Мобілізаційні заходи 1942-1943 рр., їх особливості та наслідки

Листопада 1942 р. Червона армія перейшла в стратегічний наступ і в кривавих боях оточила 6-ту польову і 4-ту танкову армії німців. Успішний наступ розгорнувся по фронту 1500 км. 18 грудня 1942 р. почалося визволення території України, коли 195-та стрілецька дивізія вибила німців з районного центру Мілове. Тим часом продовжувалася ліквідація оточеного німецько-фашистського угруповання і 2 лютого 1943 р. з ним було покінчено. В полон потрапили 91 тис. чоловік, з них 2500 офіцерів, 24 генерали, у тому числі командуючий генерал-фельдмаршал фон Паулюс.

Ламаючи шалений опір німців, радянські війська Воронезького фронту 16 лютого 1943 р. визволили Харків. Але раптовий контрудар есесівських танкових з’єднань примусив у березні того ж року тимчасово залишили місто, і до літа фронт стабілізувався. 5 липня 1943 р. почалася одна з найбільших битв другої світової війни – Курська, перемога в якій забезпечила визволення України. Після розгрому німецько-фашистських військ у районі Бєлгорода Радянська армія 23 серпня визволила Харків.

Зламавши оборону німців на Міусі і Сіверському Дінці, війська Південного фронту під командуванням генерала Ф.Толбухіна і війська Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р.Маліновський) нищівними ударами визволили Донбас у середині вересня. * вересня 1943 р. було звільнене місто Сталіно (Донецьк). На кінець вересня радянські війська вже вийшли до Дніпра. Плани німців зупинити радянські війська на „східному валі” були зруйновані несподіваним форсуванням Дніпра радянськими передовими частинами в багатьох місцях – від Лоєва до Запоріжжя. На правому березі Дніпра було створено 23 плацдарми. Ведучі запекли бої, радянські війська розширили і зміцнили захоплені плацдарми, перетворивши їх на опорні пункти наступальних операцій за звільнення Правобережної України. Після ряду запеклих боїв радянське командування вирішило завдати головного удару з Лютізького плацдарму. Вранці 3 листопада 1943 р. почався наступ на Київ, і надвечір цього ж дня оборона німців впала. На ранок 6 листопада столицю України було звільнено. Контрнаступ гітлерівців на Фастівському, житомирському, Київському напрямках виявився невдалим і 24 грудня почався загальний наступ Радянської армії на Правобережжі.

У перші ж дні вигнання гітлерівців в українських містах і селах розгорталися мобілізаційні заходи, що було необхідним в умовах продовження війни. Населення здебільшого це розуміло. Але, як і всі інші заходи воєнного часу, мобілізація провадилася надзвичайно жорстокими методами. Нашвидкуруч мобілізованих юнаків і чоловіків (непідготовлених, часто беззбройних: одна гвинтівка на 5-10 чоловік, необмундированих) у складі так званих проривних груп тисячами кидали в атаку під прицільний вогонь противника. Як правило, це відбувалося без обов'язкової артилерійської підготовки чи бомбардування передових позицій німецьких військ. Просування цих груп забезпечували спеціально створені загороджувальні загони (сумнозвісні «загородзагони»), які розстрілювали всіх, хто відмовлявся йти в атаку або відступав.

Такі методи застосовувалися на всіх фронтах - від Льодовитого океану до Чорного моря. Після закінчення війни про це відверто писало багато учасників. Відомий радянський воєначальник генерал армії М. Ляшенко згадував: «У тій війні було багато смертей, нічим не виправданих. Траплялися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну». Особлива схильність до тактики передових проривних груп в Україні диктувалась специфічними мотивами. В очах багатьох командирів і комісарів українці були потенційними зрадниками, котрих слід «провчити», примусити «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Все це виливалось у прагнення поставити спішно мобілізованих жителів окупованих районів України у виняткові умови, щораз кидаючи їх у самісіньке пекло війни. Український письменник Анатолій Дімаров, згадуючи один з воєнних епізодів, свідком якого був, писав: «Не забуду, поки й житиму, одну таку атаку взимку сорок третього року, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».

Масові мобілізації супроводжувалися насильницьким вилученням у населення хліба та інших продуктів, які ще збереглися після нацистських військ. Населення, особливо сільське, після вигнання фашистів залишалося на межі виживання.

«...Погано здали ми Гітлерові проклятому свою Україну і звільняємо людей погано. Ми забули, що ми трохи винні перед звільненими, а ми вважаємо їх другорядними, винними перед нами, «дезертиро-оточенцями — пристосуванцями», — так писав про ставлення радянських верхів до українського населення О. Довженко.

Дата добавления: 2014-01-04