Українські національні танки, музика і стрій

ЛЕКЦІЯ 14

Із історії знаємо, як український народ довгими століттями був поневолений ворогами української національної культури.

Жорстокими розправами, суворими наказами забороняли друковане й живе українське слово, сміялися і в самий негідний спосіб обезславлювали все найдорожче, що мав український народ: нашу гарну пісню, добрі звичаї, красну народну ношу (одежу), навіть Святеє Святих кожної людини — його Віру забирали від нього, туманили його душу, накидали чужу віру ворогів наших, щоб тим скорше винародовити й знищити наш народ, зробити його поляками, москалями, румунами, чехами й т. д.

А що ж сталося з українським танком, цим найяскравішим проявом молодечого віку людини? Чи багато ми знаємо тепер про Великодні Гаївки, про танки Запорожців, Чумаків й т. п., а ними ж пишалася колись Україна, вони були гарні, моральні. Ними молодь, а часом і старші люде проявляли свою радість, своє завзяття і чудовий хист та зручність. Не було ні одного народного свята, яке обходилося б без танків.

Але, хоч як не нищили вороги українського народу його культуру, та: —

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля,

Та неситий не виоре

На дні моря поля,

Не скує душі живої

І слова живого!”

— сказав пророчо Батько — Тарас Шевченко.

Не перемогли вороги українського народного моря і не переможуть!

Відродилась наша мова: заспівав Котляревський свого “Енеїду”, а за ним заговорили рідним словом найкращі сини нашого народу: Артемовський-Гулак, Квітка, Бориковський, Гребінка, Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок й інші на Наддніпрянській Україні, М. Шашкевич у Галичині, О. Ю. Федькович на Буковині та Я. Кухаренко на Кубані. (...)

Ожила наша пісня, яку збирали серед народу М. Максимович, Срезневський, Бодянський, Драгоманов й інші, а вкладали потім у чудові мелодії незабутні наші композитори Лисенко, Стеценко, Леонтович та інші, і розголосили її по цілому світові, а разом із нею й славу українського мистецтва. Повстала Нац. Капела під славною диригентурою Олександра Кошиця, як у 1917 році воскресла була Україна. Наша пісня чарувала чужинців і своєю красою і глибоким змістом; вона стала вище пісень других, давно вже вільних і високих культурно народів, як це вони самі признавали.

Нарешті оживає і найбільше забута галузь нашого мистецтва — наш народний український танок. Немов страчений, у грязюку й болото закинутий дорогий діамант, він був віднайдений, та блиснув перед очима своїм яскравим переливним світлом!

У Калішському таборі інтернованих Польщею військ Української Народної Республики почав я працювати над відродженням нашого національного танку й заложив там першу свою школу 25-го січня 1921 року.

Думка про відродження українського національного танку зародилася у мене давно вже, ще на рідній землі, коли я був у драматичній школі ім. Лисенка в Києві 1918 року, а потім був артистом у трупі Миколи Садовського в Кам’янці-Подільському. Але різні обставини та пригоди нещасливого українського життя остатних літ не дали мені змоги почати цю працю на рідній землі, де залишилися, можливо в глухих кутках України, найцінніші з художнього боку скарби танкового мистецтва, на які мало хто звертав увагу.

І з глибокою пошаною мушу я згадати ще й Костя Верховинця, що був одним із тих Українців, котрий перший збирав наші народні танки й уложив їх у книжку. Також треба дати признання нашому українському театрові, що плекав у себе наш танок; але він був необроблений і значіння, як самостійна галузь українського мистецтва, не мав.

А моїй долі випало вивести український танок у світ, як окрему закінчену й самостійну галузь танкового народного мистецтва. Почавши мою працю заснуванням першої школи танків у Каліші, де було поверх 100 учнів, старався я систематично вивчити їх уперше кроки, постави та пластичні танкові рухи й т. д.; пізніше приступив до вивчення танків і творення балетних картин. Перший виступ цієї моєї школи, що відбувся 1921 року в Калішському таборі, викликав зрив національного почуття та ентузіазму. З того дня танок наш став яскравою різкою у вінку різнобарвного українського мистецтва; зіркою, що була потухнула й нараз засіяла знов на радість нам, на подив чужинцям.

Я об’їхав Галичину, Волинь, Холмщину й Полісся, Чехію, Німеччину й Канаду, де засновував свої школи українського національного танку, й випускав сотні і тисячі учнів. Танок мав надзвичайний успіх. Так в Канаді, на світовій виставі в Торонто 1926 р., за весь час життя українського населення там, найбільшим тріумфом для українців і найкращою мистецькою точкою на тій виставі серед мистецтва різних народів, яке представлено було там, були національні українські танки. Дванадцять днів, що вечора, на величезній відкритій сцені світової вистави в Торонто, величезними світовими рефлекторами освітлювано було надпис із величезних літер: “УКРАЇНСЬКИЙ БАЛЕТ” дванадцять днів виступало на тій сцені біля сотні українських танцюристів, на котрих із захопленням дивилися сотні тисяч різних народів, різних країн, що приїздили зі всього світу на ту виставу.

Англійська преса з радістю писала, що це перший раз відбулося в історії Канади, що українці так гарно могли себе зарепрезентувати.

З неменшим успіхом виступало у Вінніпеґу 1928 року на арені Амфітеатру до 300 моїх учнів нараз, на яких дивилося до 3000 людей.

Крім таких масових виступів, я мав нагоду з трупою із невеликого числа танцюристів об’їхати більші й менші міста Західної Канади (провінції: Манітобу, Саскачеван і Альберту) й дати біля 70 виступів, які також мали художній успіх особливо серед українського фермерського населення.

Коли мені пощастило переїхати до Америки в 1928 році то і тут танок зробив величезну працю, в першій мірі між молоддю українського походження, яка перед тим встидалася сказати, що вона з українського роду, а що до строю, то не хотіла дивитися в сторону де він лежав, чи хто в ньому ходив. Однак по перших величавих виступах, які відбулися у великих містах Америки, молодь стала такою завзятою, що пішла тисячами до Школи Танків і навчилася і занесла його до Метрополитен Опери, до Білого Дому у Вашингтоні, на світові вистави в Чікаго і Нью-Йорку, а сотні, як не тисячі вистав з українськими танками не мало принесли користі, як товариствам чи організаціям, як матеріально так і морально. Через танок і тих танцюристів, мені пощастило започаткувати фільмову індустрію, видаючи перші звукові фільми “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм” і “Трагедія Карпатської України”, “Забутий Рідний Край”, “Марусю” і багато менших фільмів з того часу вже знято. (...)

Все це дає мені сміливість сказати, що український національний танок, як одна з кращих і моральних галузей нашого народного мистецтва, вповні заслуговує підтримки й пошани, особливо в наш вік, коли поширюється хвороба нездорових і неморальних танків, як “шімі”, “фокс-трот”, “чарльстон” та їм подібні. Наш же танок може служити добрим лікарством проти тих чужинецьких хвороб, бо він виховує нашу молодь в українському національному дусі, робить її здоровою, бадьорою, повною енергії й надії на світле майбутнє наше, а з ним і цілого Українського Народу. (...)

В українській літературі знаходяться назви різноманітних наших танків, які показуються як багата і розвинена була колись ця галузь народної творчості. Так наприклад, ми знаємо, що були такі танки: “Гопак, козак, козачок, Бондарівна, Гандзя, Роман, раки, Василиха, Тетяна, Забалкан, сучок, шевчик, Сидір, бички, перепілочка, ножиці, метелиця, коломийка, аркан, васильки, журавель, гречка, шумка, стриянка, талалайка, кривий танок, Санджарка, гуцулка, манджарка, гайдук, Микита, торбан, волошка, сторцак, швець”.

Мною зібрані й утворені танки: “Козачок подільський, Гопак колом з вільним солом, Гречаники, Коломийка сіянка, Великодня гаївка, Катерина-Херсонка, Метелиця в’юча, Гопак парубоцький, Танок Гонти, Журавель весільний, Чумак, Запорожський герць, Аркан коломийський, Чумачок, Гонивітер - коломийка, Танок Довбуша, Козак соло, Вільний Гуцул та балетні картини: “За Україну”, “Чумаки”, “Січ Отамана Сірка”, “Довбушева ніч”, “Великдень на Україні”, “Русалки” — фантастичний балет й інші.

Хоч як багато, здавалось би, перелічили ми назв наших танків, то все ж вони не обхоплюють всього танкового мистецтва, що має в собі Великий Український Народ. Багато танкового матеріалу вже пропало для нас, багато пропадає на марне й тепер.

Дуже бажано й потрібно, як найскоріше, збирати танкові матеріали серед нашого народу, щоби обробити його та витворити з його чудовий і бадьорий український танок та балет, котрий зайняв би почесне місце серед мистецтва українського народу й мистецтва інших культурних народів на славу Україні, як то зробила наша пісня під проводом Олександра Кошиця.

Тому звертаюсь до всіх, кому дорога ідея ушляхетнення й удосконалення українського народного танку, стати в захист його, збирати серед народу танкові матеріали та підтримувати його матеріально, щоб таким чином дати змогу витворити Український Національний Балет, котрий не уступав би першорядному європейському балетові!

А яка ж то буде краса, коли ми з’єднаємо нашу чудову пісню, багату й ніжну музику й гарячий танок! Нехай же кожний українець пам’ятає, що не повинно бути ні одного вечора, концерту, забави й т. п., де не був би представлений також український танок в правдивій його красі, яку він має.

Особливу увагу на це мусять звернути Учителі українських шкіл, щоби плекати при школі український танок для нашої молоді, починаючи навчати її своїх танків від діточок. Наша молодь — це майбутнє нашого народного життя! Даймо ж їй розумну, бадьору й моральну розвагу — наш національний танок, який цілком заслуговує на те, щоби ввести його в програму навчання при школах, поруч із рухавкою та співом. Нам потрібна свідома національно й сильна духом молодь!

Український танок допоможе нашій молоді стати такою! Наш танок зміцнить дух поневоленої української нації! А сильного духу нам так потрібно для виборення своєї Вільної й Щасливої Самостійної Соборної Української Держави! Тож дорогі Українці:

Плекайте Український Танок, пісню і музику й шануйте нашу народну ношу. (...)

Дата добавления: 2014-01-04