Природа наказного провадження

Чинний ЦПК передбачає процедуру наказного провадження як уособлену процедуру цивільного судочинства поряд із позовним та окремим провадженнями. За результатами розгляду цивільних справ у наказному провадженні суд ухвалює судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.

У Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи № К (81) 7 від 14 травня 1981 р. закріплено, що в контексті доступу до правосуддя необхідно запровадити процедури спрощення та прискорення судочинства. Зокрема, в Рекомендаціях звертається увага на впровадження таких спрощених процедур судочинства, які виключають необхідність проведення судових засідань (п. 15), а також розробку заходів щодо розгляду безспірних позовних вимог, з тим щоб остаточні рішення виносилися швидко, без зайвих формальностей (п. 9). В аспекті цих рекомендацій наказне провадження слід розглядати як спрощену процедуру цивільного судочинства, що на відміну від позовного провадження прискорює розгляд цивільних справ.

Необхідно зазначити, що наказне провадження, хоча і самостійний вид провадження цивільного судочинства, але не є альтернативою позовному провадженню. Чинне цивільне процесуальне законодавство не надає права заявнику обирати, за правилами якого провадження буде розглядатися його вимога — наказного чи позовного провадження.

Існуючі правила наказного провадження змушують заявника діяти тільки поступово, тобто, якщо він звертається з вимогою, яка вказана у ст. 96 ЦПК в порядку позовного провадження, то суддя на підставі ч. 3 ст. 118 ЦПК може прийняти таку заяву лише в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.

У юридичній літературі висловлені різні точки зору стосовно природи наказного провадження.

При з'ясуванні природи наказного провадження слід виходити з того, що наказне провадження - це самостійний вид провадження цивільного судочинства, що існує поряд із позовним і окремим провадженням, якому притаманна певна процесуальна форма, і має певні

особливості.

По-перше, наказне провадження — це специфічна процесуальна форма захисту прав та інтересів стягувана, що спирається на документи проти сторони, яка не виконує свої зобов'язання.

По-друге, наказне провадження можливе тільки за певними вимогами і є процесуальною формою захисту лише тих вимог, які перелічені в законі (ст. 96 ЦПК).

По-третє, видача судового наказу провадиться без судового розгляду і виклику заявника і боржника.

По-четверте, у наказному провадженні сторони мають статус заявника та боржника.

По-п'яте, у цьому провадженні не діє принцип змагальності.

Виходячи з цього можна виснувати, що в наказному провадженні правосуддя не здійснюється, оскільки процедура наказного провадження виявляється в тому, що вирішення цивільної справи відбувається без розгляду в судовому засіданні та виклику заявника і боржника. І, крім того, заявник не може звернутися за захистом своїх прав у загальному

— позовному порядку.

3. Судовий наказ як форма судового рішення.

Судовий наказ як заключний акт у цивільній справі відповідно до законодавства є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог у порядку наказного провадження (ч. 1 ст. 95 ЦПК).

За своїм значенням, юридичною силою, наслідками судовий наказ має певні формальні тотожні ознаки із рішенням суду:

1) судовий наказ - акт, винесений органом судової влади, в якому відбиваються його владні повноваження;

2) судовий наказ - акт захисту цивільних прав;

3) судовий наказ - процесуальний документ, оскільки чинне законодавство передбачає вимоги до його процесуально-документального оформлення;

4) судовий наказ - є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.

Разом з тим існують відмінності між рішенням і судовим наказом.

1) Так, рішення може бути постановлено за будь-якими заявленими правовими вимогами, а в наказному проваджені судом вирішується лише визначене коло вимог, які передбачені законом. 2) Рішення ґрунтується на доказах, наданих сторонами, які досліджувалися в судовому засіданні. На відміну від цього судовий наказ ґрунтується на наданих заявником документах, які не оспорюються боржником при розгляді справи.

3) У рішенні суду обов'язково вказуються обставини, що були встановлені судом і які стали підставою для його прийняття, а судовий наказ не містить мотивів суду, в ньому тільки вказується закон, на підставі якого боржник зобов'язаний здійснити певні дії.

4) У судовому наказі, на відміну від судового рішення, яке виноситься в позовному провадженні, є лише вступна і резолютивна частини, а описова та мотивувальна частини відсутні.

5) Будь-яке рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку на підставах, передбачених законом. Судовий наказ може бути скасований за заявою боржника судом першої інстанції, і тоді справа надалі буде розглядатися в порядку позовного провадження. В окремих випадках судовий наказ може бути оскаржений в апеляційному порядку.

4. Підстави для видачі судового наказу.

Процесуальне законодавство визначає підстави для видачі судового наказу. У статті 96 ЦПК міститься перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ. Відповідно до даної статті судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимоги: про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів; про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним.

Перш за все судовий наказ може бути видано за вимогою про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. Стаття 115 КЗпП України встановлює, що заробітна плата виплачується працівникові регулярно, не рідше двох разів на місяць. Під час розгляду такої вимоги суддя повинен встановити факт затримки сплати нарахованої працівникові заробітної плати, розмір цієї заборгованості. До заяви про видачу судового наказу в даному випадку повинен бути наданий документ, який підтверджує розрахунок грошових сум, що були йому нараховані, але не сплачені (копія платіжної відомості, затверджений витяг із платіжної відомості на отримання заробітної плати, довідка з бухгалтерії з місця роботи тощо).

Судовий наказ також може бути видано за вимогою про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. З такою заявою можуть звертатись органи внутрішніх справ, державна виконавча служба (ст. 78 ЦПК, ст. 42 Закону України ≪Про виконавче провадження≫), а також стягувач, якщо він авансував витрати на розшук (статті 42, 48 Закону України ≪Про виконавче провадження≫). До заяви повинні бути надані документи, які підтверджують понесені витрати (наприклад, квитанція про сплату оголошення в засобах масової інформації).

Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних, послуг телебачення та радіомовлення в урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості. При розгляді таких вимог суддя повинен враховувати певні критерії: по-перше, наявність конкретного розміру заборгованості; по-друге, підтвердження вимоги конкретними документами,які вказують на безспірність зобов'язання та встановлюють прострочення його виконання.

Вимоги про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб, також розглядаються у наказному провадженні. До заяви повинні бути додані: свідоцтво про укладання шлюбу (або свідоцтво про розірвання шлюбу); свідоцтво про народження дитини, на користь якої стягуються аліменти; якщо заява подається опікуном або піклувальником, то потрібен документ про таке призначення; довідка про знаходження дитини на утриманні; довідка про розмір заробітної плати з місця роботи особи, яка повинна сплачувати аліменти, а також про наявність чи відсутність стягнень за іншими виконавчими листами.

Вимоги про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів, віднесено до справ наказного провадження. Стосовно

цієї вимоги можна говорити про те, що ця норма не може бути застосована на практиці, оскільки в даному випадку йдеться про рішення за груповими позовами, а процесуальне законодавство не передбачає існування таких позовів.

Як видно, в українському законодавстві, як і в цивільному процесуальному законодавстві інших країн, незважаючи на певну концептуальну єдність інституту судового наказу та наказного провадження та їх функціональну спрямованість, передбачаються різні підстави для ухвалення судового наказу. Це свідчить про достатньо широкий розсуд законодавця при визначенні сфери застосування судового наказу, а також про те, що в основі такого законодавчого рішення лежить практична доцільність прискорення цивільного судочинства завдяки впровадженню спрощеної процедури наказного провадження.

З теоретичної точки зору введення наказного провадження як самостійного провадження цивільного судочинства і певною мірою як альтернативного позовному провадженню має засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованості

та рівноваги відповідно до завдань цивільного судочинства. Такий підхід означає формування конструкції наказного провадження та сфери застосування судового наказу не за правилами встановлення переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, а за загальним правилом з визначеними обмеженнями у видачі судового наказу.

У такому випадку позовне та наказне провадження стають майже рівно фукціональними у цивільному судочинстві, значно розширюється право зацікавлених осіб на спрощений розгляд справ у порядку наказного провадження, більшою мірою забезпечуються інтереси правосуддя

щодо справедливого з точки зору процесуальних гарантій та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Дата добавления: 2014-01-04