Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Еволюціоністська традиція в соціології

Еволюціоністські погляди займали центральне місце у вивченні суспільства в XIX ст. Деякі коментатори схильні були розглядати будь-яку зміну як еволюційну, однак основні соціологічні школи підкреслювали упорядковану і спрямовану природу зміни.

У якості одного з основоположників еволюційної течії в соціології можна розглядати А.Сен-Симона, який почав з ідеї, загальноприйнятої в консерватизмі кінця XVIII - початку XIX ст., про


життя суспільства як про деяку органічну рівновагу. Стан стабільності досягається, головним чином, за рахунок того, що індивіди і соціальні класи у своєму виживанні залежать від того, наскільки успішним виявиться виживання цілого. Він доповнив цвд думку еволюційною ідеєю соціального розвитку як послідовного просування органічних співтовариств, що являє собою висхідні рівні прогресу. Кожне суспільство відповідало своєму часу, але пізніше витіснялося більш високими формами. Він вважав, що еволюцію визначає і детермінує ріст знання. Його ідея про три стадії еволюції знання була пізніше розвинута в еволюційній схемі О.Конта.

Конт пов'язував процеси розвитку людського знання, культури і суспільства. Суспільства проходять через три стадії -примітивну (теологічну), проміжну (метафізичну) і наукову (позитивну), які відповідають формам людського знання, розташованим уздовж аналогічного континууму теологічних, метафізичних і позитивних аргументацій. Усе людство (так само як і окремо узята соціальна спільнота, і кожен людський індивід) неминуче проходить ці три стадії в міру свого розвитку. При цьому передбачається як нелінійність, так і прогресивний (у кінцевому рахунку) характер руху. Крім того, Конт дивився на суспільство як на організм, цілісність, що складається з взаємозалежних частин, які знаходяться в рівновазі одна з одною і створюють інтегроване ціле. Він розглядав еволюцію як ріст функціональної спеціалізації структур і поліпшення адаптації частин.

Що стосується Г.Спенсера, то він дотримувався лінійної концепції еволюційних стадій. Ступінь складності суспільства являла собою шкалу, якою він вимірював прогрес. Тенденцією розвитку людських суспільств був рух від простих нерозділених цілісностей до складних гетерогенних утворень, де частини цілого ставали усе більш спеціалізованими, залишаючись у той самий час інтегрованими в єдине ціле. Він працював з органічною аналогією, однак не описував суспільство як організм. Інтерес до змін і стадій розвитку можна також знайти в неорганізмічних теоріях другої половини століття серед антропологів, які цікавилися порівняльними дослідженнями культур, наступністю способів виробництва, обкреслених К.Марксом і Ф.Енгельсом, а також у поглядах Е.Дюркгейма на прогресивний поділ праці в суспільстві.

Взагалі еволюційна теорія розвитку містить у собі цілий ряд принципів, що використовуються в різних формах. Хоча повної згоди з питання про її сутність не склалося, проте, можна говорити про два основних типи еволюційної теорії; 1) про той, що просто постулює нелінійну, але досить упорядковану прогресивну природу соціальних


_„л; 2) про той, котрий заснований на більш-менш прямих аналогіях
|з процесом еволюції рослинного і тваринного світу.
ф- Могутнім поштовхом для появи і бурхливого розвитку

Дутого типу еволюційних концепцій послужила дарвінівська теорія |цриродного добору. При цьому основні принципи еволюціонізму як соціальної теорії грунтувалися на переконанні, що минуле людства в Цілому і будь-якого окремо узятого суспільства можна відновити, по-дерше, вивчаючи одночасно співіснуючі з індустріальними примітивні суспільства, а по-друге, - за тими реліктовими чи рудиментарними пережитками і звичаями, що збереглися в розвинутих суспільствах (подібно до того, як палеонтолог за декількома збереженими окам'янілими кістами відновлює вигляд доісторичного чудовиська). Найбільш послідовних прихильників еволюційної традиції нерідко (і, мабуть, небезпідставно) критикували за трохи вільне використання історичних фактів й активне використання методу «ножиців і клею», тобто за схильність до довільної добірки прикладів з різних епох і суспільств, вирваних з цілісного соціального контексту.

Найбільшою мірою різні теорії соціальної еволюції панували в соціології наприкінці XIX ст. Серед них однією з найбільш впливових був соціал-дарвінізм. Ця доктрина (до речі, практично нічого спільного не має із самим Ч.Дарвіном) приймала різні форми, але більшість варіантів зводилося до двох основних положень. 1) У розвитку суспільств існують могутні і практично нездоланні сили, подібні до сил, шо діють у живій і неживій природі. 2) Сутність цих соціальних сил така, що вони продукують еволюційний процес (у напряму прогресу) через природну конкурентну боротьбу між соціальними групами. Найбільш пристосовані і щасливі групи і суспільства, виграючи таку боротьбу, дають життя новим поколінням, які володіють більш сильними адаптивними властивостями, і тим самим підвищують загальний рівень еволюції суспільства, що виражається у виживанні найбільш пристосованих. У деяких авторів, особливо в Л.Гумпловича і до деякої міри в У.Самнера, ця концепція набувала расового забарвлення: стверджувалося, що деякі раси, володіючи від природи ознаками Переваги, прямо-таки з неминучістю покликані панувати над іншими. Гостра суперечка з приводу правомірності еволюційних теорій не Затих і донині. Звичайно вона обертається навколо проблеми можливості застосування дарвінівських принципів до еволюції людського суспільства, що має все-таки якісно іншу природу. у Справді, якщо строго дотримуватися цих принципів, то ми повинні. розглядати суспільство як деяку сукупність елементів (чи ж ■ властивостей), позбавлену якої-небудь упорядкованості. У природі


добір йде наосліп, стихійно і хаотично відбираючи кращі зразки різних видів живих і неживих істот (кращі - у розумінні найкращого пристосування до зміни навколишнього середовища). У такому випадку і соціальна еволюція є процесом зміни в часі їх відносної частоти унаслідок випадкових варіацій і природного добору. Конкуренція між людьми, соціальними групами, суспільствами і соціальними явищами веде до того, що деякі типи соціальних явищ починають переважати, оскільки краще пристосовуються (чи допомагають суспільству пристосуватися) до зміни умов, а інші, навпаки, сходять нанівець і відмирають.

Позитивістський соціальний еволюціонізм був переконаний в однотипності дії законів природи в різних світах - фізичному, біологічному і соціальному. Принципи розвитку, на думку позитивістів, універсальні для усіх наук. Згадаємо, шо Г.Спенсер, приміром, зосередився на пошуках подібностей і загальних закономірностей еволюційних процесів. Для нього еволюція соціальна представляє собою нехай важливу, але все-таки тільки частину Великої Еволюції, що споконвічно є деяким спрямованим процесом виникнення усе більш і більш складних форм існування неорганічної й органічної природи. Процес еволюції за Спенсером складається з двох взаємозалежних «підпроцесів»: 1) диференціації -постійно виникаючої неоднорідності і наростаючої розмаїтості структур усередині будь-яких систем; 2) інтеграції - об'єднання цих розбіжних частин у нові, усе більш складні цілісності. Тому і поняття «прогрес» Спенсер, по суті справи, уживає не стільки в інтелектуальному, моральному чи оцінковому розумінні, а, швидше, у морфологічному, подібно до біологів, що розрізняють «вищі» і «нижчі» організми за ступенем їх складності.

Зрозуміло, що такі трактування зустріли дуже активну протидію з боку філософів, соціологів і теологів. їх критична аргументація була досить переконливою. Справді, соціальну еволюцію неможливо прямо калькувати з біологічної (не говорячи вже про процеси, що йдуть у неорганічній природі). Суспільство - це не хаотичне, неупорядковане скупчення індивідів. Йому завжди притаманна визначена структура й організація. Тому навряд чи можливо трактувати соціальну еволюцію і збуджувані нею соціальні зміни як випадкові мутації. Добір, здійснюваний у результаті цього процесу, не може носити цілком пасивний характер. Суспільство складається з людей, які володіють вищою нервовою діяльністю і розвинутим випереджувальним відображенням. Іншими словами, добір соціальних змін виробляється в значній мірі самим соціальним середовищем. Тим часом це середовище, як уже було сказано, організоване, воно не тільки робить добір, але й саме створює


-рви^-Дення чи запозичає їх ззовні, упроваджує, апробує, модифікує І&піо. Такі нововведення, як правило, не є предметом вільного чи випадкового вибору, оскільки в значній мірі обумовлені всім ходом Попереднього історичного розвитку.

Ці критичні зауваження вже значною мірою враховували соціологи наступних поколінь - Дюркгейм, Радклифф-Браун. Використовуючи порівняльний підхід, вони підкреслювали важливу взаємозалежність інститутів усередині соціальної системи. Суспільство розглядалося як саморегульований організм, потреби якого задовольняються визначеними соціальними інститутами. Індивіди ж пристосовують свою поведінку до вимог інститутів, що склалися в цьому суспільстві. Завдяки цьому вони поступово набувають спадкоємної схильності до визначених типів соціальної поведінки. У чомусь цей процес подібний до природного добору - у гому розумінні, що «корисні» звичаї і правила поведінки допомагають суспільству вижити і більш ефективно функціонувати (що і визначає «позитивну», прогресивну спрямованість соціальних змін). Тому вони закріплюються в наступних поколіннях, подібно до того, як «корисні» (тобто дозволяють ефективно адаптуватися до природних умов, що змінюються) фізіологічні характеристики закріплюються в організмі і передаються його нащадкам.

Абсолютна більшість теоретиків соціального еволюціонізму погоджуються з наявністю діючого в суспільстві інтелектуального і технічного прогресу. Що ж стосується морального прогресу, то з наявністю його згодні не всі еволюціоністи. Ті, хто розділяють точку зору про його існування, належать до течії так званої еволюційної етики. Вони виходять з того, що сама наявність моралі - це один з найважливіших факторів виживання суспільства, оскільки вона є основою взаємодії і взаємодопомоги людей. Щоправда, мали місце розбіжності й усередині самої цієї течії. Одні стверджували, що головне в морально-еволюційному процесі - це свого роду формування соціально-індивідуальної спадковості, коли суспільство, Виходячи з потреб свого розвитку й ефективного функціонування, нав'язує індивідам і соціальним групам власні вимоги, і вони волею-неволею змушені сприймати і інтериоризувати їх. Таким чином, індивідуальна воля і свідомість ніби виключені з цього процесу. Інші Ж доводили, що справжня соціальна еволюція здійснюється тільки в процесі морального і раціонального вибору. При цьому деякі прихильники першої точки зору вважали, що моральна еволюція зовсім не скасовує боротьби за існування, а лише пом'якшує, гуманізує її, змушуючи, чим далі, тим частіше використовувати як знаряддя боротьби мирні (моральні) засоби.


Серед прихильників соціального еволюціонізму мали місц< також дискусії з приводу того, які з факторів сильніше впливають ні процес еволюції: внутрішні чи зовнішні. Прихильники першої, чр ендогенної, концепції вважали, що розвиток суспільства пояснюєтьо винятково (чи головним чином) рішенням для даного суспільствЕ проблем внутрішнього походження. Таким чином, соціальна еволюція, багато в чому уподібнювалася органічній еволюції і йшла за тими же стадіями - добір найбільш пристосованих, передача в спадщину якостей, що допомагають вижити й адаптуватися, закріплення їхній у наступних поколіннях тощо.

Прихильники другої, екзогенної, теорії, навпаки, стверджували, що основу суспільного розвитку складають процеси запозичення корисних звичаїв і традицій, поширення культурних цінностей з одних соціальних центрів в інші. З'явилася навіть особлива течія - дифузіонізм (від лат. - <їі$и<>ю - просочування). У центрі її уваги знаходилися, насамперед, канали, по яких ці зовнішні впливи могли проникати, передаватися, впроваджуватися в дане суспільство. Серед таких каналів розглядалися завоювання, торгівля, міграція, колонізація, добровільне наслідування тощо. Так чи інакше, кожна з культур (крім, моживо, штучно замкнутих, що відгородилися від зовнішнього світу) неминуче випробує на собі вплив інших - як більш древніх, так і сучасних. Цей процес взаємопроникнення і взаємовпливу в соціології називають акультурацією. Звичайно він виявляється у вигляді сприйняття однієї з культур (як правило, менш розвинутої, хоча іноді трапляється і навпаки) елементів іншої. Так, американські соціологи в 20-30-х рр. XX ст. вивчали вплив на індіанців і чорних американців продуктів білої культури і прийшли до висновку про необхідність виділення двох груп — донорської і реципієнтної.

Дифузіонізм - це так чи інакше багато в чому зустрічний, взаємний процес. Так, ми відзначаємо, як під впливом процесу конвергенції (про що мова йтиме нижче) у суспільствах Азії і Африки, що розвиваються, разом з фундаментальними принципами економіки й організації виробництва проникають багато соціальних інститутів і елементи загальної культури, вироблені західноєвропейською цивілізацією, аж до панування нуклеарної сім'ї. Однак хіба ми не спостерігаємо в більшості західних суспільств повальної моди на цілий ряд східних релігійних культів (тоталітарні секти, наприклад, - продукт аж ніяк не західної цивілізації), на східні єдиноборства, медитацію, стилі і напрями в мистецтві, що несуть на собі явний відбиток східних традицій (класичний американський джаз, наприклад, склався в значній мірі під впливом чисто африканських тенденцій у музиці). Про японський менеджмент


говорять як про видатний соціальний феномен, і робляться спроби перенесення багатьох його елементів на західний грунт.

По суті справи, між цими двома концепціями є дуже істотні відмінності. Ендогеністи ближче до біологічного трактування, уподібнюючи суспільства й індивідів усередині них конкуруючим організмам, які прагнуть витиснути і навіть по можливості знищити один одного. Дифузія ж культури, по суті, не має аналогів у біологічній еволюції. Вона має на увазі здатність «конкурентів» не просто співробітничати (випадки симбіозу широко відомі в рослинному і тваринному світі), але й учитися одне в одного.

Слід зазначити, шо сьогодні вплив еволюціоністських теорій значною мірою ослаб. Виключення складає сплеск, що спостерігався серед американських функціоналістів у 50-х і 60-х рр. XX ст. Це пожвавлення іноді називають неоеволюціонізмом. В основі цієї течії лежало ствердження про тенденцію до утилізації принципів природного добору й адаптації, які випливають з еволюційної теорії в біологічних науках. Функціоналізм використовував організматичну модель суспільства і знаходив у дарвінівській теорії пояснення того, яким чином змінюються і виживають соціальні організми, сполучаючи ці пояснення з власними базовими положеннями.

Вихідний пункт полягав у ствердженні необхідності адаптації суспільств до свого оточення. Оточення включає як природне середовище, так і інші соціальні системи. Зміни в суспільстві, що виходять з будь-якого джерела, забезпечують базовий матеріал еволюції. Ці зміни, які нарощують адаптивну здатність суспільства, що вимірюється довжиною його власного виживання, відбираються і інституціалізуються, наслідуючи принципу виживання найбільш пристосованих. Соціологічний функціоналізм визначав як основне джерело адаптації диференціацію, тобто процес, за допомогою якого основні соціальні функції розділялися і призначалися до виконання спеціалізованими спільнотами в автономних інституціальних сферах. Функціональна диференціація і наступна паралельна їй структурна диференціація надають можливість для того, щоб кожна функція виконувалася усе більш ефективно. При цьому антропологічні підходи часто посилалися на специфічну еволюцію (адаптацію індивідуального суспільства до його конкретного оточення), у той час як соціологи сконцентрували увагу на загальній еволюції, що являє собою еволюцію вищих форм у рамках розвитку людського суспільства в цілому. Ця загальна перспектива припускала нелінійний напрямок змін і той факт, що деякі суспільства розташовані на шкалі прогресу вище, ніж інші, -припущення, яких не робили представники специфічної еволюції.


Завершуючи розмову про проблеми теорії соціальної еволюції, спробуємо в декількох словах зупинитися на перспективах її подальшого розвитку. Мова йде про перенос акцентів з визнання як центрального критерію безупинно зростаючих продуктивних сил в якості центрального критерію історичного прогресу на проблеми іншого порядку. Ці проблеми досить тісно пов'язані з ідеями видатного мислителя В.І.Вернадського про ноосферу. Вернадський розглядає людство як деяку цілісність, що виникло усередині біосфери Землі, але здобувши велику автономність від неї. Зрозуміло, автономність ця має свою межу, оскільки самоорганізація будь-якої живої речовини (у будь-кому випадку, до пори до часу) має своїми межами ресурси планети, на якій вона живе. А Вернадський убачає єдність еволюції й історії в тому, що життя, як і людство, - планетні явища. Жива речовина, переутворивши застиглу речовину планети, утворює біосферу, людство ж, переутворюючи не тільки відсталу речовину, але й біосферу {до якої воно саме належить), формує ноосферу.

Тиск живої речовини на навколишнє середовище здійснюється через розмноження; наукова ж думка, створюючи численні технологічні пристрої, власне кажучи, веде до нової організації біосфери. Будучи частиною біосфери, людство повинно дотримуватися «правила» включеності в біосферний кругообіг речовини. У той самий час наявність розуму ніби виводить людину з кола безпосереднього підпорядкування цим правилам. Поки людина відчувала себе частиною природи, поки міць її наукової думки і сила її впливу на природу були незрівнянні з планетарними силами, вона могла відчувати себе частиною навколишньої природного середовища. Сьогодні становище істотно змінюється прямо на очах: відбувається не тільки знищення окремих видів тварин і рослин (а разом з цим - і порушення структури біосфери), але й виснаження невідтворюваних мінеральних і органічних ресурсів. Виникає ситуація, названа екологічною кризою (деякі вчені похмуро розглядають її як переддень екологічної катастрофи), що веде до порушення гомеостазу в планетарному масштабі.

Виникає об"єктивна необхідність покласти край цьому дестабілізуючому впливу розуму. Це може зробити лише сам же розум - шляхом усвідомлення заданих біосферою параметрів, за межами яких не може здійснюватися нормальна життєдіяльність узагалі. Іншими словами, то, що «колись розглядалося лише як умови життя людини - природа і демографічний фактор, сьогодні перетворюється в історичні межі, що обмежують людський розум як геологічну силу».


6.2.2. Марксистські концепції соціальної революції

У ПОВСЯКДенНОму РОЗУМІННІ ПІД реВОЛЮЦІЄЮ 4Ми

усвідомлюється кожна (як правило, насильницька) зміна характеру правління даним суспільством. Однак соціологи звичайно відносяться до таких подій, як до соирх й'еіаі (у дослівному перекладі з французької - державний переворот), іронічно іменуючи їх «палацевими революціями». У соціологічне ж у поняття «революція» вкладається принципово інший зміст: це тотальна зміна всіх сторін життєдіяльності суспільства - і економічної, і політичної, і духовної, що відбувається протягом певного періоду часу (звичайно короткого за історичними мірками), узагалі докорінний перелом у характері соціальних відносин. «Палацеві революції» якщо і роблять якісь істотні соціальні зміни, то вони відносяться майже винятково до політичної сфери, практично не впливаючи (чи ж впливаючи дуже слабко) на інші області соціальної життєдіяльності.

У соціології не існує теорій, що претендували б на формулювання загальних пропозицій, що містять істину про всі революції - як про сучасні, так і в загальноісторичній перспективі. Існуючі ж соціологічні концепції соціальної революції досить чітко поділяються на марксистські і немарксистські.

Одразу зазначимо, що в сучасній соціології аж до недавнього часу домінували - як за поширеністю, так і за ступенем впливу -головним чином, марксистські концепції соціальної революції. Саме в марксистській теорії проводиться чітке розмежування між політичними змінами в правлінні і радикальними змінами у житті суспільства: згадаємо поділ між базисом і надбудовою, про який йшла мова вище. У широкому методологічному розумінні революція є результат вирішення корінних протиріч у базисі - між виробничими відносинами і продуктивними силами, що переростають їх межі.

В одній із своїх праць, присвячених аналізу ситуації в Індії, К.Маркс стверджує, що періодичні зміни в правлінні, зміна королівських династій не можуть самі по собі призвести до зміни природи суспільства і характеру переважаючого в ньому способу виробництва. Революція ж, за Марксом, є не що інше, як перехід від одного способу виробництва до іншого, як це мало місце, наприклад, при переході від феодалізму до капіталізму, що відбувся завдяки буржуазній революції.

Центральним у марксистській теорії соціальної революції є питання про боротьбу основних антагоністичних класів. Безпосереднім вираженням згаданого вище протиріччя в економічному базисі виступає класовий конфлікт, що може приймати різноманітні форми - аж до самих вибухових. Взагалі говорячи,


відповідно до марксистської теорії, уся людська історія - це не що інше, як історія безупинної класової боротьби.

З двох основних антагоністичних класів один завжди є передовим, що виражає насущні інтереси і потреби соціального прогресу, інший - реакційним, гальмуючим (виходячи з власних інтересів) прогрес і завзято не бажаючим іти з історичної авансцени. У чому полягає завдання передового (для даної суспільно-економічної формації) класу? Насамперед, у перехопленні історичної ініціативи у свого антагоніста й у зломі його гегемонії. Зробити це непросто, тому що за плечима пануючого класу - не тільки економічна і військова могутність, але також віковий досвід політичного правління, а головне - у його розпорядженні знаходяться інформація, знання, культура. Отже, для виконання своєї історичної місії передовий клас повинен вирішити, як мінімум, два завдання. По-перше, йому необхідно отримати відповідні знання, освіту. Тут в якості вчителів і наставників звичайно виступають найбільш далекоглядні і мудрі представники старого класу, що, переходячи в стан прихильників передового класу, таким чином, відіграють роль щось на зразок Прометеїв, які викрадають у владик Олімпу божественний вогонь і несуть його людям. По-друге, потрібно бути готовим до активного застосування насильства, тому що старе без бою не здасть своїх позицій.

Наприкінці XIX ст. в межах самого марксизму виникла впливова течія, основоположником якої був учень і соратник К.Маркса Е.Бернштейн. Він поставив собі за мету застосувати основні положення марксової теорії до аналізу тих тенденцій, що склалися в розвитку західноєвропейського капіталістичного суспільства на межі двох століть. Висновки, до яких він прийшов, полягали, насамперед, у тому, щоб, зберігши вірність основам марксових теоретичних постулатів, у той самий час «ревізувати», тобто переглянути деякі радикальні політичні висновки з них, що стосуються найближчих і перспективних тактичних дій соціал-демократів. Такий підхід викликав обурення серед «правовірних» марксистів. Тодішній лідер німецької соціал-демократії К.Каутський опублікував працю за назвою «Анти-Бернштейн» (що перегукувалася зі знаменитим «Анти-Дюрінгом» Енгельса), у якій, по суті, відлучив Бернштейна від марксизму. Тим часом аналіз історичних подій з висоти сторіччя, що пройшло з тих пір, показує, швидше, правоту «ревізіоніста» Бернштейна, ніж «ортодоксального марксиста» Каутського.

Не будемо торкатися всіх моментів цієї дискусії. Відзначимо лише ті з них, що мають безпосереднє відношення до теми нашої розмови. Бернштейн засумнівався в неминучості революційного


вибуху, що, за Марксом, повинен найближчим часом змести капіталістичний лад і установити диктатуру пролетаріату. Навпаки, він вважав, статистичні дані розвитку капіталізму в Західній Європі свідчать про протилежні тенденції і показують, що перехід до соціалізму буде відносно мирним і займе порівняно довгий історичний період.

Рання капіталістична індустріалізація дійсно

характеризується досить жорстким соціальним конфліктом і в промисловості, і суспільстві в цілому, який часом загрожував кульмінувати у революцію. У міру того, як капіталізм дозрівав, конфлікти йшли на спад і ставали менш загрозливими. Основним соціологічним поясненням є інституціалізація конфлікту.

Передбачається, що однією з причин, з яких конфлікт набував жорсткого характеру на зорі капіталізму, було руйнування до індустріальних соціальних зв'язків і нормативного регулювання. З завершенням переходу до зрілої індустріальної епохи розвиваються нові регуляторні й інтегративні інститути. Інституціалізація виникає з відокремлення й автономії політичного конфлікту від соціального, так що один уже не накладається на іншій. Ріст цивільних прав означає, що інтереси, які домінують у промисловості, більше не керують політикою. Громадянство також інтегрує робітників у суспільстві. До категорії інституціалізащ'ї відноситься ще один процес: розвиток спеціалізованих інститутів для врегулювання конфліктів у промисловості, якщо уже він відокремлений від політичного. Держава в якості своєрідного арбітра виробляє норми і правила, за якими повинні вирішуватися протиріччя між роботодавцями і найманими робітниками. Тред-юніони і колективні угоди між роботодавцями і тред-юніонами - це складові частини інститутів, у межах яких ведуться переговори і згладжуються протиріччя між капіталістами і робітниками.

Необхідно підкреслити, що свої висновки Бернштейн відносив винятково до розвинутих індустріальних країн Заходу. Це логічно випливало з марксової концепції, тому що саме в цих країнах капіталізм як суспільно-економічна формація дозрів у більш повній мірі і створив вагомі передумови для переходу до більш прогресивного способу виробництва. Відповідно до логіки самого Маркса, соціалістична революція повинна була відбутися, насамперед, у найрозвинутіших країнах, тому що «жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розів'ються всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж дозріють матеріальні умови в надрах самого старого суспільства». Таким чином, строго наслідуючи концепції Маркса, соціалістичні революції повинні були


спочатку відбутися в розвинутих індустріальних суспільствах Заходу - там, де для них у максимальному ступені дозріли об'єктивні передумови. (До слова сказати, і сам Каутський пізніше трохи переглянув власні погляди на теорію і практику марксизму, за що й отримав від Леніна звинувачення в ренегатстві).

Справді, що повинен передати капіталізм соціалізму в якості, так сказати, базових елементів подальшого розвитку? У першу чергу, звичайно, матеріально-технічний фундамент, величезне речове багатство. І мова тут йде не тільки про високорозвинену індустрію, високопродуктивне сільське господарство і накопичених у них передові технології. Немаловажною умовою просування суспільства до соціалізму повинен стати також досить високий рівень добробуту кожного з його членів окремо. Справа в тому, що матеріальна бідність значної частини членів суспільства буде постійно породжувати прагнення до грубого зрівняльного комунізму, що, за словами раннього Маркса, «Грубий комунізм... є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, що бажає ствердити себе в якості позитивної спільноти».

По-друге, саме від капіталізму новий лад повинен успадкувати високорозвинену демократію. Демократія в буржуазному суспільстві стверджується не за найвищим велінням, а цілком органічно вплітається в тканину всього суспільного життя, утворюючи природні об'єктивні умови існування, максимально сприятливе середовище для функціонування капіталістичних виробничих відносин, складаючи тим самим невід'ємний елемент капіталістичної цивілізації. Можна говорити ще про один «базовий елемент» соціалізму, сформованому капіталістичними виробничими відносинами. Ці відносини формують пролетаріат не тільки як клас, як могутню політичну силу, але і як зовсім новий тип працівника -грамотного, кваліфікованого, сумлінного, котрий просто не здатний працювати погано, неохайно, абияк. Такого працівника виховує і жорстка система добору, коли перевага завжди віддається більш вмілому і старанному, і жорстока конкуренція безробіття, і посилення дії закону зміни праці, і найвища технічна культура виробництва, і багато інших факторів.

Створення всіх цих умов переходу від капіталізму до соціалізму (наведених тут, зрозуміло, не цілком) - тобто революційних змін при переході від капіталістичної суспільно-економічної формації до соціалістичної - не може бути справою короткочасною, нехай навіть героїчного періоду, вона повинна зайняти цілу історичну епоху. Ту ж матеріальну базу соціалізму народ даної країни повинен створити своїми руками. Якщо вона буде отримана «у подарунок», навряд чи цс зможе істотно швидко змінити


стан суспільної свідомості великих мас людей. Не говорячи вже про те, що навряд чи такий дарунок зможе підняти «середню вмілість нації» до необхідного сучасного рівня. Завоювання правових і політичних свобод, боротьба за них повинні стати невід'ємною частиною власної історії: звичку до демократії теж не знайдеш, спостерігаючи на екрані телевізора демократичне життя інших народів...

Таким чином, вимоги марксистської логіки передбачали, що соціалістична революція повинна відбутися, насамперед, у найбільш індустріально розвинутих країнах Західної Європи й Америки, оскільки вони найбільшою мірою «дозріли» для цього. Тим часом В.І.Ленін, як відомо, висунув власну гіпотезу про те, що соціалістична революція в першу чергу повинна відбутися в найбільш слабкій ланці загального капіталістичного ланцюга і стати свого роду «запальним ґнотом» для світової соціалістичної революції. І він досить енергійно діяв у напряму перетворення цієї гіпотези в життя...

Утім, і після Леніна багато соціологів звертали пильну увагу на те, що головні революції XX ст. здійснювалися аж ніяк не в «центрі», а на «периферії» світового розвитку, у найбільш відсталих регіонах Азії і Латинської Америки, у той час як у «центрі» класові конфлікти хоча і не припинялися, але усе більш і більш кристалізувалися в ті форми, які сьогодні отримали в соціології найменування інституціалізації конфлікту.

Ленінська теза і сьогодні не втратила остаточно свого впливу на соціологів марксистської школи. Так, ще в 1966 р. французький соціолог Л.Альтюссер наполегливо повторював думку про те, що революція, швидше за все, ймовірна в найслабкішій ланці капіталістичного суспільства, тому що там найбільш чітко проступають соціальні протиріччя. Однак основною проблемою для сучасних марксистських теорій революції є життєздатність світового капіталізму (незважаючи на очевидну наявність і політичних конфліктів, і промислових страйків, і економічних спадів). Відсутність революційних виступів робітничого класу вони пояснюють, як правило, що врівноважує роллю зростання добробуту робітничих клас, його цивільних прав, а також могутнім впливом ідеологічного апарату капіталістичної держави.

Позиції марксистської соціології революції ще більш істотно занепали в зв'язку з відомими подіями у колишньому СРСР та у країнах Східної Європи, які призвели, по суті, до краху практики будівництва «реального соціалізму». Однак говорити про повне її зникнення з наукового обрію було б усе-таки передчасно: дуже вже міцно збита логічна схема концепції К.Маркса.


6.2.3. Не'марксистські концепції соціальної революції

Соціологи, не зв'язані з марксистською традицією, також виявляли чималу цікавість до проблем соціальної революції. При величезній розмаїтості теоретичних підходів можна було б виділити кілька етапів періодичного «хвилеподібного» наростання такого інтересу.

Перший етап відносився до кінця XIX - початку XX ст„ коли з'являється ряд праць таких соціологів, як Б.Адамс, Г.Лебон, Ч.Еллвуд, які цікавилися, насамперед, дослідженням проблем соціальної нестабільності і соціального конфлікту і саме через цю призму розглядали усе, що було пов'язано з революцією.

Другий - і дуже сильний - сплеск інтересу соціологів до соціальної революції був пов'язаний з подіями 1917 р. в Росії -Лютневою буржуазно-демократичною революцією й особливо -Жовтневим переворотом і його наслідками, як для колишньої Російської імперії, так і для Європи в цілому. У цей період з'являється навіть особлива течія, іменована «соціологією революції». Вона тісно пов'язана з ім'ям П.Сорокіна, який у 1925 р. опублікував книгу під аналогічною назвою. У цій праці він дуже аргументовано стверджував, що Перша світова війна і Жовтнева революція, нерозривно пов'язані одна з одною, з'явилися результатом величезних переворотів у всій соціокультурній системі західного суспільства. При цьому він дуже похмуро прогнозував, що наслідки цих історичних подій обіцяють людству ше більш серйозні потрясіння в не настільки віддаленому майбутньому.

Важливим рубежем у розвитку соціологічних концепцій революції стали 60-і рр. XX ст. Цей період взагалі характеризується серйозною нестабільністю у всіх сферах соціального життя, причому не тільки на слаборозвиненій «периферії», але й у порівняно благополучному, ситому індустріальному «центрі». В ці роки в цілому ряді західних країн відбулися великі соціальні конфлікти, що здалися багатьом початком нової великої революційної хвилі. Заклопотані цим уряди деяких країн, насамперед США, виділили досить великі субсидії на розгортання дослідницьких програм, присвячених вивченню причин виникнення революційних ситуацій, соціальних сил, утягнених у них, а також прогнозуванню можливих наслідків таких подій. Ці дослідження теоретиків «третього покоління» соціології революції були характерні прагненням до вивчення революційних процесів не в глобальному масштабі, а швидше - у конкретних регіонах і країнах.

Спробуємо коротко описати суть деяких соціологічних концепцій соціальної революції немарксистського напряму і надамо


читачу самому судити про те, наскільки адекватно вони описують процеси, що відбуваються в суспільстві.

Теорія циркуляції еліти. Одним з основоположників цієї теорії був італійський економіст і соціолог Вільфред Парето. Він вважав, що будь-яке суспільство поділяється на еліту (тобто невелику групу людей, які володіють найвищим індексом діяльності в тій області, якій вони себе присвятили - насамперед, в управлінні) і нееліту, тобто всіх інших. У свою чергу, еліта містить у собі два основних соціальних типи: «левів» - тих, хто має здатність до насильства і не зупиняється перед його застосуванням, і «лисиць» -тих, хто здатний маніпулювати масами за допомогою хитрості, демагогії і лицемірства. Процес періодичної зміни їх при владі утворює своєрідну циркуляцію. Ця циркуляція носить природний характер, тому що «леви» більшою мірою пристосовані до підтримки статус-кво при постійних умовах, у той час як «лисиці» адаптовувані, іновативні і легше замінні. Коли той чи інший тип затримується при владі занадто довго, він починає деградувати, якщо не уступить іншому типу, або ж не буде рекрутувати у свої ряди тих представників нижчих шарів (нееліти), що мають необхідні здібності (теж своєрідна «циркуляція», але вже персонального складу даного типу еліти). Ця деградація і створює революційну ситуацію, весь зміст якої, по суті, зводиться до відновлення або типу, або персонального складу еліти. Іншими словами, революція відбувається тоді, коли не забезпечується своєчасна циркуляція еліти. Отже, одна з основних соціальних функцій революції полягає в прочищенні каналів соціальної мобільності. Якщо не відбувається своєчасної циркуляції еліти - чи мирним шляхом, чи за допомогою насильства, -суспільство може просто загинути, або щонайменше втратити, національну незалежність.

Теорії модернізації. Слід зазначити, що ця теорія модернізації в американській соціології була пануючою аналітичною парадигмою для пояснення глобальних процесів, за допомогою яких традиційні суспільства досягали сучасного стану. 1) Політична модернізація містить у собі розвиток ряду ключових інститутів - політичних партій, парламентів, права участі у виборах і таємному голосуванні, які підтримували участь у виробленні рішень. 2) Культурна модернізація, як правило, породжувала секуляризацію і посилення прихильності до націоналістських ідеологій. 3) Економічну модернізацію при розгляді її окремо від індустріалізації (що можливо тільки в чистій абстракції), пов'язують із глибокими соціальними змінами - зростаючим поділом праці, використанням технічних прийомів менеджменту, удосконаленням технології і ростом комерційних засобів обслуговування. 4) Соціальна модернізація


включає зростаючу грамотність, урбанізацію і занепад традиційної авторитарності. Ці зміни розглядаються з погляду зростання соціальної і структурної диференціації.

У рамках цих теорій акцент робиться на концепції, що розглядає революцію як кризу, що виникає в процесі політичної і культурної модернізації суспільства. Мова йде про те, що найбільш сприятливий ґрунт для революції створюється в тих суспільствах, які вступили на шлях модернізації, але здійснюють її нерівномірно в різних сферах своєї життєдіяльності. В результаті з'являється розрив між зростаючим рівнем політичної освіти та інформованості досить широких верств суспільства з одного боку і відстаючими від них рівнями економічних перетворень, а також розвитку політичних Інститутів і їх демократизації - з іншого. Це і формує умови для революційного вибуху.

Існують також концепції, що носять більшою мірою соціально-психологічний, ніж чисто соціологічний відтінок. Серед них, на наш погляд, особливої уваги заслуговує так звана теорія відносних деприваціп (сам термін «депривація» означає стан, що виникає унаслідок відчуття скрути, позбавлення чогось важливого, колись активніше використовували психологи, ніж соціологи). Ця теорія була сформульована американським соціологом Тедом Гарром у його книзі «Чому люди бунтують» (№Иу Меп КеЬеі) на основі великого аналізу історичних даних, а також багаторічних (з 1957 по 1963 рр,) емпіричних досліджень у більш ніж 100 країнах світу. На основі опитувань населення цих країн про те, як вони оцінюють своє минуле, сьогодення та майбутнє і співвідносять його зі своїм ідеалом гарного життя, Гарр виробив «міру відносних скрут». Коли цю міру зіставили з масштабами суспільної напруги в тих же країнах у період між 1961 і 1965 рр., був виявлений досить сильний зв'язок, що підтверджує гіпотезу автора про те, що чим вищий рівень відносних депривацій, тим ширші масштаби внутрішнього насильства в даному суспільстві і тим воно інтенсивніше використовується.

Суть міри відносних скрут полягає в розриві між рівнем запитів (РЗ) людей і можливостями досягнення (МД) того, що вони бажають. Тут можуть скластися найрізноманітніші ситуації, але суть їх зводиться до декількох позицій: І) падіння МД при сталості РЗ; 2) зростання РЗ при сталості МД; 3) падіння МД при одночасному зростанні РЗ. Цей розрив між РЗ і МД викликає в суспільстві стан масової фрустрації і створює надзвичайно сприятливий грунт для політичного вибуху, що веде до безладдя і насильства.

Такі основні підходи соціологів до пояснення факторів і механізмів соціальної революції. Однак існують і концепції


Соціальних революцій трохи іншого типу, про які ми спробуємо ^оговорити нижче.

6.3. Сучасна соціологічна наука про категорії і типи суспільств

Вище вже говорилося про те, що в сучасній соціології з ритання про послідовність розвитку людського суспільства панує не стільки марксова концепція про послідовну зміну суспільно-гкономічних формацій, скільки «тріадична» схема, згідно з якою цей процес розглядається як послідовний рух окремих суспільств і іюдства в цілому від одного типу цивілізації до іншої - аграрної, індустріальної і постіндустріальної. На думку багатьох соціологів, у тому числі вітчизняних, історична практика підтвердила її більшу відповідність істині. Зокрема, причиною цього став більш логічний вибір вихідних позицій: якщо в догматизованій марксистській схемі іа основу бралися, швидше, вторинні моменти - форми власності, класові відносини, то в цивілізаційній схемі в основу кута поставлена найбільш фундаментальна структура суспільно-історичної діяльності - технологія.

Відзначимо, до речі, що й у марксовій схемі ядром базису виступають аж ніяк не виробничі відносини, а саме продуктивні сили, ■ тобто сукупність індивідуально-кваліфікаційних, технічних і технологічних факторів даного способу виробництва. Одним з вихідних положень формаційного підходу є теза про те, що ■продуктивні сили являють собою найбільш рухливий, динамічний елемент базису (саме тому вони в якийсь історичний період і заходять у суперечність з більш громіздкими й інертними виробничими.відносинами, «переростаючи» їх межі). Хоча, на жаль, «ні сам Маркс, т наступні марксисти не розробили досить універсальним чином технологічний аспект суспільного виробництва, незважаючи на постійні твердження про першорядну важливість цього аспекту».

В цьому параграфі ми спробуємо розглянути питання про те, 'Як зазначена «тріадична» схема класифікує типи суспільств і як ' технологічний фактор може впливати на інші сторони соціального життя.

6.3.1. Глобальні революції як прискорювачі дії соціально-економічних законів

З 60-х рр. XX ст., починаючи з праці У.Ростоу «Теорія стадій економічного росту», періодизація історичного ■ розвитку здійснюється як ідеально-типологічне виділення різних суспільств залежно від рівня економічного росту і еощокультурних умов різних


країн і регіонів. В основі цієї типології лежить дихотомія традиційного і сучасного суспільств. Сьогодні другий з виділених типів усе частіше розподіляється на індустріальне і постіндустріальне суспільства. Однак якщо бути до кінця послідовним, традиційне суспільство охоплює величезний історичний, у відповідності з формаційним підходом, проміжок, а саме: рабовласницький і феодальний етапи, навряд чи може розглядатися як «стартове». Справді, наскільки правомірно було б віднести до традиційних суспільств, приміром, племена африканських бушменів, австралійських аборигенів чи мешканців інших важкодоступних районів, де зберігаються багато в чому недоторканими первіснообщинні відносини? Тому нам уявляється доцільним поставити на початок цього ланцюжка «примітивне суспільство». Щоправда, це поняття, що прийшло з еволюційної антропології, сприймається і використовується в соціології дуже неоднозначно. Проте, ми прийняли його в якості вихідного у своїй аналітичній схемі і нижче (див. табл.) спробуємо обгрунтувати й аргументувати цей вибір, показавши більш-менш чіткі критерії, що відокремлюють примітивні суспільства від традиційних.

Перехід від одного типу суспільства до іншого відбувається в результаті глобальної революції певного типу. Тому загальну схему прогресивного (висхідного) розвитку людських суспільств можна було б зобразити так, як ми це зробили на даній схемі.

Як ми вже говорили, під «революцією» у суспільствознавстві розуміють, як правило, різку, що протікає протягом порівняно короткого історичного періоду, зміну усіх чи більшості соціальних умов (у марксистській традиції - насамперед виробничих і політичних). Однак в історії людства мали місце і революції іншого виду. Вони, можливо, були і не настільки різкими, тобто відбувалися не протягом короткого відрізку часу, що дорівнює життю одного покоління, а могли займати життя декількох поколінь, що в історичному розумінні теж не так вже й багато. Однак вплив, що вони зробили на долі людства, було, мабуть, набагато більш вагомим і


•нім, ніж вплив будь-якої соціальної революції. Ми ведемо мову Щно корінні перевороти в характері продуктивних сил, які можна було ^назвати глобальними революціями. «Глобальними» ми називаємо їх дому, що, по-перше, їхній розвиток не знає національних кордонів, Протікає в різних суспільствах, локалізованих у різних кінцях доанети, приблизно за однаковими законами і з однаковими наслідками, і, по-друге, ці наслідки позначаються не тільки на житті ідоого людства, але і його природного оточення. Більш Загальноприйняте найменування цих революцій - технологічні, що ■вказує на їх тісний зв'язок із продуктивними силами.

Важко зараз точно назвати хронологічну дату (чи хоча б часовий період) початку аграрної революції. Користуючись періодизацією Г.Моргана і Ф.Енгельса, можна було б указати на середню ступінь варварства, що «...на сході починається з приручення домашніх тварин, на заході - з обробки їстівних рослин». Завдяки цим воістину історичним зрушенням у технології людина стає Єдиною на планеті живою істотою, що починає якоюсь мірою виходити з рабського підпорядкування навколишньому природному вередовищу і перестає залежати від мінливості й випадковості збиральництва, полювання і рибної ловлі. Найголовніше: «...збільшення виробництва у всіх галузях - скотарстві, землеробстві, домашньому ремеслі - зробило робочу силу людини здатною виробляти більшу кількість продуктів, ніж це було необхідно для підтримки її». Австралійський археолог В.Чайлд, який і назвав цю революцію «аграрною» (хоча є й інший термін для її позначення -5; «неолітична», що вказує на початок її в епоху неоліту), вважав, що саме завдяки їй спричинився перехід від варварства до перших рабовласницьких цивілізацій, виник класовий розподіл суспільства і з'явилася держава. Ми не будемо занадто докладно розглядати наслідки цієї події для всіх сфер соціального життя, однак безперечно, що вони були воістину колосальними.

Ми вже неодноразово вказували вище на те, що аграрна революція вивільняє руки і час певної частини суспільства для занять управлінською, релігійною, естетичною - чисто інтелектуальною діяльністю. Однак справа не тільки в цьому. Можна припускати, що сама поява справжнього людського інтелекту збігається саме з періодом аграрної революції і з інших причин. Попередній період розвитку суспільства підготував здоровий глузд людини до того, щоб спостерігати, зіставляти і робити висновки: які вигоди може принести введення не просте нового технічного прийому, а, по суті, зміну всього укладу життя.

Ми не можемо знати, коли саме, але, імовірно, досить рано -спочатку у тваринництві, а потім у рослинництві - починається


селекційна робота. У будь-якому випадку, діяльність біблійного Іакова зі схрещування білих овець з чорними (йому були обіцяні його тестем Лаваном винагорода і посаг у вигляді череди овець тільки зі строкатим офарбленням) відноситься вже до дуже високого рівня такого роду пізнань у тваринництві й у чомусь уже передбачає сучасну генну інженерію. У будь-якому випадку, тут у наявності цілий ряд параметрів наукового знання (хоча і на елементарному рівні): і емпіричність, і емпірична перевірка, і узагальнення тощо.

І ось ще який цікавий момент. Усі примітивні племена і народи, що знаходяться на етапі дикості, в розумінні устрою соціального життя більш схожі, ніж відмінний одне від одного за умовами своєї життєдіяльності, незалежно від того, у якій частині світу, у якій загубленій місцевості вони перебувають (якщо відкинути етнографічні особливості). У них практично однакові соціальні інститути, вдачі і звичаї. Вони використовують ті ж самі технології та інструменти для добування їжі. У них дуже схожі й уявлення про світ навколо себе, і релігійні ритуали. Ось уже воістину - «усі щасливі сім'ї подібні одна на одну»...

Відмінності починаються в період зародження аграрної революції, на переході від нижчого ступеня варварства до середнього, коли уперте виразно виявляються інтелектуальні можливості людини. І тут набагато чіткіше, ніж у попередні тисячоліття, починають проступати і відмінності у природних умовах середовища проживання. «Старий світ, - зазначає Ф.Енгельс, - володів майже всіма тваринами, що піддавалися прирученню, і всіма придатними для розведення видами злаків, крім одного; західний же материк, Америка, із усіх ссавців, що піддаються прирученню, - тільки ламою, та й то лише в одній частині півдня, а з усіх культурних злаків тільки одним, зате найкращим - маїсом. Внаслідок цієї відмінності в природних умовах населення кожної півкулі розвивається з цього часу своїм особливим шляхом, і межові знаки на межах окремих ступенів розвитку стають різними для кожної з обох півкуль».

Переважні заняття того чи іншого племені чи народу якимсь конкретним видом сільськогосподарської праці створюють новий вид поділу праці і накладають глибокий відбиток на характер напряму розвитку всієї культури в цілому. Скотарські племена ведуть переважно кочовий спосіб життя, а землеробські - усе більш осілий. Це створює потенційні можливості для виникнення в землеробських народів спочатку невеликих поселень, а потім і міст як центрів культурного й інтелектуального розвитку.

Зміцнення і розвиток соціального прогресу, досягнутого за допомогою аграрної революції, імовірно, зайняло в людства шлях довжиною в кілька тисячоліть. Окремі відкриття, удосконалення і


винаходи (пов"язані з технікою і технологією як аграрного, так і Промислового виробництва), що відбувалися на цьому шляху, різні за значенням і впливом на життя суспільства, іноді були воістину (іеніальними, однак у цілому цей вплив і викликані ним соціальні зміни (якщо вони узагалі відбувалися) навряд чи можна віднести за їх характером до революційного. І все-таки ці зміни, поступово накопичуючись, поряд із соціальними змінами в інших сферах життєдіяльності, призводять, у кінцевому рахунку, до наступного глобальній революції.

Якщо історія не зберегла для нас свідчень про те, коли і де почалася аграрна революція, то час і місце початку наступної глобальної революції - промислової (чи індустріальної) можна назвати з набагато більш високим ступенем точності - кінець XVIII ст., Англія. Ф.Енгельс називає навіть рік, у який з'явилися два винаходи, що стали свого роду капсулем, запальником цієї революції - 1764 р. від Різдва Христова. «Першим винаходом, що викликав рішучу зміну в становищі робітничого класу, була дженні, побудована ткачем Джемсом Харгривсом зі Стандхіллу біля Блекберна в Північному Ланкаширі (1764). Ця машина була грубим прототипом мюль-машини і приводилася в рух рукою, але замість одного веретена, як у звичайній ручній прядці, вона мала шістнадцять-вісімнадцять веретен, що приводилися в рух одним працівником».

У тому ж 1764 р. Джеме Уатт винайшов парову машину, а в 1785 р. пристосував її для приведення до руху прядильних машин. «Завдяки цим винаходам, які надалі все удосконалювалися, машинна праця здобула перемогу над ручною працею». Ця перемога одночасно позначила старт стрімкого і гігантського злету соціального інтелекту '; в людській історії.

Тут хотілося б зробити невеликий відступ, щоб більш рельєфно показати одну з головних особливостей індустріальної революції, яка зіграла вирішальну роль у всьому подальшому розвитку людства. Якщо запитати будь-якого представника мого покоління, хто був винахідником парової машини, вісім з десяти неодмінно назвуть російського винахідника Івана Ползунова: так писали у ті радянські часи вітчизняні підручники історії. Насправді, проект паро-атмосферної машини був заявлений І.І.Ползуновим у 1763 р. - на рік раніше від Уатта. Але тут доля зіграла з ним злий жарт: він жив у країні, якій було ще порівняно далеко до настання індустріальної революції, і його паровий двигун так і залишився, виражаючись сучасною мовою, лабораторною, експериментальною моделлю. (Утім, на думку деяких істориків, справжнім винахідником Цієї конструкції варто було б вважати Гієрона Олександрійського,


який жив за дві тисячі років перед тим, серед рукописів якого були виявлені креслення парової машини.) Тим часом парова машина Уатга вже через двадцять років знайшла собі промислове застосування, а сам Уатт разом зі своїм компаньйоном М.Болтоном став процвітаючим фабрикантом, зайнявшись серійним випуском парових двигунів, і, крім усього іншого, ввійшов в історію не тільки як талановитий винахідник (чиє ім'я відбите сьогодні на кожній електричній лампочці у виді вказівки на її потужність у «ватах»), але і як один із засновників школи «раннього наукового менеджменту».

Досить показовий і приклад електричної лампочки накалювання, патент на яку був отриманий у 1876 р. російським електротехніком П.Яблочковим. Мало хто знає, що ця лампочка мала ресурс роботи менше години. За доробку її взявся Т.Едісон, у результаті чого з його лабораторії вийшов промисловий зразок з ресурсом не менше 6-7 годин і головне - порівняно недорогої і технологічної у масовому виробництві; чи варто дивуватися, що, на думку будь-якого більш-менш освіченого західного обивателя, винахідником електричної лампочки є Едісон. Це зайвий раз показує одну з найбільш характерних рис індустріальної революції: вона вперше в історії тісно пов'язала промислове впровадження технічних інновацій з економічною ефективністю і тим самим відкрила очі безлічі підприємливих людей на величезне значення чисто інтелектуальної (а виходить, у практичному розумінні марної, як здавалося колись) продукції.

На цих прикладах вимальовується важлива соціальна закономірність: будь-який інтелектуальний продукт - чи то технічний винахід, наукова концепція, літературний твір, ідеологічна концепція чи політична доктрина - є добутком своєї епохи. Він, як правило, з'являється на світ і отримує визнання майже завжди вчасно: саме на той час, коли дозріє попит на нього - з'являться (і в досить великій кількості) споживачі, тобто люди, здатні оцінити його і використовувати у своєму житті і практичній діяльності. У випадку «передчасних пологів» долею його може виявитися забуття (особливо в тих випадках, коли він не відбитий на матеріальних носіях).

Одразу ж після цього всі технічні, технологічні, навіть політичні й особливо економічні події наростали воістину лавиноподібно, і навіть короткий, швидкий опис їх займає в Енгельса (Вступ до праці «Становище робітничого класу в Англії») півтора десятка сторінок. Ми зупинимося на різних характерних рисах цього процесу в наступному параграфі, тут же відзначимо лише, що до числа найважливіших з них відносилася поява фабричної системи, а також різке зростання уваги підприємців до досягнень науково-технічної думки і досить енергійне впровадження її новітньої


Продукції у виробничу практику. Це спричинило за собою досить швидке і значне розширення кола людей, що професійно займаються дослідницькими, конструкторськими і технологічними роботами. Зростає й увага до розвитку фундаментальної науки, на яку і держава, і приватне підприємництво виділяють усе більше засобів.

Що ж стосується соціальних наслідків промислової революції, то більшість з них простягається аж до нашого часу і заслуговує, без сумніву, більш пильного розгляду. Якщо говорити про безпосередньо продуктивну сферу, то тут упровадження досягнень людського інтелекту в машинне виробництво носить дуже суперечливий характер. З одного боку, машинна праця швидко здобуває остаточну перемогу над ручною, що величезною мірою знижує вартість усіх вироблених продуктів. Споживач від цього виграє в небачених колись масштабах. Саме завдяки цій перемозі промислова революція дала могутній поштовх небаченому за всю попередню історію розвитку продуктивних сил. Вона і дійсно нагадувала вибух. За якихось півтора століття з'явилися - і притому у величезних кількостях - машини, устаткування, верстати небаченої і нечуваної раніше потужності і продуктивності: запрацював у повну силу закон економії часу. Революційний переворот у промисловості характеризувався підвищенням продуктивності праці у всіх сферах суспільного виробництва. Якщо на зорі індустріальної революції, у 1770 р., продуктивність технічних пристроїв перевищувала продуктивність ручної праці в 4 рази, то в 1840 р. - вже в 108 разів. І мова не тільки про те, що злетіла до небачених раніше висот продуктивність живої праці. Складається враження, що час узагалі стискується до немислимих раніше меж. Так, завдяки появі в масових масштабах швидкісних засобів пересування, різко скоротилися простори нашої планети, які здавалися колись безкрайніми. І на подорож навколо світу, що зайняло в Магеллана майже три роки, герой Жуля Берна Філеас Фогг затрачає уже всього вісімдесят днів - і це вже була не фантастична, а цілком реалістична проза кінця XIX ст. У контексті розглянутої нами проблеми розвитку соціального й індивідуального інтелекту особливе значення мало різке зростання швидкості поширення інформації і посилення її циркуляції. Якщо колись простий лист міг роками подорожувати від відправника до адресата, то тепер ця швидкість зрівнялася спочатку зі швидкістю засобів пересування взагалі, а потім значно перевершила їх, завдяки появі нових засобів масової комунікації, таких як телеграф і радіо, і зрівнялася практично зі швидкістю світла.

Строго говорячи, будь-який закон повинен установлювати необхідний, стійкий і повторюваний зв'язок між тими чи іншими явищами в природі і суспільстві. Таким чином, у формулюванні будь-


якого закону завжди повинні бути присутнім, як мінімум, указівки: 1) на ті явища, між якими встановлюється зв'язок, 2) на характер цього зв'язку. Без такої вказівки, імовірно, немає і самого формулювання закону. Закон економії часу - чи, як його частіше називають, закон зростання продуктивності (продуктивної сили) праці - можна представити в термінах трудової теорії вартості: «.„чим більша продуктивна сила праці, тим менше робочого часу необхідно для виготовлення відомого виробу, тим менше кристалізована в ньому маса праці, тим менше його вартість. Навпаки, чим менша продуктивна сила праці, тим більше робочого часу необхідно для виготовлення виробу, тим більша його вартість».

Тут, як і личить дійсному закону, у наявності вказівка на каузальний (причинний) зв'язок. Для того щоб відбулися корінні, революційні зміни в рості продуктивності праці, вимагаються не менш революційні зміни в засобах праці. Такі зміни, зрозуміло, не можуть відбутися без участі людського інтелекту, так само як і не можуть не викликати серйозних змін у самій його якості. Ми вже бачили вище, що прядка з красивим жіночим ім'ям Дженні, з винаходу якої, власне, і починається індустріальна революція, дозволяла одному робітнику навіть при використанні власної мускульної сили робити протягом того ж самого робочого часу в 16-18 разів більше продукції. З'єднання ж її з паровою машиною розширювало ці межі ще ширше. Парова машина стала, по суті, першим неживим джерелом енергії, що отримала справді промислове використання, якщо не вважати енергію падаючої води і вітру, що застосовувалися і колись, але все-таки в набагато більш обмеженому масштабі. З цього часу і починається різке підвищення попиту з боку капіталу на інтелектуальну продукцію, вона здобуває свою власну вартість, питома вага якої в загальному обсязі капіталу неухильно зростає.

Звичайно, вплив нагромадження найрізноманітніших наукових знань на розвиток економіки носить не однозначний і не прямолінійний характер, особливо на етапі первісного нагромадження капіталу (чи, як називає його У.Ростоу, етапі підготовки умов економічного росту). Переворот у технічних і суспільних умовах праці спричиняє неминуче зниження вартості робочої сили, оскільки «у такий спосіб скоротилася частина робочого дня, необхідна для відтворення цієї вартості». Більш того, впровадження в безпосередній продуктивний процес новітніх досягнень науки і техніки на цьому етапі приводить не стільки до посилення загального розумового розвитку, скільки деякою мірою до отупіння «середньостатистичного» робітника, оскільки у великій промисловості відбувається «відділення інтелектуальних сил процесу виробництва від фізичної праці і перетворення їх у владу капіталу».


' Як підкреслює Енгельс: «Нехай фабричні робітники не забувають, що їхня праця являє собою дуже низьку категорію кваліфікованої праці; шо жодна інша праця не освоюється легше і, приймаючи до уваги її якість, не оплачується краще; що ніякої іншої праці не можна отримати за допомогою настільки короткого навчання, у настільки короткий час і в такому достатку. Машини хазяїна фактично грають набагато більш важливу роль у виробництві, ніж праця і мистецтво робітника».

Щоправда, подібна ситуація продовжується не дуже довго (у будь-якому випадку в переважних масштабах), оскільки в міру розвитку індустріальних суспільств у них поступово починає усе сильніше наростати чинність закону зміни праці, що ми розглянемо трохи нижче.

Причому закон економії часу в цю епоху починає виявлятися не тільки в лавиноподібному рості обсягу виробництва найрізноманітніших матеріальних продуктів. Вище ми згадували про те, наскільки скоротився час переміщень між різними географічними пунктами; як, завдяки значному підвищенню швидкості пересувань і скороченню вартості цих пересувань на одиницю відстані і часу, стала досяжною для більшості членів суспільства безліч різноманітних пунктів географічного простору і як стрімко скоротився час передачі інформації.

Зростання швидкості циркуляції інформації, а з нею - і швидкість зростання соціального інтелекту збільшується набагато швидше швидкості всіх інших процесів, що складають суть розвитку й еволюції суспільства. Таким чином, можна стверджувати, що найбільший вплив закон економії часу в міру розвитку індустріального, тобто сучасного, суспільства здійснює, по суті, навіть не стільки на зростання обсягу виробництва, маси і номенклатури матеріальних продуктів (споживання і виробництва), скільки на збільшення обсягу виробництва і швидкості циркуляції інтелектуальної продукції. Саме це і складає одну з найважливіших передумов інформаційної революції і виникнення, у кінцевому рахунку, того, що іменують інформаційним суспільством.

Промислова революція «запустила на повні обороти» і дію ряду інших соціально-економічних законів (які у попередні епохи проявилися дуже слабко). Так, набуло масового характеру чинність закону підвищення потреб, що раніше функціонував дуже обмежено - можливо, у межах дуже тонкого шару заможної і культурної еліти. Він виявляє себе в цю епоху вже в тому, що безліч предметів, речей, товарів, знарядь праці і насолоди, що раніше були доступні лише багатіям (не говорячи вже про нові, невідомі колись і самим багатим людям минулого), завдяки значному здешевленню і масовості


виробництва, входять у повсякденний обіг безлічі рядових членів суспільства.

Закон підвищення потреб ввів у науковий оборот В.І.Ленін наприкінці XIX ст. у своєму рефераті «З приводу так званого питання про ринки», де він писав: «...розвиток капіталізму неминуче спричиняє зростання рівня потреб усього населення і робочого пролетаріату. Це зростання створюється взагалі через усе частіший обмін продуктами, що призводить до більш частих зіткнень між жителями міста і села, різних географічних місцевостей тощо... Цей закон підвищення потреб з повною силою позначився в історії Європи... Цей же закон виявляє свою дію й у Росії... Що це, безсумнівно, прогресивне явище повинне бути поставлене в кредит саме російському капіталізму і нічому іншому, - це доводиться хоча б уже тим загальновідомим фактом..., що селяни промислових місцевостей живуть набагато «чистіше» від селян, що займаються одним землеробством і майже незачеплених капіталізмом».

Ленін не розвиває далі цю думку і не повертається до неї в наступних своїх роботах. Тому є, імовірно, необхідність трохи затриматися на механізмах цього закону і причинах, що викликають до життя посилення його дії.

Власне, на таку можливість указували ще Маркс і Енгельс у першому розділі своєї «Німецької ідеології»: «...сама вдоволена перша потреба, дія задоволення і вже придбане знаряддя задоволення ведуть до нових потреб, і це породження нових потреб є першим історичним актом». Імовірно, дія закону підвищення потреб виявлялася й у попередні епохи, і в суспільствах традиційного типу. Переконуючись у зручності використання нових, не відомих їхнім предкам, знарядь праці і предметів особистого споживання, люди швидко звикають до них, і будь-яке їх зникнення зі свого життя чи зменшення рівня їх споживання вже розглядають як зниження самого рівня життя. (Хоча ще порівняно недавно не тільки їх предки, але й вони самі, не підозрюючи про їх існування, цілком обходилися без таких предметів і при цьому відчували себе достатньою мірою вдоволеними). Проте, у цілому протягом епохи традиційних суспільств загальний рівень запитів більшої частини населення залишається дуже низьким, слабко, майже непомітно змінюючись з часом. Багато поколінь живуть у колі практично однакового набору потреб. У будь-якому випадку, є підстави вважати, що це коло потреб, скажемо, у «середньостатистичного» українського селянина кінця XVIII ст. навряд чи різко відрізнялося від того комплексу потреб, яким володів його предок років триста-чотириста назад. (Крім усього іншого, це визначалося ще і вкрай низьким розвитком комунікаційних мереж).


Становище докорінно змінюється з початком індустріалізації. Ми згадували вище, що основні ознаки індустріального суспільства виявляються в історії системно. Не менш зв'язану і єдину систему являє собою, імовірно, і розглянута нами сукупність соціально-економічних законів. Так, розширення масштабів чинності закону підвищення потреб викликається до життя інтенсифікацією закону економії часу: значно здешевлюються внаслідок масовості виробництва багато видів споживчої продукції, не говорячи вже про появу на ринку безлічі невідомих раніше її видів. Саме внаслідок здешевлення товарів першої необхідності здешевлюється і вартість робочої сили. У той самий час сукупність цих процесів веде до ситуації, яку К.Маркс називає абсолютним зубожінням робітничого

класу.

Відносне зубожіння пролетаріату зрозуміти набагато простіше: воно виникає внаслідок того, що темпи приросту доходів робітничого класу відстають від темпів приросту доходів буржуазії. Тому хоча в індустріальному суспільстві начебто б дійсно має місце зростання доходів «середньостатистичного» робітника, темпи цього росту усе більше відстають від темпів прибутків, отримуваних у цілому класом буржуазії. Але як зрозуміти сутність абсолютного зубожіння? К.Маркс у більшості випадків прямо пов'язує його зі зниженням рівня зарплати робітників у порівнянні з їх же колишнім становищем. Однак уже Е.Бернштейн, через півтора десятка років після смерті Маркса, підкреслював як стійку тенденцію повсюдного зростання доходів робітничого класу в абсолютному вираженні. У такому контексті зрозуміти суть абсолютного зубожіння пролетаріату можна лише в такий спосіб: темпи росту його доходів відстають від темпів росту його потреб - і в кількісному, і особливо в якісному

відносинах.

Протягом життя одного покоління з'являється усе більше і більше небачених і нечуваних раніше видів споживчої продукції, а головне - вони дуже швидко перетворюються в справжні предмети першої необхідності. Своєрідним символом цього могла б стати діяльність Генрі Форда, який сформулювало в якості місії свого бізнесу створення автомобіля, доступного середньому американцю (згадаємо знамениту фразу Остапа Бендера: «Автомобіль - не розкіш, а засіб пересування»). Звичайно, чималий внесок у створення такої ситуації вносить і реклама, але все-таки головна роль тут належить запаморочливим темпам розвитку масового виробництва, тобто посиленню дії того ж закону економії часу.

Отже, чинність закону підвищення потреб веде до того, що в індустріальному суспільстві стрімкими темпами змінюються вимоги до якості життя практично у всіх його верствах. І, імовірно, усе


більше місце серед уявлень про цю якість займає освіта і підвищення кваліфікації. На тлі освітнього рівня, що підвищується, друзів, товаришів по службі, сусідів і їх дітей «середньостатистичний» обиватель уже починає вважати нормою отримання більш високого рівня освіти його дітьми і підвищення власного освітнього і кваліфікаційного рівня, підвищення інтересу до політики і до різних досягнень культури. Таким чином, потреби інтелектуального розвитку і саморозвитку усе більше підпадають під вплив загального закону підвищення потреб.

Однак зовсім особливе місце серед усіх цих законів за характером впливу на розвиток соціального інтелекту займає закон зміни праці, який можна було б розглядати як своєрідну версію «закону підвищення інтелектуальних потреб». Він вартий того, щоб зупинитися на ньому докладніше. Маркс уводить поняття цього закону в першому томі «Капіталу»: «...природа великої промисловості обумовлює зміну праці, рух функцій, усебічну рухливість робітника... З іншого боку, у своїй капіталістичній формі вона відтворює старий поділ праці з його закостенілими спеціальностями. Ми бачили, як це абсолютне протиріччя знищує будь-який спокій, стійкість і забезпеченість життєвого становища робітника, постійно загрожує разом із засобами праці вибити в нього з рук і життєві засоби і разом з його частковою функцією зробити зайвим і його самого... Це -негативна сторона. Але якщо зміна праці тепер прокладає собі шлях тільки як нездоланний природний закон і зі сліпою руйнівною силою природного закону, який всюди наштовхується на перешкоди, то, з іншого боку, сама велика промисловість своїми катастрофами робить питанням життя і смерті визнання зміни праці, а тому і можливо більшої багатосторонності робітників, загальним законом суспічьного виробництва, до нормального здійснення якого повинні бути пристосовані відносини».

Сказане тут Марксом може бути, на наш погляд, конкретизовано у вигляді таких основних положень.

1. Інтереси прогресивного розвитку суспільного виробництва
вимагають постійного приведення характеру робочої сили
(освітнього, кваліфікаційного, психологічного тощо) у відповідність з
діючим і швидко змінюється організаційно-технологічним рівнем
виробництва.

2. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність постійної
готовності учасників продуктивного процесу до того, щоб привести в
таку ж відповідність свої знання, уміння і навички, як у кількісному,
так і в якісному (аж до зміни спеціальності чи навіть професії)
відношенні - те, що Маркс називає всебічною рухливістю.


;у 3. Закон цей об'єктивний, тобто діє поза і незалежно від волі

людей, того, чого вони хочуть чи не хочуть, усвідомлюють чи не усвідомлюють - зі сліпою і навіть «руйнівною» силою природного закону. Скасувати, знищити чи навіть загальмувати його дію не дано нікому, його можна і треба лише враховувати, пристосовуватися до нього. Його сила буде дійсно руйнівною доти, поки ми не зуміємо розкрити його механізми і спрямувати їх дію у вигідне для суб'єкта виробничих відносин русло.

4. Закон зміни праці вступає в повну силу на стадії появи
великої промисловості (саме «природа великої промисловості
обумовлює зміну праці») і в міру розвитку індустріальної, а потім і
науково-технічної революції заявляє про себе усе більш сильніше.
Найбільшою мірою характер дії і прояв його залежать, головним
чином, від рівня продуктивних сил, оскільки в ньому відбиваються
саме характер і темпи їх розвитку.

5. Дія цього закону, як ніякого іншого, стимулює розвиток
інтелекту - і, насамперед індивідуального. Вона «як питання життя і
смерті», за виразом. Маркса, ставить таке завдання: «...часткового
робітника, простого носія відомої часткової суспільної функції
замінити всебічно розвинутим індивідуумом, для якого різні суспільні
функції є суттю змінюючих один одного способів життєдіяльності».

У тлумаченні закону зміни праці у радянському суспільствознавстві (особливо в період хрущовської ейфорії щодо того, що «нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі») було чимало плутанини. До сфери його дії деякі автори готові були віднести будь-яку зміну праці. Наприклад, праця конструктора у вільний час на присадибній ділянці (чи навіть на колгоспному полі - у робочий) чи «доповнення основної роботи видами творчої діяльності на громадських засадах». Що стосується згаданого всебічного розвитку, то воно розглядалося, головним чином, з позицій повного знищення подічу праці і створення суспільством умов для того, щоб кожен його член міг вільно (тобто за своїм бажанням і розсудом) чергувати види діяльності і переходити від одного виду праці до іншого: від індустріальної до сільськогосподарської, від художньої до наукової, від виконавської до управлінської тощо. Разом з тим треба зауважити, що і сам Маркс виступав за знищення, але аж ніяк не будь-якого поділу праці, а саме «старого поділу праці з його закостенілими спеціальностями» (див. вище цитату з «Капіталу»), і що укладене в ньому протиріччя в значній мірі переборюється в межах сучасного рівня капіталістичного способу виробництва.

Відзначимо, що сам процес зміни праці, взагалі кажучи, здійснювався і до індустріальної революції. Але є чи підстави


стверджувати, що він підкорявся чинності закону зміни праці - у будь-якому випадку, у тому контексті, в якому він сформульований у Маркса? Скажемо, селянину (до вторгнення капіталістичних відносин у сільськогосподарське виробництво) постійно приходилося через обставини бути поперемінно й агрономом, і тваринником, і теслею. Однак це коло занять було досить чітко обкреслене, і за межі його не виходили з покоління в покоління. Іншими словами, до зміни праці в розумінні, обумовленому законом, про яке ми ведемо мову, варто відносити далеко не будь-яку зміну видів діяльності тим самим індивідом.

Сьогодні чинність закону зміни праці, на наш погляд, знаходить своє вираження, насамперед, у зникненні одних професій і виникненні нових, об'єднанні функцій різних професій у межах однієї - словом, у максимальному посиленні рухливості в сфері поділу праці. Головна причина цього полягає в тому, що в «сучасному суспільстві протягом життя людини техніка, з якою вона має справу, змінюється на нову тричі, а то й чотири рази».

Таким чином, людське суспільство в результаті промислової революції переходить у якісно інший стан, іменований індустріальною цивілізацією. Швидкість соціальних змін зростає в колосальному ступені, враховуючи, що обсяг їх і якість різко зростають, а час, протягом якого вони протікають, скорочується до півтора-двох сторіч. У той самий час об'єктивність вимагає звернутися і до негативних наслідків індустріальної революції. Подобається нам це чи ні, але один з основних принципів діалектики говорить, що за все приходиться платити. Поряд з безперечними благами, що принесла людству промислова революція, вона допомогла з'явитися на світ (і теж у колосальних обсягах) знаряддям смерті, чия «продуктивність» теж підпала під загальну чинність закону економії часу. Таким чином, по суті, і самі блага виявилися не такими вже й безперечними: стимулюючи виробництво усе великих і великих обсягів продуктів і товарів, виробляючи в споживача звичку до благ і прагнення до придбання усе більшої їх кількості, епоха промислової революції підвела людство до порога катастроф планетарного масштабу. Якщо навіть відвернутися від цілком реальної небезпеки самознищення в термоядерній пожежі, то вже стає неможливим закрити очі на те, як ненаситний молох індустрії вимагає для своєї їжі усе більшої кількості ресурсів - сировинних і енергетичних. І людина, озброєна знаряддями величезної сили, робить надзвичайні зусилля, щоб прогодувати його, перетворюючись в серйозний геологічний фактор і ризикуючи підірвати саму основу власного існування - природу. Іншими словами, саме результати


|№)омислової революції змушують новими очима глянути на сутність
■|К,ціально-історичної еволюції, про що ми вже вели мову.
*■■ У той самий час цей зростаючий дефіцит усіх видів

^яровини, енергії (і навіть - у певному розумінні - людських ресурсів), мабуть, і став одним з головних факторів, які зумовили виникнення і розвиток третьої з розглядуваних нами революцій - науково-технічної. Уже перші її плоди відчуваються як справжнє благо. Та частина людства, яка проживає в країнах, що потрапили в сферу впливу цієї революції, здається, назавжди позбулася страху перед примарою голодної смерті, яка так довго маячила на історичному обрії (згадаємо лиховісного провидця Мальтуса!). Населення цих країн взагалі в достатку забезпечено продуктами першої необхідності (як, утім, і другої, і третьої). Але головне тут полягає, мабуть, у тому, що наука, що раніш була, швидше, марною розкішшю, ніж реальною необхідністю, перетворилася в дійсно продуктивну силу суспільства і тому стала рекрутувати у свої ряди усе більше число людей. Частка населення, професійно зайнятого наукою, зростає. А це, у свою чергу, вимагає і відповідного інформаційного забезпечення. Сама НТР розширює для цього матеріальні можливості. Якщо промислова революція насамперед «подовжила руки» людини, у багато разів наростила її мускульну силу, то НТР вже істотно розширила можливості людського інтелекту, створивши машини, пристосування і прилади, які практично необмежено збільшили ємність пам'яті й у мільйони разів, що прискорили елементарні процеси переробки інформації.

Це і створило передумови для того, щоб на світ звалилася інформаційна революція. Завершивши до початку 80-х рр. XX ст. масове відновлення основних фондів (орієнтоване головним чином на завдання енерго- і ресурсозбереження), економіка найбільш розвинутих країн змістила головний акцент на автоматизацію і комп'ютеризацію усіх виробничих процесів, у тому числі й управління. Основою цього процесу стає електронна інформація і розвиток на її базі автоматичного виробництва.

Якщо спробувати сформулювати суть одного з найважливіших аспектів цієї революції, то він, мабуть, полягає в тому, що саме вона перетворює інформацію (практично будь-яку!) у благо, доступне для масового споживання - подібно до того, як промислова і науково-технічна революції роблять масово доступними матеріальні блага. Володіння і користування знаннями перестають бути привілеєм обраних.

Зародком, з якого більше п'ятсот років тому визріла інформаційна революція, був друкарський верстат Іоганна Гугтенберга. До цього часу інформація, тобто обмін науковими


знаннями, хоч і відігравала дуже важливу роль у житті людини, але просочувалася в обмеженій кількості. Знання, уміння і навички передавалися, головним чином, усно - від батька до сина, від учителя до учня, від покоління до покоління. Читання, тобто процес отримання інформації через матеріального посередника, носія цієї інформації, зафіксованої в знаковій системі, було справою порівняно невеликої частини людства. Об'єктивно, крім інших причин (таких, наприклад, як дорожнеча матеріалу ~ аж до появи порівняно дешевого паперу) поширенню грамотності перешкоджала занадто низька продуктивність праці переписувачів книг. (Так що манускрипти й інкунабули були раритетами не тільки сьогодні, але й у саму епоху їх виготовлення.) Саме друкований верстат допоміг з'єднатися цій інформаційним обмеженій інформації у струмочок -спочатку слабкий, але з часом в усе більш повноводну річку.

Проте, потрібно було півтисячоліття, перш ніж ця ріка розлилася в море і стала докорінно впливати на всі умови існування людства, переводячи їх у якісно інший стан, який сьогодні все частіше іменують інформаційним суспільством (хоча в соціології при визначенні такого суспільства поки що частіше вживається термін постіндустріальне). Людська цивілізація має сьогодні гігантський інформаційний потенціал. Під інформаційним потенціалом ми розуміємо сукупність усіх знань (незалежно від того, чи були вони коли-небудь використані на практиці), накопичених за час існування пото каріеп5. Серед цих знань є, імовірно, чимало непотрібних (хоча кому дано знати, чи не обернуться якісь з них завтра безцінними свідченнями?). У той самий час якась частина знань, накопичених людьми на цьому тернистому шляху, виявилася безповоротно втраченою, і з цим уже нічого не поробиш. Адже і той величезний обсяг, що зберігся, занадто довго існував (так у багатьох відносинах і понині існує) у первісному хаосі, будучи в певному розумінні «нероздільною власністю» численних розрізнених спільнот, груп і окремих індивідів. Люди довгий час не надавали цьому значення, не уміючи відокремити головне від другорядного, не займаючись пошуками результативних способів довгострокового збереження, зіставлення, ефективної переробки, аналізу і широкого поширення інформації. Величезні її обсяги, терпляче і неквапливо накопичувані багатьма поколіннями, занадто часто виявлялися раптом на краю прірви небуття, а нерідко і безслідно зникали в цій прірві - коли вмирав останній носій цієї інформації, не встигнувши ні з ким поділитися, чи згоряв на багатті фанатиків єдиний екземпляр рукопису... Але й сьогодні, будучи зафіксованою в безлічі книг, ця скарбниця знань залишається чимось на зразок міфічного лабіринту, що чекає своєї Аріадниної нитки. Ті, кому в даний момент конче


Иїотр'бна інформація, можуть розгублено і незрозуміло шизувати І плечима, не знаючи, де ЇЇ шукати, просто не здогадуючись про її г (снування. Часто від цього програє все людство, тому шо > залишаються нереалізованими тисячі плідних ідей або ж; дорогоцінний час талановитої людини витрачається на те, щоб знову і знову «винаходити велосипеди».

Інформаційна революція саме і спрямована на те, щоб

і вирішити це глобальне протиріччя: з одного боку, НТР, унаслідок

того, що посилилася чинність закону зміни праці, різко підвищила

попит на знання; з іншого боку, величезна маса населення навіть у

розвинутих країнах (не говорячи вже про тих, що істотно відстали в

цьому марафоні) виявляється просто не в змозі засвоїти в

необхідному обсязі колосальну масу інформації (добутої, відзначимо,

і іншими), одночасно усе більш гостро відчуваючи потребу в ній.

І Спираючись на сказане, можна зробити деякі загальні

І висновки щодо того місця і значення, які мали глобальні революції в

І історії людського суспільства. Неважко переконатися, шо усі вони

*■ мали інтернаціональний загальнолюдський характер і безповоротно

поширювалися по земній кулі. Е.А.Араб-Огли зазначає, що «кожний з

цих революційних переворотів у розвитку продуктивних сил

суспільства був прологом нової епохи у всесвітній історії і

супроводжувався глибокими необоротними змінами в економічній

діяльності суспільства. Кожна революція породжувала нові галузі

суспільного виробництва (спочатку сільське господарство, потім

промисловість, а тепер сферу науково-інформаційної діяльності), що

згодом перетворювалися в домінуючі, і суспільство починало

приділяти їм дуже багато сил і уваги».

Соціальні наслідки, спільні для всіх глобальних революцій, можна було б звести до таких основних моментів. 1) Кожна з них вела до різкого, багаторазового зростання продуктивності людської праці в порівняно короткі (у порівнянні з попереднім періодом соціально-історичного розвитку) терміни. 2) Усі вони супроводжувалися величезним ростом матеріального, речового багатства суспільства. 3) Істотно поглиблювався поділ праці, виникала безліч якісно нових видів професійної діяльності і, як результат цього - масове переміщення усвідомлюючого себе населення з традиційних у нові галузі матеріального і духовного виробництва. 4) У ході технологічних революцій багато видів занять, що вважалися колись непотрібними, перетворювалися в найбільш продуктивні і значущі. 5) В результаті цих революцій відбувалися глибокі зміни в способі життя людей. 6) Кожна з цих революцій вела, у кінцевому рахунку, до виникнення нового типу цивілізації.


6.3.2. Індустріальне суспільство

Індустріальне суспільство, як ми вже не раз згадували, є продуктом індустріальної (промислової) революції. Процес розвитку індустріальної революції від її зародкових форм (шо відносяться, як ми пам'ятаємо, до кінця XVIII ст.) до виникнення могутніх індустріальних держав можна було б назвати одним коротким терміном - індустріалізація. Це процес безупинного економічного росту, який є наслідком сполучення неживих джерел енергії з механізацією виробництва. Спочатку індустріалізація приймала форму фабричного промислового виробництва, пізніше поширившись також на сільське господарство і сферу послуг. У порівнянні з доіндустріальною організацією вона увібрала в себе дуже глибокий поділ праці, нові соціальні виробничі відносини між власниками капіталу, менеджерами і робітниками, урбанізацію і географічну концентрацію індустрії і населення, і зміни в структурі зайнятості.

Взагалі сам термін «індустріальне суспільство» ввів у науковий обіг ще Анрі Сен-Симон. У сучасній же соціології цю концепцію найбільш плідно розвивали Р.Дарендорф, Р.Арон, У.Ростоу, Дж.Белл. Сучасні теоретики стверджують, що укорінене в традиційній соціології ототожнення індустріального суспільства з капіталістичним не зовсім правомірне. Капіталістичне суспільство -це, швидше, окремий випадок індустріального, де індустріальне виробництво, будучи переважною формою економічної організації, знаходиться в приватних руках, а підприємець найчастіше являє собою в одній особі і власника, і головного суб'єкта управління трудовим процесом. Однак, говорять вони, таке поєднання не може бути вічним і носить, швидше, тимчасовий характер.

Які ж визначальні характеристики індустріального суспільства? На думку Р.Арона, такими варто вважати: 1) створення національних держав, що згуртовуються навколо спільної мови і культури; 2) комерціалізація виробництва; 3) панування машинного виробництва і реорганізація виробництва на фабриці; 4) падіння частки робітничого класу, зайнятого в сільськогосподарському виробництві; 5) урбанізація суспільства; 6) ріст масової грамотності; 7) надання виборчих прав населенню і інституціалізація політики навколо масових партій; 8) додаток науки до всіх сфер життя, особливо до індустріального виробництва, і послідовна раціоналізація соціального життя.

Ми не будемо докладно зупинятися на кожній з цих характеристик, а просто спробуємо описати індустріальне суспільство відповідно до того, як це робить відомий американський футуролог А.Тоффлер. Оскільки ядром індустріальної цивілізації виступає машинне виробництво, масове і сильно спеціалізоване за своєю


Іуттю, то, відштовхуючись від цієї якості, ми в принципі можемо рписати і всю індустріальну цивілізацію в найрізноманітніших її іспектах. Для того щоб дорогі за своєю вартістю машини швидше ркупилися, їх краще зосередити в одному місці (щоб швидше отримати цілісний закінчений продукт, щоб заощадити на складських рриміщеннях, транспортуванні окремих вузлів і деталей тощо). Так що спеціалізоване машинне виробництво повинно бути великим за рамою своєю природою.

Спеціалізація машинного виробництва відтворює себе у всіх Інших сферах і структурах суспільного життя. У силу досить високого рівня зайнятості батьків на виробництві знижується роль сімейного виховання і зростає роль суспільної «індустрії» виховання й освіти (остання, починаючи з певного ступеня, спеціалізована рпоконвічно). Спеціалізується охорона здоров'я, яка значною мірою зосереджується на великих «фабриках» з лікування хвороб - лікарнях і клініках. Спеціалізуються правоохоронні органи, тому що у великих містах злочинці вже не можуть бути на очах, як це було в сільській місцевості, в епоху традиційного суспільства. Для об'єднання всіх цих вузько спеціалізованих елементів і вузлів у єдину систему вимагаються спеціалізовані інтегратори - управлінська еліта (вища і середня), адміністративні органи, торгові фірми тощо. При цьому вся система управління та інтеграції вибудовується за зразком і подобою фабрично-заводської ієрархічної бюрократії.

Спеціалізація виробництва висуває високі вимоги до його стандартизації. І ця характеристика знову ж проектується на всі сторони суспільного життя. Поряд з тим, що в різних кінцях країни і світу виробляється однакова продукція, стандартизуються міри ваг, ціни і грошові одиниці. Значною мірою стандартизуються образи й описувані факти - продукти виробництва нової гігантської галузі -мас-медіа чи засобів масової інформації. Стандартизується тип сім'ї, що майже всюди стає нуклеарною, тому що, по-перше, сім'я перестає бути виробничою одиницею, по-друге, рівень життя дозволяє •:■■ підтримувати досить високі життєві стандарти, не використовуючи для підтримки численних родичів, а старим - не спираючись на економічну допомогу дітей, по-третє, розширену сім'ю патріархального типу важко перевозити з міста в місто при зміні

місця роботи.

Виходячи з вимог великого машинного виробництва, істотно підвищується рівень вимог до синхронізації діяльності людей. Єдиний ритм, що задається на виробництві взаємозв'язком машин і робочих місць, поширюється на всю соціальну машину: на транспорті - чіткий розклад руху, із заданою періодичністю виходять газети, теле- і


радіопередачі, у школах і вузах - дзвоники, у лікарнях - однаковий час прийому їжі тощо.

Зрозуміло, жоден виробник не в змозі спожити сам усю вироблену ним продукцію (заздалегідь спеціалізовану), а, крім того, для задоволення своїх споживчих запитів йому необхідно виробляти якнайбільше, щоб отримати взамін продукцію, яка випускається іншими виробниками. У результаті різко посилюється відокремлення виробництва від споживання. Усе це розширює сферу дії ринкових механізмів.

Масовий характер виробництва ламає кордони маленьких феодальних і напівфеодальних держав з їх митними бар'єрами. Це диктується і тим, що для виробництва масової продукції потрібно усе більша кількість сировини. Цивілізація усе глибше і масштабніше спустошує природні ресурси (у принципі невідновлювані в рамках життя одного і навіть декількох поколінь людей). Поряд з безупинним пошуком усе нових ринків збуту продукції йде не менш наполегливий пошук і освоєння нових джерел і ринків сировини.

Основна сфера протиріч при аналізі індустріального суспільства зосереджується на запитанні: такі суспільства співробітничають між собою, чи конфліктують, пристосовуються чи саморуйнуються? У XIX ст. Г.Спенсер і Е.Дюркгейм підкреслювали узгоджуючу, інтегративну природу поділу праці в індустріальному суспільстві. Аналогічно структурний функціоналізм трактував індустріальне суспільство як високо диференційовану і погоджену соціальну систему. Навпаки, марксистські соціологи розглядали індустріальне суспільство як споконвічно конфліктне, указуючи на суперечливі інтереси представників найманої праці, з одного боку, і капіталістичних власників і менеджерів - з іншого. У той час як соціологи немарксистських шкіл трактували і капіталізм, і соціалізм як індустріальні суспільства, марксисти, як правило, розглядають індустріальне суспільство як специфічне тільки для капіталізму, підкреслюючи при цьому сутнісну експлуататорську природу капіталістичних відносин. Однак за трактуванням марксистів, технологічний базис машинного виробництва в індустріальному суспільстві притаманний визначальним характеристикам капіталізму, саме — відокремленню робітника від засобів виробництва товарів внаслідок найманої праці і реалізації економічного додаткового продукту у формі прибутків. Кризи капіталістичного виробництва мають своїм результатом класову боротьбу і появу імперіалізму.

Зрозуміло, не всі концепції індустріального суспільства були сформульовані в таких гострих протиставленнях співробітництва і конфлікту. Наприклад, соціолог М.Вебер і економіст Дж.Н.Кейнс визнавали нестабільність капіталістичного ринку, не приймаючи в


ІІоЙ самий час марксистського аналізу. Вебер визнавав нестабільність Г конкурентного капіталізму і дисципліну фабричного виробництва, Заперечуючи, однак, що соціалізм зміг би цілком уникнути Соціологічних характеристик індустріалізму. Кейнс у 1936 р. стверджував, що базовою проблемою ділового циклу (яка, на його думку, могла бути успішніше вирішена через державне забезпечення програм суспільних робіт, ніж шляхом класового і військового конфлікту) є неадекватний сукупний споживчий попит. Дискусія про роль держави у відношенні до кризи індустріального капіталізму дотепер залишається центральною в більшості сучасних соціологічних аналізів.

Існує певна логіка індустріалізації, відповідно до якої країни і народи, що вступили на цей шлях, у кінцевому рахунку, незалежно від вихідного історичного, етнічного, культурного і релігійно-ідеологічного фундаменту, від соціально-політичного устрою, неминуче набувають схожі характеристики. Іншими словами, чим вище індустріалізовані суспільства, тим більше тяжіють вони до однаковості індустріального порядку.

Ця теза, що отримала в соціології назву тези конвергенції, стверджує, що процес індустріалізації продукує загальні й однакові політичні і культурні характеристики суспільств, які до індустріалізації могли мати дуже відмінні походження і соціальні структури. Усі суспільства, у кінцевому рахунку, рухаються до спільної точки, оскільки індустріалізація для свого успішного здійснення вимагає виконання певних - одних і тих самих - умов. До таких вимог відносяться: 1) глибокий соціальний і технічний поділ праці; 2) відокремлення сім'ї від підприємства і робочого місця; 3) формування мобільної, урбанізованої і дисциплінованої робочої сили; 4) певна форма раціональної організації економічних розрахунків, планування й інвестування. Теорія індустріальної конвергенції припускає, крім того, що, відповідно до «логіки індустріалізації», всі індустріальні суспільства будуть мати тенденцію до секуляризації, урбанізації, підвищеної соціальної мобільності і демократії. Теза конвергенції, таким чином, пов'язана, з одного боку, з «теорією кінця ідеології» - з припущенням, що індустріальне суспільство буде засновано на новій формі консенсусу, а з іншого боку, - з розвитком теорії, яка розглядає західне суспільство як єдину придатну модель для швидкого економічного прогресу.

І дійсно, протягом XX ст., особливо в другій його половині, ми можемо спостерігати, як індустріальний порядок організації промислового (та й сільськогосподарського) виробництва, що склався в західних суспільствах, швидко поширюється і впроваджується в тканину соціального життя багатьох суспільств, які споконвічно мали


інші уклади. На прикладах найбільш розвинутих суспільств Азії й Африки можна переконатися в справедливості багатьох положень тези конвергенції: новий порядок спричиняє соціальні зміни не тільки в сфері економіки, технології й організації виробництва, але й провокує зміни в більшості інших областей, надаючи їм якісну своєрідність, яка властива Заходу. Дозвілля, стиль одягу, форми сервісу, манери поведінки, раціональна архітектура ділових будинків - усе це так чи інакше вибудовується за західними зразками, створюючи основу для взаємного розуміння та пізнання і заперечуючи знамениту фразу англійського поета часів войовничого колоніалізму. Навіть пануюча «первинна основа суспільства» -подружня нуклеарна сім'я - і як соціальний тип, і як уособлення певних цінностей, - стала, на думку ряду дослідників цієї проблеми, «одним з найбільш вдалих експортів із Західного світу. Вона швидко поширилася в Азії та Африці і стає сьогодні універсальним феноменом».

Щоправда, необхідно відзначити і ряд теоретичних проблем, пов'язаних з тезою конвергенції. 1) Незрозуміло, чи повинні всі суспільства припускати наявність загальної форми індустріалізації чи ж значні інституціальні зміни сумісні з загальною індустріальною базою. 2) Зберігається невизначеність у питанні про те, чи є причиною соціальної конвергенції саме виникнення великих промислових підприємств, індустріалізація як процес чи ж певні технологічні умови виробництва. В останньому випадку доказ приймає форму незрілого технологічного детермінізму, що трактує соціальний контекст індустріалізації в прямій залежності від промислової техніки. 3) Не всі індустріальні суспільства конвергують до єдиного зразка. 4) Деякі соціологи доводять, що характеристики індустріального суспільства прямо аналогічні характеристикам капіталізму. Оскільки соціальна конвергенція має місце, вона може бути пояснена, швидше, пануванням капіталістичних відносин, ніж процесами індустріального виробництва як такого. 5) Теза конвергенції була типовим зразком оптимістичного аналізу індустріального суспільства, характерного для соціологічних трактувань 1960-х рр. Досвід промислового спаду, що настав згодом, інфляції і безробіття у певних індустріальних економіках продемонстрував, що регіональна незбалансованість і чергування економічних піків і спадів можуть створювати в межах індустріальних суспільств істотні різновиди розвитку.

Послідовним розвитком системи ідей індустріального суспільства стала теорія постіндустріального суспільства. Це поняття було сформульовано в 1962 р. Д.Беллом, який пізніше розвинув і підсумував цю концепцію у виданій у 1974 р. роботі «Прихід


Ііостіндустріального суспільства». Найбільш короткою ііарактеристикою такого типу цивілізації могло б послужити уявлення про інформаційне Суспільство, тому що ядром його є швидкий розвиток інформаційних технологій. Якщо індустріальне суспільство є результатом індустріальної революції, то постіндустріальне суспільство ~ продукт революції інформаційної.

Д.Белл виходить з того, що якщо в доіндустріальних та індустріальних суспільствах вісьовим принципом, навколо якого будуються всі соціальні відносини, є власність на засоби виробництва, то в сучасних суспільствах, місце такого вісьового принципу все частіше починає займати інформація, точніше сукупність її - накопичені до цього моменту знання. Ці знання виступають джерелом технічних і економічних інновацій і в той самий час стають вихідним пунктом формування політики. В економіці це знаходить своє відображення в тому, що питома вага і значення власне промислового виробництва як основної форми економічної активності істотно знижується. Воно витісняється сервісом і виробництвом інформації.

Сервісний сектор у розвинутих країнах вбирає в себе майже половину зайнятого населення. Що ж стосується інформаційного сектора, до якого «зараховуються всі ті, хто створює, обробляє і поширює інформацію в якості основного заняття, а також хто створює і підтримує функціонування інформаційної інфраструктури», то він швидко збільшується як у розмірах, так і в зростанні соціального впливу.

Таким чином, у суспільстві розгортається процес, що іменується деіндустріалізацією. Значення обробного виробництва в ряді індустріальних суспільств уявляється як таке, що прихожим у занепад, коли оцінюється з урахуванням його частки в загальному обсязі продукції і питомої ваги зайнятого в ньому населення. Почасти це відносне зниження просте відображає ріст загального обсягу продукції і зайнятості в секторі обслуговування, які змінюють співвідношення виробництва й обслуговування. Зміна зайнятості відображає, крім того, упровадження працезберігаючих технологій, що зменшує обсяг зайнятості у виробництві для будь-якого даного випуску продукції.

Взагалі структура зайнятості в постіндустріальному суспільстві має тенденцію, до подальшого зниження частки працівників аграрного сектора, а також зменшенню питомої ваги зайнятих в індустріальному секторі. Одночасно йде швидкий ріст зайнятості в сфері обслуговування (що досягає в деяких країнах половини працездатного населення) і в сферах, пов'язаних з інформаційними технологіями. Той факт, що на зміну власності на


засоби виробництва як основного принципу соціальної структури приходить знання (інформація), веде, по суті, до виникнення нової страти (Белл іменує її інтелектуальним класом) і зростанню її ролі в житті суспільства.

Зрозуміло, сфера матеріального виробництва - ні в аграрному, ні в індустріальному секторах - не може втратити свого важливого значення в житті суспільства. У кінцевому рахунку, та ж наукова і взагалі інформаційна діяльність мають потребу у все зростаючому обсязі устаткування, а зайняті в ній люди повинні щодня харчуватися. Мова йде лише про співвідношення чисельності зайнятих у тому чи іншому секторі, а також його ефективності.

Таким чином, у цивілізації пості ндустріального типу головним багатством виступає не земля (як у традиційному, аграрному суспільстві), не капітал (як в індустріальній цивілізації), а інформація. Причому, одна з її особливостей, на відміну від землі і капіталу, така, що вона не обмежена, у принципі усе більш доступна кожному і не зменшується в процесі її споживання. До того ж вона порівняно недорога (тому що не речовинна), а засоби її збереження й обробки стають усе більш дешевими у виробництві й одночасно зростає їх ефективність.

Технічним базисом інформаційного суспільства виступає розвиток комп'ютерних технологій і засобів комунікацій. Сучасні засоби збереження, переробки і передачі інформації дозволяють людині (зрозуміло, яка володіє необхідними знаннями) практично миттєво отримати необхідну інформацію в будь-який момент з будь-якого місця земної кулі. Неуявний за масштабами обсяг інформації, накопичений людством і який продовжує наростати лавиноподібно, циркулює в сучасному суспільстві і вперше в історії починає виступати не просто як соціальна пам'ять (наприклад, у книгах), а вже як діючий інструмент, як засіб прийняття рішень, причому досить часто ~ без особистої участі людини.

Основними формами праці усе більшою мірою стають символічні форми - наукові дослідження, економічний аналіз, програмування. Багато соціологів стверджують, що на зміну пролетаріату як одному з двох основних класів індустріального суспільства поступово приходить когнітаріат (від англ. со§пШоп -знання, пізнання). Поступово розмивається поділ праці на «голову» і «руки». Кристалізується новий тип працівника: творча особистість, яка володіє досить великим запасом знань і умінь, щоб швидко втілити ідею в життя. Одночасно переборюється жорстка синхронізація (спільна праця в тому самому місці за єдиним тимчасовим планом), настільки характерна для індустріального суспільства. Вона, зрозуміло, зберігається, навіть у чомусь


іпідсилюсться, але стає все частіше справою машин і навіть - завдяки ■ комп'ютерам - робиться ще більш чіткою і швидкою. Що ж | стосується людини, то вона поступово вивільняється з-під тиску '[ синхронізації. Усе більшою мірою поширюється робота за гнучким, графіком.

6.3.3. Типологія суспільств

Ми бачимо, що та типологія суспільств, яка була наведена на початку попереднього параграфа, відволікається не тільки від історичних деталей, але також і від етнічної і культурної специфіки цих суспільств. Саме цим і повинен у принципі характеризуватися соціологічний аналіз. За вираженням П. Сорокіна, «на відміну від історії й інших наук, що індивідуалізують, соціологія є генералізуючою наукою», оскільки «...вивчає властивості надорганіки, які повторюються в часі і просторі, тобто є загальними для всіх соціокудьтурних феноменів... чи для усіх видів даного класу соціокультурних феноменів». Іншими словами, соціологічна наука має справу зі стандартизованими соціальними об'єктами і явищами, відшукуючи в безлічі найрізноманітніших соціальних явищ типові риси, схожі для різних країн і народів, що знаходяться на тому самому рівні соціального розвитку.

У цьому розумінні навряд чи парадигма локальних цивілізацій, розглянута вище, буде корисна для соціологічного аналізу, оскільки вона підкреслює не загальне, а особливе, специфічне. Нас же цікавлять соціальні зміни, типові для всіх країн і народів, незалежно від того, коли саме вони відбуваються.

Спочатку спробуємо усвідомити, у чому взагалі полягають основні відмінності економічно розвитих суспільств - тобто тих, котрі називаються в повсякденній мові «сучасними», від «відсталих», слаборозвинених. Це дозволить нам кинути загальний соціологічний погляд на характер і масштаби соціальних змін, що відбулися в перших у порівнянні з іншими. Для такої мети, імовірно, найпростіше було б зробити історичне зіставлення деяких сторін життя «сучасних суспільств» з тим, що було характерно для них же, скажемо, 200-300 років тому.

Почнемо з демографічних характеристик. Чисельність і щільність населення більшості розвинутих суспільств на порядок вище, ніж у їх історичних попередників. Наприклад, до кінця ХУШ ст. населення Англії й Уельсу складало 5,2 мільйони чоловік. У середині 80-х рр. XX ст. ця цифра досягла 56 мільйонів. В наявності більш ніж 10-кратний ріст за порівняно короткий історичний період. У чому складалися його основні причини? У 1750 р. на 1000 чоловік населення приходи лося в Англії й Уельсі 35 народжень і 30 смертей,


у той час як до 1950 р. ці цифри скоротилися відповідно до 16 народжень і 12 смертей. Тут ми маємо справу з явищем, іменованим у соціології демографічним переходом.

Суть його полягає в тому, що доіндустріальні суспільства характеризувалися високими показниками як смертності, так і народжуваності. На першій стадії переходу показники смертності починають падати (досить відзначити, що 300 років тому середня тривалість життя, наприклад, у тій же Англії складала ледве більш ЗО років, сьогодні вона переступила далеко за 70). Таке стає можливим, насамперед - у зв'язку з поліпшенням санітарних умов, медичного обслуговування і стандартів здоров'я, якості харчування, та й просто - завдяки збільшенню доступного усе більшій кількості людей необхідного обсягу калорійної їжі і більш сприятливих загальних умов життя. Оскільки показник народжуваності протягом якогось часу по інерції залишається високим щодо упалого показника смертності, відбувається досить швидкий ріст розмірів популяції.

На другій стадії цілий ряд факторів - зміни в соціальних атитюдах, поява дешевих форм контрацепції, зростання життєвих експектацій - створюють соціальний тиск у напряму зниження чисельності сімей і зменшення їх плідності. Про шо тут мова йде? У суспільствах з високим рівнем смертності (насамперед дитячої) більшість населення завжди прагне мати більше дітей, щоб хоч частина з них вижила. Ті, кому не удалося створити сім'ї, вважалися не зовсім повноцінними членами суспільства. Сім'ї, що не мали дітей з незалежних від них причин, викликали співчуття, малодітні сім'ї -осуд з боку суспільної думки. Овдовілі в дітородному віці скрізь і поруч прагнули до нового шлюбного союзу. Діти розглядалися (самими ж батьками) насамперед як потенційна робоча сила і засіб економічної підтримки в старості. Діти не були оточені такою увагою і турботою, як у сучасному суспільстві, і рано починали трудове життя. Зі зміною економічних і соціальних умов існування, із загальним підвищенням рівня життя змінюється і відношення до них: кожна дитина отримує набагато більше уваги як з боку власних батьків, так і з боку суспільства в цілому. Якщо раніш багатодітні сім'ї були правилом, а малодітні - швидше, виключенням, то тепер картина змінюється в прямо протилежному напряму.

Популяції передових урбаністичних індустріальних суспільств поступово стабілізуються на рівні досить низьких показників як народжуваності, так і смертності.

Серйозні соціальні зміни відбуваються і у всіх інших сферах життєдіяльності суспільства. Відштовхуючись від викладеної вище концепції індустріального суспільства, розробленої Р.Ароном у його роботі «Індустріальне суспільство: Три есе з ідеології і розвитку», ми


зупинилися на восьми основних визначальних параметрах, за < допомогою яких можна було б провести порівняльний аналіз специфічних характеристик кожного із суспільств:

Характер суспільного устрою. Ми маємо тут на увазі той тип соціальної організації суспільства в цілому, який був би найбільш адекватним, а тому таким, що найбільш часто зустрічається (типовим) для даного рівня розвитку.

Характер участі членів суспільства в управлінні. Ступінь причетності більшості дорослих дієздатних членів суспільства й окремих його частин до вироблення і прийняття рішень, обов'язкових для виконання усіма.

Пануючий характер економічних відносин. Це, по суті, розгорнута характеристика того, що в марксовій теорії іменується «виробничими відносинами».

Загальний характер органЬаційно-технологічного рівня. Тут дається загальна характеристика рівня розвитку продуктивних сил і способів їх організації. Мова йде, головним чином, про ті зміни в знаряддях праці, джерелах енергії і технологічних циклів, що відбуваються при переході від однієї цивілізації до іншої.

Характер поселень. Розподіл наявного населення за різними типами сільсько-міського континууму, що створює істотні відмінності в умовах і способі життя.

Структура зайнятості. Найбільш загальна характеристика суспільного поділу праці - розподіл працездатних членів суспільства за чотирма основними секторами забезпечення життєдіяльності суспільства: аграрним (сільськогосподарські), індустріальним (у доіндустріальних суспільствах - ремісничий), сервісним (обслуговування), інформаційним.

Рівень і масштаби освіти. Розвиток інституту освіти (формального і неформального) і його вплив на характер і темпи соціальних змін.

Характер розвитку наукових знань. Розвиток науки як самостійного соціального інституту і зв'язок його з іншими інститутами суспільства.

Зрозуміло, при проведенні більш докладного вивчення соціальних змін, що відбуваються при переході суспільств від одного типу цивілізації до іншого, нам потрібно було б ввести для розгляду набагато більшу кількість характеристик, додавши сюди дослідження змін, що відбуваються в принципах соціального структурування, характері взаємодії з навколишнім природним середовищем, ролі і місця релігії в соціальному житті, Інституті шлюбу і сім'ї тощо. Однак це, як нам здається, істотно ускладнило б наш аналіз, тому ми обмежимося тільки тими вісьма, що наведені вище.


Для наочності ми звели короткі резюме соціальних змін з усіх восьми параметрів і чотирьох типів цивілізацій в одну загальну матрицю (див. табл.). Розгляд даних її можна проводити як по стовпчиках (у цьому випадку ми отримаємо відносно цілісну характеристику кожного з типів суспільств), так і по рядках (що дасть нам можливість послідовного порівняння змін від однієї цивілізації до іншої по кожному з параметрів). Відзначимо, що останній стовпчик цієї таблиці відбиває, головним чином, тенденції, оскільки зріле постіндустріальне (інформаційне) суспільство - значною мірою справа майбутнього, і деякі його риси можна розглянути в життєдіяльності найбільш розвинутих суспільств лише при ретельному аналізі.

Характер суспільного устрою. У примітивному суспільстві соціальна організація створюється на основі родової общини. Нагадаємо, що через пануюче в цей період материнське право поняттям «рід» позначається коло родичів за материнською лінією (тобто тих, хто має спільну прародительку), яким заборонено вступати між собою в шлюбно-статеві зв'язки. Імовірно, саме необхідність пошуків шлюбних партнерів поза своїм родом обумовлює необхідність більш-менш постійної взаємодії декількох родів, розташованих у більшій чи меншій територіальній близькості. Система таких взаємодій утворює плем'я. Необхідність підтримки постійних контактів, імовірно, впливає на спільність мови. Поступово складається також певний рівень господарських зв'язків. Проте, соціальна організація тут не піднімається вище рівня племінних союзів (що утворюються, головним чином, для боротьби з якимсь спільним ворогом і розпадаються після того, як небезпека минула). У більш складних типах суспільної організації просто не виникає необхідності: цього не вимагають ні чисельність населення, ні рівень поділу праці, ні регулювання господарських зв'язків.

В індустріальному суспільстві, у період подолання феодальної роздробленості, на основі капіталістичних економічних зв'язків, утворення внутрішніх ринків з різних племен і народностей складаються нації. Нація - це найвищий з відомих нам на сьогоднішній день рівнів історичних спільностей людей; вона характеризується єдністю мови (у всякому разі - літературного), спільністю території, економічних зв'язків, культури. Виникнення чітко обкреслених кордонів диктується вимогами протекціонізму, захисту національного підприємництва від інтервенції ззовні. Новітня історія фіксує безліч дипломатичних, військових і інших акцій з боку всіх держав, спрямованих на закріплення територіальних кордонів держави, їх визнання з боку зовнішніх партнерів, надійну охорону.


Ми можемо спробувати простежити, які тенденції соціальних змін відзначених тут соціальних інститутів у тих розвинутих суспіль­ствах, де найбільшою мірою виявляються риси майбутньої постіндус-тріальної цивілізації. Держави як пануючий тип соціальної організації поки ще не втрачають своєї ролі і значення. Однак ми спостерігаємо посилення «прозорості» кордонів (ослаблення прикордонного конт­ролю і спрощення візових правил для держав Західної Європи і Пів­нічної Америки, уведення єдиних і набагато менш жорстких митних правил тощо). Крім того, поступово посилюється роль так званих наднаціональних, наддержавних утворень - таких як ООН, ЮНЕСКО, ОАГ, НАТО, НБСЄ, «Спільний ринок», МВФ тощо. При­чому, чим вищий рівень розвитку того чи іншого суспільства, тим більший ступінь його участі в цих міжнародних організаціях, які у той самий час усе активніше беруть участь у напряму розвитку менш розвинутих суспільств. Схоже, що ми вже сьогодні, на початку тре­тього тисячоліття, стаємо свідками початку злиття народів і націй в усе більш велику соціальну суперсистему, гігантське єдине суспільс­тво - людство.


• Характер участі членів суспільства в управлінні ного справами. Передбачається, що кожен із членів соціальної організації повинен вносити той чи інший внесок у вироблення і прийняття управлінських рішень, які здійснюють вплив на їх життя. Однак масштаби цього внеску, так само як і механізми його реалізації, істотно міняються від одного суспільства до іншого. Найбільш різноманітні форми участі у примітивному суспільстві. Хоча навряд чи викличе сумнів, що там вони носять відносно прямий, хоча й слабко організований, неупорядкований, спонтанний характер. Багато в чому це пов'язано з тим, що функції управління потрапляють у руки окремих членів спільноти (ватажків, старійшин, вождів) на основі випадкових факторів і виконуються непрофесійно, найчастіше, так би мовити, «на суспільних засадах». Загальновизнаних і постійних механізмів добору «еліти» ще не склалося. В одних випадках все залежить від фізичної сили; в інших вирішальним фактором с вік і пов'язаний з цим життєвий досвід; іноді - зовнішні дані, стать чи ж чисто психологічні (наприклад, вольові) риси. Описуються і випадки фізичного знищення лідера після закінчення якогось заздалегідь обговореного й освяченого звичаєм періоду. Ясно одне: члени родоплемінної громади набагато більшою мірою, ніж коли-небудь, пізніше, інформовані про загальний стан справ, і кожний з них може внести більш вагомий і реальний внесок у прийняття управлінських рішень у порівнянні зі своїми віддаленими нащадками.

Вище ми коротенько описували механізми соціальних змін, пов'язаних з розвитком професіоналізму управлінської сфери в традиційному суспільстві. Ця професіоналізація у сполученні з формуванням інституту моногамної сім'ї і спадкування веде до виникнення еліти, відособленої від іншої частини суспільства. Виникнення інституту держави і права одночасно обумовлює виникнення політики як такої і розвиток політичної сфери життєдіяльності. Ця сфера, як і всі інші, тісно уплетена у всю систему соціальних відносин. У чому це виражається?

Зокрема, у тому, що в Європі аж до XX ст. абсолютна більшість дорослих людей (у тому числі - практично всі жінки) знаходилися в економічній і юридичній залежності від глави того сімейства, до якого вони належали, оскільки саме сім'я складала основну виробничу одиницю як у сільськогосподарському, так і в ремісничому виробництві. І тільки глави цих сімейств могли розглядатися як більш-менш повноцінні особистості в системі взаємин місцевого - общинного - самоврядування. Рівень державного управління можна було взагалі не брати до уваги, оскільки воно цілком знаходилося в компетенції тих, хто належав до меншості


іравлячої еліти. Всі інші, навіть будучи формально вільними, доімали в общині третьорядне становище, а можливо, і нижче.

Індустріальне суспільство, як одностайно відзначають більшість істориків і філософів, для свого вільного розвитку має потребу в максимальному розвитку демократії: саме ця форма державного устрою дозволяє найбільш надійно робити своєчасне і порівняно безболісне для економіки корегування правового і політичного простору відповідно до вимог економіки, що змінюється. Разом з розвитком індустріальної революції поступово, протягом усього XIX ст. відбувається трансформація громадянських умов існування суспільства. Цей процес, хоча і досить стрімкий за історичними мірками, проте, займає життя не одного покоління. У будь-якому випадку, загальне виборче право (як право всіх, незалежно від статі і соціального походження, дорослих людей, що досягли 21 року, обирати і бути обраними в представницькі органи хоча б місцевого самоврядування) було введено в тій же Англії тільки після першої світової війни. Але так чи інакше частка членів суспільства, що отримали доступ якщо не до управління, то до участі в політичному житті, разом з успіхами індустріальної революції істотно зростає - за рахунок жінок, більш молодих і менш самостійних економічно.

Реалізація демократії завжди вимагає більш-менш активної участі членів демосу в політичному житті - насамперед в електоральному процесі. Ми не будемо торкатися тут можливостей маніпуляції суспільною думкою, що робиться в передвиборній боротьбі проти борчими. Ясно, однак, що одна справа, коли весь демос (чи, виражаючись сучасною мовою, електорат) складається з декількох десятків тисяч чоловік, і зовсім інша - якщо в нього входять сотні тисяч чи навіть мільйони. А саме така ситуація складається в ході першого з розглянутих нами процесів індустріалізації - формування великих національних держав. Тут для ефективної боротьби за владу вже необхідно, по-перше, залучення засобів масової комунікації (які необхідно створити і ґрунтовно розвинути), оскільки без їх використання фактично неможливий постійний і масований вплив на суспільну думку. По-друге, потрібний інструмент організаційного забезпечення передвиборної боротьби; таким інструментом і виявляються масові політичні партії. '" Формування ж у громадян більш-менш стійких політичних ї орієнтацій, атитюдів, симпатій і антипатій передбачає досить тривале і стійке засвоєння ними цілого комплексу як елементарних, так і більш складних знань, намірів і орієнтацій різних політичних сил, їх реальних можливостей, виявлення своїх інтересів і переваг, ' механізмів власної участі в передвиборній боротьбі тощо.


Засвоєння таких знань нарощується поволі, активні учасники політичної боротьби не шкодують засобів на розвиток цієї своєрідної системи «політичної освіти», що органічно вплетена у тканину соціального процесу індустріалізації. Знаменита ленінська фраза стосовно того, що неписьменна людина стоїть поза політикою, лише резюмує багаторічний досвід кропіткої і тривалої роботи багатьох різних партій по залученню на свою сторону політичних симпатій як можна більшої частини населення. [ ця (нерідко навіть іноді крім власної волі і бажання) утягнутість усе більшої частини населення в політичні ігри нехай навіть як пасивних учасників, своєрідного «вагового фону», безперечно, впливає на підвищення загального інтелектуального рівня суспільства.

Ми бачимо, що у відповідному розглянутому параметру рядку наведеної вище таблиці, у клітинці постіндустріального суспільства стоїть знак запитання). Дійсно, нам поки що важко резюмувати зміни, які відбуваються в цій сфері життя в сучасних розвинутих суспільств. Навряд чи можна віднести до такого роду соціальних змін зниження електоральної активності, у якій виявляється політична апатія і зниження інтересу значної частини громадян до сфери політики. Можливо, тут процеси соціальних змін розвиваються трохи повільніше і ще не встигли виступити на поверхню і стать достатньою мірою чіткими.

• Пануючий характер економічних відносин. У примітивних суспільствах навряд чи можна говорити про скільки-небудь значний розвиток економіки як такої. Аж до аграрної революції рівень, до якого розвиваються знаряддя праці і технологія, не дозволяє виникнути в помітних масштабах виробництву, тобто переробці природних продуктів у продукти праці, придатних для подальшого безпосереднього використання. Виробництво (якщо не вважати таким термообробку їжі) обмежується тут виготовленням найпростіших знарядь ловлі й одягу, головним чином, для особистого вживання. Відсутність додаткового продукту, а внаслідок цього -неможливість виникнення приватної власності і товарного обміну не викликають необхідності в розвитку більш складних виробничих відносин, роблячи їх попросту безглуздими. Господарство цього періоду є в повному розумінні цього слова натуральніші, коли усе, що виробляється, споживається без залишку самим виробником і членами його сім'ї.

Традиційне суспільство складається одночасно з появою додаткового продукту, а отже, виникненням приватної власності і товарного обміну. Приватна власність залишається пануючою протягом усього періоду розвитку традиційного, а потім і індустріального суспільств. Можна говорити лише про зміну


Головного об'єкта її в різні періоди. У рабовласницькій формації Іроловним об'єктом приватної власності є люди, у феодальній - земля, а в капіталістичній - капітал.

Внаслідок порівняно низького рівня розвитку продуктивних сил у різних виробничих галузях традиційних суспільств (і насамперед - у сільському господарстві) переважає -так звана економіка їжі. Економіка їжі, іменована також «самодостатньою» чи «природною» економікою, характеризується такими моментами. 1) Виробнича одиниця виробляє, головним чином, для свого безпосереднього споживання (а найбільш розповсюдженим виробничим осередком у традиційному суспільстві виступає селянська сім'я; трохи меншою мірою це відноситься до майстерні ремісника, яка також організується звичайно в межах сім'ї. 2) Ця одиниця у своєму споживанні досить слабко залежить від ринку; у будь-якому разі, безпосередньо на ринок надходить лише невелика частка виробленого продукту. 3) У, ній складається надзвичайно слабка спеціалізація чи поділ праці. Це вже не. зовсім натуральне господарство, однак усе-таки ближче до нього, ніж до комерціалізованого виробництва. Економіку їжі розглядають як типову для докапіталістичного періоду розвитку. Вона визначається слабким розвитком економічного обміну. Звичайно, реально всі ці так звані самодостатні господарства фактично і купують, і продають на ринку. Так що мова йде лише про відносну частку додаткового продукту, призначеного для продажу чи товарного обміну.

Навпаки, однією з найбільш характерних рис індустріального суспільства є практично повна комерціалізація виробництва. У той час як у традиційному суспільстві на ринок надходить порівняно невелика частка виробленого продукту, а інше споживається самими виробниками, абсолютна більшість економічних одиниць індустріального суспільства левову частку свого продукту, якщо не весь його обсяг, виробляють саме для ринку; і на ринку ж здобувають усе, що їм необхідно і для виробничого процесу, і для особистого споживання. У ході індустріальної революції економіка їжі зникає або на якийсь час зберігається на периферії, куди капіталізм ще не проникнув.

Стрижневою основою усіх виробничих (і не тільки виробничих) відносин в індустріальному суспільстві стає приватна •власність на капітал, які Маркс визначив як «самозростаючу вартість». Колосальний ріст обігу, природно, припускає наявність високорозвиненої і надійної фінансово-кредитної і грошової системи. і становлення такої системи, і підтримка безперебійного Функціонування, і тим більше розвиток її припускають наявність Достатньо великої (і все зростаючої) кількості зайнятих у ній


спеціально підготовлених людей. Така підготовка сама по собі веде до нарощування і соціального, і індивідуальних інтелекту, не говорячи вже про загальну раціоналізацію всього суспільного життя, що здійснюється завдяки цьому.

У постіндустріальному суспільстві пануючу роль відіграє вже не стільки приватна в чистому вигляді, скільки корпоративна Й інституціальна власність на засоби виробництва. Акціонування більшості скільки-небудь великих підприємств, тенденція якого намітилася ще в часи Маркса, у зрілому індустріальному суспільстві набуває вирішального значення. Акції, що символізують відносини власності, стаючи цінними паперами, істотно інтенсифікують загальний процес обігу капіталу.

Однак основною ознакою постіндустріального суспільства його теоретики вважають перенос центра ваги з відносин власності як такого стрижня, навколо якого складалися всі суспільні відносини в попередні епохи, на знання, інформацію. Наприклад, Олвін Тоффлер убачає тут основну відмінність від тієї економічної системи, що панувала в індустріальному суспільстві, у способі створення суспільного багатства. «Новий спосіб принципово відрізняється від усіх попередніх і в цьому розумінні є переломним моментом соціального життя». Одночасно складається суперсимволічна система створення суспільного багатства, заснована на використанні інформаційних технологій, тобто на використанні інтелектуальних здібностей людини, а не її фізичної сили. Зрозуміло, що в такій економічній системі спосіб виробництва повинен бути заснований, насамперед, на знаннях.

В міру розвитку сервісного й інформаційного секторів економіки, багатство втрачає те матеріальне втілення, яке в аграрній цивілізації йому надавала земля, а в індустріальній (хоча й у трохи трансформованій формі) — капітал. Цікаво, що, на думку того ж Тоффлера, виникнення в постіндустріальній цивілізації нової - символічної - форми капіталу «підтверджує ідеї Маркса і класичної політекономії, які передбачували кінець традиційного капіталу».

Основною одиницею обміну стають уже не тільки і не стільки гроші - металеві чи паперові, наявні чи безготівкові, - скільки інформація. «Паперові гроші, цей артефакт індустріальної епохи, відживають своє століття, їх місце займають кредитні картки. Кредитні картки, що були символом середнього класу, тепер поширені повсюдно». Експансія електронних грошей у світовій економіці починає здійснювати усе більш серйозний вплив на давно сталі взаємозв'язки - в умовах конкуренції з боку приватних компаній, що роблять послуги по наданню кредиту, починає коливатися непорушна колись влада банків.


Загальний характер організаційно-технологічного рівня. Життя примітивного суспільства аж до аграрної революції грунтується на добуванні засобів до життя практично безпосередньо з Природи. Головні, якщо не виняткові заняття членів суспільства - це збирання придатних у їжу рослин, плодів і коріння, а також полювання і рибна ловля. Тому основними продуктами праці є застосовувані в цих промислах знаряддя. Зрозуміло, що знаряддя ці, гак само як і інструменти для їх виготовлення, настільки ж Примітивні, як і все життя суспільства.

Кооперація членів суспільства виявляється, головним чином, у спільних діях, у вигляді простого додавання фізичних сил, у крайньому випадку - в елементарному розподілі обов'язків (наприклад, при загінному полюванні). В одній з підрядкових приміток у «Капіталі» є посилання на французького історика й економіста Симона Ленгє, який називає полювання першою формою кооперації, а полювання на людей (війну) - однією з перших форм полювання. При цьому, як констатує Маркс, «Та форма кооперації в процесі праці, яку ми знаходимо на початкових ступенях людської культури, наприклад, у мисливських народів чи у землеробських общинах Індії, засновуються, з одного боку, на суспільній власності на умови виробництва, з іншого боку - на тому, що окремий індивідуум ще настільки ж міцно прив'язаний до роду чи общини, як окрема бджола до бджолиного вулика».

Безперечно, розмаїтість знарядь праці в традиційних суспільствах, особливо на досить зрілих стадіях розвитку, незрівнянно ширший, а рівень технологій незмірно вищий. Мистецтво ремісників тут іноді відрізняється такими досягненнями, що не завжди вдається повторити навіть за допомогою сучасних технічних засобів. Однак, як ми вже говорили, соціологія, будучи «генералізуючою» наукою, виявляє інтерес, насамперед, до загальних рис, характерним для традиційної епохи в цілому. У контексті розглянутого питання таких загальних моментів можна було б відзначити два.

По-перше, слід зазначити, що однією з причин існування

■відзначених Уолтом Ростоу меж збільшення вироблення продукції на

душу населення традиційного суспільства є використання в

ц. продуктивному процесі як джерела енергії винятково чи головним

> чином мускульної сили людини і тварин. Можна було б буквально по

■ пальцях перелічити ті сфери, де застосовуються неживі джерела

^енергії: енергія падаючої води, вітру тощо.

По-друге, у якості основної господарської одиниці на всьому протязі традиційної епохи виступає, як ми вже згадували, сім'я, 'домашнє підприємство. У феодальному сільськогосподарському


виробництві на чолі групи домашніх господарств стояв поміщик, його відносини з домашніми слугами і із селянами будувалися на принципах патерналізму, за патріархальною моделлю. Далі за ієрархією йшли члени його сім'ї, що управляють господарством, слуги, потім - селяни. Найбільш розповсюдженим первинним осередком виробництва була селянська сім'я на чолі із селянином, яка складалася з його домочадців, що, як уже згадувалося, знаходилися в тій чи іншій мірі залежності від глави сімейства, а всі сімейства общини - від поміщика, власника землі і сільськогосподарських угідь. При цьому поле їх діяльності (у буквальному значенні) знаходилося, так чи інакше, у безпосередній близькості від житла.

І в ремісничому виробництві на чолі майстерні знаходився майстер-ремісник; безпосередніми працівниками виступали, як правило, члени його сім'ї - дружина і діти, неодружені учні і підмайстри, вільнонаймані (теж найчастіше неодружені) ремісники. Звичайно майже усі вони жили під одним дахом, як правило, того ж самого, під яким працювали, саме на правах членів сім'ї. Можна було буквально по пальцях перерахувати професії, представники яких працювали удалині від сім'ї- моряки, рибалки, рудокопи, візники.

Становище докорінно змінюється в індустріальному суспільстві. Тут вступають у дію два взаємозалежних фактори. 1. Панування машинного виробництва, на основі механізації, що означає, насамперед, додаток неживих джерел енергії до механізації виробництва - парових двигунів на перших етапах індустріалізації, електрики і двигунів внутрішнього згоряння на наступних. Можливості нарощування потужності при цьому практично не обмежені. Крім того, процес індустріалізації виявляється тісно зв'язаним з постійним впровадженням у виробництво технічних і технологічних інновацій і швидким моральним старінням (яке всі частіше випереджає чисто фізичний знос) діючих верстатів, механізмів, устаткування і виробничих технологій. У результаті всі учасники продуктивного процесу, незалежно від свого бажання, повинні постійно освоювати все нові і нові види техніки і технологій - так виявляє свою дію згадуваний вище закон зміни праці. Це у свою чергу вимагає від них постійно підвищувати свій інтелектуальний рівень, а багатьох - значно більшою мірою й у більшій кількості, ніж у традиційному суспільстві, - спонукує займатися і технічною творчістю.

2. Реорганізація виробництва на фабричній основі. Вона тісно пов'язана з загальним процесом наростання концентрації капіталу і відображає її. Безліч людей, машин і механізмів концентрується на просторово обмежених площах. Створюється щільність контактів і обміну інформацією (причому, інформацією


"спеціальною, яка носить значною мірою науково-технічний характер), зовсім немислима в колишньому традиційному суспільстві з його переважно сільськогосподарським виробництвом і внутрішньо-сімейною чи внутрішньо-цеховою замкнутістю у виробництві ремісничому.

Різке зниження ролі того, що в сучасній термінології іменується «малим сімейним бізнесом», веде до того, що лише дуже вузьке коло професій дозволяє заробляти засоби до життя, залишаючись у межах свого двору - незалежні фермери, дрібні торговці, письменники, художники. Місце роботи всіх інших розташовано в більшій чи меншій віддалі від їх житла, оскільки характер сучасного виробництва вимагає концентрації техніки і робочої сили в досить обмеженому локалізованому просторі. Навіть праця вчених сьогодні неможлива поза бібліотеками і технічно оснащених лабораторій, зосереджених в університетах і дослідницьких центрах.

Усі ці соціальні умови, що змінилися, у колосальному обсязі збільшують щільність професійних і особистісних контактів і безпосередніх взаємодій, у які тепер приходиться вступати між собою людям протягом робочого дня і всього життя. Причому, ці контакти в абсолютній більшості носять аж ніяк не сімейний характер. За деякими даними, загальна кількість таких контактів, що приходиться сьогодні на одного «середньостатистичного» члена суспільства протягом одного календарного року, приблизно дорівнює їх обсягу за ціле життя сто років тому. Ясно, що відповідно зростає і загальний обсяг циркулюючої в суспільстві інформації, у тому числі (і, може бути, навіть особливим чином) і такої, яка носить науковий характер.

У постіндустріальному суспільстві намічаються нові тенденції. Більшість його теоретиків (Д.Белл, З.Бжезинський) вважають ознакою нової системи різке скорочення чисельності «синіх» І ріст чисельності «білих» комірців. Тоффлер же стверджує, що розширення сфери офісної діяльності є не що інше, як пряме продовження індустріалізму. «Офіси функціонують за зразком фабрик зі значним ступенем поділу праці, монотонної і принижуючої». У постіндустріальному ж суспільстві (яке О.Тоффлер називає «третьою хвилею»), навпаки, спостерігається зростання кількості і розмаїтості організаційних форм. Громіздкі і важковагові бюрократичні структури все частіше заміщаються невеликими, мобільними і тимчасовими ієрархічними союзами. Інформаційні технології знищують колишні принципи поділу праці і сприяють виникненню нових союзів власників загальної інформації.

Одним із прикладів таких «гнучких» форм може служити повернення на новий виток «спіралі» прогресу малого сімейного


бізнесу. «Децентралізація і деурбанізація виробництва, зміна характеру праці дозволяють повернутися до домашньої індустрії на основі сучасної електронної техніки». Тоффлер вважає, що «електронний котедж» - надомна робота з використанням комп'ютерної техніки, мультимедіа і телекомунікаційних систем буде відігравати в трудовому процесі постіндустріального суспільства провідну роль. Він стверджує також, що домашня праця в сучасних умовах має цілий ряд переваг: 1) Економічні. Стимулювання розвитку одних галузей (електроніка, комунікації) і скорочення інших (нафтова, паперова). Економія транспортних витрат, вартість яких перевищує вартість установки телекомунікацій удома. 2) Соціально-політичні. Посилення стабільності в суспільстві. Скорочення змушеної географічної мобільності. Зміцнення сім'ї і сусідської общини (пеі§пЬоштюосі). Пожвавлення участі людей у суспільному житті. 3) Екологічні. Створення стимулів до економії енергії і використанню дешевих альтернативних її джерел. 4) Психологічні. Подолання монотонної, надмірно спеціалізованої праці. Підвищення особистісних моментів у трудовому процесі.

• Структура зайнятості. Примітивне суспільство характеризується елементарним статево-віковим поділом праці. Більшість з чоловіків - членів первісних спільнот, у залежності від природних умов свого ареалу проживання, зайнято переважно якимсь одним із промислів - або полюванням, або рибною ловлею, або збиранням (хоча, імовірно, у міру розвитку їх, вони займаються всім потроху). Говорити про скільки-небудь глибоку спеціалізацію членів спільнот за видами зайнятості не приходиться - як через їх нечисленність, так і через низький рівень розвитку продуктивних сил. Практична відсутність додаткового продукту служить самим серйозним бар'єром на шляху суспільного поділу праці. Люди примітивного соціуму універсальні й усесторонні в міру накопичених у спільноті знань, умінь і навичок і через необхідність підтримують умови свого існування, на що іде практично увесь час, якого не залишається більше ні на що. На рубежі, що відокремлює примітивне суспільство від традиційного, відбувається перший великий суспільний поділ праці - «відокремлення пастуших племен з іншої маси варварів». З'являється перший сектор зайнятості - аграрний, котрий на довгий час зберігає провідне місце серед інших.

Чим визначається структура зайнятості в традиційному суспільстві після того, як там відбулася аграрна революція? Тим же рівнем продуктивності і часткою додаткової праці в загальному обсязі праці. Швидше за все, на ранніх етапах його розвитку поділ праці носить ще не дуже значний характер. Спочатку має місце «другий великий поділ праці - ремесло відокремлюється від


землеробства». Це означає появу другого сектора зайнятості - ремісничого, який ще дуже довго буде переростати в індустріальний. Потім виникає «виробництво безпосереднє для обміну - товарне виробництво, а разом з ним і торгівля, причому, не тільки усередині племені, але вже і з заморськими країнами; це кладе початок майбутньому сервісному сектору зайнятості. Нарешті, професіоналізується управлінська діяльність, за нею - діяльність з відправлення релігійного культу; і та й інша належать до інформаційного сектора, що поєднує в собі всі професійні заняття, зв'язані з обробкою і нагромадженням соціальної інформації. До інформаційного сектора тут і далі ми зараховуємо всіх тих, «хто робить, обробляє і поширює інформацію як основне заняття, а також хто створює і підтримує функціонування інформаційної інфраструктури».

Імовірно, у кінцевому рахунку, характер розподілу членів традиційного суспільства по різних секторах зайнятості, що складається, може істотно відрізнятися від одного конкретного суспільства до іншого в залежності від загального рівня розвитку, етнічних, культурних, географічних і інших умов, однак тут є і загальні закономірності. По-перше, у силу визначеної розмаїтості суспільних потреб (яке, звичайно ж, зростає в міру розвитку суспільства) поступово заповнюються всі чотири основних сектори. По-друге, переважаюча частка членів суспільства зайнята в аграрному секторі, який повинен «годувати», тобто забезпечити продуктами харчування не тільки власних працівників, але й представників інших секторів. З огляду на вкрай низьку продуктивність сільськогосподарської праці в ці епохи, варто припустити, що до аграрного сектора відносилися більш половини працездатних членів традиційних суспільств.

Характерною рисою індустріальних суспільств варто вважати падіння частки населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві, і відповідно - зростання частки промислового пролетаріату і узагалі всіх працівників, зайнятих в індустріальному секторі. Початок цього процесу в Англії, на батьківщині індустріальної революції, було дуже драматичним і тісно пов'язаним з так званою політикою «обгородження». Почавшись ще в XV ст., вона отримала різкий сплеск у прямій залежності з індустріальною революцією, що почалася. Лавиноподібно обсяги виробництва, що зростали, у текстильній промисловості підняли ціни на його вихідну сировину - вовну. Землевласники - лендлорди і сквайри - гарячково кинулися у вівчарство, що обіцяло небачене колись стрімке збагачення. Орендарів гнали геть, І вони, позбавлені головного засобу


виробництва - землі, перетворювалися здебільшого в бурлаків і жебраків. За розповсюдженим у той період виразом, «вівці з'їли людей». А так звані парламентські (тобто дозволені законодавчими актами) «обгородження» призвели в Англії до фактичного зникнення селянства як класу.

Куди спрямовувалася вся ця знедолена маса в пошуках засобів до життя? Зрозуміло, у міста, де відбувався в цей час дійсний економічний бум. Фабрики і заводи, що створювалися, володіли практично необмеженою (для свого часу) місткістю ринку праці. Спрощення процесу праці, яка зводилася іноді до декількох простих маніпуляцій з машиною, не вимагало особливої спеціальної підготовки, що при колишньому ремісничому виробництві могла займати роки. Платили за роботу мало, активно використовувалася дитяча праця, підприємці не несли практично ніяких витрат на соціальну сферу. Однак вибирати було не з чого. Тут злилися воєдино кілька процесів, зокрема, ріст міст і реструктуризація системи зайнятості, що знайшла своє вираження, насамперед, у зростанні кількості зайнятих у промисловості і зниженні частки зайнятих у сільському господарстві.

Ще в 1800 р. у сільському господарстві США було зайнято 73% самодіяльного населення. У 1960 р. ця частка зменшилася до 6,3%, а в 1980-х рр. скоротилася ще більш ніж удвічі. Взагалі цей показник - частка населення, зайнятого в сільському господарстві, -служить для багатьох соціологів важливим показником рівня індустріального розвитку. Наприклад, американський соціолог Р.Бендикс вважає сучасним таке суспільство, де сільськогосподарською працею зайняте менше половини наявного населення; при цьому індустріальні суспільства, що зараховуються до «сучасних», можуть за даним критерієм дуже істотно розрізнятися. Так, якщо до початку 70-х рр. XX ст. в аграрному секторі економіки Великобританії було зайнято близько 5% населення, США - менше 6%, то для колишнього СРСР і Японії ці цифри складали відповідно 45 і 49%.

Зрозуміло, істотне зниження питомої ваги працівників аграрного сектора, що супроводжувалося переливанням людських ресурсів з аграрного сектора в інші, у сучасних суспільствах стає можливим лише завдяки надзвичайно високій, немислимій для традиційного суспільства продуктивності праці в землеробстві і тваринництві. Ефективність сільськогосподарського виробництва в традиційному суспільстві була така, що від 2 до 4 працівників-аграріїв могли, крім себе і своєї сім'ї, нагодувати виробленим ними продуктом не більш однієї людини поза сільськогосподарською сферою. Ця умовна «одна людина» охоплювала і всіх тих, хто був


зайнятий у сфері державного управління (включаючи армію і поліцейські сили), і духівництво, і працівників ремісничого виробництва, і купців (що відносяться до сервісного сектору), і працівників інформаційного сектора (наука, освіта, мистецтво), і просто паразитуючі соціальні верстви.

Сьогодні в економічно розвинутих країнах, де найбільше чітко виявляються тенденції постіндустріального суспільства, один працівник, зайнятий безпосередньо в сільському господарстві, у стані забезпечити продовольством уже до 50 і більш людей, зайнятих в інших секторах. (Хоча, звичайно, така ефективність не може бути досягнута зусиллями одних тільки аграріїв, на них працює, по суті, кілька людей в інших галузях економіки, які забезпечують аграріїв машинами, енергією, добривами, передовими агрономічними технологіями, що приймають від нього сиру сільськогосподарську продукцію і переробляють її в готовий до вживання продукт).

Характер поселень. Протягом значного за тривалістю періоду існування примітивного суспільства більшість родів і племен ведуть кочовий спосіб життя, переселяючись слідом за мігруючими джерелами їжі - рибою І дичиною. Перші початки локалізованих поселень селами Морган (а слідом за ним і Енгельс) відносить ще до вищого ступеню дикості. Перші ж міські поселення виникають, цілком ймовірно, на останній стадії вищого ступеня варварства і на зорі цивілізації (у морганівському розумінні), тобто з переходом до традиційного суспільства.

«Місто, що оточує своїми кам'яними стінами, вежами і зубцюватими парапетами кам'яні чи цегельні будинки, зробилося осередком племені чи союзу племен - показник величезного прогресу в будівельному мистецтві, але разом з тим і ознака зростаючої небезпеки і потреби в захисті".

Міста стають центрами проживання членів суспільства, що належать до другого і третього секторів зайнятості - торгівців і ремісників, а слідом за цим - і четвертого, інформаційного. Кам'яні стіни, захисна сила яких стає фактором, що залучає багатьох із представників цих станів, щоб обрати місце поселення усередині них чи хоча б у безпосередній близькості від них, оточують не тільки будинки вождів племінних союзів (а потім і держав), але і монастирів. Тому тут зосереджується все політичне, промислове (точніше, ремісниче), а також інтелектуальне життя традиційних суспільств.

Однак лише з початком індустріальної епохи стрімко розгортається процес, іменований урбанізацією - значне підвищення ролі великих міських поселень у житті суспільства. Це стає природним наслідком цілого ряду різних сторін індустріалізації, розглянутих вище. На початку XIX ст. в містах світу проживало


29,3 млн чоловік (3% населення Землі), до 1900 - 224,4 млн (13,6%), до 1950 — 706,4 млн (38,6%). Хоча міста й у традиційних суспільствах відігравали важливу роль у соціальному, політичному й економічному житті суспільства, однак у західних суспільствах, що індустріалізувалися, цей процес протягом XIX ст. став особливо швидким: якшо, наприклад, у Великобританії 1800 р., на батьківщині індустріальної революції, нараховувалося близько 24 відсотків міського населення, то в 1900 р. в містах проживало вже 77 відсотків англійців.

Якщо вважати, що урбанізація - це не просте підвищення частки міського населення, а населення надвеликих міст, тих, що іменують у буквальному розумінні мегаполісами, то можна було б звернутися до даних про темпи урбанізації, які наводить у своїй праці «Футурошок» Олвін Тоффлер: «У 1850 р. тільки 4 міста мали населення більш 1 млн чоловік, у 1900 - 19, у 1960 - 141. У 1970 р. приріст міського населення склав 6,5%».

Ріст урбаністичних популяцій у XIX ст. протікав, як і поповнення неаграрних секторів зайнятості, значною мірою за рахунок міграції із сільської місцевості. Однак у сучасних суспільствах, які розвиваються, що урбанізуються навіть більш швидкими темпами, це збільшення, як вважають деякі дослідники, йде, швидше, за рахунок ефекту «демографічного переходу» (у міру поліпшення загальних умов життя, харчування, житла, а також удосконалення охорони здоров'я і медичного обслуговування приріст популяції відбувається за рахунок збільшення розриву між індексом смертності, що знижується, і показником народжуваності, що зберігається,) і іноді має тенденцію до значної концентрації в єдиному місті - головному для даної країни.

У цілому періоди посиленої урбанізації нерозривно пов'язані з індустріалізацією. Однак існують деякі розбіжності з приводу природи цього зв'язку і тієї ролі, яку відіграє в цьому зв'язку капіталізм. Урбанізація має суперечливі наслідки для економічного росту, оскільки вона знижує вартість послуг охорони здоров'я й освіти, у той час як вартість праці зростає, оскільки вона не може вже отримувати «добавки» за рахунок недорогої сільськогосподарської продукції, як це було на ранніх етапах європейської індустріалізації.

Тенденція урбанізації, однак, зазнає серйозних змін при переході до постіндустріального суспільства. Телекомунікація і комп'ютеризація, а також широке впровадження комп'ютерних мереж дають можливість усе більшій кількості тих, хто зайнятий у галузях, зв'язаних з виробництвом і обробкою інформації, «ходити на роботу, не виходячи з будинку». Вони можуть спілкуватися зі своїми роботодавцями (отримуючи завдання, звітуючи за їх виконання і


навіть роблячи розрахунки за виконану роботу) і клієнтами по комп'ютерних мережах. В американському підручнику «ТЬе Огїісе: Ргосейигез апо1 Тесппо1о§у» описана досить типова ситуація: «Молода людина наймається на роботу у велику компанію, розташовану у великому місті, однак жити він хотів би в сільській місцевості в 45 милях від міста. Його приймають на роботу як фахівця з обробки текстів, і він може виконувати службові завдання, не виходячи з будинку. Компанія забезпечує його необхідним для роботи устаткуванням, включаючи те, що потрібно для електронної передачі готової продукції в офіс компанії. Тепер цей молодий працівник виконує свої службові функції в домашньому офісі, любуючись видом, що відкривається з вікна. Листи і звіти, підготовлені ним у цьому відокремленому селі, негайно отримують ті, кому вони призначені, у якому б місці земної кулі вони не знаходилися».

Відзначимо, що такий спосіб життя, імовірно, доступний лише тим членам суспільства, чия професійна діяльність носить інтелектуальний характер. Однак ми не раз відзначали вище, питома вага цієї категорії населення в постіндустріальних суспільствах неухильно зростає.

• Рівень і масштаби освіти. У примітивному суспільстві формування соціального й індивідуального інтелекту (точніше, його передумов) було забарвлено багатьма важливими специфічними особливостями. Нагромадження знань і передача їх наступним поколінням здійснювалися усно й в індивідуальному порядку. У цьому процесі особлива роль належала людям похилого віку, які у цьому суспільстві виступали охоронцями і навіть у необхідних випадках реформаторами установлених протягом століть вдач, звичаїв і всього комплексу знань, що складали сутність матеріального і духовного життя. Ці люди були «акумуляторами» соціального інтелекту і якоюсь мірою вважалися його втіленням. Зрозуміло, що повага, якою переймалися до них інші члени суспільства, носила не стільки моральний, скільки значною мірою раціональний характер. «Вони, старі, виступали носіями трудових навичок, оволодіння якими вимагало багаторічних вправ і тому було доступно тільки людям їх віку. Старі персоніфікували в собі колективну волю роду чи племені, а також ученість того часу. За своє життя вони опановували декількома діалектами, необхідними для спілкування з іншими кровно-родинними об'єднаннями; знали ті наповнені таємничим змістом обряди і перекази, що повинні були зберігатися в глибокому секреті. Вони регулювали здійснення кревної помсти, на них лежав почесний обов'язок наречення ім'ям тощо....Тому надзвичайна пошана і повага, які надаються старим у первісну епоху, ні в якому


разі не можна витлумачувати як різновид соціальної філантропії, добродійності».

Якщо взяти до уваги середню тривалість життя, яка була вдвічі, а то і втричі меншою, ніж у сучасних суспільствах, то стане ясно, що і питома вага старих у популяціях було в ту пору набагато нижчою, ніж нині. Хоча слід зазначити, що навіть у примітивних племенах (наприклад, в австралійських аборигенів), як відзначає А.ГусеЙнов, проводиться відмінність між просто старими людьми і тими старими (старійшинами), що продовжують приймати активну і творчу участь у житті громади.

Так чи інакше, поява освіти як особливого соціального інституту відбувається вже в традиційному суспільстві. У попередній період відсутність матеріальних носіїв інформації не дозволяло надійно зберігати, накопичувати і систематизувати знання, а також уникнути численних, як при «зіпсованому телефоні», перекручувань (включаючи неминуче нормативне і ціннісне забарвлення) у процесі усної передачі їх. У той самий час протягом тривалого періоду освіта було справою досить тонкого соціального прошарку. Потенційна можливість матеріальних основ росту масової грамотності виникає лише наприкінці традиційної епохи, після винаходу друкарства. Проте, друковані книжкові і періодичні видання, що з'явилися пізніше, особливо світського змісту, протягом досить тривалого часу залишаються надбанням тільки елітної частини суспільства. Почасти це, імовірно, зв'язано з дорожнечею друкованих видань, обумовленої їх невеликими тиражами. Проспер Меріме у своїй новелі «Таманго» згадує цікавий факт з життя одного із її героїв - Леду - під час перебування його помічником капітана на каперському судні: «Гроші, виручені як здобич, узяту з декількох ворожих кораблів, дали йому можливість купити книги і зайнятися теорією мореплавання». Але ж це вже епоха наполеонівських воєн -по суті, початок індустріальної революції у Франції.

Однак головною перешкодою росту кількості освічених людей є, очевидно, відсутність у переважаючої більшості членів суспільства потреб і серйозних спонукальних мотивів до отримання якої-небудь освіти: їх повсякденна трудова діяльність найчастіше не вимагає ніякої нової інформації, ніяких нових знань зверх того, що було отримано від перших наставників і придбано досвідом; крім того, сама робота, виснажлива і триваюча половину доби і більше, майже не залишала для додаткових інтелектуальних занять ні часу, ні сил; просування вгору соціальними сходами у суспільстві, розділеному досить міцними становими перегородками (а саме така соціальна структура більшості традиційних суспільств), також порівняно слабко пов'язано з отриманням освіти. Сказане відноситься


Ки) трьох з чотирьох виділених нами вище секторів зайнятості, за Рвинятком інформаційного, де й у той період сам зміст праці, як \ правило, вимагав набагато більшого обсягу знань, отримати які - можна лише за допомогою систематичної освіти. Однак у і традиційному суспільстві питома вага зайнятих у цьому секторі все-; таки мізерно мала у порівнянні з всіма іншими і не може зробити ■; серйозного впливу на підвищення ролі освіти для успішної

■ професійної діяльності.

; Усі ці моменти докорінно змінюються в індустріальному

г суспільстві, однією з найбільш характерних рис якого стає масова

грамотність. Видавнича діяльність, подібно до всіх інших галузей,

"■■ що вийшли на рівень промислового виробництва, відчуває на собі

р вплив закону економії часу: ринок усе активніше заповнюється

' величезними обсягами порівняно недорогої книгодрукарської

продукції. Ускладнення техніки і технології створює усе більше

; стимулів до отримання освіти й у працівників, і в їх роботодавців, що

(наймають - у повній відповідності з законом зміни праці. Підвищення

!: кваліфікації як умова отримання більш високого доходу і соціального

[■ статусу усе сильніше залежить від рівня отриманої освіти (у тому

числі й чисто формальної). Хоча в реальній практиці, у будь-якому

разі, на мікрорівні, цей зв'язок виявляється не настільки однозначним

і прямолінійним. Проте, отримання початкової, а потім і середньої

; освіти все частіше стає постійною і необхідною вимогою навіть для

некваліфікованих працівників.

'. І як відгук на цю знову виниклу соціальну потребу у всіх

і розвинутих суспільствах створюються великі і розгалужені системи

; освіти - засновується величезна кількість шкіл, коледжів,

> університетів. Засновниками їх виступають як держава, так і приватні

'% особи. Багато хто з промисловців засновують училища для

[■. професійної підготовки своїх працівників. Кількість членів

• суспільства, що отримали формальну освіту і продовжують

і отримувати її протягом майже усього свого професійного життя,

І школярів і студентів різних рівнів збільшується в багато разів

>• протягом дуже нетривалого історичного періоду і продовжує рости.

За даними Р.Коллінза, у США чисельність випускників середніх шкіл,

приведена до загальної чисельності населення у віці до 17 років, у

період з 1869 по 1963 рр. зросла в 38 разів, а аналогічне

; співвідношення для випускників місцевих коледжів - більше ніж у 22

рази. Істотно, хоча і не такою мірою, зросла чисельність бакалаврів,

магістрів і докторів наук.

Однак у постіндустріальному суспільстві проблема масової \ грамотності населення виникає знову і при цьому набуває

■ загрозливих тенденцій. Справа в тому, що при досягненні


суспільством визначеного - хоча й досить високого - рівня розвитку, що перевищує індустріальну зрілість, перед ним на весь зріст постає питання про іншу якість цієї грамотності, ніж та, яку диктували вимоги індустріального суспільства. У будь-якому випадку, у постіндустріальних суспільствах (які все частіше іменуються «інформаційними») усе наполегливіше дає про себе знати проблема функціональної грамотності, тобто масової грамотності вже на якісно іншому рівні.

• Характер розвитку наукових знань. Як було сказано вище, у примітивному суспільстві нагромадження знань і передача їх наступним поколінням здійснювалися усно та в індивідуальному порядку. Зрозуміло, що в таких умовах акумуляції і систематизації накопичених знань, що і складає необхідну умову розвитку науки, не відбувається. Можна вважати, що з чотирьох типів знання, що ми виділили, запас знань соціуму про навколишній світ обмежується лише знанням здорового глузду і міфологією (на елементарному рівні); і лише почасти і на елементарному рівні - «ідеологічними» (тією мірою, якою дюркгеймівська механічна солідарність виявляє себе в протиставленнях типу «свій - чужий»).

У традиційних суспільствах, з появою писемності (а з нею - цивілізації в морганівському розумінні), виникає потенційна можливість для формування наукового знання. Його розвиток, особливо на початкових етапах, цілком ймовірно, істотно стримується домінуванням у суспільній свідомості трьох інших типів знання. Проте, як свідчить історія, у традиційних суспільствах розвиток науки, звичайно, не стоїть на місці. Мислителі доіндустріальної епохи зробили чимало важливих відкриттів практично у всіх областях наукового знання. Саме завдяки тому, що до початку індустріальної революції був закладений фундамент майже у всіх галузях наукового знання, насамперед, у природничонаукових дисциплінах, удалося порівняно швидко й ефективно створити дуже розгалужену систему прикладних і технічних наук, що були прямо і безпосередньо призначені для використання в технологічних виробничих процесах з метою підвищення їх ефективності. Однак, як зазначає один із творців концепції постіндустріального суспільства Д.Белл, наука і техніка розвивалися в той період автономно, практично незалежно від виробництва. Люди, що займалися наукою, досить часто (якщо не в значній більшості) робили це майже безкорисливо, заради задоволення власних інтелектуальних потреб. Це, з одного боку, забезпечувало велику їх самовіддачу. Однак, з іншого боку, загальна сумарна ефективність цієї діяльності, не «підкріплюється» потребами економіки, не могла бути занадто високою, тому збільшення


Крукових знань йшло поступово, порівняно повільно, носило,
■Швидше, лінійний характер і вимагало значного часу.
Р# Становище знову ж докорінно міняється з початком

| Індустріальної революції. В індустріальному суспільстві зміна
І економічних умов перетворює інноваційне впровадження в
Риаймогутнішу зброю конкурентної боротьби, що загострилася. Якщо
І колись лабораторні експерименти дослідників із працею знаходили
І собі спонсорів - головним чином, з числа освічених монархів і
І;Представників аристократії (хоча інтерес їх міг бути і не зовсім
|безкорисливим - як це було з алхімією), то тепер основним джерелом
І фінансування дослідницьких робіт стають найбільш далекоглядні
^підприємці. Нерідко (хоча, можливо, не так вже й часто) дослідник і
І щасливий підприємець поєднуються, можна сказати, в одній особі.
| Ціла плеяда видатних винахідників, що працювали на зорі
І індустріальної революції, заснувала (і не без успіху!) свої власні
і підприємства. До їх числа ми могли б у принципі віднести і великого
| соціального експериментатора Роберта Оуена, що, будучи
І талановитим і щасливим підприємцем, сконцентрував у своїх руках
І дуже неабиякий достаток, хоча і витратив левину частку його на
І заснування декількох утопічних колоній, починаючи з Нью-Хармоні.
і Поступово, але все-таки порівняно швидко, протягом,

І імовірно, не більш ніж століття, прикладні дослідження (тобто пошук
І конкретного практичного застосування і використання в
і безпосередньо виробничих цілях тих чи інших законів і
і закономірностей, відкритих фундаментальною наукою) стають
І переважною формою наукових пошуків. У будь-якому випадку,
І Інвестиції в цю галузь у сумарному вираженні на початкових і
І особливо на наступних етапах явно перевищують засоби, що
«•виділялися на фундаментальні дослідження. У той самий час
' (розвиток техніки прикладних досліджень, та й самої індустрії в
|.іцілому, одночасно з загальним ростом валового національного
; доходу приводить до небаченого колись розширення можливостей
; фундаментальних досліджень. Наука протягом двох сотень років
| робить гігантський стрибок, зовсім незрівнянний з тим збільшенням
^наукового і технічного знання, що відбувалося протягом попередніх
;і тисячоріч. Вона стає дійсно продуктивною силою і практично
г. самостійною галуззю народного господарства. Заняття наукою, а
І також розробкою і впровадженням технологічних інновацій
£ перетворюються в професійну сферу, залучаючи усе більше здатних
\ До цього людей. Це, у свою чергу, збільшує «валовий» обсяг
;. виробленої суспільством інтелектуальної продукції.
ї Найважливішою рушійною силою зміни в

Ь -постіндус/пріальному суспільстві виступають автоматизація і


суспільством визначеного - хоча й досить високого - рівня розвитку, що перевищує індустріальну зрілість, перед ним на весь зріст постає питання про іншу якість цієї грамотності, ніж та, яку диктували вимоги індустріального суспільства. У будь-якому випадку, у постімдустріальних суспільствах (які все частіше іменуються «інформаційними») усе наполегливіше дає про себе знати проблема функціональної грамотності, тобто масової грамотності вже на якісно іншому рівні.

• Характер розвитку наукових знань. Як було сказано вище, у примітивному суспільстві нагромадження знань і передача їх наступним поколінням здійснювалися усно та в індивідуальному порядку. Зрозуміло, що в таких умовах акумуляції і систематизації накопичених знань, що і складає необхідну умову розвитку науки, не відбувається. Можна вважати, що з чотирьох типів знання, що ми виділили, запас знань соціуму про навколишній світ обмежується лише знанням здорового глузду і міфологією (на елементарному рівні); і лише почасти і на елементарному рівні - «ідеологічними» (тією мірою, якою дюркгеймівська механічна солідарність виявляє себе в протиставленнях типу «свій - чужий»).

У традиційних суспільствах, з появою писемності (а з нею - цивілізації в морганівському розумінні), виникає потенційна можливість для формування наукового знання. Його розвиток, особливо на початкових етапах, цілком ймовірно, істотно стримується домінуванням у суспільній свідомості трьох інших типів знання. Проте, як свідчить історія, у традиційних суспільствах розвиток науки, звичайно, не стоїть на місці. Мислителі доіндустріальної епохи зробили чимало важливих відкриттів практично у всіх областях наукового знання. Саме завдяки тому, що до початку індустріальної революції був закладений фундамент майже у всіх галузях наукового знання, насамперед, у природничонаукових дисциплінах, удалося порівняно швидко й ефективно створити дуже розгалужену систему прикладних і технічних наук, що були прямо і безпосередньо призначені для використання в технологічних виробничих процесах з метою підвищення їх ефективності. Однак, як зазначає один із творців концепції постіндустріального суспільства Д.Белл, наука і техніка розвивалися в той період автономно, практично незалежно від виробництва. Люди, що займалися наукою, досить часто (якщо не в значній більшості) робили це майже безкорисливо, заради задоволення власних інтелектуальних потреб. Це, з одного боку, забезпечувало велику їх самовіддачу. Однак, з іншого боку, загальна сумарна ефективність цієї діяльності, не «підкріплюється» потребами економіки, не могла бути занадто високою, тому збільшення


крукових знань йшло поступово, порівняно повільно, носило,

Евидше, лінійний характер і вимагало значного часу.

С^ Становище знову ж докорінно міняється з початком

^щустріальної революції. В індустріальному суспільстві зміна

Іясономічних умов перетворює інноваційне впровадження в

йіаЙмогутнішу зброю конкурентної боротьби, що загострилася. Якщо

/дались лабораторні експерименти дослідників із працею знаходили

собі спонсорів - головним чином, з числа освічених монархів і

представників аристократії (хоча інтерес їх міг бути і не зовсім

безкорисливим - як це було з алхімією), то тепер основним джерелом

фінансування дослідницьких робіт стають найбільш далекоглядні

підприємці. Нерідко (хоча, можливо, не так вже й часто) дослідник і

щасливий підприємець поєднуються, можна сказати, в одній особі.

Ціла плеяда видатних винахідників, що працювали на зорі

Індустріальної революції, заснувала (і не без успіху!) свої власні

підприємства. До їх числа ми могли б у принципі віднести і великого

соціального експериментатора Роберта Оуена, що, будучи

талановитим і щасливим підприємцем, сконцентрував у своїх руках

дуже неабиякий достаток, хоча і витратив левину частку його на

заснування декількох утопічних колоній, починаючи з Нью-Хармоні,

Поступово, але все-таки порівняно швидко, протягом,
імовірно, не більш ніж століття, прикладні дослідження (тобто пошук
конкретного практичного застосування і використання в
безпосередньо виробничих цілях тих чи інших законів і
закономірностей, відкритих фундаментальною наукою) стають
переважною формою наукових пошуків. У будь-якому випадку,
Інвестиції в цю галузь у сумарному вираженні на початкових і
особливо на наступних етапах явно перевищують засоби, що
«иділялися на фундаментальні дослідження. У той самий час
розвиток техніки прикладних досліджень, та й самої індустрії в
щілому, одночасно з загальним ростом валового національного
доходу приводить до небаченого колись розширення можливостей
фундаментальних досліджень. Наука протягом двох сотень років
робить гігантський стрибок, зовсім незрівнянний з тим збільшенням
наукового і технічного знання, що відбувалося протягом попередніх
тисячоріч. Вона стає дійсно продуктивною силою і практично
самостійною галуззю народного господарства. Заняття наукою, а
також розробкою і впровадженням технологічних інновацій
перетворюються в професійну сферу, залучаючи усе більше здатних
До цього людей. Це, у свою чергу, збільшує «валовий» обсяг
Виробленої суспільством інтелектуальної продукції.
: Найважливішою рушійною силою зміни в

постіндустріальному суспільстві виступають автоматизація і


комп'ютеризація виробничих процесів і так звані «високі технології». Прискорення змін у другій половині XX ст. взагалі тісно пов'язане зі швидким удосконаленням технологічних процесів. Значно скоротився часовий проміжок між трьома циклами технологічного відновлення: 1) виникненням творчої ідеї, 2) її практичним втіленням і 3) впровадженням у суспільне виробництво. У третьому циклі зароджується перший цикл наступного кола: «нові машини і техніка стають не тільки продукцією, але і джерелом свіжих ідей».

Нова технологія, крім того, передбачає нові рішення соціальних, філософських і навіть особистих проблем. «Вона впливає на все інтелектуальне оточення людини - образ її думок і погляд на світ», - стверджує О.Тоффлер. Ядром удосконалення технології виступає знання. Перефразуючи визначення Ф.Бекона «знання -сила», Тоффлер стверджує, що в сучасному світі «знання - це зміна», тобто прискорене отримання знань, які живлять розвиток технологій, означає прискорення змін.

У соціальному розвитку прослідковусться аналогічний ланцюг: відкриття - застосування - вплив - відкриття. Швидкість переходу від однієї ланки до іншої також значно збільшилася. Психологічно людям важко адаптуватися до безлічі змін, що відбуваються в найкоротший термін. Тоффлер характеризує прискорення змін як соціальну і психологічну силу - «зовнішнє прискорення перетворюється у внутрішнє».

Що стосується раціонапізації соціального життя, то воно, як ми пам'ятаємо, було провідним поняттям у веберівському аналізі сучасного йому капіталізму. Цим узагальненим поняттям позначалася безліч взаємозалежних процесів, за допомогою яких кожен аспект людської діяльності ставав предметом розрахунків, вимірів і контролю. За М.Вебером, раціоналізація містила в собі, зокрема: 1) в економічному житті - організацію фабричного виробництва бюрократичними засобами і на основі розрахунку можливих вигод і втрат за допомогою систематичних оцінкових процедур; 2) у політику - занепад традиційних норм узаконення і поступове заміщення традиційного і чисте харизматичного лідерства партійною машиною; 3) у моральній поведінці - набагато більший, ніж колись, акцент на дисципліну і виховання; 4) у науці - зниження ролі індивідуального іноваторства і розвиток дослідницьких команд, скоординованих експериментів і наукової політики, що направляється державою; 5) у суспічьстві в цілому - поширення загального впливу бюрократії, державного контролю й адміністрування. Поняття раціоналізації було, таким чином, частиною веберівської точки зору на капіталістичне суспільство як на «залізну клітку», у якій індивід, позбавлений релігійного змісту і моральних цінностей, буде усе


■Ьостаючою мірою піддаватися державному нагляду і впливу Корократичного регулювання. Подібно до марксового поняття відчуження, раціоналізація має на увазі значною мірою відокремлення індивіда від спільноти, сім'ї і церкви та його ■підпорядкування правовому політичному й економічному Ьегулюванню на фабриці, у школі й у державі.


РОЗДІЛ VII

ОСНОВНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ПОНЯТТЯ 7.1. Особистість

Природа чи середовище? Передумова, у силу якої соціологія повинна вивчати особистість, дуже проста: соціальний світ являє собою сукупність процесів і явищ, що відбуваються між індивідами, кожний з який володіє біопсихологічною організацією. Отже, соціологія не може ігнорувати основні базові характеристики людей, що впливають на соціальні взаємодії. Такою основою розвитку людської особистості є «природа людини». Практично усі філософські і соціологічні концепції виходили з того, що наявність природи людини € необхідною умовою закономірного виникнення суспільних відносин, а тому вивчення біопсихологічних передумов є найважливішою підставою розвитку соціології як науки. Виникає закономірне запитання: що таке природа людини?

Відмінності в розумінні природи людини існують не тільки на рівні природних і суспільних наук, але і на рівні різних теоретичних парадигм гуманітарних знань. Найчастіше під природою людини мають на увазі комплекс основних здібностей і рушійних сил, діючих у людському організмі, які забезпечують задоволення біологічних потреб, активне пристосування до природного і соціального середовища і збереження життя.

Зазначена концепція природи людини призведе до відповідних теоретичних і практичних питань: наскільки глибоко шляхом свідомих зусиль піддається змінам людська природа? що найважливіше у визначенні людської поведінки - спадковість чи середовище? Відповіді на ці запитання мають велике науково-практичне і методологічне значення, тому що, у кінцевому рахунку, будуть визначати якість соціальності особистості і напрямок наукових пошуків.

Уявимо собі, що значна частина властивостей людини, даних їй від народження, незмінна. Виходить, ні виховання, ні освіта вплинути на ці властивості не зможуть. У цьому випадку можна стверджувати, що освітні реформи чи впливи середовища приречені на провал чи будуть ефективні лише в невеликій мірі. Однак «соціологізм» стверджує, що в розвитку особистості, а виходить, її поведінці відіграє роль тільки соціальне середовище й обставини. Таким чином, успіх виховних і освітніх реформ буде залежати не від індивідів, а від якості реформаторських програм, а виходить.


І0ведінка буде визначатися характером впливу на людину ^ціального середовища.

ї У книзі «Політика як наука» відомий російський соціолог

О.І-Стронін (1826-1889) виділяє три загальних закони
функціонування «соціального тіла», тобто суспільства:
І • загальний біологічний закон;

г • загальний соціологічний закон;

< • загальний політичний закон.

и На думку вченого, кожне суспільство має свій початок і свій

кінець. Рух суспільства, його прогрес і регрес відбуваються на основі біологічних законів. Так, моральний занепад, втрата ідеалів відбуваються на основі біологічного виродження людства. Але якщо біологічні детермінанти діють на рівні всього суспільства, то тим більше вони діють на рівні окремої особистості, що має біологічну

Основу життя.

з Дискусія з цього питання не припиняється і сьогодні, а

відкриття в соціальній інженерії, біоенергетиці й інших науках Говорять про те, що ні та, ні інша концепція не може представляти наукову істину. Отже, проблема співвідношення біологічного і боціального в розвитку особистості і детермінації характеру соціальної поведінки вимагає додаткових пошуків. Мова може йти лише про ступінь впливу біопсихологічних факторів на соціальні Взаємодії, але не про його повну відсутність. Подібна установка має глибокі підстави, що спираються на фундаментальні дослідження, які складають безцінний фонд світової науки. Зокрема, до них належать Дослідження таких учених, як основоположника хромосомної теорії спадковості Т.Г.Моргана, генетика М.Е.Лобашева, психоаналітика-бволюціоніста К.Г.Юнга і багатьох інших, котрі цей висновок

; ИІДТВерДЖуЮТЬ.

''■ Такий підхід охороняє як від надмірної біологізації, що

означає відрив людини від конкретних історичних і соціальних умов її формування, так і від абсолютної соціологізації людини. Остання також небезпечна розглядом всіх особистісних якостей людини безвідносно до характеристик її високоорганізованого й індивідуального мозку, поглядом на людину як на істоту, позбавлена властивих їй пристрастей і прагнень, власного інтелекту, внутрішньої мотивації.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Циклічна теорія П.Сорокіна | Поняття особистості
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1333; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.018 сек.