МОДУЛЬ № 1

ТЕМА №2: Найдавніша історія України. Східні слов’яни на території України.

ТЕМА №3: Утворення й розвиток ранньофеодальної держави – Київська Русь.

ТЕМА №5: Українські землі під владою Литви та Польщі.

ТЕМА № 6: Виникнення козацтва та Запорозької Січі.

ТЕМА № 7: Визвольна війна українського народу сер. ХVІІ ст..

ТЕМА № 8: Соціально-економічний та політичний розвиток України в ІІ пол.ХVІІ –

ТЕМА № 9: Обмеження та ліквідація української автономії

ТЕМА № 10: Українські землі в І половині ХІХ ст..

ТЕМА № 11: Українські землі в ІІ половині ХІХ ст.

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- розповідати, що вивчає курс «Історія України», пояснювати

- коротко аналізувати джерела та історіографію предмета;

- визначати основні етапи праісторії українських земель.

1. Предмет, завдання і значення курсу історії України.

Історія України – це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх

українських землях, вона ґрунтується на законах розуміння історії.

Історія України вивчає передусім розвиток продуктивних сил, способи виробництва, виробничі відносини,

які склалися між людьми в процесі виробництва в кожний конкретний період.

Історія України висвітлює визвольні рухи, одвічне прагнення українського народу до незалежності, його боротьба проти польських, литовських, австро-угорських, російських, монголо-турецько-татарських завойовників.

Історія – це наука про те, чого вже нема і не буде. Поль Валері.

Історія – це союз між померлими, живими й ще не народженими. Едмунд Берк.

Історія змушена повторюватися, тому що її ніхто не слухає. Лоренс Пітер.

Історія вчить лише тому, що вона ніколи нічому не навчила народи. Фрідріх Гегель.

Вивчення історії України ґрунтується на документальній базі, яка забезпечує об’єктивність та науковість.

2 .Етнографічні – пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу.

3. Лінгвістичні джерела – дані з історії розвитку мови.

5. Писемні джерела: а) актові матеріали; б) оповідні пам’ятки.

Провідними науковцями найважливіших досліджень з історії України є: М. Грушевський, І. Крип'якевич, М. Аркас, Д. Дорошенко, Д. Яворницький, О. Субтильний, Н. Полонська-Василенко та інші.

На основі вчення Михайла Грушевського можна виділити такі головні етапи нашого державотворення:

ü Княжа доба русько-української історії (ІІ пол. І тис. – кінець XVст.)

ü Козацько-гетьманська держава і боротьба за її утвердження і збереження (кін. XVст. – кін.XVIIIст.)

ü Боротьба проти імперії, творення новітньої Української держави (ХІХ ст. – поч.. ХХ ст.)

ü УРСР в складі радянської тоталітарної системи та відродження України (1921р. - сьогодення).

Вивчаючи історію України, бажано враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір.

Геополітика – політична концепція, яка вивчає у політиці держави засадничу роль географічних факторів: 1) просторове розташування країни; 2) розмір території; 3) наявність чи відсутність природних ресурсів; 4) клімат; 5) кількість населення; тощо.

Поміркуємо разом: *Наведіть приклади матеріальних,письменних історичних джерел.

**Які на вашу думку,історичні джерела є найбільш достовірними?

***У середньовіччі вважали, що історію творить Бог. Так, монах Августин Блаженний (Vст. н.е.) вважав, що люди лише актори драми, а драматургом, що її творить, є Бог. У ХІХ ст. німецький філософ Гегель заявив, що історія – це єдиний закономірний процес, в якому кожна епоха – сходинка у загальному розвитку людства. Процес розвитку є нескінченним саморозвитком Вищого розуму, Абсолютного духу. Вчені ХХ ст. вважають, що люди водночас виступають і акторами історичної драми, і її авторами.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- визначати основні етапи праісторії українських земель,

- називати характерні риси в соціально – економічному розвитку людства в найдавніші часи;

- характеризувати зміни та особливості історичного процесу.

1. Первісні люди та спосіб їх життя. Трипільська культура - одна з найдавніших землеробських

3. Антична цивілізація Північного Причорномор’я.

Назва періоду	Періодизація	Найважливіші зміни у житті людини	Зміни сусп-ної організації
І. Кам’яний вік: Палеоліт - ранній палеоліт - середній палеоліт - пізній палеоліт	1,5млн.-150 тис.р. 150тис.- 40 тис. р. 40тис.-11тис.до н.е	Давні люди розселилися на територіях України, навчилися виробляти знаряддя праці (камені, кістки тварин), видобувати вогонь; будувати житло. Основне заняття – збиральництво, полювання. Існували елементи абстрактного мислення, подоба рахунку,перші ознаки мистецтва, вірування у відродження померлих. Освоювали малювання,музику. Первісні форми релігійної свідомості: анімізм,тотемізм, фетишизм,магія. Найдавніші стоянки: с.Королеве,с.Лука- Врубелецька, п.Кіїк-Коба, с.Молодове.	Людський гурт Рід (спільнота родичів) Матріархат Плем’я родова община
Мезоліт	Х – VІІ тис. до н.е.	Зміни природних умов привели до змін флори та фауни,ландшафту. Винайшли лук,стріли. Змінився вид знаряддя - мікроліти (більш функціональні)Основні заняття:річне та рослинне збиральництво, полювання, рибальство. Приручення перших тварин. Поселення на всій тер.України.
Неоліт	VI – IVтис. до н.е.	Виробнича революція – перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого. Поява нових способів обробки матеріалів, штучних матеріалів,нові заняття: тваринництво, землеробство, ремесло(гончарство,ткацтво). Поява соціальної структури суспільства,різьке збільшення населення;поділ України на 2 зони:хліборобську-скотарську (південний захід) і рибальсько-мисливську (північний схід)
ІІ. Мідно-кам'яний вік:енеоліт	IV – ІІІ тис. до н. е.	Давні люди починають виробляти знаряддя праці з міді (виняток – з олова), перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Розвиток трипільської культури
ІІІБронзовий вік	ІІ – І тис. до н. е.	Давні люди навчилися виробляти знаряддя праці,зброї,прикрас з бронзи (сплав міді з оловом,свинцем або миш’яком).Але цілком витиснути мідні ї кам’яні вироби так і не змогли. Донецький басейн – центр металургії, а Карпатсько-Дунайський регіон – центр металообробки. Перший великий поділ праці.. Винайдено ткацький верстат. З'являються патріархальне рабство, майнова нерівність. Зароджуються класи.	Родова община Патріархальні відносини
Залізний вік	І тис. до н. е. – І ст. н.е.	Давні люди навчилися виробляти знаряддя праці і зброю з заліза. Період кочових народів, античних міст на півдні України Початок етногенезу слов'ян. Праслов'янські археологічні культури - чорноліська, висоцька їхні залишки виявлені в басейнах Дніпра, Дністра, Західного Бугу	Сусідська община Плем’я

Найяскравіша культура давньоєвропейської історії – трипільська.

Трипільська культура – одна з найдавніших землеробських культур. Протягом IV – II тис. до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах р. Пруту, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на території Волині, Поділля, Північного Причорномор’я та інших місцевостях.

ü знаряддя праці, виготовлені з каменю з використанням шліфування і свердління;

ü знаряддя праці з міді, створені з використання молота і кувалди;

ü глиняний посуд, що обпалювався в гончарній печі і розписувався орнаментом;

ü ювелірні вироби, що вражають смаком та красою.

2. Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані населяли кіммерійці. Кіммерійці — це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні зв'язки з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю, зводили городища. Але з VII ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникали.

Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно підвищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило процеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.

На початку VII ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з'явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію та описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими й змушували інших скіфів та не-скіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з перським царем Дарієм, який в 514—513 pp. до н.е. намагався їх завоювати. У IV ст. до н.е. скіфські племена об'єдналися і створили під проводом царя Атея державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця III ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко від сучасного Сімферополя.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед «царських» скіфів. В Україні до найбагатших скіфських курганів належать Чортомлик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гайманова могила, Товста могила та інші.

У III ст. до н.е. в Південну Україну приходять з Волги й Уралу іранські племена сарматів, які підкорили і поглинули скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їх нащадки прожили до III ст. н.е. Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, понад 600 років займали широкі простори.Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III — II ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість. Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я почалося наприкінці II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е.

3. Античні міста-держави Північного Причорномор'я, починаючи з VII ст. до н.е., на північному узбережжі Чорного моря селяться греки, які походили переважно з Мілета. Вони заснували міста Тіру на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Це були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї метрополії, які збагачувались завдяки торгівлі рабами, хлібом, рибою. Ці товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо. V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах утворилося Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв'язки грецьких міст з населенням Півдня України мали великий вплив на культурний, мистецький і релігійний розвиток автохтонів.

ІІ ст. до н.е. грецькі міста підпадають під владу Римської імперії й перебувають під цією владою аж до навали кочівників, насамперед готів, які зруйнували їх і завоювали Боспорське царство. Згодом було відбудовано тільки Херсонес, який за часів існування княжої держави відігравав роль посередника між Візантією і Києвом.

Таким чином, дослідження українських археологів та істориків, а також науковців з інших країн дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

Поміркуємо разом: *Поясни,як ти розумієш поняття «археологічна культура».

* Що покладено в основу періодизації давньої історії України?

*** Чому землеробство і скотарство були головними досягненнями людини доби неоліту?

**Що таке трипільська культура? Де і коли вона існувала? Чому трипільців називають найдавнішими хліборобами на українських землях? Що на твою думку, було особливо досконалим у трипільців? Назви причини занепаду трипільської культури.

** Які народи населяли Північне Причорномор’я в давні часи? Назвіть форми суспільної організації цих народів та їхні основні заняття.

**Які стосунки склалися у греків з кочовиками – скіфами та землеробським населенням лісостепової смуги?

До наступного заняття: Підготувати повідомлення: «Культура скіфів», «Культура

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- з'ясувати етногенез українського народу і перші державні утворення;

- пояснювати походження, розселення та устрій східних слов'ян;

- розповідати про їх господарську діяльність, вірування, побут та звичаї.

1. Походження слов'ян. Розселення слов'янських племен.

3. Соціально-економічні чинники життя давніх слов'ян.

Після падіння Скіфії виникають суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н.е.-II ст. н.е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, та пшеворська (II ст. до н.е.- Vст. н.е.), яка займала територію сучасної Польщі і частково Словаччини, Закарпаття. Розвиток зарубинецької культури тривав на тлі зростаючих контактів із сарматами, а пшеворської — з германськими племенами, що посилило поділ слов'янського світу на західну і східну частини.Спадкоємницею зарубинецької культури, принаймні у лісостеповій зоні Правобережної України та Подніпров'я, була черняхівська культура (II—VCT. н.е.), яка поширювалася як на старій скіфській території, так і південніше, сягаючи північно-західного узбережжя Чорного моря. Черняхівська культура була значно вищою від зарубинецької і пов'язується з антами — попередниками давніх русів-українців.

В історичній науці є чимало дослідницьких тверджень і теорій з питання походження слов'ян.

1. Дунайська теорія (літопис «Повість минулих літ», домінуюча ХІІІ – ХVст.).

2. Скіфо-сарматська теорія (ІХ ст. Баварська хроніка).

3. Вісло-дніпровська теорія (ХІХ – початок ХХ ст.; Л. Нідерм, М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та

4. Вісло-одерська теорія (30 - 40-х роках ХХ ст.; Ю. Косташевський, М. Рудницький, Т. Лер-

5. Дніпро-одерська теорія (50 – 60-ті роки ХХ ст.; Л. Третяков, Б. Рибаков та інші).

6. Дніпро-одеська теорія (сучасні українські археологи).

Походження давніх слов'ян ще й досі викликає суперечки серед вчених.

Щодо перших письменних згадок про слов'ян, то вони належать до І ст. н.е.

Автор	Назва племені	Дата
- Пліній Старший - Тацит - Птоломей	венеди венеди венеди	І – ІІ ст. н.е.
- Прокопій Кесарійський	склавіни, анти	VІ ст. н.е.
- Іордан	анти	VI – VII ст. н.е.

кінець І тис. до н.е.ІІ – IV ст. н.е.V ст. н.е.VI – VII ст. н.е.

Верхня розселенню слов'ян Балканський Наддніпрянщина,

Наддніпрянщина, -> заважають племена + півострів, береги + береги Дністра,

південно-західне готів, які відтісняють Дунаю, Побужжя,

узбережжя Балтійського їх на північ до Дніпра Візантійської Центральна і

моря, нижня течія і Десни. імперії. Південно-Східна

В ході розселення слов'яни розділилися на три угрупування (IV – VI ст. н.е.):

Східні слов'яни – безпосередні предки руського, українського і білоруського народів. Серед східних слов'ян головне місце належало племенам, або союзу племен – анти. Анти становили частину слов'ян - венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Перша згадка про них у письменних джерелах датовано 375р., остання – 602р. н.е. Слов’янські землі потерпали від нападів різних племен: готів, гунів, аварів та інших.

Мовою документа: «Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає з початком їх історичного життя. Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію, історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу».

М. Грушевський «Нарис історії українського народу».

«Держава антів протривала три століття, від кінця ІV і до початку VІІ ст. … В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море».

Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, на чолі племені стояв князь та старійшини, а основні питання життя племені вирішували народні збори – віче.

Духовний світ праукраїнців Антської держави був досить складним. Кожне плем’я планувало своїх богів. Із процесом творення держави відбувалося виділення загальноплеменних богів. Головними у них були: Дажбог – бог сонця; Велес – бог худоби; Сварог – бог неба; Ярило – бог весни; Лада – богиня весни, краси, кохання; Марена – богиня води і весни; Перун – бог війни і блискавки. Для своїх богів анти споруджували спеціальні культові споруди – камениці. Дещо пізніше зявилися служителі культу – волхви.

Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни». Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України.

У східних слов'ян VІІІ ст. виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), східні їх сусіди – сіверяни (р. Десна), далі радимичі, в’ятичі; древляни, дреговичі (над Прип’яттю); волиняни, дуліби (над Західним Бугом); тиверці (над Дністром); уличі (між Південним Бугом і Дніпром); білі хорвати (на Прикарпатті).Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени.

Основною формою суспільного устрою у слов'ян були союзи племен або племені княжіння.

Отже, перебіг подій свідчить про автохтонність і споконвічність українського народу на його історичній землі. На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цього складного неоднозначного процесу було Подніпров'я, пов'язане невидимими нитками з цивілізацією Середземномор'я. Саме на цих землях в середині І тис. н.е, почалося формування державності Київської Русі

Поміркуємо разом: - Де ми знаходимо відомості про східних слов'ян?

- Як війни впливали на політичний устрій антів?

До наступного заняття: - знайти інформацію про розселення східнослов’янських союзів – предків українців; виникнення м. Києва; походження назви Русь;

- підготувати повідомлення до семінарського заняття за темою: «Утворення і розвиток ранньофеодальної держави – Київська Русь».

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Утворення і розвиток ранньофеодальної держави – Київська Русь.

Очікувані результати: після цього уроку ви зможете:

- визначати передумови утворення держави у східних слов'ян;

- дати характеристику діяльності князів Київських князів у процесі становлення, розвитку і занепаду однієї з найбільших держав середньовіччя;

- аналізувати причини розпаду Київської Русі.

1. Передумови утворення східнослов’янської держави.

2. Виникнення, становлення і розквіт Київської Русі.

Київська Русь, як і кожна держава, виникла не раптом, водночас; виникненню її передувала низка подій, які історики називають передумовами.

Передумови виникнення держави у східних слов'ян:

розселення східних слов'ян è створення союзів племен (поляни, дуліби, волиняни та інші) è боротьба союзів племен з сусідніми племенами за свою територію è утворення чіткого кордону розселення слов'ян è подальший розвиток ремісництва, торгівлі, землеробства, скотарства è розподіл суспільства на соціальні групи (класи) è формування класу землевласників – земельної аристократії è будівництво міст è поява нових соціальних відносин – феодальних.

За свідченням арабських авторів уже в VIII – IХ ст. існувало 3 осередки слов'янської державності:Куявія (земля полян з Києвом); Славія (Новгородська земля); Артанія (Ростово-Суздальська, а, можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання Руська земля (Куявія) з центром у Києві, вона стала тим територіальним та політичним ядром Київської Русі.

Концепції походження Давньоруської землі:

1. «Норманська теорія» («варяжська»); автори німецькі вчені XVIII ст. Міллер та Байєр.

2. Хозарське походження; автор О. Пріцак (професор Гарвардського університету).

В історичних процесах українських вчених не знайшли підтвердження ці концепції, які ігнорують ту обставину, що державність – це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку.

Князь Кий (напівлегендарний) – вождь племен полян,засновник м. Києва

Князь Рюрик (862 – 879рр.) – об'єднав частину слов'янських племен довкола м. Новгорода.

Князі Аскольд і Дір (? – 882рр.) – завоювали Київ у ІІ половині ІХ ст., у 882р. були скинуті Олегом.

Князь	Період князювання	Діяльність, реформи
Олег	882 – 912рр.	- приєднав кривичів, сіверян, радимичів, древлян, дулібів, тиверців(обклавши даниною); - переміг хозар,походи на Візантію 907-911рр.,проти Арабського халіфату, боротьба з кочівниками; - формування території держави «Київська Русь» (силовими, завойовницькими шляхами); - розвиток усної народної творчості,музики;писемність «черти і різи», язичництво.
Ігор	912(913) – 945рр.	- продовжив політику свого попередника: - підкорення сх. слов’янських племен,примусив їх сплачувати данину; - продовжував приєднувати слов'янські землі до Києва; - здійснив походи до Каспійського моря, Константинополя, боровся проти печенігів
Ольга	945 – 964рр.?	- обмежила розмір державної данини (податку); - ввела розподіл територій на погости (області) для збору податків; - розвивала мирну форму міжнародних відносин – дипломатію (переговори); - видавала прості закони (статути) з важливих питань соціально-економічних відносин. - прийняла християнство.
Святослав	945 – 972рр.	- багато воював, підкорив Волзьку Болгарію, розбив Хозарський каганат; - переміг печенігів; - підкорив в’ятичів,мордовські племена; - визволив від влади Візантійської імперії Болгарію; - спробував закріпити владу династії, ліквідував залишки племінних княжінь: поділив територію держави між синами.
Володимир Великий	980 – 1015рр.	Період розквіту держави,зміцнив владу князя – монархія, здобув міжнародний авторитет: - завершив тривалий процес формування територій Київської держави; - побудував оборонні споруди проти печенігів; - створив системи освіти; - вдосконалив керування державою, провівши адміністративну систему; - проведена військова реформа; - ввів християнство у Київській Русі 988р.
Ярослав Мудрий	1019 – 1054рр.	- припинив князівські усобиці, чвари та війни; - створив звід законів «Руська Правда»; - піклувався про розвиток культури (будівництво церков, переклад книжок на слов'янську мову, літописання, відкриття шкіл і бібліотек); - відвоював території на узбережжі Балтійського моря; повернув території, захоплені Польщею;1036р.розгромив печенігів; - встановив добрі стосунки з країнами Західної і Центральної Європи.
Володимир Мономах	1113 – 1125рр.	- будучі князем у Переяславі постійно робив походи проти половців; - доповнив статті «Руської Правди»; - відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого; - був ініціатором проведення Любецького з'їзду; - видатний письменник свого часу, автор «Повчання дітей».

Синові Володимира Мономаха – Мстиславу – вдалося на певний проміжок часу зберегти єдність держави. Але в 1132р. він помер. Саме з цього часу починається період феодальної роздробленості. Київська Русь розпалася на окремі удільні князівства. Найзначнішими серед них були: Галицьке, Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське, Смоленське, Київське, Переяславське.

Основні причини роздробленості Київської Русі.

Політичні	Економічні	Зовнішні
- велика держава – імперія з часом розпадається, важко управляти з єдиного центру; - прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру; - міжусобні війни; - відсутність серед спадкоємців династії політика – особистості.	- натуральний характер господарства, утвердження феодальної власності на землю; - загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням зберегти підпорядкованість центру; - розвиток економічної самостійності окремих районів, міст, зростання продуктивності праці, покращення обробітки земель.	- могутність і єдність держави підривали постійні війни; набіги кочових народів, племен; - землі Київської Русі залишилися бар’єром між Сходом і Заходом; - занепад сусідської імперії – Візантії та зріст могутності держав Польщі, Литви, Угорщини.

1187р.: термін «Україна» вперше згадується в Київському літописі.

Поміркуємо разом: ** Чим керувався Володимир Великий, приймаючи християнство для Київської Русі?

***В чому полягає прогресивна роль християнства?

***Яку роль відіграла Київська Русь в історії Європи?

*** Як ви розумієте вислів «Київська держава – прабатьків-

До наступного заняття: - самостійно підготувати тему «Боротьба України-Русі проти монголо-татарських завойовників».

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Очікувані результати: після цього уроку ви зможете:

- розповідати про фактори, що сприяли розвитку Галицького і Волинського князівств;

- характеризувати соціально-економічне і політичне становище Галицько-Волинської держави за півтора століття існування;

- визначити історичне значення Галицько-Волинського князівства.

1. Галицьке князівство. Волинське князівство. Князі Ростиславичі.

3. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького.

Фактори, що сприяли розвитку Галицького і Волинського князівств (після відокремлення від Київської Русі): географічне розміщення, віддаленість від кочівників, розташування на перехресті важливих торгівельних шляхів, економічні зв’язки з країнами Західної Європи, розвиток міст, багаті поклади солі та інші.

для Галицького князівства – раннє виділення боярства в окремий стан;

для Волинського князівства – спільний розвиток дружинно-боярської верстви, що мала великі земельні володіння, рішуча підтримка нею князівської влади.

Галицькі землі відокремилися від Києва ще в кінці ХІ ст.. Тут з ІІ половини ХІ ст. осіла династія Ростислава Володимировича (онука Ярослава).

На Володимирові закінчився рід Ростиславичів, які зуміли оборонити свою землю від вторгнень сусідів – поляків, угорців, забезпечити кордони князівства, розвинули господарство і торгівлю.

Волинь до самостійної організації дійшла в ІІ половині ХІІ ст. Однак дуже швидко була поділена на малі князівства.

Нову епоху як Галицької, так і Волинської історії розпочинає Роман Мстиславович (1173 – 1205рр.). В 1199р. Роман об'єднав Галицьке і Волинське князівство в одну державу.

Внутрішня	Зовнішня
- придушив опір бояр, зміцнив князівську владу; - створив умови для розвитку ремісництва, торгівлі.	- відвоював Київ; - об'єднав під своєю владою Чернігівське, Київське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства; - неодноразово перемагав половців, воював з Польщею і Литвою.

Син Романа Мстиславовича – Данило – в 20 років розпочав боротьбу за відновлення держави, створеної батьком.

Внутрішня

Зовнішня

- зміцнив владу, придушив опір бояр; - будував міста; - запрошував ремісників і купців з інших країн для розвитку ремісництва і торгівлі; - ввів в селах посаду урядника, що мав слідкувати за додержанням прав селян; - формував загони з селян.

- встановив дружні умови з Польщею і Угорщиною; - намагався захистити державу від монголо-татар; - закликав країни Західної Європи до боротьби з монголо-татарами.

Мовою документа: «Данило – це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він … наново з'єднав розбиту державу … Не дав знищити своєї держави татарам … Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язку з Західною Європою … Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток».

Однак нащадкам Данилу Романовичу не вдалося зберегти державу.

У 1325р. після смерті Андрія та Лева, які загинули, воюючи за незалежність, бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів галицько-волинських.

У 1340р. князя Юрія ІІ (Болеслава) було отруєно. Загибель його стала великою трагедією для України, розпочалася боротьба за галицько-волинські землі між їхніми сусідами: на Волині утвердилося Литовське князівство; після довгої боротьби в 1387р. Галичина була остаточно захоплена Польщею.

Ще раніше, в кінці ХІІІ – на початку ХІV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині ХІV ст. Буковиною заволоділо Молдавське князівство.

Всі інші українські землі – Чернігівщина, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля – у 50 – 60-ті роки ХІV ст. були приєднані до Литви.

Поміркуємо разом: *Чому волинському, а не галицькому князю вдалося об’єднати князівства в одну державу?

***Визначте, в чому наступність державних традицій Київської Русі в Галицько-Волинській державі.

**Чим пояснити, що Галицько-Волинська держава досягла такого великого рівня авторитету на міжнародній арені?

*** У чому полягало історичне значення Галицько-Волинської держави?

До наступного заняття: - підготувати повідомлення, цікаві факти по культурі Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Українські землі під владою Литви та Польщі.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- з'ясувати причини захоплення українських земель Литвою та Польщею;

- характеризувати їх становище, політичний і адміністративний устрій;

- встановлювати основні причини та наслідки для українських земель підписання литовсько-польських уній.

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського.

Головними причинами експансії щодо України були: оволодівання багатими українськими землями; зміцнення свого військового потенціалу, своїх кордонів.

У 50 – 60-ті роки ХІV ст. українські землі – Чернігівщина, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля – були приєднані до Литви.

Населення України опору литовцями фактично не чинило, подали Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв та системи управління. Це визначалося тим, що соціально-економічний розвиток князівств був вищий, ніж ранньофеодальної Литовської держави, яка багато запозичила у них:

- мову, православ’я, законодавства, адміністративний устрій та інше.

Внаслідок територіальних придбань князівство перетворилося на найбільш велику державу Європи. Історики назвали його Литовсько-Руським (у цій державі етнографічні литовські землі займали всього ¹/₁₀).

Литовські завойовники не зустрічали помітного опору, тим більше, що Литва одразу ж почала захищати слов'янські землі від монголо-татар. Широку відомість набули імена великих литовських князів – Гедиміна і Ольгерда.

Князя Гедиміна (1316 – 1341)	Князя Ольгерда (1345 – 1377)
- загарбання українцями білоруських земель; - боротьба з Московською державою, намагання від’єднати від неї Новгород і Псков; - встановлення дружніх відносин з Польщею і Тверським князівством.	- розширення території князівства Литовського; - успішна боротьба з монголо-татарами (1362 – 1363) – битва під Синіми Водами; - намагання підірвати могутність Московської держави.

З півночі на Литовську державу насувалася загроза з боку німецьких рицарів-хрестоносців лівонського ордену. Литва і Польща, об’єднавши свої сили, до складу яких входили і українські, білоруські та російські загони, 15 липня 1410р. поблизу Грюнвальда розгромили військо рицарів.

Галичина і частина Волині під владою Польщі.

Невелика Литва включала до своєї держави землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією і населенням, природними багатствами. Тому польська шляхта домагалася об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу.

Процес укладання унії між Литвою і Польщею був довгим (з 1385 по1569рр.).

У 1385 р. литовський князь Ягайло прийняв Кревську унію. Зміст унії:

- У Великому князівстві Литовському вводиться католицька віра;

- Велике князівство Литовське приєднується до Польщі.

У результаті унії відбулось включення литовських, білоруських та українських земель до складу Польщі. Унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Литовські і українські вельможі, спираючись на невдоволення православного населення, чинило опір Ягайлові.

У 1413р. між Ягайлом і Вітовтом була укладена Городельська унія, за якою Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ; на литовських бояр-католиків були поширені польські права.

Унія призвела до посилення впливу у Литовському князівстві католицької віри.

У 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі.

- проголошувалося об'єднання Польщі і Литви у єдину державу – Річ Посполиту;

- Литві у складі Речі Посполитої надавалося право на свої законодавство, судочинство, мову (руську, білоруську), казну, військо;

- Річ Посполита очолювалася королем, що обирався польськими і литовськими феодалами;

- в Литві та Польщі встановлювалися однаковий державний устрій, спільна грошова система, спільний сейм;

- в міжнародних відносинах Річ Посполита виступала як єдина держава.

Наслідки унії: повне панування Речі Посполитої на українських землях, утвердження необмеженої влади польських магнатів; посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення; знищення також рештки українських державних традицій, що зберігались під формами автономії у Великім князівстві Литовському. Українські землі Речі Посполитої було поділено на 6 воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке.

В Україні з'являються величезні латифундії польських магнатів, які були необмеженими володарями своїх областей і безжалісно експлуатували природні багатства України.

У жовтні 1596р. відбувся Берестейській церковний собор, який прийняв нову унію.

- католицька і православна церкви об’єднувалися;

- на чолі об’єднаної церкви стояв папа Римський;

Наслідком унії було значне послаблення позицій православної церкви. Визначну роль в боротьбі за відновлення православ’я належить братствам – громадським союзам православного українського населення (виникли наприкінці ХVІ ст.).

Мовою документа: «Укладена з мотивів далеко більш політичних й адміністративно-дисциплінарних, ніж догматично-релігійних, Брестська унія одразу ж внесла визначний фрагмент у лоно українського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, … та в кінцевому підсумку ослабила Русь, демократизувала її ненавистю братств до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні Руїну, а Польщі зародок політичного занепаду.

І. Франко «З історії Брестського собору 1596р.».

В Придністров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним (Конашевичем), який постійно підтримував православну віру.

В наступні роки проти унії та засилля польських феодалів відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясило1630р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635р.) та інших. Боротьба за волю і православну віру в І половині ХVІІ ст. зростала, що привело до визвольної війни українського народу.

Поміркуємо разом: *Чому Литовській державі вдалося порівняно легко захопити українські землі?

*Чому Литву, Польщу, Угорщину приваблювали українські землі?

**Які наслідки для українських земель мала Люблінська унія?

***Схарактеризуйте причини і наслідки релігійного розладу в Україні та появи на її територіях греко-католицької церкви?

До наступного заняття: - знайти інформацію для повідомлення про причини і джерела виникнення українського козацтва, устрій Запорозької Січі.

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Виникнення козацтва та Запорозької Січі.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- з'ясувати причини, що привели до утворення українського

козацтва,Запорозької Січі,козацько-селянських повстань;

- характеризувати політичний і адміністративний устрій Запоро

- встановлювати основні події,наслідки боротьби козацтва з

1. Причини і джерела виникнення українського козацтва.

3.Створення реєстрового козацького війська. Козацько – селянські повстання.

4.Боротьба козацтва з турками і татарами. Гетьман П.Сагайдачний.

1. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». У 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму, польських магнатів. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селяни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецькими загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення - «січі».

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу,.

2. Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги — кам'яні скелі. Всіх порогів на Дніпрі було дев'ять. На південь від порогів у пониззі Дніпра виникало чимало кам'яних островів, де в 30—40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі. Протягом свого двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську.

Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегічної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Дослідник історії козацтва Д. Яворницький вважав саме Хортицьке укріплення матір'ю козацьких січей, а князя Вишневецького — духовним батьком Запорожжя.

Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, у Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарю, скарбницю.

Одночасно на Січі перебувало кілька тисяч козаків, частина була на уходах, в степових залогах.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле.

Всі козаки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без формального голосування.. Рада обирала гетьмана та військову старшину, що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом.

Адміністративна і судова влада в запорозькому війську була побудована таким чином:

- військові начальники(кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани);

- військові чиновники (підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кушнар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи);

- похідні й паланкові начальники (полковник, писар, осавул, підписарій, під осавул).

Кошовий отаман (пізніше — гетьман) об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був головним «командиром» і діяв як необмежений диктатор.

Кожний кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про свої дії та вчинки, що стосувалися війська. За порушення козацьких законів або за несправедливе рішення суду його навіть могли покарати смертю. Кошового отамана обирали лише на рік, після того на його місце ставав інший. Винятком були особливо видатні особи — Іван Сірко, Кость Гордієнко, Іван Мілашевич, Петро Калнишевський. Сірко був кошовим отаманом 15, а Калнишевський — 10 років.

Кошовий, суддя, писар, осавул — становили запорозьку старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими і духовними справами війська. Усі інші службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю і накази. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, яких було 38 (за кількістю куренів).

Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, — фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Жили козаки здебільшого бідно.

На другу половину XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота. Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис.

Військовий флот війська становили виключно чайки, які називали байдаками. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери.

3.У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочатку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розширений до 500 осіб, а згодом — і до 6000—8000. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.

Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським монастирем.

Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстрових, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козацтво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість козацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання.

Перше велике козацько-селянське повстання відбулося в 1591—1593 pp. на чолі з Кршиштофом Косинським. Козаків підтримало селянство Київщини, Брацлавщини та Волині. У 1593 р., не маючи артилерії, сильної кінноти, воно зазнало поразки.

Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина Наливайка (1594—1596). Козацький полководець, родом з Гусятина, свого часу брав участь у морських і сухопутних походах запорожців. Зайнявши значну територію від Дністра до Прип'яті, Наливайко виношував плани створення самостійної козацької держави в пониззі Бугу і Дніпра. Тільки регулярна армія на чолі з гетьманом С. Жолкевським змусила козаків відступати. Польське військо вчинило над переможеними козаками криваву різню.

Однак боротьба селянства і козацтва України не закінчилася. Далі були повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630р.), Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні, Яцька Острянина(1637 -1638рр.) та ін.

Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з автономією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реєстрове козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками.

4.З початку XVI ст. козаки з волості (території, розташовані вище порогів) та січовики постійно здійснюють морські походи на Крим і Туреччину. З перемінним успіхом ведеться запекла боротьба. Зміцнившись, Запорозька Січ розширює сферу боротьби з турецько-кримськими загарбниками.

Найбільшого розмаху козацькі походи проти «бусурманів» набули у 1600-1620 pp. Майже щорічно козаки перетинала Чорне море і нападали на кримські і турецькі береги. У 1604 р. спустошили Варну — найсильнішу турецьку фортецю на Чорному морі, у 1608 р. розгромили Перекоп, у 1609-му пограбували Кілію, Ізмаїл, Акерман і в 1614 р. штурмували Трапезунд. У 1615 р. вони увірвалися до гавані Константинополя і на очах султана спалили флот і втекли.У 1614-1617 pp. особливо зростає козацька активність на Чорному морі. У ці роки боротьбу очолив один із найвидатніших і найталановитіших козацьких старшин, у 1616-1622 pp. — гетьман Січі Петро Сагайдачний. Під його керівництвом козаки штурмом взяли фортецю Кафу, де знаходився найбільший на Сході невольничий ринок, визволили десятки тисяч полонених, серед яких було багато українців. У 1620 р. козацькі чайки за його ініціативи знову спалили Константинопольську гавань з усіма кораблями.

Не менш успішними були бойові дії проти татар і турок на суші. Розлючений неспроможністю Польщі приборкати козаків, турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне, військо і разом з великими силами свого васала, Кримського ханства, почав війну з Польщею. У 1620 р. у першій битві поблизу села Цецори, під Яссами, польські війська були вщент розбиті, а їхній командувач — коронний гетьман Жолкевський загинув. Більшість польських старшин і рядових потрапили у полон. Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до Запорозької Січі. Сагайдачний застосував умілу тактику ведення бою, поєднуючи активну оборону і рішучі, часто нічні, атаки на турків. Козаки не раз вривалися до ворожого табору, змушували тікати навіть султана. За місяць боїв з польсько-українською армією турки втратили 80 тис. чоловік із 150-тисячної армій, не маючи перспектив на перемогу, пішли на переговори. У жовтні 1621 р. Туреччина і Польща підписали мирний договір. Завдяки мужності козаків, високому військовому мистецтву їхнього гетьмана Сагайдачного, Туреччина не досягла своєї мети — захоплення польських і українських земель, а її міжнародному престижу завдано тяжкого удару її просування в Європу було зупинено.

У 1622 р. від смертельної рани, яку дістав у хотинський битві, помер Петро Сагайдачний, якого оплакувала вся Україна.

Поміркуємо разом: *** Які особливості порівняно з іншимитогочасними держа-

**Чим відрізнявся побут та життя козаків січовиків від решти

*Унаслідок яких подій польський уряд ухвалив «Ордина

До наступного заняття: - більш детальніше розглянути події козацько – селянсь

- Самостійно опрацювати тему: «Українська культура ХІV - ХVІ ст..»

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- визначити причини війни, її характер, мету, руйнівні сили;

- засвоїте процеси визвольної війни, перемоги і невдачі козацьких військ;

- давати оцінку українсько-московським відносинам, підписаними

- розкрити історичне значення і наслідки національно-визвольної війни українського народу проти Польщі.

1. Причини, характер, рушійні сили та етапи національно-визвольної війни.

2. Початковий етап війни (1648 – 1649рр.). Роль Б. Хмельницького в розгортанні визвольної війни українського народу. Основні етапи.

3. Формування української державності в ході визвольної війни. Внутрішня та зовнішня політика козацької держави.

4. Переяславська угода 1654р. Березневі статті: умови і правове значення.

5. Особа Б. Хмельницького в українській історії і оцінки діяльності.

З середини ХVІІ ст. українські землі стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху – національно-визвольної війни.

ü посилення феодального гніту (зростання панщини, податків);

ü посилення особистої залежності селян від феодалів;

ü усунення українців від участі в міському самоуправлінні; відбувається дискримінація у сфері мови та освіти;

ü проводилася політика на ліквідацію православної віри;

ü скасування значної кількості козацьких привілеїв.

Характер війни національно-визвольний, всенародний, релігійний.

Рушійною силою стало селянство, а лідером – козацтво, союзниками – українські ремісники, міщани, дрібна шляхта, нижче православне духовенство.

Очолив війну гетьман Богдан Хмельницький – високоосвічена людина. «Стосовно мене знайте - не буду жаліти ані життя, ані сил, готовий на всіляку небезпеку, все віддам для загальної свободи», - сказав він на Січовій раді у січні 1648р.

Метою війни було повалення польсько - шляхетського феодального гніту, встановлення політичної, територіальної автономії, а на наступному етапі визрівала ідея створення незалежної національної держави.

І - 1648р.; ІІ - 1649 – 1653рр.; ІІІ - 1654 – 1655рр.; IV - 1656 – 1657рр.

квітень – в битві під Жовтими Водами на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що

травень – битва під Корсунемблискуча перемога

липень-вересень – битва під Пилявцями армії Б. Хмельницького

листопад – облога Львова і Замостя, у грудні повстанці повернулися на Київщину

липень – битва під Збаражем, повсталі оточили польську армію, їй на допомогу вирушила армія на чолі з королем

серпень – битва під Зборовом, небезпека повного знищення польської армії, однак у вирішальний момент зрадив кримський хан Іслам-Гірей і змусив Б. Хмельницького підписати Зборівський договір 18 серпня

Основний зміст Зборівського мирного договору:

ü влада гетьмана поширювалася на території трьох із семи воєводств: Київського, Чернігівського, Брацлавського;

ü на вищі посади призначалися православні українські шляхтичі;

ü православна церква отримувала рівні права з римсько-католицькою;

Ця угода мала вимушений, компромісний характер. Вона не могла задовольнити повною мірою обидві сторони, які фактично розглядали її як тимчасову і не прагнули до кінця виконувати всі її вимоги.

На початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливо висовує власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності.

Характерними ознаками Української козацької держави були:

1. Політична влада – власний уряд – гетьман і старшина.

2. Територія – від р. Слуг на заході до московського кордону на сході; від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні (приблизно 20 тис. км²).

3. Політично-адміністративний устрій – поділ на полки і сотні, в 1650р. – 16 полків.

4. Суд і судочинство, судова система – козаки жили за звичаєм правом; селянство – за литовськими статутами із вилученням статей, які стосувалися кріпацтва; міста жили за Магдебурзьким правом (ті, які його мали).

Держава одержала назву «Військо Запорозьке». Українська держава мала власну символіку, прапор малинового кольору та герб з зображенням козака з мушкетом.

лютий – почала бойові дії Польща, яка порушила мирний договір

липень – битва під Берестечком, яку українці програли, опинилися в оточенні внаслідок зради союзників – кримського хана, що захопив у полон і самого Б. Хмельницького. Польща нав’язала несприятливий Білоцерківський договір.

вересень – підписання Білоцерківського договору.

ü влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство;

ü український гетьман мав підпорядковуватися польському уряду, не підтримувати самостійних міжнародних відносин;

ü шляхті поверталися землі і кріпаки, втрачені під час повстання;

травень – битва поблизу Батога, перемога українців. Білоцерківський договір втратив силу.

жовтень – битва під Жванцем, повсталі не змогли отримати перемогу

В 1649 – 1653рр. представники гетьмана вели переговори у війні з Польщею. Б. Хмельницький погоджувався на входження України у склад православної Московської держави на засадах автономії. 8 січня 1654р. відбулася Переяславська рада, де гетьман отримав згоду на союз із Московською державою. В березні 1654р. у Москві були підписані умови договору, який ввійшов в історію як «Березневі статті».

ü підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі;

ü збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками;

ü залишилися недоторканими права на повноваження місцевих органів влади, права Київського митрополита, права обрання гетьмана козацтвом.

Росія зобов’язувалася обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на відносини з іноземними державами (з ворогами Росії – Кримом та Туреччиною). За цим договором Україна ввійшла під протекторат Росії на широких правах автономії.

В складі монархічної Росії Українська держава з її республіканською демократичною формою правління була позбавлена можливості подальшого розвитку.

Після 1654р. становище України залишалося складним.

Трансільванія, 1656р. цар Олексій Михайлович уклав з Речі Посполитою Віленське перемир'я і розпочав війну проти Швеції. Це привело до погіршення відносин між Б. Хмельницьким та московським урядом. Гетьман розпочав пошук нових союзників.

Протягом 1656 – 1657рр. війська трансільванського князя Юрія Ракоці козацький загін під проводом Антона Ждановича зайняли значну частину польської території, об'єдналися з шведами і в червні 1657р. виступили до Варшави. На допомогу полякам прийшли Данія,татари та австрійські війська.

Б. Хмельницький, який в цей час тяжко хворів, дізнавшись про провал своїх намірів, дістав удар і помер в серпні 1657р.

Поміркуємо разом: *Чому саме Запорозьку Січ обрав Б. Хмельницький місцем початку народного повстання?

**Продумайте альтернативний варіант дій Б. Хмельницького в роки визвольної війни і їх можливі наслідки для України (наприклад: похід на Варшаву в 1648р., відмова від Зборівської угоди, відмова від союзу з Москвою).

До наступного заняття: Підготувати повідомлення на теми: «Соціально-економічний розвиток і політичне становище України в ІІ половині ХVІІ ст. Діяльність гетьманів періоду Руїни» за питаннями:

ü Україна в роки гетьманства І. Виговського.

ü Поділ України. Руїна. Гетьманство п. Тетері та І. Брюховецького.

ü Дальше обмеження автономії України. Д. Многогрішний, І. Самойлович.

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Соціально-економічний та політичний розвиток України в ІІ пол.ХVІІ –

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- зрозумієте наскільки складним було становище української держави після смерті Б.Хмельницького, а також намагання гетьмана І. Мазепи будь-якою ціною зберегти українську державність;

- характеризувати причини, наслідки для України «Руїни»;

- показувати, що політика Петра І та його наступників була спрямована на обмеження державних прав українців та русифікації її населення;

- давати характеристику історичним діячам, визначати їх роль і місце в історичному процесі;

- аналізувати історичні явища і події цього періоду.

1. Гетьманщина після смерті Б. Хмельницького.

3. Стан української державності в роки гетьманства І. Мазепи.Україна на початку Північної війни.

Посилення національної політики Російської імперії щодо України.

1.Після смерті Б. Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б. Хмельницький хотів передати булаву своєму синові Юрію. Квітнева Корсунська рада 1657 р. проголосила шістнадцятирічного Юрія гетьманом. Вже з моменту погіршення стану здоров'я Б. Хмельницького, незважаючи на обрання нового гетьмана, вони почали приховану боротьбу за владу. Успішніше діяв І. Виговський. 27 жовтня 1657 р, Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою.

І. Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш. Цей бунт був таємно підтриманий Москвою. Виговський придушив його, але Україна виявилась ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна, як Князівство Руське, входила до складу Речі Посполитої і створювала, поряд з Польщею і Литвою, окреме державне утворення. Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала Україну 150-тисячну армію, яка була розбита під Конотопом об'єднаними українсько-польсько-татарськими військами. Проте політика Виговського викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Безпалий. Відчуваючи втрату підтримки, Виговський відмовляється в жовтні 1659 р. від гетьманства, тікає до Польщі, але пізніше на вимогу гетьмана Павла Тетері поляки заарештували його і розстріляли.

Сподіваючись, що ім'я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Ю. Хмельницького (1659—1663). Москва, що направила в Україну нове військо, змусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з Річчю Посполитою новий договір(Сдободищенський).

2. Тим часом загострення політичної боротьби вело до розколу України за територіальною ознакою. У політичній самосвідомості українських діячів зміцнювалася небезпечна тенденція відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних і навіть індивідуальних політичних інтересів. А при розв'язанні внутрішньополітичних проблем вони все більше покладатися на уряди іноземних країн (залежно від орієнтації угруповань).

Україна поділилася на два частини — Правобережну і Лівобережну, Починається період перманентної спустошливої війни — Руїни (1683—1687).

13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівський мир. Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя — під владою Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького, глибоко обурила українське суспільство.

13 січня 1681 р. між Росією та Туреччиною і Кримським ханством було укладено Бахчисарайський мирний договір. Туреччина і Кримське ханство визнали входження Лівобережної України, Києва з навколишніми містечками до складу Російської держави, влада якої поширювалась також на Запорожжя. 6 травня 1686 р. у Москві між Польщею і Росією було укладено новий договір — «Трактат про вічний мир». Річ Посполита, за якою закріплювались Правобережжя, Галичина, Північна Київщина та Волинь, визнавала входження до складу Московської держави Лівобережжя, Києва та Запорожжя. Територія на правому березі Дніпра, Південна Київщина, Брацлавщина, зруйновані польськими і турецькими нападами, залишалися нейтральними. Туреччина утримувало Поділля, яке пізніше захопила Польща.

Щораз більший вплив Росії на Україну позначався і поступовим підпорядкуванням Москві Української православної церкви. У 1686 р. Київську православну митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом століть зазнавала русифікації.

3.На зламі ХVІІ – ХVІІ ст. московський уряд прагнув ввести над Козацькою Україною пряме управління.

Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування І. Мазепи (1687 – 1708рр.). Його правління можна умовно поділити на два періоди: перший, коли гетьман був слухняним виконавцем волі Петра І; другий, коли відкрито виступав проти антиукраїнської політики Москви.

1687р. гетьман підписав новий договір з Москвою, так звані «Коломацькі статті», за якими значно обмежувалася і навіть ліквідовувалася самостійна економічна, соціальна і зовнішня політика Гетьманщини:

ü гетьман не має права знімати з посад генеральну старшину без дозволу царя;

ü в Батурині для охорони гетьмана розташовувався полк московських стрільців;

ü на південних кордонах мали будувати фортечні укріплення;

ü заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в Московській державі;

ü абсолютно заборонялись міжнародні відносини України.

«Коломацькі статті» закріплювали автономію України в значно обмеженому вигляді.

В цих несприятливих умовах І. Мазепі вдалося вивести Україну із стану Руїни, політичного безладдя, громадянської війни.

У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався на інтереси козацької старшини. Він провів ряд заходів по упорядкуванню податків, земельної власності козацької старшини, видав ряд універсалів з метою врегулювання системи грошової та натуральної ренти, відробітку панщини.

У зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, негативно становився до планів союзу з Кримом та Туреччиною. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не почав ламати основи української автономії.

З 1700р. Росія веде війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. У цю війну була втягнута і Україна. Петро І вимагав від гетьмана Мазепи військової підтримки. Мазепа погодився,але водночас звернувся до Карла ХІІ з проханням надіслати шведську армію в Україну, аби уникнути можливості нападу Польщі. Довідавшись про це, Петро І дав наказ зруйнувати Батурин разом з його мешканцями, за підозрою у прихильності до справи гетьмана сотні українців були скарані на смерть, нищилися цілі міста.

У жовтні 1708р., коли шведські війська вступили на українські землі, Мазепа відкрито перейшов на сторону шведських військ і об'єднався з ними для ведення війни з Москвою. На сторону гетьмана перейшла частина запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. За цю підтримку царські війська у травні 1709р. зруйнували Чортомлинську Січ на о. Базавлук. Гетьман був проголошений зрадником і підданий церковному прокляттю (анафемі).

Новим гетьманом за наказом Петра старшина «обрала» І. Скоропадського.

Україна була поділена на дві частини: одну меншу окупувала шведська армія, другу – більшу, перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично Москви.

27 червня 1709р. під Полтавою Карл ХІІ, давши генеральну битву, зазнав поразки. Карл ХІІ і Мазепа втікають в Молдавію, що входила тоді до складу Туреччини. До Бендер разом з Мазепою перейшли 500 козаків з Гетьманщини, 4 тисячі козаків з Запорозької Січі і 50 старшин. Неподалік від міста 70-річний Мазепа помер, не переживши поразки.

В 1710 р. було обрано гетьмана у вигнанні – П. Орлика. У 1711р. він уклав угоду з козацькою старшиною та козацтвом, що згодом отримало назву «Пакти з Конституції прав і вольностей Запорозького Війська». В подальшому цей документ дістав назву Конституція П. Орлика.

ü Вступ, у якому викладена історія українського народу.

ü закріплювалося панівне становище православної церкви, підпорядкованої Константинопольському патріархові;

ü встановлювалися органи влади (гетьман, генеральна старшина, Генеральна Рада, суд);

ü передбачалося зменшення податків і відміна сплати податків для козаків.

Поміркуємо разом: ** Яку можна дати оцінку діяльності гетьмана І. Мазепи?

***Зв’яжіть Конституцію П. Орлика з сьогоденням.

- Підготуйте повідомлення за темами: «Гетьманство К. Розумовського і його скасування царизмом», «Знищення Запорозької Січі, остаточна ліквідація автономії України».

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Обмеження та ліквідація української автономії

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- характеризувати політику російського царизму по відношенню до українців та автономних прав гетьманщини;

- називати причини ліквідації рештки автономії;

- розповідати про приєднання Правобережної та Південної України до Росії.

2.Ліквідація Гетьманщини, залишків автономії.

3.Приєднання Правобережної та Південної України до Росії.

Після поразки гетьмана Мазепи Московія з новою силою почала здійснювати план дальшого підпорядкування Гетьманщини. Щоб ослабити опір українців, імперський уряд застосовував низку прийомів для поділу українських сил та панування над ними і всіляко роздмухував конфлікти між старшиною та гетьманом, між старшиною і селянством. Скарги селянства на гетьманський уряд використовувалися як привід для втручання російської адміністрації.

Обмеження автономії Гетьманщини в 1708 – 1725рр.:

• гетьманська столиця перенесена з Батурина до Глухова;

• надсилають царського намісника для догляду за діями гетьмана;

• на посади полковників і сотників призначають російських дворян;

• 1721р. – указ про заборону друкування українських книг;

• у 1722р. створюється Малоросійська Колегія, що істотно обмежувала владу гетьмана;

• у 1722р., після смерті Скоропадського, Петро І заборонив обирати нового гетьмана.

Залежно від обставин то дозволялися, то заборонялися вибори нового гетьмана. Протягом 1722—1727 pp. всі справи, пов'язані з Лівобережною Україною, вирішував новий орган — Малоросійська колегія, яка завдала значного удару по автономії України. У 1727—1734 pp. гетьманував Данило Апостол. Згодом управління Україною перейшло до рук так званого «Правління Гетьманського Уряду» (1734— 1750). На Слобожанщині також сильно обмежувалася місцева система управління. Тут була проведена реформа, внаслідок чого позиція самодержавства посилилася.

2. Започатковану Петром І політику централізації та русифікації України закріпила Катерина II. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію, метою діяльності якої була поступова, але неухильна ліквідація автономії України. У 1775 р. російськими військами була зруйнована Запорозька Січ. Розсіяні запорожці подалися на Кубань та за Дунай, де створили козацтво та нову Задунайську Січ.

У 1781 р. було знищено полковий (десять полків) адміністративний устрій України, а Гетьманщину реорганізовано у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, частина українських земель відійшла до утвореної в 1763 р. Новоросійської губернії. У 1780 р. більшість Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 р. перетворено на губернію. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні, судові та податкові установи. У 1783 р. козацькі війська реорганізовано у десять кавалерійських полків російської армії. Того ж року в Україні було запроваджено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Українська шляхта підтримала зміни, бо вони гарантували їй привілеї та права російського дворянства. Ці права були зафіксовані в «Жалованій грамоті» 1785 р. Українська Церква теж зазнала важкого удару: її землі та селяни були секуляризовані, а 1786 р. закрито багато монастирів. Одночасно завдано рішучого удару тим культурним установам, якими опікувалася церква.

Гетьманщина та козацький політичний і соціальний устрій перестали існувати. Так було ліквідовано останні залишки автономії України. Починаючи з середини XVII ст., Україна опинилася відлученою від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура слабо проникала у свідомість неписьменних народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередніх століттях.

3.Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем.

Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768— 1774 рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р. приєднаний до Росії. Під час війни Росії і Туреччини у 1787—1791 pp. Росія завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р.

Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на основі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста: Херсон — 1778 p., Олександрівськ (Запоріжжя) — 70-ті роки XVIII ст,, Маріуполь — 1784 p., Катеринослав (нині Дніпропетровськ)— 1789 р., Миколаїв — 1789 р., Хаджибей (Одеса) — 1794 р. Водночас із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам'яного вугілля, залізних руд, кольорових металів тощо.

Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні, що ослабила і виснажила Польщу, тому в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.

Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.

Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.

Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.

Поміркуємо разом: * За яких обставин було відновлено гетьманство в 1750р.?

*** Чи мала Українська козацька держава – Гетьманщина шанси на збереження своїх автономних прав у складі Російської імперії.

**У чому полягає історичне значення Української козацької держави?

До наступного заняття: - підготувати повідомлення про долю запорожців після

- знайти цікаві факти,інформацію про особливості розвитку

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Україна в Іпол. ХІХ ст.. Процеси національного відродження.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- на основі історичних фактів висвітлити основні ознаки занепаду, кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в І половині ХІХ ст.;

- розкривати колоніальну політику Росії та Австрійської імперії на території українських земель;

- аналізувати соціально-економічне становище українських земель у складі Австрійської імперії.

- характеризувати особливості суспільного життя українців в І пол..ХІХст.

1. Загарбання українських земель Австрією і Росією внаслідок поділів Польщі. Становище цих земель в складі імперій.

2. Соціально – економічне становище українських земель в І пол.ХІХ ст.

3. Початок національного відродження. Суспільно-політичне життя українців в І пол..ХІХст.

В ІІ половині ХVІІІ ст. відбувається спершу занепад, а потім і руйнування Польської держави.

У 1772р. Росія, Австрія і Пруссія скориставшись ослабленням Польщі, ділять її. За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії. Австрія захопила Галичину, а в 1774р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Пруссія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Пруссія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данії. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині і Литви, Пруссія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої 62% території і 45% населення колишньої Польщі дісталися Росії, 18% земель і 32% населення – Австрії, відповідно 20% та 30% відійшли до Пруссії.

Українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією і Австрією. В той же час відбулося їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина і Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

В жодній країні світу правителі не мали такої необмеженої влади, як у Росії. Царизм здійснював в Україні колоніальну політику, зокрема: національний гніт (русифікація), зміцнення кріпосницької системи, політичне безправ’я, рекрутська повинність, ліквідація на Правобережжі греко-католицької церкви.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

2.Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. Ознаками цього періоду були:

ü розвиток товарно-грошових відносин і поширення капіталістичних елементів у сільському хазяйстві;

ü руйнування сільського хазяйства шляхом скорочення наділів або переведення селян на місячину;

ü занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.

Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, розшарування поміщицьких господарств, спеціалізації вирощування сільськогосподарських культур. У І половині ХІХ ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова (у Києві, Сумах, Бердичеві та інш.).

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії.

Посилення експлуатації спричинило деградацію та розорення селянських господарств.

Зате віденські й будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини — німецьких і румунських, до Закарпаття — угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини і дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських і німецьких областях імперії. Підприємства мануфактурно-ремісничого типу діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.

Найрозвинутішими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь тощо). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак загалом Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найвідсталішою провінцією Австрії.

3.Національна самосвідомість – це певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.

Процес формування української самосвідомості проходив у важких умовах панування великодержавної імперської ідеології. Носієм української самосвідомості була українська інтелігенція, яка відображала загальнонаціональні інтереси (І. Котляревський «Енеїда», В. Капніст «Оди про рабство»).

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало ґрунт для створення для створення в Україні таємних політичних товариств.

Масони – члени релігійно-античних організацій «вільних каменярів», які зародилися в Західній Європі. Мета:

ü удосконалення людини, її внутрішнього світу як спосіб удосконалення суспільства;

ü об'єднання всіх народів світу в розумне суспільство на основі братства, рівності, взаємодопомоги.

В 1818р. масонські ложі виникли в Києві («з’єднаних слов'ян») та у Полтаві («Любов до істини»). Серед їхніх членів: І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич та інші.

В 1821р. у м. Тульчині на Поділлі утворилося «Південне товариство» декабристів, головою якого був полковник П. Пестель («Північне товариство» виникло у Петербурзі в 1822р.). Крім Тульчина, «Південне товариство» мало свої осередки в Кам’янці і Василькові. У 1823р. у Новгороді-Волинському виникло «Товариство з’єднаних слов'ян», очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю. Люблінським. Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблеми України. Проте Конституції «Руська Правда» П. Пестеля не визначає за народами Російської імперії право на самовизначення, а українці розглядалися як «корінний російський народ». Восени 1825р. «Товариство з’єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством». Після повстання 14 грудня у Петербурзі та виступу Васильківського піхотного полку під проводом С. Муравйова-Апостола декабристський рух було розгромлено.

З кінця 1845р. до березня 1847р. в Києві діяла українська таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Організаторами його стали представники інтелігенції: М.Костомаров, М. Гулак, В. Білоцерківський, згодом до нього увійшли письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Макарович, О. Навроцький, Г. Андрузький, О. Тулуб та інші. У роботі товариства активну участь брав Тарас Шевченко.

Основними завданнями були: ліквідація кріпацтва і скасування етапів, поширення освіти серед народних мас, об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847р.

У 30—40-х роках центром національного руху на західноукраїнських землях стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888) — на той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за долю народу.

Учасники «Руської трійці» ставили за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам'яткою галицької суспільної думки є виданий «Руською трійцею» у 1837 р. альманах «Русалка Дністрова». До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, нескореність духу українського народу.

У 1848—1849 pp. в більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Григорій Якимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848—1851 pp. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку» — першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ.

З ініціативи ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців — синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі.

Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і Буковини виникли місцеві руські ради. Вони вимагали відокремлення Східної Галичини (української) від Західної (польської) та перетворення її на окрему провінцію, тобто її національно-територіальної автономії, демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії погодились на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький.

Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.

22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану даровану зверху конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але продекларовано національну рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 — 1849 pp. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях.

Поміркуємо разом: *Які головні ознаки занепаду феодально-кріпосницької системи в Наддніпрянській Україні в І половині ХІХ ст.?

**Які явища у розвитку господарства України у І пол.ХІХ ст. свідчили про поглиблення процесу капіталізації її економіки?

*У чому виявилося національне відродження в Україні?

**Схарактеризуйте програмні документи Кирило-Мефодіївського братства.

*** Доведіть,що виникнення таємних товариств на українських землях було закономірним явищем

**Що спільного та відмінного було у наддніпрянському і західноукраїнському визвольному русі?

**Які наслідки мали революційні рухи 1948-1949 рр. для західноукраїнських земель?

До наступного заняття: - підготувати повідомлення з теми «Українська культура України У І пол. ХІХ ст.»

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Тема: Україна в ІІ пол.. ХІХ ст.. Піднесення національного руху.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

- на основі історичних фактів висвітлити основні причини та наслідки реформ 60-70 х рр.. російського царизму на українських землях.;

- розкривати колоніальну політику Австро -Угорщини на території українських земель;

- аналізувати соціально-економічне становище українських земель після скасування кріпосного права.

- характеризувати особливості суспільно- політичного життя українців в ІІ пол.. ХІХ ст..

1. Скасування кріпосного права, реформи 60-70 х рр. ХІХст. Соціально – економічний розвиток західноукраїнських земель..

2. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині XIX ст.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Основні причини скасування кріпосного права:

1. Криза феодально-кріпосницької системи господарювання.

Скасування кріпосного права (19. 02. 1861р.), селянська реформа внесли істотні зміни в крайове становище селянства на Україні, а саме:

ü селянин мав право самостійно вирішувати сімейні та господарські питання;

ü займатися торгівлею і різними промислами;

ü селянин ставав об’єктом судового процесу – за ним закріплювалося право подавати позов і відповідати в суді, тощо.

Скасування кріпосного права вело за собою такі реформи:

Реформи 60 – 70-х років мали буржуазний характер, але залишали багато феодальних пережитків; створювали умови для розвитку нового ладу – капіталізму. Значно прискорюється промисловий переворот. Село стає для промисловості постачальником дешевої робочої сили, а з-за кордону йде приплив іноземного капіталу. Швидкими темпами розвивається залізнична мережа. В сільському господарстві широко застосовують механізацію, найману працю, вирощування зернових і технічних культур.

Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини — у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну ja на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

2.З середини 50-х років ХІХ ст. знову починає відроджуватися український національний рух. У 1861р. видається перший в імперії український часопис «Основа». У середовищі інтелігенції України з'явилися «народники», які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацтва, вивченням народних звичаїв, мови, фольклору.

У другій половині XIX ст. кращі сили української інтелігенції були зосереджені в Петербурзі. Сюди на постійне проживання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства - П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров. Тут оселився Т. Шевченко, якому царизм не дозволив повернутися в Україну. Шевченків «Кобзар» було видано 1860 р. у Петербурзі не тільки мовою оригіналу, а й у російському перекладі.

У цей час у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

Основний зміст діяльності української суспільно-політичних організацій

Назва	Лідери	Цілі
Хлопомани	В. Антонович	Ліквідація кріпаччини, царату, просвіта українських селян.
Старі громади	В. Антонович М. Драгоманов П. Чубинський	Демократичні реформи, створення незалежної держави, розвиток української культури
Молоді громади	М. Драгоманов М. Зібер С. Подалінський	Соціалістична революція, незалежна українська держава, розвиток української культури
«Братство тарасівців»	Студенти Харківського і Київського університетів	Українська незалежна держава, свобода всіх народів Російської імперії, здійснення революційних ідей Т. Г. Шевченка

1863р. – Валуєвський циркуляр, заборонено друкувати навчальну літературу українською мовою.

1876р. – Ємський указ, заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, викладати українською мовою, ставити театральні вистави.

Гоніння царського самодержавства на мову й культуру українського народу не тільки не задушили, а навпаки, пожвавили громадівський рух. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів цього руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» України. До складу Ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф і поет П. Чубинський. Серед найактивніших діячів громадівського руху був композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, автор першого фундаментального життєпису Т. Шевченка О. Кониський, письменник П. Рудченко (Панас Мирний). Найрадикальніші представники громадівської інтелігенції — М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський — змушені були у 1875 р. виїхати за кордон, щоб урятуватися від репресій царських властей, які звинувачували їх як у малоросійському сепаратизмі, так і в пропаганді соціалістичних ідей. Подолинський С. у Женеві разом з М. Драгомановим і М. Павликом започаткував видання журналу «Громада»,де пропагували свою оригінальну теорію «громадівського соціалізму», основу якої становила ідея ліквідації приватної власності на засоби виробництва й утвердження колективної власності окремих виробничих асоціацій (громад).

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. У другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу.

Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.У 1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія.

Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

Поміркуємо разом: *Якій вплив мали реформи 60-70 хрр. на соціально- економічний розвиток Наддніпрянщини

**Що дає підстави стверджувати,що економічна політика імперій в Україні мала колоніальну спрямованість?

*Які особливості мала селянська реформа 1861р. в Україні? Які її наслідки для України?

*Які основні ознаки піднесення українського національного руху в ІІ половині ХІХ ст.?

***Проаналізуйте причини,що викликали переміщення центру українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини в Західну Україну.

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

2 млн. років тому — поява первісних людей на Землі.

1 млн. років тому — поява первісних людей на території України.

IV—III тис. до н. є. — розселення племен трипільської культури на території України.

IX—VII ст. до н. є. — розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському та Таманському півостровах.

VII—III ст. до н. є. — панування скіфів на території Північного Причорномор'я.

VII—VI ст. до н. є. — грецька колонізація Північного Причорномор'я.

І—II ст. — перші згадки про слов'ян у творах римських вчених — Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.

IV—VII ст. — формування перших східнослов'янських політичних об'єднань — союзів племен.

VIII—IX ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києві.

860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.

882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.

911 — укладення договору між Руссю і Візантією.

988 — запровадження християнства в Київській Русі.

1037 — спорудження в Києві Софійського собору.

1113 — укладення монахом Нестором першої редакції літописного зведення — «Повісті минулих літ».

1187 — перша літописна згадка назви «Україна» щодо земель Південної Київщини та Переяславщини.

1199 — об'єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства.

1223 — поразка руських дружин і половецького війська в битві на р. Калці.

1238 — перемога військ Данила Галицького над німецькими лицарями-хрестоносцями під Дорогочином.

1350—1352 — боротьба польсько-угорської коаліції з Литовським князівством за Волинські землі.

1362 — перемога литовського війська над золотоординськими збройними формуваннями.

1387 — остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.

1410 — поразка Тевтонського ордена від об'єднаного війська поляків, литовців, українців та білорусів під Грюнвальдом.

1413 — городельська унія між Литвою та Польщею.

1480 — повалення золотоординського іга на Русі.

1554—1556 — спорудження Д. Вишневецьким на о. Мала Хортиця оборонного замка-фортеці. Заснування Запорозької Січі.

1569 — Люблінська унія між Литвою та Польщею. Утворення федеративної польсько-литовської держави — Речі Посполитої. Перехід під владу Польщі Київського. Волинського і Брацлавського воєводств, а також Підляшшя.

1572 — універсал польського короля Сигізмунда II Августа про утворення найманого козацького формування — початок реєстрового козацького війська.

1572 — видання у Львові друкарнею Івана Федорова першої друкованої в українських землях книги «Апостол».

1591—1593 — козацько-селянське повстання під проводом К. Косинського.

1594—1596 — козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

1616 — похід запорозьких козаків на чолі з П. Сагайдачним на Кафу, визволення невільників.

1621 — битва польсько-козацького війська з турецьким під Хотином.

1625—1638 — хвиля козацько-селянських повстань під проводом М. Жмайла. Т. Трясила, І. Сулими, П. Бута, Д. Гуні, Я. Остряниці.

1648 — перемоги козацьких військ на чолі з Б. Хмельницьким над поля

ками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.

1649 — розгром польського війська в битві під Зборовом. Зборівська

1651 — поразка козацького війська в битві під Берестечком. Білоцерків-

1652 — розгром польського війська в битві під Батогом.

1653 — перемога українського війська на чолі з І. Богуном над польсько-

шляхетською армією під Монастирищем. Рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя.

1659 — розгром московських військ під Конотопом збройними форму-

1659 — «Переяславські статті» Ю. Хмельницького.

1663—1668 — гетьманування І. Брюховецького на Лівобережній Україні.

1663—1665 — гетьманування П. Тетері на Правобережній Україні.

1665 — Московські статті. Обмеження територіально-адміністративної автономії Лівобережної України.

1665—1676 — гетьманування П. Дорошенка на Правобережній Україні.

1667 — Андрусівське перемир'я між Російською державою та Річчю Посполитою.

1668—1672 — гетьманування Д. Многогрішного на Лівобережній Україні.

1672—1687 — гетьманування І. Самойловича на Лівобережній Україні.

1676—1681 — гетьманування Ю. Хмельницького на Правобережжі.

1677—1681 — Московсько-Турецька війна за Правобережну Україну.

1681 — Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною та Кримським ханством.

1686 — «Трактат про Вічний мир» між Росією та Польщею.

1710 — обрання гетьманом в еміграції П. Орлика. Бендерська Конституція.

1714 — перша згадка в джерелах про гайдамаків.

1722—1727 — діяльність першої Малоросійської колегії.

1727 — «Решительньїе пункти» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

1734—1750 — діяльність Правління Гетьманського Уряду.

1764 —зосередження повноти влади в Україні в руках Другої Малоросійської колегії.

1768 — початок Коліївщини на Правобережній Україні.

1772 — перший поділ Польщі. Приєднання до Росії Східної Білорусії, а Галичини — до Австрії.

1775 — ліквідація царським самодержавством Запорозької Січі.

1781 — ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворення натомість намісництв за російським зразком.

1783 — царський маніфест про приєднання до Російської держави Кримського ханства;

— царський указ про закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні.

1785 — «Жалувана грамота дворянству» Катерини II, згідно з якою українська старшина зрівнювалась у правах з російським дворянством.

1793 — другий поділ Польщі. До Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина.

1795 — третій поділ Польщі. Росія включила до свого складу Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву і Курляндію.

1798 — видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди».

1803 — царський указ про «вільних хліборобів-, згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпосних селян на волю й давати їм земельні наділи.

1812, червень — початок агресії Наполеона проти Росії.

1812—1835 — антикріпосницькі виступи селян на Поділлі під проводом У. Кармалюка.

1818—1821 — діяльність таємної організації «Союз благоденства», «побічні управи» якого діяли в Кишиневі, Тульчині, Полтаві тощо.

1820 — заснування в Ніжині Гімназії вищих наук.

1821 — утворення в Тульчині таємного «Південного товариства».

1825, грудень — повстання декабристів у Петербурзі.

1825, грудень — 1826, січень — повстання Чернігівського полку в Україні.

1827—1830 — діяльність таємного демократичного гуртка у Ніжинській Гімназії вищих наук.

1830—1831 — Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.

1833—1837 — діяльність напівлегального демократично-просвітительського та літературного угруповання «Руська трійця».

1840 — видання в Петербурзі - Кобзаря» Т. Шевченка.

1843—1844 — селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині.

1846—1847 — діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1847—1848 — запровадження в Правобережній Україні «Інвентарних правил».

1848, травень — утворення у Львові першої української політичної організації — Головної руської ради.

1848 — ліквідація кріпосного права у Галичині та на Буковині.

1855 — розгортання масового антикріпосницького руху «Київської козачч-ини».

1856 — «Похід у Таврію за волею» — масове самовільне переселення се

1861, лютий — царський маніфест про скасування кріпосного права в Росії.

1861—1862 — видання в Петербурзі українського журналу «Основа».

1863 — циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про обмеження

видання книг та заборону викладання в школах українською мо

вою; — написання П. Чубинським вірша «Ще не вмерла Україна» — тексту

1864 — земська, судова та шкільна реформи у Росії.

1865— відкриття першої в Україні залізниці Одеса — Балта.

1867 — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорськ

1868 — створення у Львові першого осередку товариства «Просвіта».

1876 — затвердження царем Емського акта, що забороняв видання та

ввезення з-за кордону літератури українською мовою.

1890 — утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії.

1892 — виникнення таємного товариства «Братство тарасівців».

1897 — організація київського та катеринославського «Союзів боротьби за визволення робітничого класу»