з собою, незважаючи на абсолютне буття, волю богів чи загальноприйняті істини.

В середньовічній філософії істинним буттям є Бог, сутність якого осягається через віру і такі його атрибути як Єдине, Істина, Благо, Мудрість, Святість та ін. Світ і людина – вторинне буття щодо Бога, створені ним (тут протиставлені сакральний і профанний світи).

У Новий час (17 ст.) буття вперше ототожнюється з субстанцією. Р.Декарт стверджує рівноправне існування протяжної і мислячої субстанції. Проте критерієм буття вважає саме мислення: “Мислю, отже існую”. Мислення - єдиний гарант буття.

У філософії Просвітництва буття ототожнюється з матерією, яка тоді розумілась як речовина. Матерія підвладна законам механіки. Взагалі для філософської думки 17-18 ст. характерний розрив між людським і природним буттям. На перший план виходить об’єктивне, природне буття, відсуваючи буття людини на задній план.

Реабілітація людського буття починається в німецькій класичній філософії. Кант повертається до людини, він формулює проблему меж людського розуму, який не може вирішити всіх пізнавальних і онтологічних проблем. Кант ставить буття в залежність від пізнавальних здатностей людини – суб’єкт встановлює закони світу. Буття - результат оформлення чуттєвого матеріалу за допомогою апріорних форм чуттєвості, розсудку і розуму. На думку Канта, питання про буття не має смислу, якщо не розглядати його відносно суб’єкта. Саме антропологія, а не онтологія є головним розділом філософії.

Дата добавления: 2014-01-04