Економічна соціологія

Соціологія громадської думки.

Соціологія книги і читання.

Соціологія вільного часу.

Соціологія сім'ї та шлюбу.

Соціологія моралі та виховання.

Соціологія релігії.

Соціологія освіти і науки.

Соціологія політики.

Економічна соціологія.

ТЕМА 10. СПЕЦІАЛЬНІ І ГАЛУЗЕВІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

Економічна соціологія - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає економічні процеси, економічні відносини, явища економічного життя суспільства, його різні сфери, соціальні інститути і спільності, соціально-економічні процеси у сфері економіки і господарства, взаємодію економічної і соціальної сфер, економічної і споживацької діяльності і поведінки індивідів і соціальних груп.

Об'єктом економічної соціології є взаємодія двох основних сфер суспільного життя - економічної і соціальної, відповідно взаємодія економічних і соціальних процесів, а предметом вивчення - соціальні механізми регулювання економічних відносин.

Економічна соціологія - це перш за все соціологія економічних відносин. Економічні відносини вона визначає як різновид суспільних відносин, пов'язаних з особливою діяльністю людей та їхньою взаємодією, спрямованою на забезпечення насамперед матеріальних потреб людського життя та на досягнення певних соціальних переваг і цілей. Виникають економічні відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг на базі їхніх економічних інтересів. Як зазначає український соціолог В.І.Тарасенко, основними соціальними функціями економічних відносин є:

• забезпечення й обслуговування руху матеріального багатства в
суспільстві (вироблення, використання і повернення його в природу у
вигляді різних опрацьованих елементів);

• відтворення й утвердження людини як носія суспільних відносин;

• майнове розшарування суспільства;

6.2. Поняття соціального інституту суспільства.

Місце соціальних інститутів у системі соціальних зв'язків

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності суспільства є наявність загальносуспільної системи цінностей - спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань. їхня Інтеріоризація забезпечує інтеграцію особистості в соціальну систему, а отже, є найпершою умовою нормального функціонування суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути беруть початок із часу становлення соціології як самостійної науки. Ще Г.Г.Спенсер розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він вважав, що соціальні інститути („інституції") є складниками каркаса соціуму і виникають в результаті процесу диференціації суспільства. Е.Дюркгейм тлумачив природу соціальних інститутів у контексті цілісності суспільства. Суспільство, на його думку, є органічною цілісністю, що складається з окремих груп та інститутів, кожний з яких відіграє свою функціональну роль. І головне завдання науки про суспільство - відкрити, яким чином постали інституції: політичні, юридичні, моральні, економічні, релігійні. Соціальні інститути він образно визначив як „фабрики відтворення" соціальних відносин і зв'язків, тобто під інститутами в загальному маються на увазі визначені типи відносин між людьми, що постійно затребувані суспільством і тому відроджуються знову і знову. Прикладам відтворення таких незнищуваних зв'язків є церква, держава, власність, родина й ін.

Отже, інститут - це певна форма людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також контролю за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.

Соціальні інститути визначають суспільство в цілому, вони деперсоніфіковані, безособові. Коли соціальна структура суспільства мислиться як інституціональна структура, дослідник не може не стояти на еволюціоністських методологічних позиціях, оскільки вважається, що кожен інститут виконує суспільно значиму функцію, яку з цілісної взаємозалежної системи вилучити неможливо.

Для того, щоб виник і розвився такий структурний елемент суспільства, як соціальний інститут, потрібні особливі умови:

1) у суспільстві повинна виникнути і поширитися певна потреба, що, будучи усвідомлена багатьма членами суспільства (як загальсоціальна, або соціумна), стає головною передумовою становлення нового

інституту. Іншими словами, виникнення потреби вимагає спільно організованих дій;

2) наявність засобів досягнення цієї потреби, тобто сформована
система необхідних для суспільства функцій, дій, операцій, окремих
цілей, які реалізують нову потребу;

3) щоб інститут міг реально виконувати свою місію, він наділяється
необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими, трудовими,
організаційними), які суспільство повинне постійно поповнювати;

4) для забезпечення самовідтворення інституту необхідне і
особливе культурне середовище, тобто повинна сформуватися властива
тільки йому субкультура (особлива система знаків, дій, правової
поведінки, які відрізняють людей, що належать до цього інституту).

У кожному соціальному інституті є своя система цінностей і нормативної регуляції, що визначає, для чого він існує, що в ньому правильне та неправильне, як діяти в цій конкретній системі відносин.

Оскільки інститути - це взаємозалежні системи впорядкованих соціальних зв'язків, завдяки яким поведінка кожного окремого члена суспільства стає досить передбачуваною за своїми орієнтаціями і формами прояву, соціологія розглядає інституціональну структуру суспільства досить детально, як систему, де дії і переміщення соціальних суб'єктів здійснюються тільки згідно до визначених правил рольової відповідності.

Соціальні інститути, як підсистема соціального цілого, діяльність якої пов'язана з реалізацією життєво важливих потреб загальної системи, є основою усього соціального життя і забезпечує життєдіяльність людини через виконання певних функцій.

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

• Економічні, які забезпечують відтворенні і розподіл
матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т.п.;

• Політичні, які пов'язані зі встановленням, виконанням та
підтримкою влади. До них належать уряд, парламент, політичні партії,
держава, армія тощо;

• Соціальні або суспільні у вузькому значенні, які створюються
добровільним об'єднанням (клуби, товариства, інститут дружби);

• Інститути стратифікації, які визначають розміщення позицій і
ресурсів;

• Інститути виховання та культури - створені для зміцнення і
розвитку культури, для соціалізації (родинні інститути, сім'я, школа,
наука і т.п.);

• Релігійні, які регламентують відносини людей з представниками
релігійних структур;

• Інститути відтворення (інститути шлюбу та сім'ї).

правопорушення (адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), аморальні вчинки і т.п. Класифікація соціальних відхилень можлива і залежно від елементів внутрішньої структури (суб'єкт, об'єкт, об'єктивна та суб'єктивна сторони). Тоді до головних типів соціальних відхилень необхідно віднести такі:

за суб'єктом поведінки можна виділити поведінку індивіда, що відхиляється від норми - громадян, посадових осіб; діяльність трудових колективів та їх органів; а також неформальних соціальних груп;

за об'єктом девіантна поведінка може бути:

1 - віднесена до різних сфер суспільного життя;

2 - розглянута під кутом зору різноманітної соціальної
спрямованості (проти інтересів особистості, соціальної групи чи
суспільства взагалі);

3 - можуть бути виявлені конкретні цінності та інтереси, які
виступають як безпосередні об'єкти правопорушень або аморальних
вчинків (життя, здоров'я, майно та ін.);

по об'єктивній стороні можна виділити соціальні відхилення, які здійснюються шляхом діяльності або бездіяльності, сприяють виникненню конкретних шкідливих наслідків або створюють умови для цього іт.д.;

по суб'єктивній стороні девіантна поведінка характеризується різною мотивацією, різними цілями, різним ступенем передбачення та бажання можливих наслідків.

Можна назвати і класифікацію, пов'язану як з об'єктивною, так і з суб'єктивною стороною соціальних відхилень. Вони поділяються на дві групи а) поведінка, орієнтована на зовнішнє середовище (екстравертивна). Вона може бути цільовою, заздалегідь запланованою або афективною (наприклад, сварки в сім'ї); б) поведінка, орієнтована на самого себе (інтровертивна) - пияцтво, алкоголізм, самогубство, нар­команія та ін.

Література

Вебер М. Избранные произведения. Пер. с нем. - М., 1990.

Гилинская Я.И.. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // СОЦИС- 1992.- № 4.

Мертон К. Социальная структура и аномия // СОЦИС- 1992.- № 2 3,4.

Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів України- К.: Каравела, 1999.

Смирович С.И. Самоубийство в зеркале статистики // СОЦИС -1990.-№4.

Современная западная социология. Словарь.- М., 1990.

Соціологія. Курс лекцій / За ред. В.М.ПІчі. - К.,1996.

Соціологія.: короткий енциклопедичний словник. Під заг. ред. В

Типи будови тіла за Шелдоном:

1 - ендоморф - людина помірної повноти з м'яким і трохи
округлим тілом. їй властива товариськість, увага до власних бажань;

2 - мезоморф - людина з сильним і струнким тілом. Характерна
схильність до занепокоєння, активність, низька чутливість. На думку
Шелдона, цей тип найбільш схильний до девіації;

3 - ектоморф - людина з тендітним, витонченим тілом. їй властива
схильність до самоаналізу, підвищена чутливість, вразливість.

Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов'язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагалися дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали важливість аналізу таких загальних становищ, як „розумові дефекти", „дегенеративність", „недоумство" та „психопатія". Кримінологи намагались знайти наукові методи визначення зв'язку між таким становищем та кримінальною поведінкою. Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв'язок між девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами. Наприклад, З.Фрейд запровадив поняття про „потенційних злочинців із почуттям вини" -людей, які бажають, щоб їх спіймали та покарали, тому що вони відчувають себе винуватими.

Слід підкреслити, що на основі тільки однієї психологічної особливості, конфлікту чи „комплексу" не можна пояснити сутність злочинності чи іншого типу поведінки. Більш ймовірно, що девіація походить на основі сполучення багатьох соціальних та психологічних факторів.

Соціологічні пояснення походження девіації, незважаючи на їх відмінності, причинами девіації називають відсутність норм та розрив між цілями суспільства і засобами досягнення цих цілей (теорії аномії); культурні цінності, що збуджують людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії"); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія навішування ярликів); розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) та ін.

Р.Мертон вважав, що причиною девіації є розрив між цілями суспільства та соціально схваленими засобами їх досягнення.

Вищеназвані теорії девіантною називають поведінку, що відхиляється від норм із знаком „-". Але у будь-якому суспільстві завжди є люди, поведінка яких випереджає існуючі стандарти і виступає прогресивнішою порівняно з ними. Такий вид поведінки найбільш притаманний суспільству в часи різких соціальних перебудов і теж виступає як девіація.

Соціальні відхилення можуть бути класифіковані декількома способами. Найпоширенішим є поділ відхилень на різні види залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін). При цьому негативні відхилення діляться на злочини, інші

Дата добавления: 2014-01-04