Суспільство як об’єкт філософського осмислення

ТЕМА: Соціальна філософія: людина і історичний процес.

План:

1. Суспільство як об’єкт філософського осмислення.

2. Природні умови суспільного буття. Історичні типи природокористування.

3. Демографічні чинники суспільного розвитку. Закон Мальтуса.

4. Матеріальні основи розвитку суспільства.

5. Соціальна структура суспільства.

6. Політична система суспільства.

Основні поняття і категорії: соціальна філософія, філософія історії, спосіб виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, соціальна революція, культура, цивілізація, соціокультурний розвиток, розвиток – прогрес – регрес, індекс людського розвитку.

Література:

1. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К., 2000.

2. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.

3. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. – Розділ І: „Фейербах” // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 3.

4. Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 13.

5. Павленко Ю. Історія світової цивілізацізації. – К., 2000.

6. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т.1, 2. – К., 1994.

7. Платонов С. После коммунизма. – М., 1991.

8. Современная западная социология. Словарь. – М., 1990.

9. Современная западная философия. Словарь. – М., 1991.

10. Социальная философия. Учебник. – Киев-Харьков, 2002.

11. Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. – К., 1996.

12. Тойнби А.Дж. Постижение истории. – М., 1993.

13. Філософія: Підручник / Бичко І.В. та інші. – К., 2001.

14. Філософія: підручник / С.П. Щерба, О.А. Заглада. – 7-е вид. – Житомир: «Полісся», 2011.

15. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К., 1999.

16. Філософська енциклопедія / Ін-т філософії НАН України. – К., 2002.

17. Философия: энциклопедический словарь. – М., 1997.

18. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993.

19. Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Розвиток філософських уявлень про суспільство.

v Чи не найпершу спробу розглянути суспільство як певну організацію людей робить Конфуцій. Його філософська система постає як чи не перша спроба знайти спосіб побудови справедливого суспільства.

v Загальною особливістю сприйняття суспільства у період Стародавнього Світу є ототожнення понять "суспільство" і "держава", а вся палітра соціальних стосунків зводилася до відносин у державі. Cуспільство ототожнювалось з державою. Згадати вчення Платона про державу: поділ населення на три верстви. Поведінка підлеглих є копією дії їх керівників, щоб мати авторитет, правляча еліта має виявляти стриманість у задоволенні своїх потреб. Тому в його ідеальній державі правлять знання і немає потреби в законах, хоча він визнає їх актом довіри. Попри ідеальність міркувань Платона, він не просто описує державу, а намагається віднайти з ній суттєве, загальні принципи, від яких залежить життєдіяльність людського суспільства.

v Аристотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла. Ідеальною державою для нього є "суспільство рівних, об'єднаних однією метою – досягти найкращого життя, наскільки це можливо". Аристотель вважає верховенство закону (конституційне правління) ознакою доброї держави. Він виходить з того, що конституційне правління здійснюється в інтересах усього народу, на відміну від правління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи правління в інтересах певного класу чи певної особистості. Таке правління є законним, оскільки здійснюється на основі обов'язкових постанов як для урядовців, так і для громадян. Не менш суттєвим є те, що демократичне правління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим відрізняється від деспотизму, який тримається лише на застосуванні сили.

v Така лінія розуміння суспільства була характерною і для філософії Середньовіччя, в період якого виникнення державної форми суспільного життя розглядалося як промисел Бога.

v Лише італійський мислитель Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.) вперше розглядає державу як частину соціуму, як один з його елементів, однак він не розглядає недержавних форм суспільного буття.

v Європейська філософська традиція (С. Оріховський (1513-1566), Т. Гоббс (1588-1679)) розглядає суспільство також як державну організацію людства, однак поява державної організації людства зумовлена суспільним договором. Ці філософи відходять від релігійного тлумачення природи державних стосунків.

v Вперше виділив соціальну думку як складову філософської культури Вольтер. Він розглядав суспільне життя не в межах однієї держави, а намагався показати зв'язок культур різних народів. Саме з цього часу соціологія – теорія соціального розвитку – виділяється з філософії. Проте деякий час соціальна думка зосереджувалася на поясненні процесів минулого, але помітного впливу на розвиток історичного процесу вона не мала. Власне Вольтеру належить і авторство у назві "Філософія історії".

v Першою справді впливовою соціальною теорією стала марксистська соціальна теорія. Головними її категоріями стали поняття "відчуження", "формації", "базису", "надбудови", "диктатури пролетаріату", "світової революції". За основу своєї суспільно-економічної формації К. Маркс взяв розгляд конкретного способу виробництва матеріальних благ. Спосіб виробництва складається з двох елементів: продуктивних сил та виробничих відносин. Продуктивні сили – єдність праці живої та праці уречевленої, що здійснюється у процесі виробництва. Живою працею постають люди зі своїми знаннями й навичками. Уречевлена праця – це праця попередніх поколінь, яка поділяється на знаряддя праці (об’єкти, створені людиною, які є посередником між людиною і предметом природи або культури); засоби праці – допоміжні об’єкти, без яких неможливе використання знарядь (транспорт, енергія, засоби зв’язку, приміщення…). Виробничі відносини – матеріальні, незалежні від свідомості та волі людини, відносини, що виникають між людьми в процесі виробництва. Саме виробничі відносини є базисом суспільства, а культура є надбудовою. Доречно зауважити, що втілення марксистської соціальної теорії відбулося двома шляхами: проект більшовицької радянської держави, і проект реформованої західноєвропейської соціал-демократії. Марксизм, значно реформований К. Каутським, а далі розвинутий Й. Берштейном, ліг в основу позитивних трансформацій спочатку у Швеції, а згодом і в інших західноєвропейських країнах.

v Макс Вебер (1864-1920 рр.) критикував марксистську теорію, обґрунтувавши теорію рівнозначності матеріальний і духовних факторів у соціальному житті. Більше того він схилявся якраз до переваги духовних факторів. Скажімо провідною силою розвитку капіталізму Вебер вважав релігію кальвінізму, що закликала до ощадливості й раціональності. Ідея раціональності у побудові суспільства зазнавала значної критики у ХХ ст.

v Однак ідея раціональності організації суспільства знаходить своє втілення у соціальній системі Т. Парсонса (1902-1979 рр.), котрий трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Суспільство є своєрідною системою координат дії для особистості, яка реалізує свої можливості в соціальній системі і в системі культури. Усі підсистеми суспільства є рівноцінними. Попри історичні обмеження та деяку однобічність, соціософська концепція Парсонса має одну фундаментальну ідею – людина, особистість – первинна, основна цінність; суспільство – лише спосіб реалізації людського; не людина для суспільства, а суспільство для людини, для особи, для реалізації її властивостей.

v Альтернативною щодо марксизму на Заході стала теорія стадій економічного росту Уолта Ростоу (нар. 1916 р.) У своїй праці "Стадії економічного росту" з підзаголовком "Некомуністичний маніфест" (1960 р.), в якій основою для визначення стадії розвитку автор керується рівнем розвитку промисловості, науки, техніки, нагромадження національного доходу. Ростоу виділяє 4 стадії: традиційне суспільство (ручні технології, виробництво на основі енергії людини-виробника); перехідне суспільство (машинні технології, людина – придаток машини); період злету (поява та розвиток автоматизованого виробництва, але зайнятість у матеріальному виробництві домінує); період зрілості (індустріальне суспільство, в якому зайнятість усе більше зміщується у сферу обслуговування); ера високого масового споживання (суспільство сучасного англо-америкаського типу).

Слід зауважити, що практично всі напрямки, котрі сформувалися щодо розуміння суспільства старалися обрати якийсь провідний фактор його становлення й функціонування. Виняток становить хіба що Т. Парсонс та його послідовники, які започаткували плюралістичний підхід до аналізу суспільства.

Поняття "суспільства".

Якщо на стадіоні зібралося сто тисяч людей, котрі прийшли на футбольне змагання? Чи можна назвати їх суспільством? Чи можна назвати суспільством плем’я з десяти тисяч людей? Буденна свідомість дає відповідь, що плем’я справді суспільство, оскільки є сукупністю відносин людей, а людей на стадіоні об’єднує лише тимчасовий інтерес до спортивного видовища.

ü Отже, соціум – це стосунки між людьми (свідомими соціалізованими істотами), котрі впродовж історичного розвитку сформували особливий характер взаємин.

ü У філософській, економічній та історичній літературі є щонайменше чотири різних значення: 1) окреме конкретне суспільство – наприклад суспільство стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної України, кожне з таких суспільств є не сукупністю людей, а системою соціальних відносин; 2) та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів; 3) сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому; 4) суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

ü Соціальні стосунки реалізується через діяльність людини. Поза людською діяльністю не може реалізуватись жодна сторона людської сутності.

ü Доречно зауважити, що біологічна сторона людини, до цього часу уникається соціальними філософами, що йде з християнської культури, де біологічне вважається гріховним. Власне для цієї сфери людина витрачає більшу частину своєї енергії і матеріальних благ. Над людством у кн. ХХ ст. постала загроза зникнення через екологічні й техногенні проблеми.

ü По суті людське життя обертається навколо двох начал: повноцінного біологічного функціонування; реалізації духовних потенцій та задоволення духовних потреб.

ü До суспільних відносин належать сфери – матеріальна – матеріальне виробництво, котрі поєднуються зі сферою духовного життя. На певному етапі соціального розвитку виникає потреба в політичній організації суспільства – соціально-політична сфера. Далі з’являються соціальні відносини, пов’язані з функціонуванням культури – духовна сфера. Це – виховання, освіту, творення культурних цінностей, їх освоєння, ретрансляція. Частину людських стосунків становлять стосунки у побуті – культурно-побутова сфера, організація відпочинку, вільного часу, розваг. Значну частину людських стосунків становлять стосунки у сім’ї. Отже, суспільство – це система людських стосунків, що виявляються у повсякденному бутті людей.

ü Кожна сфера людських стосунків не існує відокремлено. Економічні стосунки тією чи іншою мірою викликають до життя інші сфери відносин. У свою чергу політичні, духовні, культурні стосунки здійснюють зворотний вплив на економіку. Саме так через почергове домінування тих чи інших сфер відбувається розвиток суспільства, котре є системою, що самоорганізується.

У суспільстві постійно взаємодіють індивіди, малі й великі соціальні групи, соціальні прошарки, класи, культури, держави. Виходячи з вище сказаного можна навести таке визначення суспільства: суспільство – це унікальна складна динамічна система зв’язків індивіді, що є умовою та способом самореалізації людини як феномену.

Провідні соціально-філософські концепції суспільного розвитку

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Принципи кожного філософського напряму нерідко використовувалися для осягнення таємниць суспільства, розв'язання проблеми «людина-суспільство».

Чи не першими були щодо цього античні мислителі (Платон, Аристотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співжиття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були соціальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Щодо гармонійності людини як цілісності гармонійним мусить бути і суспільство-держава, що є, на думку ІІлатона, нічим іншим, як «великою людиною»: поділ населення на три верстви (класи): керманичі – філософи, що керують державою; стратеги – воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; виробники – землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб.

Беручи до уваги соціальну аксіому, що поведінка підлеглих є копією дії їх керівників, Платон дотримувався думки, що авторитет – основне знаряддя управління суспільством. А щоб мати авторитет, правляча еліта має мати стриманість у задоволенні своїх потреб. Тому в його ідеальній державі правлять знання і немає потреби в законах, хоча він визнає їх актом довіри. Попри ідеальність міркувань Платона, він не просто описує державу, а намагається віднайти з ній суттєве, загальні принципи, від яких залежить життєдіяльність людського суспільства.

Аристотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива, як неможлива жива рука, відокремлена від тіла. Ідеальною державою для нього є «суспільство рівних, об'єднаних однією метою – досягти найкращого життя, наскільки це можливо». Аристотель вважає верховенство закону (конституційне правління) ознакою доброї держави. Він виходить з того, що конституційне правління здійснюється в інтересах усього народу, на відміну від правління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи правління в інтересах певного класу чи певної особистості. Таке правління є законним, оскільки здійснюється на основі обов'язкових постанов як для урядовців, так і для громадян. Не менш суттєвим є те, що демократичне правління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим відрізняється від деспотизму, який тримається лише на застосуванні сили.

Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність. Не лише людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне «суспільство» – «державу богів і людей». Тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності було названо «соціальним універсалізмом».

В античній філософії побутували й інші точки зору. Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об'єдналися в суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов'язки, особливо ті, що стосувалися безпеки, і затвердивши правила стосунків між собою. Щось подібне наявне в Лукреція Кара, де всі форми суспільного життя, його політичні та соціальні інститути, наука й мистецтво розглядаються як такі, що виникли без втручання будь-якого розуму, крім людського. Людина, за Епікуром, не має інстинктивного нахилу до створення суспільства, як не має і будь-якого іншого імпульсу, крім неухильного прагнення особистого щастя, що досягається шляхом розумної угоди про єдність у протистоянні злу. Досвід і більш-менш розумна адаптація до природних умов сприяли розвитку інститутів і законів організованого суспільства. Суспільство, на його думку, постає результатом свідомої угоди між окремими людьми про устрій їх спільного життя, що має полегшити стосунки між ними і створити взаємну безпеку. Подібна інтерпретація суспільства на суто раціональних засадах одержала назву «соціальний атомізм». Відтоді обидва узагальнюючі погляди на суспільство – соціальний універсалізм і соціальний атомізм – пронизують всю історію соціально-філософської думки.

В епоху домінування середньовічного християнського світогляду – соціальний універсалізм. Суспільство ототожнювалось з «тілом Христа».

Однак уже в XVII-XVIII ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Так, Локк, виводячи суспільство зі згоди його громадян, писав, що суспільство – втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що міг, бути укладеним, між індивідами.

Т. Гоббс: суспільство, що постає для спільного життя цих істот, – плід їх спільної дії і взаємного реагування. А умова тривкого єднання між ними – не справедливість і чесний розподіл чи якісь моральні Ідеали, а певний тип поведінки. Оскільки людська поведінка, на думку Гоббса, мотивується особистою корисливістю, то суспільство слід розглядати як засіб її задоволення. Звідси і твердження про суспільство як «штучне» утворення, як мету групових прагнень через те, що люди вважають його особисто вигідним для обміну товарами і послугами. Подібне уявлення про суспільство переважало у XVIII ст. Але вже у XIX ст. після важкого досвіду французької революції і краху раціоналістичного індивідуалізму знову відроджуються ідеї соціального універсалізму, щоправда, у складнішій інтерпретації. Ними опікувались філософи Жозеф де Местр (1753—1821), Луї де Бональд (1754—1840), пізніше Огюст Конт, який у своїй «Соціології» знову висунув окреслене ще Б. Паскалем уявлення про людство як єдину Людину.

У Великобританії над цими проблемами працював Едмунд Берк (1729-1797), який хоч і визнавав, що суспільство є наслідком певного договору, стверджував, що воно не повинно розглядатись як щось не краще за партнерську угоду в торгівлі перцем та кавою або за інший нікчемний клопіт, який постає тимчасовим інтересом, що розривається примхливою волею сторін. Його потрібно розглядати зовсім по-іншому, оскільки воно не є партнерством у тих аспектах, які підпорядковуються тільки грубо тваринному існуванню, природа якого тимчасова і тлінна. Всяка угода в конкретній державі – це тільки одне положення у великому первісному договорі вічного суспільства, де взаємопов'язуються нижчі й вищі природи, єднаються видимий і невидимий світи відповідно до незмінної домовленості, освяченої незламною клятвою, яка утримує всі природи (фізичні й моральні) в призначених їм місцях. У цьому судженні Берка простежуються відсутність чіткого розмежування між суспільством у широкому розумінні слова і державою, водночас започатковуються уявлення про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним об'єктивним чинником.

У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса – спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності. «Держава, – писав Гегель, – це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу». Вона є абсолютною раціональністю, божеством, вічним і необхідним буттям духу, ходою Господа в світі, створюючи громадянське суспільство для досягнення своїх цілей. Якщо замість Світового Духа Гегеля уявити продуктивні сили Маркса, наслідок буде подібним. В обох випадках суспільство поставало більш системною силою, ніж спільнотою осіб, а його історія – розвитком інституцій, що належать до спільноти як до колективної цілісності. Ці сили, як і спільнота, до якої вони належать, осмислюються як такі, що залежать від тенденції, притаманної їх природі.

Соціологи, передусім англієць Джон-Стюарт Мілль (1806-18 73) і особливо Герберт Спенсер, продовжували роз­вивати «універсальну» теорію суспільства. Спенсер розгля­дав суспільство як природний організм, використовував ево­люцію для реконструкції системи натурального суспільст­во п природними межами між економікою та політикою. Природа у його вченні розглядається по прямій лінії – від анергії до життя, від життя – до розуму, від розуму – до «суспільства, від суспільства – до цивілізацій. У Спенсера ця надія ніби опиралася на вста­новлений факт органічної еволюції, оскільки моральне вдо­сконалення розглядала як розширення біологічної концепції, а соціальний добробут прирівнювала до виживання найпристосованіших.

Соціокультурологія

Становлення соціології як науки пов'язане з іменами О. Конта, Е. Дюркгейма, М. Ковалевського, М. Вебера та П. Сорокіна. Французький філософ О.Конт (1798- 1857) був співробітником та секретарем відомого утопіста Сен-Сімона. Зневірившись у поглядах «патрона», О. Конт дійшов висновку про неможливість і недоцільність революційної зміни буржуазного суспільного ладу. Капіталізм завершує еволюцію історії людства, створює можливості для налагодження, утвердження суспільної гармонії. Для цього потрібна нова релігія, в якості якої може виступати культ абстрактної людини як вищої істоти. Обґрунтуванням нової релігії й повинна зайнятися позитивна філософія – соціологія, що відмежовується від метафізичних та ідеологічних настанов, зумовлених інтересами тих чи інших соціальних верств суспільства. «Курс позитивної філософії» О. Конта викликав суперечливе ставлення дослідників. Проте саме він зумовив розвиток специфічної лінії в галузі соціальної філософії, яка дістала назву соціологічної.

Від О.Конта пішла плеяда відомих теоретиків-соціологів, один із них – професор Сорбонни Еміль Дюркгейм (1858-1917) – автор творів «Про розподіл суспільної праці», 1893р.; «Метод соціології», 1895р.; «Елементарні форми релігійного життя», 1912р. Е. Дюркгейм вважав, що соціологія має вивчати суспільство як духовну реальність, закони якої відмінні від законів індивідуальної психіки. Всяке суспільство засноване на певних уявленнях, що мають загальний характер. Вчений має справу з колективними уявленнями (право, мораль, релігія, почуття, звички), що нав'язуються людині та її свідомості соціальним середовищем. Для гармонії потрібна солідарність, яка базується в історії на розподілі праці. Саме тому в капіталістичному світі гармонія можлива на солідарності як гармонійному поділі праці. Теоретично це має забезпечити соціологія.

Подібні ж думки висловлював російський історик та соціолог М.М. Ковалевський (1851-1916) у працях: «Громадське землеволодіння», 1879р.; «Еконо­мічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства», 1898-1903рр.; «Сучасні соціології», 1905р.; «Соціологія», 1910р. Прогрес суспільства, за М. Ковалевським, можна забезпечити лише на підставі солідарності основних класів суспільства. Вона ґрунтується на багатьох чинниках (економічних, політичних, соціальних), серед яких не можна виділити провідні й визначальні. Історик-соціолог має задовольнятися констатацією фактів, виявом їх взаємозв'язків та взаємозумовлень. М. Ковалевський – противник революційних перетворень суспільства. Він намагався примирити різні політичні та державні сили, ратував за злагоду й стабільність як основні домінанти прогресивного суспільного розвитку.

Трохи осторонь стоїть видатний теоретик соціологічної думки німецький соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920). Його погляди формувались під впливом неокантіанства. Разом з Г. Ріккертом та В. Дільтеєм М. Вебер розробив оригінальну теорію «ідеальних типів», смисл якої – в конструюванні певних ідеальних схем, що дозволяють упорядкувати емпіричний матеріал, який добувається конкретними дослідженнями та життєвими враженнями вченого. За М.Вебером, «ідеальний тип» не відтворює дійсність, а є лише інструментом, за допомогою якого можна систематизувати й зрозуміти одиничні факти. М. Вебер знав, але не поділяв соціально-філософську доктрину марксизму. Більше того, його концепція «ідеальних типів» спрямована саме проти марксистського вчення про суспільно-економічні формації. У працях «Національна держава і народногосподарська політика», 1895р., «Протестантська етика і дух капіталізму», 1905р., «Господарство і суспільство», 1921р., та ін. М.Вебер обґрунтовує ідею розумної організації сучасної йому європейської культури, що, на його думку, становила головну рису тогочасного капіталізму. Капіталізм, підкреслює вчений, є найраціональнішим типом господарювання, найсприятливішою формою узгодження різноманітних, навіть протилежних інтересів соціальних класів і груп. Головний конфлікт політичного життя виникає між політичними партіями та бюрократичним апаратом, чиновництвом. М. Вебер заперечував можливість перемоги соціалістичної революції, провадив ідею про всесилля бюрократії. Майбутнє суспільство буде суспільством бюрократії, а не диктатури пролетаріату.

Як би там не було, але соціально-філософські пошуки в межах сучасної соціології тривають. Дещо умовно можна виділити такі основні напрями:

емпірична соціологія (Дж. Ландберг, Р. Додж, Е. Мейо – США) вивчає суспільство через пізнання окремих явищ засобами конкретно-соціологічного аналізу. Засновниками цього напряму вважають таких відомих соціологів, як У. Томас та Ф. Знанецький, які в 20-х роках ХХ ст. проаналізували життя 28 емігрантських сімей в Америці. Соціологи використали документи, листи, анкети, автобіографії, широко застосували кількісні методи аналізу. Дослідження набуло широкого визнання й популярності, на підставі чого сформувалась думка, що соціологія має вивчати поведінку людей за допомогою лише кількісних методів, як в природознавстві. Емпірична соціологія в середині 40-х – на початку 50-х років ХХст. змушена була поступитися місцем більш фундаментальному напряму, який дістав назву структурно-функціонального аналізу;

структурно-функціоиальний аналіз (Т. Парсонс, С. Ліпсет, Г. Беккер, Р. Дарендорф, Т. Ботомор). Передтечією цього напряму вважають соціологію Редкліф-Брауна та Малиновського. Суспільство трактується в ньому як соціальна система, функції якої зумовлені єдністю структурних підрозділів на засадах системи цінностей. Соціальні цінності, культура цементують суспільство, забезпечують його стабільність. Ідея стабільності – провідна в структурному функціоналізмі. Саме тому ця теорія довгий час була офіційною теоретичною доктриною суспільного розвитку капіталізму;

соціологія середнього рівня (Р. Мертон, К. Девіс, Т. Леві) сформувалась як підрозділ структурно-функціонального підходу до аналізу суспільства. Головна мета цього напряму – детально проаналізувати головні сфери суспільства як цілісної системи, зокрема поведінку людини, що виконує певні соціальні ролі.

Поряд з соціологічним напрямом соціальної філософії виникло ще одне специфічне явище суспільної думки-культурологічне. Воно органічно впліталось у соціологічні роздуми, філософські пошуки і разом з тим викристалізовувало власний предмет дослідження – культуру як особливу реальність, проникнення в сутність якої придасть новий імпульс поясненням суперечностей сучасного світу, обґрунтуванню головних шляхів їх подолання.

Культурологічні моделі соціуму

Зародження та розвиток культурологічного погляду на суспільство пов'язаний з іменами таких відомих мислителів, як М. Данилевський (1822-1885), О. Шпенглер (1880-1936), П. Сорокін (1889-1968), А. Тойнбі (1889-1975). На думку культурологів, історія розвитку цивілізації може бути адекватно представленою лише у вигляді різноманітних культурно-історичних типів, що взаємодіють, мають специфічні та спільні характеристики й закономірності розвитку. Будь-який інший погляд на суспільство, наприклад, як на загальнолюдську цілісність, вважали культурологи, не витримує наукової критики і має поступитись культурно-типологічному аналізу соціуму як більш продуктивному і евристичному. Основи сучасної культурології були закладені російським філософом-слов'янофілом М. Данилевським у фундаментальній праці «Росія і Європа» (1869р.).

Ім'я М.Данилевського вітчизняному читачеві майже невідоме. Власне, вся культурологічна традиція довгий час залишалась «непрочитаною книгою», «зачарованою красунею» вітчизняної філософії пожовтневого періоду. Книги культурологів не видавались. Філософські курси за їх проблематикою не читались. Спеціальних розділів, присвячених аналізу теоретичних надбань культурологічного профілю, в підручниках та посібниках з філософії немає. За останні роки ситуація змінилась на краще. У 1991р. була опублікована книга М.Данилевського «Росія і Європа», пізніше – П.Сорокіна «Людина. Цивілізація. Суспільство», а згодом – фундаментальна праця А.Тойнбі «Дослідження історії».

ü М. Данилевський народився в генеральській сім'ї, виховувався в Царсько-сільському ліцеї, навчався в Петербурзькому університеті і мав всі підстави до блискучої кар'єри. Проте юнака приваблювала філософія. Познайомившись з працями Ш.Фур'є, він приєднався до групи Петрашевського, за що відсидів сто днів у Петропавловській фортеці, доки не довів, що вчення великого французького соціаліста-утопіста він трактує не в революційному, а в економічному розумінні. Арешт зламав кар'єру М.Данилевського, та не зруйнував проникливий розум.

ü «Людство» є поняттям абстрактним. Існує не людство, а культурно-історичні типи цивілізації – єгипетський, китайський, ассиро-вавилонсько-фінікійський, єврейський, грецький, римський та ін. Кожен з них по-своєму відтворює ідею людини та людяності, цивілізації та цивілізованості зі своїми особливостями й специфічними методами. Ідею вселюдськості може відбити лише сукупність культурно-історичних типів.

ü Історія розвитку цивілізації – це постійна заміна культурно-історичних ти­пів. Кожен народ створює власний унікальний тип культури. І хоч вони взаємодіють, постійно обмінюються надбаннями, проте їх унікальність не тільки не знищується, а й міцніє. Так, на думку М.Данилевського, єврейська культура позначена так званою релігійною ґрунтовністю, грецька – художньою, римська – політично-правовою, романо-германська – науковою та індустріальною. Це –- так звані одно- та двохосновні культурно-історичні типи.

ü Слов'янський тип, якому, за прогнозом М.Данилевського, належить майбутнє, матиме чотирьохосновну природу. Він успадкує надбання минулих культур і постане у вигляді синтезу таких характерних рис, як релігійність, науковість, творчість у мистецтві, технології та індустрії; політичність; економічна обгрунтованість та общинність. Філософ прогнозував розклад європейського співжиття, конфлікт між романо-германським і слов'янським типами культур і створення всеслов'янського союзу зі столицею в Константинополі тощо.

Ці ідеї підхопив і збагатив відомий німецький філософ і культуролог, історик і публіцист, представник філософії життя О. Шпенглер. Друге десятиріччя XX ст. позначене новим злетом культурологічної проблематики. Інтелектуальний потенціал людства збагатився працею О. Шпенглера «Присмерк Європи». Освальд Шпенглер (1880-1936) здобув блискучу освіту. Він вільно володів як природничонауковим, так і гуманітарно-філософським знанням. Працюючи вчителем математики й історії, він наполегливо вивчав філософію, особливо захоплювався філософією Ф. Ніцше. Розуміючи його по-своєму, О.Шпенглер заперечував фальсифікації його вчення ідеологами нацизму і відмовився співробітничати з ними, за що зазнав гонінь з боку тогочасних урядових структур. Не доведено генетичний зв'язок О. Шпенглера з творчістю М.Данилевського. Найімовірніше, до побудови аналогічної моделі соціальності М.Данилевського О.Шпенглер прийшов самостійно й незалежно від «Росії і Європи», яку було перекладено на німецьку лише в 1920р., хоча, звичайно, він міг ознайомитися з ідеями твору М.Данилевського і з інших джерел:

§ Культурологічна модель соціуму О.Шпенглера суперечлива, багато в чому незрозуміла, але надзвичайно цікава. Його головна праця «Присмерк Європи» буквально перевернула європейську самосвідомість першої половини ХХ ст., зумовила бурхливе поширення методології культурологічного аналізу в філософських, соціологічних, історичних та літературних дослідженнях.

§ Культура, за О. Шпенглером, виникає із потягу до «космічності», до культивування такту й ритму. Вона охоплює всі надбання народу: від філософії й літератури до фінансових операцій і ведення війни. Кожен народ створює унікальну культуру, яка має «душу», внутрішню єдність усіх елементів і відокремлена від інших культур як своєрідних «організмів», що послідовно проходять стадії зародження, розвитку, злету й падіння.

§ За О. Шпенглером, існує сім таких культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, «аполлонівська» (греко-римська), «фаустівська» (західноєвропейська) і культура майя. Як свідчить філософ, очікується народження й зліт ще одного типу культури – «російсько-сибірської».

§ Кожен тип культури мав свій строк існування, що визначається внутрішніми особливостями її організації. Цей строк – приблизно тисячоліття. Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію, яка, на думку О.Шпенглера, постає у вигляді «мертвого простору» інтелекту, поля загасання культури. Західноєвропейська культура вступила в стадію занепаду, закосніння. Проявами кризи є поширення механічної праці, заміна «мистецтва» «спортом», накопичення техніко-технологічного потенціалу, а головне – домінація «масовізованої особистості», соціальною базою якої є пролетаріат.

Теоретично близьку до концепції О.Шпенглера філософію історії як розвитку й занепаду своєрідних типів культур обґрунтовував і пропагував англійський історик і соціолог, професор Лондонського університету, один з керівників Королівського інституту міжнародних відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975). Всесвітнє визнання вченому принесла його фундаментальна праця «Дослідження історії» що була опублікована окремими томами у 1934-1961рр.:

Ø Як і його попередники, М.Данилевський та О.Шпенглер, А. Тойнбі заперечує єдність історії людства, водночас обстоює думку про існування своєрідних замкнених (локальних) цивілізацій. В ранніх творах А.Тойнбі налічується 21 «локальна цивілізація». Пізніше вчений узагальнив їх, скоротивши перелік цивілізацій до 13.

Ø Кожна цивілізація проходить стадії виникнення, зростання, надло­му й розкладу, після чого гине, поступаючись місцем іншій. На основі глибокого аналізу історичного матеріалу А.Тойнбі намагається вивести закономірності історичної зміни цивілізацій, спрогнозувати майбутнє людства. ХХ ст. позначене існуванням п'яти головних цивілізацій: китайської, індійської, ісламської, російської і західної.

Ø Рушійною силою їх розвитку виступає творча меншість, носій своєрідного життєвого пориву, що органічно відповідає попиту часу, залучає до процесу культурно-історичної творчості інертну більшість. З часом творча еліта вичерпує свій життєвий потенціал, перетворюється на пануючу меншість, що нав'язує волю масам вже не авторитетом, як раніше, а силою. Суперечність, що виникає, руйнує цивілізацію, готує грунт для нового культурно-історичного повороту.

Як бачимо, представники так званого культурологічного напряму соціальної філософії (окрім згаданих мислителів, сюди слід віднести й таких теоретиків, як П. Сорокін, А. Моль, К. Леві-Стросс, Г. Зіммель, Е. Кассірер та ін.) репрезентують погляд на суспільство, що виходить за межі існуючих традиційних підходів. Цей погляд потребує скрупульозного вивчення. Здобуті в його межах теоретичні надбання мають не лише оригінально-суб'єктивний, а й загальнонауковий характер. Вони збагачують соціально-філософський аналіз історичного процесу, допомагають зрозуміти його особливості, що не охоплюють традиційні підходи.

Соціальна філософія технократизму

Викладене стосується також ще одного напряму сучасної соціальної філософії – технократизму, що виник у середині ХХ ст. як відповідь на потребу переосмислення життєвих реалій у зв'язку з бурхливим розвитком науки, техніки, технології, виробництва. Основи філософії сучасного технократизму закладені працями таких відомих мислителів, як М. Бердяєв, М. Хайдеггер, К. Ясперс, хоч народження її відносять до праць німецьких вчених І.Бекмана «Керівництво з технології», 1777р. та Е.Каппа «Головні риси філософії техніки», 1877р. Серед сучасних теоретиків технократизму вирізняються постаті Д. Белла, О. Тоффлера, З. Бжезинського. Від «технологічного детермінізму» Т.Веблена, Е.Бернштейна та К.Каутського через соціальну філософію техніки М.Бердяєва, М.Хайдеггера і К.Ясперса до сучасного постіндустріалізму Д.Белла, Дж.Гелбрейна, О.Тоффлера й З.Бжезинського – такий шлях подолав технократизм.

· Основні сюжети лінії філософії технократизму концентруються навколо ідеї про роль техніки, технічного прогресу, машин і технологій у суспільних змінах сучасної доби. Сучасний технократизм відмовився від однозначного захоплення технічно-технологічним чинником, притаманним його попередникам. Він наполегливо, хоч і не завжди послідовно, обстоює погляд на суспільство як систему взаємодіючих чинників – техніки й технології, соціальної структури й політики, цінностей і культури, динаміки потреб тощо.

· Одним із перших серед всесвітньовідомих філософів середини ХХ ст. обґрунтовані міркування з цього приводу виклав М.Бердяєв. До проблеми «людина і машина» філософ звертається неодноразово. Першою спробою осягнення феномену техніки стала праця М. Бердяєва «Дух і машина», 1915р. Автор розглядає техніку як чинник, що розкріпачує дух людини, звільняє його від «тягаря матеріальності». Російська свідомість, на думку М.Бердяєва, має відмовитись від народницько-слов'янофільської утопічної свідомості й «мужньо перейти до складного розвитку і до машини».

· Згодом, у 20-х роках, коли про вирішальну роль техніки в житті суспільства говорили майже всі освічені люди (ідеологи технократичних утопій та їхні опоненти, футуристи й пролеткультівці, художники революційного авангарду й молоді слухачі бердяєвської «Вільної академії духовної культури»), М.Бердяєв несподівано переглядає свою оцінку ролі машини в житті суспільства. Він вва­жає, що машина підкорила людині не тільки сили природи, а й саму людину; машина не тільки у чомусь звільняє, але й по-новому закабаляє людину.

· Пізніше було надруковано статтю М. Бердяєва «Людина і машина» (Париж, 1933), де техніка розглядається як остання любов людини, як чудо і водночас як засіб, а не мета людського існування. Техніка має підпорядковуватися «духу». Не може бути технічних цілей життя, можуть бути лише технічні засоби, «цілі життя завжди містяться в іншій сфері – в сфері духу».

· Техніка необхідна людині, яка за своєю природою є творчою істотою. Разом з тим техніка «повстає проти людини». Людина неспроможна оволодіти створеною нею технікою, яка виривається з-під влади людини і «хоче, щоб людина була її образом і подобою». Проте це принципово неможливо. Людина, підкреслює М.Бердяєв, не може уподібнитися машині, бо вона створена «за образом и подобою Бога»! Техніка ніколи не зможе «машинізувати» людину, захопити її повністю. В людині завжди зали­шиться ірраціональне начало.

Роздуми щодо ролі техніки в житті суспільства й людини розвивають відомі філософи-екзистенціалісти М. Хайдеггер (1889-1976) і К. Ясперс (1883-1969). Деякі бердяєвські тези вони сприймають і поглиблюють, інші – заперечують:

Ø М.Хайдеггер, як і М.Бердяєв, пориває з традиційною (Гете – Шпенглер) європейською захопленістю технікою й показує парадоксальні наслідки технізації життя. Німецький філософ відкидає уявлення про те, що техніка є засобом в руках людини. Навпаки, саме «людина», на думку Хайдеггера, віддана техніці, зажадана нею. Техніка підкоряє людину. Проте загроза для людини походить не від техніки як такої, а лише від нерозуміння її суті. Тому важливо знайти «надтехнічне» обґрунтування техніки, виявити її істинну перспективу в історії загальнолюдської культури.

Ø К. Ясперс, як і його співвітчизник М. Хайдеггер, розглядає техніку як принципово новий чинник світової історії. Саме техніка перетворює все, що людина набула протягом тисячоліть. Під впливом техніки посилюється соціальний динамізм. У техніці – головне джерело майбутнього.

Ø Оптимізм К.Ясперса щодо технічного розвитку цивілізації підхопили соціальні філософи більш пізнього періоду: О. Тоффлер, Д. Белл, З. Бжезинський, проте попередження М.Бердяєва щодо можливості «повстання техніки» проти людини також не лишилось поза увагою західних теоретиків-технократів. Більше того, французький філософ Ж. Еллюль (н. 1912 р.) зробив його лейтмотивом власних технократичних роздумів. Він показав техніку як найзагрозливіший вид детермінізму. Техніка, на думку Ж. Еллюля, перетворює засоби на ціль, стандартизує поведінку та мислення людини, робить її об'єктом «калькуляції і маніпуляції». Вчений негативно оцінює науково-технічний процес, обґрунтовує тезу про мож­ливість поліваріантного розвитку суспільства.

Ø Сучасна «технократична хвиля» на Заході складається з розмаїття підходів, схем, концепцій. Різноманітні концепції поділяються на два напрями: а) оптимістичні (Д.Белл, Р.Дарендорф, О.Тоффлер), які пов'язують вирішення всіх соціально-економічних, політичних проблем суспільного розвитку з ростом технічного потенціалу суспільства; б) песимістичні (Ж. Еллюль, Л. Мемфорд), що вбачають у техніці загрозу для цивілізації й закликають обмежувати її зростання, радять повернутися обличчям до природи.

Історію творять люди, а не машини. Разом з тим, людина досягає свободи, не ігноруючи роль техніки, а розумно використовуючи її, створюючи суспільство, вільне від всіх форм відчуження, в тому числі й відчуження машин. Машинний фетишизм не повинен заступати машинами людину і її суспільні відносини. Майбутнє належить людям, що володіють машинами такою ж мірою, як і власними суспільними відносинами. Суб'єктивний чинник історичного процесу, як і його об'єктивна складова, є могутнім чинником розвитку.

Фрейдизм і неофрейдизм про соціум

Принципово іншу від філософів-технократів спробу повернення людству втраченого сенсу існування в промислово прогресуючому суспільстві за умов відчуження і культурної дисгармонії зробив ще один видатний представник соціальної філософії ХХст. – австрійський невропатолог, психіатр, психолог, професор Віденського університету, засновник системи психоаналізу З. Фрейд. Фрейдіанську лінію філософських роздумів про сутність соціального, місце й роль його індивідуальних носіїв та стосунків між ними розвивали такі відомі послідовники, як А. Адлер і К. Юнг, О. Ранк і Е. Фромм. Г. Салліван і К. Харні.:

ü Фрейдизм постає як досить впливова течія соціальної філософії ХХст., що потребує скрупульозного вивчення. З. Фрейд здійснив своєрідний переворот у науці: він показав глибинну роль неусвідомлених особистістю прагнень, потягів, бажань, що обумовлюють її поведінку й діяльність попри всі вимоги раціональності та норми культури. У 1900р. з'явилась книга З.Фрейда «Тлумачення снів», «Психопатологія буденного життя», 1901р., «Три нариси з теорії сексуальності», 1905р., «Тотем і табу», 1913р.; «Я і ВОНО», 1923р., та ін. Лише у 1909р. до З.Фрейда приходить визнання, це сталося після поїздки до США, де його лекції прослухали багато вчених, відомих діячів науки й культури.

ü Нас цікавить його соціальне вчення. В ньому З.Фрейд виходить з засновку про те, що свідомість людини підпорядкована її підсвідомості, змістом якої є лібідо – статевий потяг, глибинно-підсвідома психологічна енергія індивіда, що коріниться в сексуальному інстинкті. Свідомість виникає із конфлікту між лібідо й соціальним середовищем – природно-предметним і духовно-нормативним світом культури суспільства. Цей конфлікт, вважає З.Фрейд, розпочинається ще з раннього дитинства. Він наперед визначає долю людини і в певних випадках може довести її до неврозу або душевного захворювання.

ü Лібідо є першим і головним спонукальним мотивом діяльності людини. Він може виявлятися як в соціально-сприйнятній, так і в соціально-конфліктній формі: лібідо наштовхується на систему вимог, заборон, настанов культури, конфліктує з ними і без відповідної властивості людини – сублімації (трактованої З.Фрейдом як механізм психологічного захисту, що знімає напругу в ситуації конфлікту) – може привести людину і суспільство до тяжкого психологічного стану, не виключаючи й руйнацію психологічних структур.

ü Другим спонукальним мотивом діяльності є специфічний потяг людини до смерті, до знищення себе або інших – вихідна агресивність, закладена, на думку З.Фрейда, в природі людини біологічною спонукою. Потяг до смерті – танатос – призводить до наслідків, аналогічних лібідо. Від руйнації людину можуть врятувати лише захисні механізми – витіснення, раціоналізація, регресії, сублімація тощо. У цьому зв'язку завдання суспільства полягає у формуванні й вдосконаленні таких механізмів, бо лише вони забезпечують переміщення «забороненої сексуальної (і агресивної) енергії» на несексуальні (і незлочинні) об'єкти, розрядження її у вигляді діяльності, прийнятної для індивіда й суспільства.

ü Як бачимо, 3.Фрейд спробував осягти соціальність зовсім з іншого, ніж його попередники, боку: з боку обумовленості її притаманними людині біопсихологічними спонуками – лібідо та танатос. Цю спробу не слід відкидати як несуттєву чи хибну. Адже і сексуальний потяг, і пристрасті агресивності чи любові у житті особистості та суспільства відіграють далеко не останню роль. Через палке кохання чи нерозділену пристрасть траплялись важкі психологічні травми, коїлись злочини, велись криваві й затяжні війни, ламались людські долі. Більше того, нерідко саме через чиюсь пристрасть історія здійснювала несподіваний поворот, що докорінно змінював спосіб життя того чи іншого народу, його соціальність і культуру. І все це відбувалось всупереч економічним, політичним і соціокультурним чинникам! А яких творчих висот сягає людина, окрилена палким коханням і щирою відданістю, або відторгнута ними? Отже, ці чинники є також життєвими й важливими, суттєвими й дійовими, як і ті, про які йшлося у марксизмі чи екзистенціалізмі, філософії життя чи герменевтиці.

ü Інша справа, що детермінуючу роль біопсихологічних (як вроджених, так і набутих) чинниківне слід перебільшувати. Вони саме такі, як і інші складові людського життя. З.Фрейд обґрунтував їх роль у соціумі – в цьому полягає заслуга вченого, бо до нього на ці чинники теоретики не звертали належної уваги –- і абсолютизував її, у чому ми вбачаємо суттєву ваду й історичну обмеженість його вчення.

o Послідовники З.Фрейда добре розуміли як позитивний зміст, так і обмеженість його вчення у зв'язку з «перебільшенням повноважень» сексуальності. Так, австрійський психолог і психіатр, засновник так званої індивідуальної психології Альфред Адлер (1870-1937), що свого часу входив до складу гуртка З.Фрейда і захоплювався його ідеями, критикував знаменитого психіатра за перебільшення ролі сексуального і підсвідомого в детермінації поведінки людей. Індивідуальний потяг (в тому числі й сексуальний), на думку А. Адлера, має не лише біологічну (асоціальну) обумовленість; як вважав З.Фрейд, а швидше – соціальну.

o Подібну ж вихідну позицію обстоював і швейцарський психолог, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961).

o Популяризуючи З.Фрейда, К.Юнг водночас виношував зерна власної філософсько-психологічної концепції. її наріжним каменем стала трактовка підсвідомого не тільки як суб'єктивного й індивідуального, витісненого за межі свідомості, за З.Фрейдом, а й як колективного і безособового психічного, коріння якого сягає в глибинні шари архаїчних культур. Колективне підсвідоме (К.Юнг назвав його архетипом) є підсумком життя роду. Воно притаманне всім людям, успадкову­ється й постає як засади, на яких виростає індивідуальна психіка. Архетипічні образи, за К.Юнгом, завжди супроводжують людину. Вони є джерелами міфології, релігії, мистецтва, культури і через них впливають на організацію життя й побуту народу. Колективне підсвідоме втручається в життя. Часом це веде до колективних психозів, масових рухів, війн, що докорінно змінюють вигляд соціуму, плин і спрямованість історичного процесу.

o Трансформацію в бік більш виваженого розуміння соціальних і обмеження біопсихологічних (сексуальних) чинників фрейдизм зазнав і в працях американських вчених, найвизначнішим серед яких був німецько-американський філософ і соціолог, психолог і культуролог Еріх Фромм (1900-1980). Він переглядає біологізм З.Фрейда, вносить суттєві корективи в символіку підсвідомого, зміщує акценти у розумінні конфліктних ситуацій з пригніченої сексуальності на її соціокультурну детермінацію. Е.Фромм вводить поняття соціального характеру як зв’язуючого ланцюга між психікою індивіда й соціальною структурою суспільства. Ліквідація життєвих конфліктів і соціального відчуження обумовлена соціокультурними, а не лише індивідуально-психологічними чинниками. Разом з тим він підкреслює роль психофізичного виховання індивідів методами гуманістичної етики й управління, поширення психодуховних орієнтацій як найефективнішого засобу соціальної стабілізації системи.

o Найвищою гуманістичною цінністю Е.Фромм вважає властивість любити, бо любов, в його розумінні, є критерієм буття і відповіддю на питання про сенс людського існування. Опановуючи мистецтво любові, людина поступово змінює життєві орієнтації та характер, трансформує їх у бік альтруїзму, гуманізму, людяності.

Релігійно-філософське бачення соціуму

Серед філософів, вчення яких традиційно позначаються як «релігійна містика», вирізняються імена В. Соловйова, М. Бердяєва, Л. Шестова, П. Флоренського, М. Лоського, Тейяр де Шардена та Х. Ортеги-і-Гассета. Кожен із цих вчених є своєрідною «філософською брилою», постає як оригінально мислячий філософ і до зазначеного напряму може бути віднесений лише умовно, бо не тільки виходить за його межі, а й встановлює «свої межі» в інших фундаментальних напрямах соціальної філософії XX ст.:

§ Релігійно-містична лінія соціальної філософії має давню й глибоку традицію, її корені сягають давньоіндійської і давньокитайської культур, проходять через античність і середньовіччя, нову і новітню історію розвитку європейської цивілізації.

§ Безпосереднім фундатором цього напряму соціально-філософського бачення історії слід вважати російського релігійного філософа, поета, публіциста і критика Володимира Соловйова (1853-1900). Він спробував об'єднати у «великому синтезі» християнський платонізм, німецький класичний ідеалізм (головним чином Ф.Шеллінга) і науковий емпіризм. В.Соловйов здобув фундаментальну освіту в Московському університеті та Московській духовній академії. Прекрасно володів природничо-науковими, історичними, філологічними, філософськими та релігійними знаннями, вивчав індійську філософію та культуру в Британському музеї (Лондон), був обізнаний з життям різних верств населення в Європі та Єгипті, викладав курс лекцій з філософії в Московському та Петербурзькому університетах.

§ Реалізацію морального ідеалу В.Соловйов пов'язував з осягненням «истини во Христе», абсолютної цінності – блага, істини і краси, що відповідають трьом іпостасям Святої Трійці. Всі соціальні й моральні колізії, що полонили нинішню цивілізацію, на думку В.Соловйова, можуть знайти раціональне вирішення лише за умови повернення людини до істинного християнства. Відчуження від нього призвело до втрати духовності, - а це зумовило моральну деградацію народу, духовне спустошення вищих класів, активне застосування насильницьких форм управління з боку держави.

§ Істинне християнство, теоретичні основи якого ще треба відродити й поновити, поверне людину до людини, людину до Бога, людину до любові як до «внутрішньої єдності всякої всеєдності». Відродження загальної любові на засадах істинного християнства забезпечить формування нової форми соціальності – боголюбства, в якому знайде реалізацію одвічний моральний ідеал, що захистить цивілізацію від руйнівного впливу простору і часу, забезпечить перетворення його на «нетлінний Космос» краси й гармонії. Праці В.Соловйова – «Криза західної філософії: проти позитивізму», 1874р.; «Філософські начала цілісного знання», 1877р.; «Критика абстрактних начал», 1877 – 1880рр.; «Сенс любові», 1892 – 1894рр.; «Виправдання добра», 1897 – 1899рр., та ін. – започаткували філософське богошукання ХХ ст.

§ Обґрунтовані В.Соловйовим ідеї про «позитивну всеєдність», «вічну життєвість», «нетлінний Космос», «істинне Християнство» та «абсолютне добро» підхопили та трансформували у власні концептуальні побудови М.Бердяєв, С. Булгаков, С. Трубецькой, П. Флоренський, С. Франк. їх поділяли Л. Шестов і М. Лоський, переосмислювали теоретики більш пізнього періоду не тільки на європейському грунті, а й далеко за його межами.

§ Ці ідеї співзвучні творам неотомістів Ж. Марітена й Е. Жільсона, Ю. Бохенського і Й.де Фріза, іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета й французького мислителя П. Тейяр де Шардена. Обгрунтування цих ідей в працях зазначених авторів досить заплутане й незрозуміле. Апеляція до абсолюту, віри й вищої духовності вибудовує кордони раціональному пізнанню соціуму, що підштовхує деяких критиків до заперечення права релігійно-містичної традиції в осягненні соціумом істини. З подібними запереченнями треба рахуватись, проте не обов'язково погоджуватись.

Дещо інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм, як осердя «внутрішнього морального життя», «джерело і вмістилище усіх цінностей», суспільство, постає своєрідним божеством, «органічною» солідарністю, що може існувати «тільки в нас і завдяки нам». Іншими словами, суспільство існує не над індивідами, воно – плід їх взаємозумовленості.

Такі натуралістичні концепції суспільства, попри те, що вони досліджували важливі аспекти взаємозв'язку природи і суспільства, а окремі а них і дотепер зберегли свою актуальність (наприклад, соціобіологія, засновником якої е американський ентомолог Едвард Вільсон, який у 1975 р. видав книгу «Соціобіологія: новий синтез»), були піддані критиці прибічниками соціального атомізму, що зазнавав нового пробудження під впливом активного політичного розвитку, незаперечних успіхів лібералізму й демократії. Натуралістичні концепції звинувачувались найчастіше у редукціонізмі – зведенні соціального до закономірностей біологічного. Але соціальне не є тільки біологічним, оскіль­ки людина не лише біологічна, а й соціально-духовна істота. Тому багато дослідників пов'язують специфіку соціаль­ного не стільки з біологічними, як із психічними явищами.

На дій хвилі в теорії суспільства постав новий напрям – соціопсихологія, прибічники якого розглядають суспільство як індивіда з його психофізіологією. Найвпливовішою школою соціопсихології стали інстинктивізм, і передусім фрейдизм, який вбачає джерела соціального в інстинктах людини, число яких у неї від кількох до 15 тисяч. Найістотнішими з них, за Фрейдом, є інстинкт життя Ерос та інстинкт смерті – Танатос, а їх боротьба на тлі гіперсексуальності людини і є основою соціального буття.

Принципові положення соціопсихології набули розвитку в концепції соціальної дії (М. Вебер, Т. Парсонс, А. Шюц), згідно з якою кожний індивід частково «запрограмований» існуючими соціальними нормами, оцінює альтернативи, приймає рішення і добивається їх виконання. А суспільство виступає як система соціальних взаємодій індивідів, кожний з яких прагне до реалізації власних цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі чого утворюються асоціації (групи, суспільство). Попри егоїзм, люди діють спільно, оскільки їх дії осмислені, раціональні, вони розуміють, що індивідуальних цілей найлегше досягти спільними зусиллями. Таке розуміння породжене тим, що в процесі суспільної практики відкидаються непотрібні зразки поведінки і залишаються лише ті, що піддаються передбаченню, розрахунку, приносять користь за найменшого ризику. Завдяки цьому, наголошував Вебер, осмислена поведінка, наслідком якої є досягнута індивідуальна мета, сприяє тому, що людина діє як соціальна істота в асоціаціях з іншими людьми, забезпечуючи значний прогрес у взаємодії з навколишнім середовищем.

На підставі аналізу різних підходів до соціального, суспільного, а отже, і суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соціального атомізму, можна стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як система зв'язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. У такій інтерпретації поняття «суспільство» означає не просту сукупність індивідів, що проживають спільно, а систему зв'язків і стосунків, у які вступають індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку, суспільство — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда.

Тому активню розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас – Німеччина; П. Фейєрабенд – США; Ф. Хайєк – Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення.

Серед таких підсистем виокремлюють:

· «матеріальну», або економічну, сферу (сфера — реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

· «соціальну» — сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп»;

· «організаційну» (політичну)— як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;

· «духовну»— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

Звідси в «анатомії» суспільства вирізняють економічний, соціальний, політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб'єктів суспільної діяльності. Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов'язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями — суб'єкт і головна дійова особа суспільства загалом.

Онтологія соціального

Люди як об'єкти і суб'єкти суспільного буття характеризуються не лише індивідуальними ознаками і якостями, а й мають загальнозначуще — соціальне — зумовлене обставинами їх суспільного існування: умовами матеріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. Постає питання суспільної природи соціального. Як правило, соціальним вважають усе те, що характеризує співіснування людей і що є відмінним від їх природної, біологічної основи. Виникає воно як системна характеристика, інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Взаємодія, діяльність об'єктивно притаманні людям. Як живий організм вона є системою, якій властиве прагнення до збереження своєї цілісності, до самовідтворення, що реалізується тільки в процесі діяльності з її внутрішнім і зовнішнім виявом.

Внутрішній аспект діяльності охоплює функціонування всіх елементів структури живої системи в їх взаємозв'язку як єдиного цілого. Порушення внутрішніх функціональних зв'язків має межі, за якими настає руйнування цілісної системи, втрата внутрішньо притаманного прагнення організму до використання негентропних (невідновлюваних) ресурсів, асиміляція яких організмом дала б змогу йому протистояти дії об'єктивного закону ентропії (зміни, перетворення). Джерелом таких ресурсів є зовнішнє середовище, з яким безпосередньо пов'язаний другий — зовнішній аспект діяльності. Це насамперед процес оволодіння речовими та енергетичними ресурсами зовнішнього середовища, які потрібні для підтримання життя, постійного відтворення організму як цілісної системи. За відсутності цих ресурсів або з появою чинників, що унеможливлюють, їх засвоєння організмом, неодмінна дія закону ентропії спричиняє його загибель. Тому людина змушена наповнюватись зовнішнім і переливатись у зовнішнє, щоб підтримувати своє буття. А діяльність – це внутрішньо властива риса людини не лише як живого (біологічного) організму, а і як біосоціодуховної цілісності.

Річ у тім, що людина стає суб'єктом дії, діяльності лише за наявності потреб — об'єктивної необхідності щодо забезпечення своєї життєдіяльності енергією, інформацією тощо. Як складна «діяльна цілісність», вона характеризується системою потреб, які поділяють на вітальні (фізіологічні) — властиві будь-кому живому, і антропологічні (власне людські), що полягають у безпеці та самореалізації (А. Маслоу, Г. Саллівен, Е. Фромм, К. Хорні).

Людині властиве вроджене почуття неспокою, «докорінного занепокоєння», основою якого, на думку К. Хорні, є потреба у безпеці. Найсильніші пристрасті людини породжуються потребами її існування, одночасною належністю до живої природи й перебуванням поза нею. Людина, усвідомлюючи сама себе, трансцендує (виходить за власні межі) все своє життя, зауважував Е. Фромм, а з іншого бику, перебуваючи «всередині природи», підпорядкована її диктатові та змінам. Але, незважаючи на це підпорядкування, вона трансцендує природу, оскільки їй бракує не рефлекторності тварини, що й робить тварину частиною природи. Людина відчуває своє прилучення до жахливого конфлікту: вона бранець природи, але вільна у своєму мисленні; вона частина природи і водночас, так би мовити, її примха. Це усвідомлення самої себе зробило людину чужою в світі природи, відокремленою від усіх, самотньою І переповненою страхом, від якого вона постійно прагне звільнитися, до того ж не стільки теоретично, як своїм буттям, відчуттями і діями.

Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від страху самотності й невідання, людина робила спробу повернення до своїх витоків — до природи, тваринного життя через своєрідне «зняття» набутого «людського», власне, «вивільнення» від людських ознак — розуму й самоусвідомлення, Ці спроби тривали сотні тисяч років, що засвідчують перші форми релігійно-міфологічних вірувань. Та з часом людина прагне досягти гармонії не поверненням, а через всебічний розвиток усіх своїх потенцій і сил, людяності, що досягається значною мірою задоволенням потреб у самореалізації. А це є нічим іншим, як становленням особи у світі, виявом її творчих можливостей власними зусиллями.

Потреба в самореалізації як свідчення духовної активності людини є синкретичною і задовольняється системою взаємопов'язаних потреб (спілкування, пізнання, самопізнання тощо), які так чи інакше стосуються самосвідомості як детермінанти цієї системи потреб.

Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єдність від предметного світу, що не обмежується звичайним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому самосвідомість — це динамізм буття й активне його самовідображення для повнішої реалізації того, що є сутністю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необхідність виходу індивіда за межі власного «Я», взаємодію з предметним світом і особливо з іншими людьми. Адже вся культура людства ґрунтується на комунікації та співробітництві між індивідами. За словами Гайдеггера, людина є не лише «буття у світі», вона, по суті, «буття з іншими». На користь такого судження свідчить те, що «Я» за народженням, а отже й по суті, є результатом втілення зв'язку батька й матері, що «Я» як жива істота джерелом свого існування має те, що біологи називають «амфіміксією» (взаємопоєднання двох). І ця онтологічна залежність «Я» від інших істот в особі батьків далеко не завершується актом народження, а тільки розпочинається ним. Бо не лише в крові людини й надалі житимуть життєформуючі сили її батьків і старших поколінь, але і зовні її подальше формування продовжується в сім'ї через спілкування з подібними собі. Фактичне і духовне дозрівання здійснюється тільки в лоні цілого (сім'я, колектив, нація, держава), триваючи протягом усього життя.

Духовний капітал, яким живе людина і який становить її єство, у своїй першооснові не є надбанням уособленого і замкнутого в собі «Я», а успадкований і набутий тільки через активне спілкування: душевні потенції внутрішнього життя людини реалізуються значною мірою тільки через обмін інформацією. Подібно до того, як фізичне життя можливе тільки через живлення, постійне включення в себе предметів і явищ навколишньої природи, так і духовне життя здійснюється лише завдяки спілкуванню, через кругообіг духовних елементів, спільних для всіх людей.

Людина і відчуженість — явища, що виключають одне одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од світу, не мати можливості користуватися своїми людськими силами, бути беззахисним, неспроможним активно впливати на навколишню реальність. Такий стан породжує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звідси, за переконанням Е. Фромма, й випливає одна з найглибших потреб людини – потреба в подоланні своєї відчуженості, вивільнені з полону самотності. Ось чому н людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні, співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як зазначав Л. Фейербах, сутність полягає не в ній як моральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю точку зору поділяв і Е. Гуссерль, вважаючи, що сутність людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскільки зв'язок людської особистості з її поколінням та її суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сутність, слід пізнати і сутність цих зв'язків. За словами К. Ясперса «істина є те, що нас сполучає, і — в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єднання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в самоволі, и замкненій самотності».

Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський філософ Ніколо Аббаньяно (1901—1990) запровадив термін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідарне співтовариство людей, н я кому формується людське «Я».

У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так званій «філософії зустрічі» Мартіна Бубера (1878 – 1965), який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я». Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізнається лише у живому спілкуванні людини з людиною. Адже і горила — індивід, і термітник — колектив, але «Я» і «Ти» є лише у світі людей, оскільки людина — її «Я» — виникає лише після того, як буде покінчено з будь-якими умовностями й ілюзіями. Вона реалізується лише як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пізнає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як людину, і проникне до цього іншого ззовні — лише тоді він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тільки вслід за пробудженням людини як особистості.

Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатозначніше. Воно ґрунтується не лише на відносинах симпатій і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності обміном продуктами діяльності, де так часто побутують зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жорстокість. Тому співбуття людей підлягає законам суспільства, які й здійснюють регулювання його зовнішнього аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціонування індивідуального буття.

Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації — засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких люди­на набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточення індивіда: сім'я, сусіди, дошкільні установи, школа, засоби масової інформації тощо.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим.

Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно під цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.

Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі.

Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей, які, за Т. Парсонсом, характеризуються п'ятьма основними прикметами:

— емоційна: одні ролі потребують емоційної стриманості, інші — розкутості;

— спосіб одержання: одні приписуються, інші — завойовуються;

— масштаб: частина ролей сформульована і чітко обмежена, інша — розмита, невизначена;

— формалізація — дія в межах установлених правил або довільно;

— мотивація — спрямування на особисте чи загальне благополуччя тощо.

Від того, з якими структурами соціального буття пов'язана особа, визначають її соціальне походження (наприклад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкретної соціальної групи певною мірою виливає на її поведінку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і перебільшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники одних соціальних груп були заздалегідь атестовані як «прогресивні», а інші— «консервативні».

Такі перебільшення є безпідставними, адже буття кожної людини — надзвичайно складна реальність. Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є виключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіологічні особливості, що зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність людини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість» Біологічне визначає й певні підструктури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природ­ні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціальною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціальні умови, якими б вони не були, не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.

При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її внутрішній світ. Адже її слова, думки і справи, як зазначав П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутності людської душі, а з особистого — розвиненого, своєрідно відокремленого душевного життя; тільки за таких обставин вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої людина ні з ким не поділяє. Тому й неможливо, щоб людські індивідуальності з такими різними особливостями своєї цілісності мали тотожні функції, потреби, одні й ті ж обов'язки чи пристрасті. У світі немає двох людей, котрі б у схожих життєвих ситуаціях діяли абсолютно тотожно. Кожна людина може цілком свідомо мати певну соціальну позицію, тобто ототожнювати себе з будь-якою соціальною спільнотою й приймати її як «свою», незважаючи на те, належить вона насправді до цієї групи чи ні.

Отже, соціальне є сукупністю певних, особливостей суспільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи певними групами у процесі спільної діяльності, які виявляються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразником певних соціальних,якостей.

Форми організації суспільного буття

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соціальні спільності».

Соціальна спільність — реально існуюча сукупність Індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є само стійним суб'єктом соціальної дії.

Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями вчених — соціологів, філософів, вигаданими для зручності аналізу суспільного життя. Вони існують реально, є буттєвою данністю, до того ж данністю по суми індивідів чи їх груп, а цілісністю, яка сама с джерелом власного розвитку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Так, за кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, економічних рухів. За часом тривалості існування — від кількох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, аудиторія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, про­тягом яких проживають етноси, нації тощо.

З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціальні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дас підстави всі спільності поділити на два найзагальніші види: аморфні та групові.

Аморфні спільноти — це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначеним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них. їм властивий ситуативний спосіб існування, тобто вони утворюються і функціонують на основі та в межах певної конкретної діяльності, неможливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями. Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю складу, їм властива міжгрупова природа, тобто вони не беруть до уваги національні, класові чи інші групові особливості. Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх структурними одиницями. Типовими зразками аморфних спільнот є учасники широких екологічних, політичних рухів, прихильники естрадних чи спортивних суперзірок, уболівальники спортивних команд, члени асоціацій за інтересами (філателісти, нумізмати, натуралісти тощо).

Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відношень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), визначивши соціальну групу як сукупність певної кількості людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Тобто соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднання, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні та ін. Об'єднаннями такого типу є різноманітні братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо.

Але поняття «соціальна група» не обмежується лише змістом, сформульованим Гоббсом. З плином часу його зміст зазнав змін, набувши різної інтерпретації. Австрійський соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909), наприклад, пов'язував його з біологічними (расовими) ознаками людей. У Маркса соціальна група постає не суб'єктивною спільністю людей, як у Гоббса, а навпаки — спільністю, що склалась об'єктивно-історично. До таких об'єднань належать етнічні спільноти, рід, плем'я, сім'я тощо.

Американський соціолог Роберт Мертон (нар. 1910) визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до цієї групи і є такими з погляду інших. Тобто він виокремлює в соціальній групі три основні риси: взаємодію, членство і єдність. Специфічно інтерпретують зміст цього поняття у своїх працях американські соціологи Чарльз Кулі (1864—1929), Елтон Мейо (1880—1949), Джордж Хоманс (нар. 1910) та ін., засвідчуючи складність природи соціальних одиниць та їх взаємодію.

Узагальнення різних поглядів щодо природи соціальних груп дає підстави для тверджень, що, на відміну від аморфних спільнот, їх характеризують:

— стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі;

— відносно високий ступінь згуртованості;

— чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи;

— входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень.

Природа таких об'єднань є складною. Вони, як правило, виступають системними утвореннями стосовно індивідів, які, з одного боку, просторово роз'єднані, а з іншого — не позбавлені інтегративних прикмет. Такі поняття, як «дух колективу», «душа народу», «суспільна свідомість», «психологія нації» тощо, не є тільки метафоричними висловами. Вони вказують на певні реальні цілісні сили й начала, які й проливають світло на загадковість природи макро- та мікроструктурних одиниць, суспільства загалом.

Системні об'єднання людей мають розвинену внутрішню динамічність. У нації, наприклад, чи суспільстві системні ефекти виникають унаслідок переплетіння або схрещування багатьох індивідуальних агентів. Системне виступає як нове, в якому у взаємодоповнювальній єдності перебувають і хаос, і порядок. Їм властині певні параметри порядку, атракторні (лат. – притягування) стани, які часто бувають домінуючими. На їх основі формуються норми відповідної культури, мистецтва, етики, мови, які засвоюються максимальною кількістю представників соціальної групи. Згодом виникають нові імпульси, нові атрактори, потяг до яких руйнує старі параметри порядку. Тому кожна соціальна група (особливо широкого загалу) є системою зі складною динамікою інтегральних ефектів.

Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром — мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (контактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціальної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою с класифікація груп за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи класифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні групи можуть бути, крім усього, формальними чи неформальними, реальними чи умовними.

Малі соціальні групи

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки.

Групоутворюючою ознакою при цьому виступає наявність безпосередніх контактів та емоційних зв'язків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почуттям належності до неї. Характерними рисами такої соціальної групи є: нечисленність складу, просторова близькість учасників, тривалість існування; спільність трудових цінностей, норм і зразків поведінки, добровільність вступу до групи.

Різновидом малої соціальної групи є так звані первинні малі групи. Цей термін запроваджений американським соціологом Ч. Кулі. Прикметною ознакою цих груп, за Кулі, є тісні й безпосередні зв'язки та співробітництво їх учасників на основі високого рівня емоційності. Прикладом первинних соціальних груп є сім'я, «ігровий майданчик», сусіди. Вони є універсальними, притаманними всім часам і всім стадіям розвитку, формування соціальної природи індивіда, дають найперший і найповніший досвід соціальної єдності, яка ґрунтується не на абстрактній, а на живій, чуттєво-емоційній основі. Через первинну групу здійснюється соціалізація індивідів, засвоєння ними зразків поведінки, соціальних норм, цінностей та ідеалів. Такі групи виконують роль первинної ланки у зв'язках між суспільством і особою. Через них людина усвідомлює свою належність до певних соціальних спільнот, бере участь у житті суспільства.

Якщо мала соціальна група формується й функціонує відповідно до офіційно визначених цілей, якщо безпосередню основу міжособистісних контактів становить вигото­влення певного продукту або досягнення якоїсь іншої мети, то вона є формальною, або офіційною. Вона, як правило, діє у межах функціонування вищої за рангом спільності, тобто є офіційною частиною певної трудової або громадської організації, їх чисельність, структура, стосунки між учасниками групи, права і обов'язки визначаються й регулюються офіційними положеннями, інструкціями, статутами, нормами та ін. Об'єднаннями такого ґатунку є первинні виробничі об'єднання (бригади, ланки, лабораторії), студентські групи, шкільні класи тощо.

Коли ж група не має офіційного, юридичне зафіксованого статусу, а стосунки в ній не формалізовані в нормативних актах і мають характер природних людських стосунків, то така група є неформальною. Виникають і функціонують вони на основі спільності та інтересів, цінностей, особистих симпатій, любові, товариськості тощо (товариські, сусідські компанії, спільноти ровесників, угруповання типу рокерів, металістів, панків тощо).

Малі соціальні групи мають лідера — особу, здатну впливати на членів групи, здійснювати контроль і координацію спільної діяльності для досягнення мети. Лідер, як і група, може бути формальним і неформальним. Формальний призначається «зверху», часто без погодження з думкою відповідної спільноти, яку він має очолити. Неформальний добровільно визнається групою, оскільки виокремлюється з-поміж інших своїми особистими якостями, вмінням організувати і спрямувати діяльність групи, впливати на її учасників особистим прикладом чи авторитетом.

Роль мікросоціальних груп як суб'єктів суспільного розвитку не досить відчутна, навіть незначна, але у формуванні особистості вона не просто вагома, а здебільшого — визначальна, особливо якщо взяти до уваги сім'ю — найважливішу форму організації життя людей. Адже людина народжується в сім'ї як особистість, навчається мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і в різних сферах діяльності, готується до майбутньої ролі чоловіка або дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сім'ї (між батьками і дітьми, братами і сестрами) готують молодь до різноманітних складних і суперечливих суспільних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють зміну й сім'ї – її форми, структури, впливають на особливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сім'ю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сім'ї і суспільства.

Сім'я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Як спільнота сім'я така ж давня, як і сама людина. Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність безпосередніх доказів генезису сім'ї, особливо її онтологічних засад, цей процес є дуже складним для вивчення. Тому більшість суджень про витоки сім'ї є здебільшого здогадом, який лише певною мірою відображає реальні події. Більшість дослідників вважає, що сім'я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм, їй передував період проміскуїтету (лат. — змішаний, спільний) — стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще називають «стадією зоологічного індивідуалізму».

Первинною формою сім'ї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів — батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв'язки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприяли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду.

Наступним етапом сім'ї була групова сім'я в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) варіантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сім'ї родовід визначався материнською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже конкретно визначені чоловік і жінка об'єднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сім'ї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильніше буде визначити цей тип сім'ї як дислокальна парна сім'я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяли появі патріархальної сім'ї. Це була перша історична форма моногамної сім'ї (моногамія — одношлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Згодом церква освятила шлюб — визнану суспільством, через систему закріплених прав і обов'язків, форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наголосивши на елементах рівності його суб'єктів. Святий апостол Павло у першому посланні до коринфян закликав: «Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина». У такий спосіб зміцнювались засади моногамної сім і, яка передбачає міцний союз чоловіка і жінки разом із їхніми дітьми. Саме рівність чоловіка та жінки, їх взаємна любов є основою сучасної сім'ї, сучасних подружніх зв'язків, міжстатевої культури.

Найзагальнішими обов'язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного віку суб'єктами шлюбу (як правило, 18 років і для чоловіків і для жінок; в Україні шлюбний вік для жінок знижений на 1 рік і становить 17 років); добровільність і взаємна згода чоловіка та жінки; відсутність іншого зареєстрованого шлюбу в майбутнього подружжя.

Основними формами сучасного шлюбу є релігійний (церковний) і громадянський. Перший особливо поширений серед мусульманських народів країн Сходу, католиків деяких країн Латинської Америки. Тільки громадянський шлюб визнається в Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині, Україні, Швейцарії, Японії тощо. Альтернативні форми шлюбу допускаються и Англії, Данії, Італії, Іспанії, Канаді тощо.

Основними суспільними функціями сім'ї є:

— репродуктивна (дітонародження), пов'язана з відтворенням собі подібних, тобто населення країни;

— виховна, пов'язана із батьківською й материнською любов'ю, через яку дитина набуває суспільне значущих якостей особи;

— господарсько-побутова (економічна), пов'язана із забезпеченням матеріального добробуту сім'ї;

— рекреативна (лат. — відновлюю, підбадьорюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини.

Тільки за умови виконання сім'єю всіх цих функцій вона може бути міцною і щасливою, а отже, й тривалою. На жаль, у житті все відбувається значно складніше. А тому й сім'ї бувають різні: повні й неповні, багатодітні й бездітні, рівноправні й авторитарні, духовно багаті й бездуховні. Незважаючи на наявну культуру міжстатевих і шлюбно-сімейних стосунків, вони все більше набувають форми своєрідної штучності, а звідси й нетривалості (в Україні серед розлучених частка молодих сімей — (тривалість шлюбу до 7 років) — становить дві третини). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сім'я в її чітко моногамній формі відмирає, натомість приходять так звані «відкриті» шлюби, шлюби «тимчасові», «за угодою» тощо. Ці проблеми сім'ї й шлюбу потребують розв'язання на державному рівні, особливо що стосується матеріально-економічного стану сім'ї, підвищення статевої та шлюбно-сімейної культури юнаків і дівчат як майбутніх чоловіків та дружин.

Середні соціальні групи

Середні (локальні) соціальні групи — спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками.

Ними, як правило, є численні об'єднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів). За професійними ознаками — це працівники конкретного заводу, фабрики або певної галузі виробництва (залізничники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості — жителі конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи регіону. Локальні групи мають різні засади формування, різний рівень консолідації. Так, територіальні спільноти, як правило, формуються стихійно, а виробничі об'єднання створюються свідомо, передбачаючи певне регулювання їх чисельності, наявність ієрархічних владних структур, що здійснюють функції керівництва й контролю тощо. Якщо спілкування у групі набуває усталено систематичного характеру, а спільність мети, інтересів, норм поведінки, ціннісних орієнтацій надає об'єднанню високого рівня консолідації, то вони є групами високого рівня розвитку — колективами. За формою організації, цілями та способами своєї діяльності колективи поділяють на виробничі, громадські, навчальні, політичні, військові, культурно-спортивні тощо, їх міць і суспільна значущість великою мірою визначаються умінням членів груп узгоджувати, гармонійно поєднувати особисті, групові та суспільні (загальнодержавні) інтереси для уникнення групового егоїзму, одержавлення особи (ставлення до людини як до найпростішого засобу розв'язання виробничих чи державних завдань).

Великі соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку (класи, нації)

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) — довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

До таких об'єднань відносять: суспільні класи, етнічні об'єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо, їх основним об'єднувальним чинником, за відсутності безпосередніх контактних зв'язків, є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного розвитку. Серед них особлива роль належить класам, які з'явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Аккаду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Природа цих суб'єктів розвитку суспільства завжди цікавила мислителів, серед яких виокремлюються античні автори Платон і Аристотель, Еврипід. Еврипід, наприклад, поділяв громадян на три класи — багаті, що не приносять ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і середній клас — міцні землевласники, «рятівники держави». Але констатація існування класів ще не розкриває їх природи, яку й прагнули осягнути Платон і Аристотель, досліджуючи майнове розшарування людей відповідно до їх здібностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Платон, здатні виконувати роботу, а не керувати, Інші обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем і під проводом інших, а треті покликані виконувати вищі обов'язки, пов'язані з управлінням державою, за ними залишається остаточний вибір засобів для досягнення мети.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не найбільше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) й Опостен Тьєррі (1795—1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723—1790) і Давид Рікардо (1723—1772). Значну увагу вченню про класи приділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвитку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам — Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейдемейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того: «(1) що існування класів пов'язане тільки з певними історичними фазами в розвитку виробництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства».

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марксистами такими соціально-економічними ознаками:

— місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва;

— ставленням до засобів виробництва (головна класотворча ознака), роллю в суспільній організації праці;

— способом одержання і часткою прибутку суспільного багатства.

Ця інтерпретація сутності класів є однією з багатьох, притаманних сучасній соціальній філософії. Серед них концепція так званої «соціальної дії» М. Вебера, який розглядав класи як відносно самостійні групи людей, що об'єднуються на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики. Інші підходи пов'язують існування класів із психологічними відмінностями, різним морально-інтелектуальним рівнем розвитку людей, їх боротьбою за виживання у конкретних природних умовах тощо.

Нині поняття «клас» дедалі рідше використовується для характеристики соціальної структури суспільства, поступаючись місцем поняттю «страта» (від лат. – шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує лю­дей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Об'єднання людей у групи відбувається за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф пропонує за основу соціальної стратифікації взяти політичний термін «авторитет», який, на його думку, найточніше характеризує відносини влади і боротьбу між соціальними групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне суспільство на керівників (власників і невласників — бюрократів-менеджерів) і керованих («робітничу аристократію» та низькокваліфікованих робітників).

Американський соціолог Л. Ворнер пропонує визначати соціальну позицію за чотирма параметрами — прибуток, професійний престиж, освіта, етнічна належність. Його співвітчизник Б. Барбер проводить стратифікацію суспільства за шістьма показниками: престиж, професія, влада і могутність; прибуток чи багатство; освіта або знання; релігійна або ритуальна частота; становище родичів; етнічна належність. Протилежної точки зору дотримується французький соціолог А. Турен, вважаючи, що в сучасному суспільстві соціальна стратифікація відбувається не за ставленням до власності, не за престижем, владою, етносом, а за доступом до інформації.

Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія соціальної мобільності — зміни індивідом чи групою соціального статусу, місця у соціальній структурі суспільства. Термін «соціальна мобільність» запровадив у 1927 р. американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціальну мобільність як зміну соціального становища, а не лише перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи соціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спростовує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах капіталістичного суспільства.

За критерієм соціального спрямування розрізняють горизонтальну мобільність — означає перехід з одного місця роботи на піню без суттєвих змін соціально-економічного становища, і вертикальну мобільність — просування на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар'єри тощо).

До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація (на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних етнонаціональних спільнот) — феномен, що все очевидніше стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи до себе небувалий інтерес. І це цілком закономірно з огляду на загальнолюдську цінність національного, про що переконливо писав Микола Бердяев: «Людина входить у люд­ство через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина більша, а не менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагована від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств». До того ж нація, національне не є «витвором», «фантазією» націоналістів, як дехто стверджує. Нація є «природний орган людства» (Й. Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизований, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А з іншого боку — будучи найскладнішим витвором людського співжиття, нація є надзвичайно складним об'єктом пізнання, теоретичного осягнення.

Недаремно М. Бердяев називав націю «містичним організмом», Б. Струве вважав її «істотою містичною... надприродною та ірраціональною». Тому дослідникам так важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829—1892) сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що «нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, е по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...» Щось подібне писав у 1915р. й Е. Дюркгейм: «Нація — це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу».

Австрійський філософ О. Бауер пов'язує націю зі спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г. Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спільне походження; спільну мову; спільні звичаї і побут; спільні переживання і спільну історичну минувшину; спільне законодавство та спільну релігію.

Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і досить важливих, недостатньо для утворення і функціонування здорової нації. Навіть у єдності вони будуть «немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесений подих життя...» Подихом, що оживляє націю, інтегрує її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня ознака — «національна самосвідомість» — те, що вона створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусиллями власної душі.

Оригінальної думки про природу нації дотримувався російський філософ Л. Гумільов, згідно з якою нація-етнос є «біофізичною реальністю», завжди втіленою в ту чи іншу соціальну групу». Сутність такої реальності визначає «енергія живої речовини», що формується під впливом трьох взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу, що пробиває іоносферу, досягає нашої планети.

Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детермінує їх об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм, завдяки цьому формуючись у суперетнос — націю.

Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціональні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні, біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною данністю людства. Формується вона завдяки єдності кількох чинників.

1. Географічний. Кожна нація має географічні параметри свого буття, «життєву територію», яка є: а) носієм єднальної енергії, що сприяє консолідації певної людності в єдину етнонаціональну спільноту; б) сприяє формуванню специфіки психології, вдачі, характеру нації, визначає зміст світосприймальних категорій; в) гарантом її тяглості, неухильного духовного розвитку і процвітання; г) забезпечує своїми надрами матеріальні умови існування нації. Тому націю визначають як спільноту, що має право на володіння землею, яку одержала від своїх пращурів, і обов'язок передати її в належному порядку своїм нащадкам. Нація, що не вміє берегти свої землі, гине. Такий невблаганний закон життя. Гарантом збереження своєї землі є національна держава як вияв цілеспрямованої творчої волі нації. М. Вебер, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як «свого роду почуттєву спільноту, рівнозначною з якою була б власна держава, яка (тобто нація) нормально прямує до витворення її із себе»;

2. Антропологічно-етнічний. Незважаючи на потужні асимілятивні процеси, кожна нація має свою біоетнічну основу: 1) зовнішньовиявні біологічні особливості (колір волосся, очей, зріст, пігментація шкіри, обсяг черепної коробки тощо). Расова структура української нації охоплює чотири типи: нордійський, понтійський, динпрський, остійський; 2) етнічну самосвідомість — відчуття належності до певного етносу; 3) рідну мову. Багато дослідників інтерпретують націю як «мовну спільноту». Всі мови, як і люди, від природи наділені неповторною, єдиною в світовій цілісності, особовістю (внутрішнім духовним ладом).

Видатний український лінгвіст О. Потебня зазначав, що «різні мови — це різні інструменти і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і світовідчуття. Віртуозно можна опанувати лише одним інструментом, в даному разі — рідною мовою. Знання двох мов у ранньому віці, на його думку, не є опанування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що ускладнює досягнення цілісного світогляду і наукової абстракції. Мова — то жива історія народу.

3. Культурний. Нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Відомий дослідник природи нації Фр.-Й. Нойман писав: «Нація — це велике скупчення людей (населення), які внаслідок своєрідних культурних надбань, особливо в літературі, мистецтві та науці чи у сфері політики, витворили самобутню загальну спільноту, яка передається через покоління і головним чином виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних звичаях, а також у дуже розвиненому відчутті національної спільноти». У дефініції — всі складники культури як націогенетичні чинники. Мова, релігія, філософія, література, малярство, музика, танець, скульптура, архітектура, найрізноманітніші зразки пам'яток матеріальної культури в єдності становлять духовну субстанцію нації. Національна культура входить у плоть і кров народу, творить усю суму його уявлень і сприймань світу, визначає характер його психології; вона є складним і динамічним феноменом. Так, в українській пракультурі Юрій Липа (1900—1944) визначає чотири складники: трипільський, понтійський, готський і києворський елементи. Ядром національної культури є етнокультура — звичаї, фольклор, народне ремесло, мова;

4. Історичний. Спільність історичних переживань творить духовні цінності нації. Національна історія, історична пісня, залишки матеріальної культури минулого, старовинні книги, легенди дають неоціненний матеріал для праці душі, збуджують національні почуття, формують свідомість особи, належної до конкретної національної спільноти, відчуття своєї вічності в нації. У пізнанні минулого нація бачить тривалу дію своїх духовних національних прикмет, пізнає себе й на цій основі удосконалює свою духовну природу. Ретроспективний погляд в минуле завжди дає перспективу в майбутнє. Д. Секейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того,, щоб вивчати себе в цілому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу і весь час дивлячись уперед».

5. Морально-психологічний. Спільність природно-кліматичних умов прожинання, характер виробничої діяльності етносу, перебіг головних подій його історичного шляху, виагмоспілкувания формують спільні особливості психічного складу, «національний характер», етнічну моралі, сукупність традиційно закріплених духовних цінностей, норм, правил, вимог, покликаних регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих індивідів (етнофорів), так і їх груп.

Типовими рисами національної психології та характеру українців, за Д. Чижевським, є: 1) емоційність, сентименталізм, чутливість, ліризм, а також гумор як один із найглибших виявів «артистизму» української вдачі; 2) індивідуалізм і прагнення до свободи, що, з одного боку, засвідчує неухильний потяг до творчості й активності, а з іншого може вести до самоізоляції, до конфлікту з усім та усіма; 3) неспокій і рухливість як наслідок прагнення «артистичної» натури до переймання нового та одночасно вияв «індивідуалізму», що не хоче мати сталих і міцних основ за власними межами й не здатний віднайти їх у самому собі.

6. Економічний. Спільність виробничих зв'язків універсального рівня, спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності.

Виокремлені націотворчі насади слід розглядати лише в їх органічному взаємозв'язку, внутрішній єдності, взаємозумовленості, що дає змогу не лише уникнути хибної вульгаризації, редукціонізму щодо розуміння нації, а й виробити її узагальнюючу характеристику.

Нація —духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв. історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору»).

Закономірність існування сучасного світу полягає в його багатоманітності. Як природа, так і суспільство прагнуть до індивідуалізації, різноманітності. І роль нації в цьому процесі неоціненна. Кожна нація у своєму своєрідному, оригінальному має вічне, загальне значення. Як не можна припустити, що всі індивідуальні різновидності органічного світу зіллються колись в один біологічний вид, так само неможливо припустити, що все людство колись втратить свої національні особливості. Будь-яка одноманітність, зокрема й етнонаціональна, є не тільки небажаною, але й неможливою, оскільки у живій природі вона тотожна фактичному омертвінню. Тому, прагнучи зберегти свою етнонаціональну багатоманітність, людство засвідчує свою життєздатність сьогодні і в майбутньому.

У суспільстві постійно взаємодіють індивіди, малі й великі соціальні групи, соціальні прошарки, класи, культури, держави. Виходячи з вище сказаного можна навести таке визначення суспільства: суспільство – це унікальна складна динамічна система зв’язків індивіді, що є умовою та способом самореалізації людини як феномену.

Поняття "суспільний прогрес". Ступені та критерії суспільного прогресу

Суперечливість суспільного прогресу

§ «Що було, воно і буде, і що робилося, буде робитись воно. – Немає нічого нового під сонцем» – Це слова Еклезіаста зі Старого заповіту ІІІ ст. до н.е. – час рабовласництва, до жодних змін не приводить діяльність людей. Пояснюється це низькою продуктивністю праці;

§ так у первісному суспільстві продуктивність праці зростала у середньому на 1-2 % на 10 тис. років, на рівні рабовласництва на 4 % за 100 років, у феодальному на 8% за 100 років. А тому на очах навіть трьох поколінь жодних змін не відбувалось + постійне повторення воєн і повстань;

§ саме це навіяло Гесіодові (VІІ ст. до н.е.) думку про існування «золотого віку» – золоте покоління не знало ні смутку, ні горя, далі срібне, мідне і залізне покоління, кожне з яких живе все гірше і гірше, скринька Пандори, править не закон, а сила, людство прямує до загибелі і воно буде знищене Зевсом;

§ подібні ідеї і в творчості Ж. Руссо, до таких само думок схилялись і українські мислителі В. Капніст, П. Лодій, людство народилось вільним і доброчесним, а опинилось у ланцюгах розпусти; і ці погляди не визнавали можливості прогресу;

§ з точки зору сьогодення стає зрозумілим, що людина стає більш незалежною як від природних, так і від соціальних сил, за останні 100 років швидкість пересування збільшилась у 10 млн. разів, швидкість записування інформації – у мільйон, виробництва енергії – у тисячу разів. А відтак у суспільстві відбуваються якісні зміни від менш складного до більш складного. Від ручних знарядь праці до машинного виробництва, від рабовласництва до феодалізму ~ капіталізму;

§ такий напрямок розвитку від менш складного до більш складного і є прогрес;

§ важливим є прогрес у сфері матеріального виробництва → зростає суспільне багатство, підвищується якість продуктів і товарів, розширюється сфера послуг → збільшується вільний час людини;

§ науково-технічний прогрес – зростання ролі науки, поява нових технологій, використання нових джерел енергії

§ демографічний прогрес – зміцнення здоров’я, зростання тривалості життя;

§ моральний прогрес – утвердження ідеалів гуманізму, ліквідація установок, котрі принижують гідність людини..

Якщо суспільство ми визначили як сукупність відносин між людьми, соціальними спільнотами, між особою і спільнотою, то якими можуть бути критерії загально соціального прогресу:

1. формування таких суспільних відносин, котрі збільшують міру свободи людини, створюють можливості для її вільного розвитку, звільнення від соціального гноблення, узгодження цілей людини з діями природних сил. Однак, свобода – це і здатність людини панувати над собою;

2. утвердження у стосунках між людьми принципів гуманізму і соціальної справедливості, поваги й чуйного ставлення до кожної людини незалежно від соціального статусу людини;

3. створення рівних можливостей для саморозвитку людини, рівного доступу всіх соціальних груп до управління суспільством, користування культурними цінностями;

4. демократизація суспільних відносин завбачує рівні громадянські права, утвердження верховенства закону, свободу творчості, гарантії свободи слова, переконання.

Отже, прогрес – це такий поступальний розвиток суспільних відносин, котрий сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для її вільного розвитку, утвердження у стосунках між людьми ідеалів гуманізму, соціальної справедливості і демократії.

Доречно наголосити, що усвідомлення суспільного прогресу дає можливість знайти сенс життя, а не розглядати його виключно як марноту марнот → звідси споглядальні і активно-перетворюючі світогляди.

Ступені суспільного прогресу

У науці немає єдиного підходу до типології поступального розвитку суспільства:

Øраніше ми познайомилися з марксистською теорією суспільно-економічних формацій як ступенів суспільного прогресу. Однак у Маркса наявні і інші підходи. Так він вважав, що особиста залежність характерна для всіх докапіталістичних суспільств: у первісності це залежність людини від колективу, під час рабовласництва залежність від рабовласника. З появою капіталізму особиста залежність руйнується. Люди стають формально вільними. Проте, вони за Марксом потрапляють у речову залежність, багатство визначає статус людини;

Øв комуністичному суспільстві тому слід ліквідувати приватну власність, що дасть можливість розвивати усі людські здібності;

Øдругий підхід пов’язаний з іменем М. Вебера, в ньому виокремлюють традиційне, модерністське, і постмодерністське суспільство, в основі типології лежать культурні фактори, зміні в самій культурі; в традиційному суспільстві, котре триває до капіталізму поведінка регулюється традицією, робити слід так, як робили завжди. В модерному суспільстві діють так, як вимагає економічна доцільність, у постмодерному суспільстві людина керується своїми інтересами → поступ до свободи;

Øза третім підходом виділяють доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство, у першому панує с/г, де є доступ до землі, а виробник не може вільно розпоряджатися продуктами, простий і стійкий поділ праці, основні соціальні інститути – армія і церва. Індустріальні суспільства у кінці ХVІІІ ст. Зараз це США, Європа, Японія. Ключова роль технологій і джерел енергії, атомна енергія, населення в основному у великих містах. На думку представників цього підходу, тут зруйновано станові привілеї, проголошено рівні громадянські права, стверджується демократія;

Øпостіндустріальне суспільство є там, де панівною формою економіки є сфера обслуговування: торгівля, побут, транспорт, інформація. Створення інтелектуальних технологій. Поява нових професій, висококваліфікованих інженерів, техніків, менеджерів. Інформація головне багатство;

Øтакож в сучасній соціальній філософії існують теорії, в яких не визнається загальна спрямованість прогресивного розвитку – Шпенглер, Тойнбі…

Суперечливість суспільного прогресу

Прогрес не відбувається прямолінійно і безболісно, іноді за прогрес дуже висока ціна:

· милуємося архітектурою, але знаємо, що вона на кістках – піраміди, ВКС;

· хочемо в космос, але не задумуємось, скільки космонавтів загинуло;

· постійна робота з комп’ютером призводить до захворювань;

· екзистенціалізм утвердив ідею самоцінності людського буття – у той самий час хвиля алкоголізму, наркоманії, злочинності;

· прогрес суперечливий, слід звести до мінімуму негативні наслідки, прогрес завжди має мати людино вимірний характер, правило Канта, прогрес сприяє утвердженню вільної людини, без руйнування природної сфери її буття; тоталітарні режими;

· суспільний регрес завжди пов’язаний із штучним збереженням віджилого, він призводить у глухий кут, з нього немає виходу.

Демографічна проблема

Демографічний чинник (народжуваність, смертність, щільність і міграція населення) здійснює істотний тиск на соціоприродне середовище в глобальних масштабах. Темпи зростання населення з розвитком цивілізації збільшуються: якщо до Х-ХІ століття для подвоєння населення необхідно було 1000 років, після 1850 р. – 80 років, в даний час населення подвоюється протягом кожних 50 років. Земля здатна прогодувати 60 млрд. людей, і цей "критичний" поріг може бути досягнутий вже до 2150-2200 рр. Вже зараз 2,5 млрд. з 6,5 млрд. населення планети голодує.

Демографічні процеси, починаючи з 60-х років ХХ ст., багато в чому визначаються двома протилежними тенденціями:

1. – "демографічний вибух", що призводить до різкого приросту населення в країнах Азіїї, Африки, Латинської Америки;

2. – "нульовий приріст" населення у країнах Західної а нині і Східної Європи.

Перша тенденція веде до різкого загострення соціально-економічних проблем в країнах, що розвиваються, перш за все – відсутність роботи, голод, неписьменність і невлаштованість десятків мільйонів людей. Друга тенденція веде до різкого старіння населення в розвинених країнах і скорочення його взагалі. За підрахунками західних політологів, кількість населення в нині розвинених країнах через 100 років складатиме тільки 10% всього населення планети. Це може призвести до військового протистояння між населенням країн з великою і малою щільністю. Вирішенню демографічної проблеми повинні сприяти державні програми, які при необхідності повинні сприяти заохочуваності народжуваності чи здійсненню контролю над ним (скороченню) розуміння значимості і можливості вирішення глобальних проблем сучасності і збереження процесу подальшого розвитку суспільства стимулює нині діяльність безлічі державних, громадських та міжнародних організацій, включаючи Римський клуб, який налічує біля 100 дослідників зі світовим іменем із більш ніж 35 країн світу. Ціль такої діяльності – активне дослідження глобальної проблематики, формування прогнозів на майбутнє та розробка проектних рекомендацій стосовно стратегії подальшого розвитку людства.

Дата добавления: 2014-01-04