Ефективність як соціологічна категорія

Тема 4. Оцінка ефективності соціального управління

1. Ефективність як соціологічна категорія

2. Критерії та показники ефективності соціального управління

3. Державне регулювання рівня та якості життя населення

Соціальні перетворення можуть вважатися ефективними лише тоді, коли затрачені на їх здійснення зусилля і ресурси підносить суспільство на більш високий рівень розвитку, забезпечують покращення умов життя людей. Саме у цьому і полягає головне завдання соціального управління, яке охоплює своїми діями не тільки саме соціальні, класові відносини у суспільстві, але і через них – економічну, політичну, духовну та інші сфери його життєдіяльності.

Існуюча в науковій літературі велика кількість визначень соціального заважає вияснити питання про ефективність як соціологічну категорію. Для відповіді на нього слід застосувати, крім соціологічного, понятійний апарат інших наук, а також інструментарій господарської практики, де фактично будь-яке рішення і дія оцінюються з позиції їх економічної і соціальної ефективності.

У загальноприйнятому в науці визначення ефективність розглядається як відношення результату (корисного ефекту) до необхідних для його отримання затрат. Максимізація результату при мінімізації затрат служить визначаючою характеристикою ефективності в різноманітних галузях практичної і наукової діяльності – від техніки, де ефективність машин виміряють засобом коефіцієнта їх корисної дії, до психології, що ставить ефективність дій індивіда у залежність від економії енергетичних затрат 1).

Економічність як сутнісне визначення ефективності етимологічно і змістовно пов’язана з економікою. Критерієм ефективності в економіці служить максимілізація результату при максимально можливій економіці затрат природних, трудових, інвестиційних та інших економічних затрат.

Найбільш загальною категорією, абстрагованою від чисельності конкретних характеристик економії затрат і у тій абстракції такій, що виражає сутність економічної ефективності, є економія часу. Відомості до економії часу всіх видів затрат дозволили К. Марксу обґрунтувати існування закону економії часу, який займає центральне місце в теорії ефективності. Дія цього закону проявляється у скороченні затрат суспільно необхідного робочого часу на одиницю корисного ефекту продукції, а у більш широкому плані – у збільшенні доходу, чи прибутку, на одиницю затраченого капіталу.

У працях вітчизняних і зарубіжних соціологів справедливо відзначається, що у суспільстві немає таких об’єктів і явищ, які б не вивчались у соціології, але їх включення в галузь соціологічного пізнання можливе лише за умов відповідних даній галузі змістовних наповнень (Г. В. Осипов).

З урахування цього в соціологію не можуть бути перенесені поняття і характеристики часу з інших наук, у тому числі економіки, де час є мірою ефективності суспільно необхідних затрат праці, чи з філософії, що визначає час як форму послідовної зміни явищ і тривалість стану матерії.

Специфічною соціологічної категорією є соціальний час, під яким розуміють якісно-кількісна визначеність часу життя людини, його минулого, сучасного і майбутнього. Кількісна визначеність безпосередньо пов’язана з тривалістю життя людини, якісна – із якістю життя, ступенем задоволення людини сукупністю умов, в яких його життя протікає.

В розгорненій характеристиці соціального часу розрізняють час життя індивіда, час життя покоління, час життя суспільства (історичний соціальний час). В історичному плані економія соціального часу відображає динаміку соціального розвитку суспільства, темпи його підйому по ступеням соціально-економічного і науково-технічного прогресу. Чим стабільніше цей підйом, тим більше підстав для висновку, що ресурси соціального часу в економічній, культурні та інших сферах суспільного життя використовуються з найбільшою ефективністю. І навпаки, почергово змінюючи один одного революційні і контрреволюційні перевороти частіше за все відкидають суспільство назад, перетворюються у незворотні розтрати історичного соціального часу.

Історія світових цивілізацій, окремих країн і народів свідчить, що їхній розвиток не завжди іде в одному і тому ж напрямку. Відомі чисельні факти відкатку в минуле колись високорозвинених народів та етносів, що не виключає можливості їх економічного і культурного відродження на наступних етапах історії. Війни, суспільні і природні катаклізми є основними факторами і причинами, які роблять історичний соціальний час, на відміну від фізичного, дискретним і нелінійним, відносно зворотнім у своєму потоці.

Із-за цього соціальний час за своєю тривалістю відрізняється від реального фізичного часу. Чим вагоміше внесок окремих народів і цивілізацій у розвиток світової матеріальної і духовної культури, тим довше зберігається їх слід в історії. Те саме стосується соціального часу індивідів і поколінь. Чим вище якість життя, чим більше видатними здібностями наділена особистість, тим ширші межі її соціального, духовного довголіття.

У прямій залежності від якості соціального часу поколінь та індивідів знаходиться динаміка таких показників, як очікувана тривалість життя, фізичне і моральне здоров’я, ступінь задоволення умовами і якістю життя. Чим повніше і ефективніше використовуються резерви економії соціального часу, тим вище культура використання матеріальних благ.

Підвищення соціальної ефективності досягається тоді, коли економія соціального часу втілена в прирощення матеріального і духовного багатства суспільства, в його соціальнім капіталі. У цьому зв’язку виникає питання про необхідність уточнення поняття „соціальний капітал”, його відмінності і відповідності з категорією „капітал” в економічній науці, яка оперує ним у широкім спектрі понять – грошовий капітал, акціонерний капітал, матеріальні і нематеріальні активи, людський капітал тощо.

Досить розповсюджене трактування соціального капіталу як соціального ресурсу індивідів, обумовленого їхньою належністю до певної соціальної структури. Підставою для такого трактування знаходяться у працях класиків соціології. У К. Маркса (класова солідарність як джерело соціального капіталу індивідів), а також в теорії соціальної інтеграції та групових ритуалів Е. Дюркгейма.

У формулюванні Д. Коулмена соціальний капітал – це ресурси соціальних відносин і мереж відносин, які полегшують дії індивідів за рахунок формування взаємної довіри, визначення і дотримання загальних соціальних норм, міжособистісних домовленостей і групових, асоціативних узгоджень.

Інший акцент зробив П. Бурдьє, який вважав, що соціальний капітал можна представити як заснований на соціальних зв’язках засіб боротьби індивідів за доступ до економічних, політичних, культурних та інших ресурсів, з метою забезпечення для себе привілейованого, домінуючого положення у відповідній сфері протиборства. Умовою перемоги в такій боротьбі є володіння не тільки соціальним (у Бурдьє – символічним) капіталом, але і необхідним капіталом у вигляді економічних та інших ресурсів, особистих здібностей, знань та вмінь індивіда.

У подібного роду трактуваннях соціальний капітал уособлюється як деяка частина сукупного капіталу індивіда (соціальної групи, суспільства): економічний капітал знаходиться на банківських рахунках та у виробництві, людський капітал втілений в людях, а соціальний капітал – невід’ємний елемент в структурі соціальних відносин. Необхідно мати на увазі, що економічний, у тому числі банківський, капітал у соціально структурованому суспільстві є носієм соціальних відносин, тобто це не тільки чисто економічні але і соціальні відносини. Це ж відбувається з людським капіталом, бо у людському вимірі людина – істота соціальна, і саме у своїй соціальності є субстратом багатоманітності суспільних відносин – економічних, політичних, культурних і т. д.

Щоб подолати обмеженість трактування соціального капіталу у вигляді своєрідної „добавки” до ресурсних можливостей індивіда, важливо провести відмінність між соціальним капіталом як загальною формою капіталу суспільства, включаючи економічний, духовний, політичний і всі інші види матеріального і нематеріального капіталу, і власне соціальним капіталом як частиною соціального капіталу суспільства, саме існування якого викликане розділом суспільства на класи, соціальні групи та інші соціальні інституції.

Власне, соціальний капітал, на відміну від реального економічного капіталу, безпосередньо не є базисним суспільним відношенням. Втілюючись у структуру соціального капіталу суспільства, саме соціальний капітал у своїй інтеріоризації стає фактором соціалізації всіх видів та форм капіталу, обумовлюючим ефективність соціального облаштування, соціальної структури і системи соціального управління суспільством.

Ефект інтеріоризації власне соціального капіталу в соціальний капітал суспільства залежить від того, наскільки збалансовані інтереси соціальних утворень, на які розділене суспільство, у якій мірі в соціальнім управлінні відображена необхідність підвищення якості життя людей, зусилля заінтересованості трудящих мас у ефективнім покращенні соціального капіталу суспільства. При цьому слід мати на увазі, що ні якості життя, ні соціальний капітал суспільства, ні навіть фактори, обумовлюючі динаміку того та іншого, не є об’єктом безпосереднього впливу органів і структур соціального управління. Цим об’єктом служить система соціальних відносин, які регулюються законодавчо і засобом створення відповідних інститутів, які встановлюють і контролюють дотримання норм, правил поведінки та інших інституціональних обмежень для суб’єктів різних сфер життєдіяльності суспільства.

Таким чином, ефективність як соціологічна категорія уявляє собою сукупність відносин людей за принципом економії соціального часу, максимізації прирощення соціального капіталу на одиницю затрат і підвищення на цій основі якості життя людини і суспільства. Система цих відносин – важливіший об’єкт соціального управління.

Дата добавления: 2014-01-04