Тема: Проблема розлучень та вторинних шлюбів (2 год.). 6 страница

3. Справжньою “перлиною” фортифікаційного зодчества Півдня України є Акерманська фортеця у м.Білгороді-Дністровському Одеської області.

Білгород-Дністровська (Аккерманська) фортеця над Чорним морем має понад тисячолітню історію. У VI ст. до н.е. на ці береги прибули грецькі колоністи. Вони заснували білокам'яне античне місто-державу Тіра – багате торгове поселення на прадавньому торговому шляху вгору по р.Дністрі углиб лісостепових землеробських районів Великої Скіфії та підкарпатського царства Агатірсів. У 330-х рр. до н.е. Тіра увійшла до складу Скіфського царства і карбувала монету його володаря Атея, а після його смерті в битві з македонцями була включена до складу царства Олександра Македонського. З II ст. до н.е. до IV ст. н.е. Тіра відігравала роль стратегічного портового міста Римської й Східноримської імперій. Тут знаходилося командування Понтійського флоту Римської імперії, дислокупалися IV Скіфський, V Македонський, І Італійський та XI Клавдієвий легіони. У 240-і рр. місто сплюндрували готи, у 376 р. – кочівники гуни.

У VII ст. на білокам'яних руїнах давньогрецької колонії Тіри слов'яни (тиверці) побудували нове місто, назвавши його Білим городом, Білгородом. У X – середині ХІІІ ст. Білгород входив у склад Київської Русі, Угорського королівства (кілька років), Галицько-Волинської держави. У 1241 р. місто сплюндрували монголо-татари, відтак воно увійшло до складу ногайського улусу Золотої Орди.

На межі XIII – XIV ст. у Білгороді закріпилися генуезькі мореплавці, заснувавши торгову факторію (у 1261 р. вони викупили це місто у татарського хана й нарекли його Мон-Кастро). Для захисту від розбійних нападів татарів італійці перебудували сплюндровані давньоруські укріплення на кам'яний намок західноєвропейського типу. Його артилерія перекрила входи-виходи у Дністровський лиман (з якого генуезькі купці піднімалися вгору по Дністру у Кам'янець, Галич і Львів).

У 1362 р. генуезців було прогнано, а Білгород оголошено вільним містом. Імовірно, в цей час містом правив князь Юрій Коріатович, і формально воно підпорядковувалося Великому князівству литовському. У 1377 р. відвойований у литовців Білгород увійшов до складу Молдавської держави. Навколо старого замку волоськими воєводами споруджуються потужні кам'яні стіни з бійницями і баштами, насипається величезний земляний вал, територія укріплення обноситься глибоким ровом. З молдавським господарем Стефаном Великим (1457-1504 рр.) історики пов'язують найбільш капітальні розбудови фортець у Білгороді й Хотині, що контролювали торговий Молдавський шлях зі Сходу через Причорномор'я, Хотин і Львів у Велике литовське князівство, Річ Посполиту й країни Зх. Європи.

Турецькі завойовники чотири рази намагалися захопити неприступний Білгород (1420 р., 1454 р., 1475 р., 1487 р.). І лише під час четвертої спроби, коли до стін гордої фортеці підійшов сам “володар світу” – султан Баязет Другий – на чолі 100-тисячної армії яничарів і флоту чисельністю у 100 галер та союзна 70-тисячна татарська орда кримського хана Менглі-Гірея, Білгородська твердиня впала. Чимало історичних свідоцтв пов'язують її здачу із зрадою молдавських бояр, зокрема, згідно з описом Евлія Челебі, на дев'ятий день облоги “з фортеці вишли 12 попів і в коштовній скринці передали 10 ключів від фортеці”. Після здачі міста більшість його населення – а це 20 тис. мешканців – потрапила в рабство (200 хлопчиків віддано в яничари, 200 кращих дівчат відібрано в стамбульські гареми султана і його воєначальників і т.д.) й була розпродана на невільничому ринку Стамбула.

Турецька адміністрація на початку XVI ст. здійснила широкомасштабні реконструкції фортифікацій й оснастила твердиню потужним арсеналом далекобійної артилерії. Таким чином, Аккерманська фортеця стала центром провінції й перетворилася на опору османського панування в Північному І Іричорномор'ї

Запорізькі козаки в 1517, 1541, 1547, 1575, 1595 рр., і пізніше в XVII – XVIII ст. здійснювали безстрашні рейдові удари по Аккерманській та інших морських турецьких фортецях, але закріпитися на звільненій землі вони не могли – бракувало сил. Звитяжну славу під час цих походів здобули гетьмани і кошові отамани І.Покотило, Язловецкий (1575 р.), Кулага, Г.Лобода, С.Наливайко, Корецкий (1615 р.), І.Сулима (походи 1601, 1602, 1609, 1621, 1632 рр.), І.Сірко (походи 1659, 1664, 1671, 1673 рр.) та полковники С.Палій (походи 1684, 1686, 1691, 1693 рр.) і Я.Лизогуб (1694 р.). Вперше до рук запорожських козаків Аккерманська фортеця перейшла влітку 1595 р. до рук запорожців завдяки раптовому нападу гетьмана Г.Лободи з загоном 1300 козаків на 45 чайках.

У другій половині XVIII ст. почалися затяжні російсько-турецькі війни, ключову роль в переможному ході яких зіграло українське козацтво. В третій раз російські воїни заволоділи Аккерманською фортецею в період російсько-турецької війни 1806-1812 рр. і, згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 р., Білгород і все Задністров'я були остаточно включені до складу Російської ісперії. А в 1832 р. Білгород-Дністровська фортеця припинила своє існування як військово-оборонний об'єкт і з того часу почала розбиратися місцевими мешканцями на будівельний камінь. Відновлення фортеці триває з другої половини XX ст.

Загальна площа Аккерманської фортеці близько 8 га., довжина периметру зовнішніх мурів – 2 км., висота стін – до 7 м., а товщина – до 5 м. Вздовж стін розташовані 34 башти (збереглося 26), всередину фортеці ведуть п'ять брам. Головний в'їзд – Кілійські ворота з підйомним мостом та двома решітками-герсами. Ззовні фортечних стін з трьох боків тягнеться рів глибиною 20 м і шириною 14 м. З четвертого боку – скелясте урвище.

Всередині фортеці височіє могутня цитадель у кізантійському стилі. Внутрішніми оборонними стінами фортеця розділена на чотири двори. У Цивільному дворі під час облог переховувалося населення міста. У Гарнізонному дворі стояли казарми, конюшні та склади боєприпасів. Господарський двір використовувався під ремісничий посад (кузні-зброярні, пекарні, шевці, чоботарі і ін.).

Знайомство з Білгород-Дністровською фортецею туристи, як правило, починають від головного входу: звідси найкраще відкривається її панорама. До наших днів добре збереглись: Великі ворота, Перший (Громадянський) двір, мінарет, Башта Овідія або Дівоча башта, Башта-сховище, Гарнізонний двір, цитадель або Генуезький замок.

Поряд з фортецею у місті вартими уваги туристів є поховальний склеп І ст. “Скіфська могила” (біля муру Дністровського порту), Грецька церква ХІІІ – XIV ст. та Вірменська церква XIV – XV ст., синагога й православні собори XIX ст.

Щодо Скіфської могили, існує вагоме припущення, що в цьому збудованому римськими майстрами склепі було поховано зсильного й отруєного за наказом римського імператора поета Овідія та його останнє кохання – гетську принцесу Зою.

Білгород-Дністровська фортеця – один з найатракційніших туристичних об'єктів України. Поряд з Кам'янець-Подільською, Хотинською, Мукачівською і Меджибізькою фортецею вона входить у п'ятірку кращих фортифікацій України, які щорічно відвідують десятки тисяч туристів. Тож її повна відбудова, державна охорона й анімаційно-туристичне відродження – справа честі для нашої держави.

4. Окреме місце у фортифікаційній спадщині України займає Крим. Цей древній край – осередок розвою багатьох античних і середньовічних культур, кожна з яких залишила свій слід на цій благодатній землі. На жаль, лише фундаменти археологічних розкопів залишилися до наших днів від фортець таврів і скіфів. Оборонна стіна – від військово-морського форту римлян у Хараксі. Залишки стін Херсонеса, башти Алустону та ще кілька поодиноких пам'яток – від епохи візантійського домінування на кримському узбережжі. Однак, чимало унікальних пам'яток оборонного зодчества Криму збереглися практично у всій своїй величі й нині притягують до себе багатотисячні туристичні потоки. Це – генуезькі фортеці у Судаку й Феодосії та печерні міста-фортеці Гірського Криму.

Маловідома пересічному туристові атракція очікує на нього в самому Сімферополі. Адже сучасне місто виросло на місці білокам'яного Неаполя – столиці Кримської Скіфії (III ст. до н.е. – II ст. н.е.). Колись її оперізували потужні стіни з зубчатими баштами, вибудувані найманими грецькими зодчими, а в середині містилися просторі кам'яні резиденції скіфської знаті, царський палац, храми та мавзолей-усипальниця царів Скілура й Палака.

Царський мавзолей Неаполя було розкопано в 1930-і рр. Це була велична пірамідоподібна споруда, у піжніжжі складена блоками каміння, а зверху – цеглою. У поховальній крипті мавзолею виявлено ящик-саркофаг з кам'яних плит з рештками царя Скілура у парадному вбранні й озброєні (археологи вилучили з нього 825 золотих предметів). Поруч було не менш багате поховання цариці в різьбленому кипарисовому саркофазі. А обіч в мавзолеї виявлено ще близько 70 інших гробівців, очевидно, членів-нащадків царського роду. Людські поховання доповнювалися похованнями принесених у жертву коней скіфських витязів. А вхід у мавзолей “охороняла” собака, замурована з ритуальними цілями у стіні над дверима.

Значного руйнування місту-фортеці завдало військо полководця Діофанта, послане в кінці II ст. до н.е. володарем Понтійського царства Мітрідатом IV Євпатором проти скіфів. Саме тим часом археологи датували шар згарищ і руйнувань, виявлений при розкопках Неаполя. З II ст. до н.е. почастішали й напади на Неаполь войовничих сарматів.

Армії царів Боспорського царства під час широкомасштабних воєнних операцій-“зачисток” спільно з римськими гарнізонами Західної Таврики в II ст. остаточно розпорошили кримських скіфів та перетворили на руїни їхню степову столицю Неаполь. У 2-й половиш XX ст. стараннями сімферопольських археологів одну з кам'яних башт скіфського Неаполя було відбудовано, і нині вона є своєрідною туристичною візиткою центру кримської автономії.

Актуальним залишається розроблений ще в 1980-і рр. інвестиційний проект зі створення на городищі музейно-туристичного комплексу “Неаполь Скіфський” із перенесенням сюди основих експозиційних площ Сімферопольського краєзнавчого музею. Цей проект надзвичайно вигідний і високоприбутковий з комерційної точки зору, а з культурологічної попросту безцінний. Адже про скіфів чули всі, хто бодай побічно вчив у школі історію, скіфською культурною спадщиною нині пишається Україна, експонуючи скіфське золото на різноманітних міжнародих виставках, отож сотні тисяч туристів, які щоліта прибувають на залізничний вокзал Сімферополя і по 2-4 год. нудьгують тут в очікуванні своїх потягів, з превеликим задоволенням пересідали б у спеціальні туристичні мікроавтобуси й відвідували цей музейно-анімацйний комплекс, розкуповували “скіфські” сувеніри й залишали б у бюджеті центру автономії чималі суми податкових нарахувань.

Наймогутніша циклопічна твердиня древніх таврів досі збереглася на мисі Ай-Тодор на схід від славнозвісного романтичного міні-замку XIX ст. Ластівчиного гнізда.

Таври називали цю фортецю Бріксаба, римляни – Харакс. Її дугою оперізує потужна стіна, насухо складена з велетенських кам'яних блоків, окремі з яких не під силу припідняти навіть десяткові чоловік. Висота збереженої частини стіни сягає 2,0-2,5 м., довжина – понад 100 м. Довгий час (з V ст. до н.е. до І ст. н.е) це таврське укріплення не могли розгромити ні грецькі десанти з Херсонесу і Феодосії, ні війська боспорських царів (бойові ескадри яких час від часу “чистили” від таврських піратів жвавий морський торговий шлях уздовж південно-бережжя). І лише з приходом римлян таври уступили їм цей чудовий фортпост зі зручною бухтою у підніжжі.

У 63 р. в ході стратегічного зміцнення центуріоном Т.Плавтієм Сільваном римської присутності у Північному Причорномор'ї (згідно з розпорядженням імперотора Нерона) морський десант з Равенської ескадри захопив таврське укріплення на м. Ай-Тодор й обладнав у ньому римську фортецю Харакс. Під час розкопок археологами тут було знайдено кераміку з клеймами із абревіатурою Равенського флота. Того ж року Понтійський корпус Равенської ескадри з трьома тисячами морських піхотинців здійснили ряд рейдових бойових операцій по очищенню Південного берега Криму від таврських піратів. Про це свідчить Іосіф Флавій (промова іудейського царя Агріппи на звеличення Рима). Але щойно в 69 р. римляни забралися з Хараксу (для участі в громадянській війні), сюди знову повернулися таври.

Лише після славетних перемог імператора Траяна у 119-122 рр. морські піхотинці Понтійської ескадри імперії відбудовують укріплений замок-кастел Харакс. Вони будують тут водогін, казарми і невеликі армійські терми, зводять постаменти й вівтарі богам. Гарнізон Хараксу підпорядковувася головнокомандувачу римських морських і сухопутних сил Таврики, штаб-квартира якого знаходилася в Херсонесі. Між 240-244 рр. римляни поспіхом евакуювалися з Хараксу після масштабного готського вторгнення в межі Римської імперії на Дунаї і в Криму та завоювання ними залежного від імперії Боспорсько-го царства. Окремі історичні джерела вказують на те, що готи-тетраксити продовжували використовувати фортецю Харакс, і вона стала одним з фортпостів Кримської Готії.

Херсонес – антично-середньовічне городище, розташоване на морському узбережжі у межах міста Севастополя – це один з найбільш привабливих туристичних об'єктів нашої країни. На початку свого існування грецьке місто-держава Херсонес займало незначну частину півострова, яка межувала з західним узбережжям Карантинної бухти. В подальшому, внаслідок неодноразових розширень кордонів міста, його територія збільшилася майже вдвічі, і на початку першого століття нашої ери підійшла до східного узбережжя Піщаної бухти.

Античне місто Херсонес було могутньою фортецею з потужною лінією оборони, побудованої з урахуванням рельєфу місцевості. У V – IV століттях до н.е., коли Херсонес займав ділянку поблизу Карантинної бухти, він був оточений невеликою за довжиною стіною, яку в кінці IV – на початку III століть до н.е. замінили на нову. Після цього довжина захисних стін Херсонеса складала приблизно 3,5 км при максимальній їх товщині 3,5 – 4,0 м. Висота стін досягала 8 - 10 м, а башт – 10-12 м. Загальна площа міста на той час, оточена захисними стінами з усіх боків, складала приблизно 30 га.

На протязі двох тисячоліть Херсонес неодноразово змінював свій архітектурний вигляд: війни, пожежі, зростання населення, зміна релігій накладали певний відбиток на краєвид міста. Старі та спалені будівлі зносили, а на їхньому місці будували нові, при цьому будівельним сміттям часто засипали залишки будівель, які стояли тут раніше, або пристосовували їх під фундаменти будівель, що споруджувалися заново. Постійні набіги татарів у XIII – XIV ст. підірвали економіку Херсонеса. Після чергової татарської навали в кінці XIV ст., що закінчилася захопленням та руйнуванням міста, Херсонес остаточно припинив своє існування.

У наш час фрагменти могутніх двохярусних оборонних стін Херсонеса візантійського періоду збереглися поблизу входу у заповідник. Є тут і єдиний на території України давньогрецький театр, і величні біломармурові колони церкви-базиліки VI – X ст. над берегом моря, і хрещальня, в якій охрестили руського князя Володимира Великого, і меморіальний дзвін з написом “сей колокол вылит... Святого Николая Чудотворца в Таганроге из турецкой артиллерии весом 351 пуд 1776 года месяца августа... числа”, і чимало інших атракцій. Національний заповідник “Херсонес Таврійський” – чи не найпопулярніше місце масового туристичного паломництва на території нашої країни.

Ще однією твердинею візантійського панування у Південому Криму поряд з Херсонесом стало місто-фортеця Алустон (суч. Алушта). її підвалини лежать у центральній частиш сучасного міста і перекриті пізнішими будівлями. До наших днів збереглася лише дві масивні огруглі наріжні башти дав фортеці (Ашага-Куле і Орта-Куле). Стіни башт товщиною 2-3 м. складені з дикого каменю і, здається, просто непідвладні часу

За свідченям візантійського історика Прокопія Кесарійского, в Алустоні в VI ст. було разміщено гарнізон готів-федератів (федерати – союзні племена, що перебували на військовій службі імперії і отримували за це від неї щорічні дотації). У кінці VII ст., коли імперія зав'язла в запеклих війнах з Іраном і арабами, візантійці виводять свій гарнізон з Алустону, і фортеця переходить під контроль Хозарського каганату. Алустон перетворюється на один з основих ремісничо-торгових центрів, купці якого експортують алуштинське вино, візантійські тканини і вироби з коштовних металів в Поволжя до двору хазарського кагана та в Подніпров'я.

Після того, як в 965 р. київський князь Святослав за один похід розгромив Хозарський каганат, Візантія вигнала хазарські гарнізони з Алустону й інших міст Південного берега Криму й приєднала цю теиторію до складу імперії. А після по разки князя Святослава на Дунаї в 971 р. і смерті від підкупле-их візантійцями печенігів, імперія розширила своє панування й на Керченський півострів. Однак, імперія невдовзі поплатилася. Орди печенігів, увірвавшись в Крим, в кінці X ст. спустошили всі візантійські поселення й, серед інших, сплюндрували Алустон.

В XII – ХІІІ ст. Алушта відроджується (хоч і доводилося постійно відкупатися від половців). В кінці січня 1223 р. місто падає під навалою татаро-монголів.

А в 1278 р. емір буджацьких татар Ногай вдруге сплюндрував Алушту й повелів зрити її оборонні стіни, аби тутешнє населення більше ніколи не наважувалося чинити опір татарським повелителям.

У кінці XIV ст. з розвалом Золотої Орди та початком великомасштабних міжусобних війн на просторі від Дунаю до Монголії, Алустон входить до складу князівства Феодоро. Тоді ж почалися його конкурентні зіткнення з генуезцями, які ще в 1260-і рр. викупили у татар кілька бухт і звели моїутні фортеці у Судаку й Кеффе-Феодосії. У 1381 р. Генуя купує в татарського хана право на все узбережжя між Судаком і Балаклавою і вводить свій гарнізон в Алуштинську фортецю. На першу половину XV ст. припадає період найбільшого розквіту міста Алушти у складі Генуезької Республіки.

Саме генуезці обносять місто новими стінами й надбудовують старі візантійські башти (дві з яких досі збереглися). А в 1475 р. Алуштинський форт захопили турки. Після цього сиустошеня життя тут багато століть ледь жевріло.

Найкраще збережена башта середньовічної Алушти – Ашага-Куле височіє поряд із Набережною, однак від оглядуі; і городжена щільною кількаповрховою забудовою. Тож роздивитися її можна лише зблизька. Округла в плані башта (діаметр 8 м) здіймається на висоту 16 м. За 75 м. від неї на вул. Володарського є напівзруйнована (до висоти 8 м.) друга башта міських укріплень – Орта-Куле. Вона прямокутна розміром 12 х 12,5 м. і товщиною стін до 2,85 м.

Фортеця Фуна знаходиться на скелястому уступі гірського масиву Демерджі неподалік с. Лучисте. Звідси “рукою подати” до легендарної “Долини Привидів”, Ангарського перевалу і а Алуштинської долини чорноморського узбережжя.

Історичних свідчень про Фуну збереглося небагато. Спершу на її місці існував невеликий укріплений монастир, знищений татарами хана Ногая в 1278 р. У XIV ст. на його руїнах (водиться сторожовий форт Фуна і розміщується гарнізон князівства Феодоро. Колись башту-донжон фортеці прикрашала плита з геральдичним барельєфом – візантійським двоюловим орлом, який у XIV ст. став державним символом князівства Феодоро. Тут постіно перебував військовий гарнізон з 40-50 воїнів, озброєних латами, мечами, луками і иажкими арбалетами з масивними бронебійними стрілами. На напапетах фортеці стояли балісти, що вели обстріл нападників кам'яними ядрами.

Перше руйнування замку пов'язане з військовою кампанією генуезького капітана Карло Ломелліно у 1434 р. проти князівства Феодоро.

В 1459 р. мангупський князь Олександр відбудував Фуну. Фортеця служила надійним східним фортпостом гірського князівства аж до 1475 р., коли в кримських гаванях висадилися турецькі завойовники. Після турецького плюндрування життяв ній вже не відновлювалося.

Нині від цієї невеличкої (109 х 57 м) фортеці залишилися доволі атракційні руїни, які включено у популярний серед рекреантів Алушти кінний туристичний маршрут. Є фрагменти башти-донжона, мурів і храму Св.Феодора Стратилата всередині укріплення. Гордище туристично упорядковане і справляє на відвідувача доволі приємне враження. Загалом, фортеця Фуна один з яскравих прикладів того, як фортифікації України навіть у напівзруйнованому стані, за умов упорядкування й “розкрутки” туристичних маршрутів, здатні залучати значні туристичні потоки і цим збагачувати бюджети місцевих громад та іабезпечувати місцевих мешканців новими робочими місцями.

Однак, повернемося до майже цілковито збережених середньовічних фортець півострова.

Судацька фортеця – це символ замкового туризму в Криму. Вона входить у десятку найатракційніших фортифікацій України і охороняється державою як Державний архітектурно-історичний заповідник “Судацька фортеця”. Площа заповідної території складає 29 га. На території заповідника функціонує археологічний музей і виставковий зал із змінною експозицією.

Судак – одне з найдавніших міст Криму з багатою подіями історією. Візантійці називали його Сугдея, русичі – Сурож, генуезці – Солдайя, арабські географи – Судак. Початок міста датують 212 р. і пов'язують з племенами аланів, які осіли в Криму у III ст. і заснували свій торговий порт Сугдея (з іранської – “чиста”, “свята”). Під час розкопок 1928 р. під фундаментами візантійської Круглої башти (найдавніша, єдина, що має округлу форму) археологи знайшли залишки глиняного лощеного посуду й інші предмети таврского походження. Тож очевидно, що алани оселилися не на пустому місці, а осіли в прадавньому селищі таврських землеробів.

Невдовзі аланська Сугдея стала ключовим перевалочним пунктом на торговому Великому Шовковому шляху, значну частину якого контролювали аланські племена Північного Кавказу, Кубані й Криму. З VI ст. Сугдея попадає під владу Візантії. Разом з греками-візантійцями сюди приходить православ'я, виникають християнські храми і монастирі.

З 2-ї половини VII ст. Сугдея й більшість території Криму входить до складу Хазарського каганату, з початку VIII ст. у місті знаходилася ставка хазарського воєначальника, який командував туменом – 10-тисячним військом. Після розгрому Хазарського каганату київським князем Святославом Сугдея з переважаючим грецьким населенням радо повертається в лоно християнської Візантійської імперії. В цей час ведуться значні роботи з рекострукції міських укріплень, адміністративних і житлових споруд.

Період X – початку XIII ст. став часом розквіту міста й перетворення його в найбільший торговий центр усього Північного Причорномор'я. Тісні торгові стосунки пов'язували в IX – XII ст. Сурож з приморським давньоруським князівством Тмутараканню, а через нього – з Чернігівським і Київським князівствами та Новгородською землею. Тож про град Сурож залишилося чимало поетичних згадок у билинній фольклорній спадщині Давньої Русі. У VI – XIII ст. Сугдея неодноразово зазнає нищівних навал кочових тюркських племен. Хазари, печеніги, половці, турки-сельджуки захоплювали, плюндрували й обкладали даниною це багате місто.

З кінця XI ст. Сугдея потрапляє під протекторат половців, а в 1217 р. місто захоплюють турки-сельджуки. У 1223 р. під час походу в Східну Європу, монгольські війська вперше Уявилися під стінами Судака. Перезимувавши в Криму, вони повернулися в Центральну Азію.

Наступний раз монголи підступили до стін міста в 1239 р. нажахане небаченою ордою, що затопила собою весь виднокіл, населення на кораблях залишало місто. З утворенням Золотої Орди, Судак в середині XIII ст. входить до складу її Кримського улусу і вимушений щорічно відправляти караван данини в ханську ставку – м. Орду у гирлі Волги.

В 2-ій пол. XIII ст. Монгольська імперія простягнулася від Карпат на заході до узбережжя Китайського моря на сході, від окраїни сибірських лісів на півочі до Перської затоки й середземноморської Сирії на півдні. Монгольська адміністрація навела лад на стародавніх торгових шляхах, що зв'язували християнську, мусульманську й далекосхідну цивілізації та всіляко сприяла розвитку торгівлі, яка стала основним джерелом її дармового збагачення. Вигідні умови трансконтинентальної торгівлі, що судила європейським купцям нечувані раніше ба­риші, стали причиною запеклої боротьби за володіння портами на березі Чорного моря між торговцями з італійських міст Венеції, Генуї і Пізи.

З поблажливої згоди золотоординських ханів у Сугдеї закріплюються італійці, і місто входить до складу Венеціанської республіки. (Татари ж стягували з міста данину і час від часу робили розбійницькі набіги на його сільське передмістя). Легедарний мандрівник (і таємний посол) Марко Поло відвідав Сугдею в 1274 р. і відпочивав тут у будинку свого дядька – венеціанського купця Маттео.

Правління венеціанців стало періодом розквіту Судака. Місто стало відоме далеко за межами Криму як найважливіший торговий центр північно-східної європейської ойкумени. Тут товпилися на торжищі й укладали взаємовигідні угоди купці з Західної Європи, Північної Африки, Близького Сходу, Передньої Азії, Закавказзя, Індії, звідси споряджалися каравани в Середню Азію, у Китай та Московію. І навіть Чорне море тогочасні арабські географи називали не інакше як Судацьким морем. Значення Солдайї як міжнародного торгового центру, багатих “воріт до Сходу” Венеціанської республіки було настільки великим, що з 1287 р. у місті постійно перебував уповноважений венеціанський консул.

Місто завжди знаходилося на положенні посиленої охорони. Консул не мав права проводити жодної ночі поза містом. З заходом сонця ворота фортеці замикалися, і звідний міст черезі.і повнений водою рів піднімався. На стінах уночі виставлялася варта з барабанщиком і сурмачем, а вуляцями міста ходили патрулі.

Багатство Сугдайї не давало спокою основним європейським конкурентам венеціанців – Генуезській республіці – яка суперничала й десятками років воювала з Венецією за торгове домінування у Середземному й Чорному морях. Тривалий час нони вичікували слушної нагоди, щоб заволодіти чорноморськими портами. Й от така нагода трапилася. Після проголошення державною релігією Золотої Орди мусульманства, намісник її Кримського улусу Туглук-Тимур у 1350-х рр. проганяє із Сугдеї все християнське населення і руйнує міські стіни, щоб жителі міста не могли чинити опору ординській пладі. А в 1359 р. помирає золотоординський хан Бердибек, і Золоту Орду лихоманить кривава міжусобна боротьба між претендентами на ханський трон. Кращої нагоди годі було сподіватися, і 19 липня 1365 р. генуезьці висаджують десант у Солдайї, проганяють з міста татарський гарнізон і захоплюють ще 18 поселень південнокримського узбережжя. Щоб закріпитися, генуезці негайно беруться активно відбудовувати стару візантійсько-венеціанську фортецю, зміцнюють її новими баштами та мурами.

Результат тієї перебудови – Генуезська фортеця – малоушкодженою збереглася до наших днів. Генуезьку адміністрацію очолював консул, якого палата дожів призначувала на один рік. Однак, при генуезцях Солдайя помітно втрачає своє значення як центр чорноморської торгівлі – генуезці переміщують його в Кафу (Феодосію) – свій головний опорний пункт на узбережжі Чорного моря. А мешканці Солдайї вимушено переорієнтовуються на заняття землеобробітком.

У 1475 р. до Кримського узбережжя прибуває турецька ескадра, висаджує десанти яничарів і раптовими штурмам здобуває десятки приморських міст. Останніми мужньо захищалися генуезькі твердині Кафа й Солдайя, під стінами яких згромадилася вся османська армія й союзна татарська орда. Сили були занадто нерівними, а далека Генуя нічим не могла допомогти своїм віддаленим факторіям. Тож після кількох тижднів облоги, коли в місті закінчилися запаси продовольства, турки увірвалися в Солдайю. Залишки італійського гарнізону на чолі з консулом Христофоро ді Негро забарикадувалися в головному міському храмі, сподіваючись, що турки помилують святиню. Та яничари спалили їх разом із храмом. Турецьке володарювання в Судаку тривало 300 р. Це був період повного занепаду донедавна квітучого міста. Місто поступово руйнується, ліквідуються християнські храми, змінюється етнічний склад жителів. Налякані морськими походами запорізьких козаків жителі беззахисного Судака в XVII ст. масово покидають селище й перебираються під захист мурів більших міст. До кінця турецького панування Судак мало чим відрізнявся від пересічного провінційного мусульманського села. У кінці XVII ст. турецький мандрівник Евлія Челебі нарахував тут тільки 50 турецьких солдатів.

Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 р. Кримський півострів входить до складу Російської імперії. Після приєднання до Росії Судак розвивається як центр виноградарства і виноробства. Князь Г.А.Потьомкін створив у Судаку економію з виноградниками, винзаводом і підвалами. Запросив іноземних фахівців, виписав з Іспанії й Італії культурні сорти винограду. Зусиллями П.С.Палласа в Судаку було організоване перше в Російській імперії училище виноградарства і виноробства. У 1982 р. Судак одержав офіційний статус міста.

Судацька фортеця V – XV ст. розташована на вершині фортечної гори висотою 150 м, що круто обривається з південного боку до моря. Вона має два пояси оборони (нижній і псрхній), між якими розташовувалося середньовічне місто. Весь простір всередині фортеці, що нині пустує, був щільно забудований житловими кварталами з тісними західноєвропейськими вуличками і три- та двоповерховими будинками, а також храмами, складами зброї і продовольства, тавернами тощо. Масивні кам'яні стіни фортеці мають висоту 6-8 м і товщину 2 м. Більшість башт названі іменами генуезьких консулів, при яких вони будувалися чи реконструювалися. Про це повідомляють вмонтовані в баштові стіни плити з написами на середньовічній латині і геральдичній символіці: герб Генуї, ліворуч – герб правлячого дожа, праворуч – герб консула Солдайї. Зокрема, це: Сторожева башта (XIV ст.), башта Якобо Горселло (1385 р.), башта Беріабо ді Франкі ді-Пагано (1414 р.), башта Пасквале Джудіче (1392 р.), Кругла башта (VI – XIV ст., закладена візантійцями), башта Коррадо Чікало (1404 р. – рельєфна плита з башти із зображенням герба Генуї й орлів по бокам нині зберігається в Одеському археологічному музеї), башта Лукіні де Фліско Лавані (1409 р.), башта Джованні Маріоне (1388 р. – на її північній стіні є плита з трьома гербами, що зображують лева, хрест, зубцювате поле), башта Гварко Румбальдо (1394 р. – на її геральдичній плиті вирізані три щити з гербами, посередині хрест, з боків геральдичні леви і фігури двох жінок в італійському середньовічному вбранні), Безіменна (XIV ст.), Консульська башта (XIV ст.) та Георгіївська башта (XIV ст.). Поза межами фортечних стін розташована ще одна башта – Фредеріко Астагвера або Портова (1386 р.), що захищала територію порту Солдайї. Вона квадратна у плані, триповерхова, з бійницями й амбразурами для гармат.

Дата добавления: 2014-01-04