Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в 60-90-х роках ХІХ ст

І все ж реформи 60-70-х років відкривали шлях до становлення індустріального суспільства. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення зумовили появу значної кількості робочої сили. Знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, яка полягала у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, запроваджені охоронних митних тарифів на ввезення до Росії паровозів, металовиробів, чавуну тощо.

Капіталістична модернізація, що полягала у витісненні ручної праці машинною та застосуванні нової техніки в Україні почалася з інтенсивного залізничного будівництва. Надійної транспортної системи потребувало швидке промислове зростання у південних районах України і постійне збільшення експорту зерна у Європу через Азовсько-Чорноморські порти. Тому не випадково першу залізницю завдовжки майже 219 верст (1 верста – 1,06 км.) було прокладено 1865 р. у південному напрямі між Балтою і Одесою. У 1869 р. вступила до ладу Курсько-Харківсько-Азовська залізниця завдовжки 900 верст, а у 1878 р. – Донецька залізниця, яка мала величезне значення для індустріалізації Донбасу. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис до 50 тис. верст 1/5 з них припадала на Україну. На річках України вантажні та пасажирські перевезення здійснювали 220 пароплавів.

У 60 – 70-х роках ХІХ ст. в Україні під владою Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот. Тобто перехід від мануфактури до промислової індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів, машин та верстатів. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Українська промисловість розвиваючись на відміну від загальноросійської, мала і свої особливості, які можна звести до наступного.

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Центр важкої індустрії поступово переміщався з Уралу, де зберігались пережитки кріпосництва і була низькою продуктивність праці, на південь України, у якому машинна індустрія одразу виникла на якісно новій капіталістичній основі. Спочатку 70-х років ХІХ ст. найбільш динамічним промисловим районом не тільки України, а й усієї Європи став Донбас.

З часу реформи 1861 р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс більш ніж у 115 разів і становив 1900 р. 691,5 млн. пудів, майже 70 % усього видобутку Російської імперії; залізної руди відповідно – у 158 разів і 210 млн. пудів, що було більше половини загальноросійського видобутку. Наприкінці 90-х років Україна давала понад половини загальноросійської виплавки чавуну заліза і сталі.

У Катеринославській губернії виникли вугільні шахти, в тому числі одна з перших – Горлівська (потім шахта “Кочегарка”), споруджена 1867 р., великі металургійні та машинобудівні заводи. Завдяки масовому та активному запровадженню новітньої техніки продуктивність праці робітника–металурга Півдня України була у 6 разів вищою, ніж на Уралі. Україна, в першу чергу Донбас, перетворилась на головну вугільно-металургійну базу Росії.

2. Швидші темпи розвитку індустрії порівняно із загальноімперськими. Якщо, наприклад, у 70-80-х роках ХІХ ст. приріст виплавки чавуну Російської імперії становив 25 %, а прокату 139 %, то в Україні виробництво чавуну збільшилось у ті роки в 4 рази, а прокату 7,7 разів.

3. Значний вплив іноземного капіталу. Ввозити капітал до Російської імперії було дуже вигідно. Цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами були підприємці Англії, Франції, Німеччини, Бельгії. Переважну частку капіталів іноземці вкладали у кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузь. Більшість з 17 великих металургійних заводів, збудованих у Катеринославській і Херсонській губерніях в другій половині ХІХ ст. належали іноземним капіталістам: англійським – завод Джона Юза з робітничім селищем Юзівка (1924 – 1961 рр. – Сталіно, тепер – Донецьк); бельгійським – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (Дніпродзержинськ); французьким – Гданцівський біля Кривого Рогу. На багатьох заводах управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих працівників були іноземцями.

Переважно капіталістам-іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. Вони давали близько 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь: плугів, сіялок, жаток, молотарок тощо. Іноземцям належали Харківський та Луганський паровозобудівні заводи, машинобудівний завод Боссе в Юзівці. Наприкінці ХІХ ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80–90 % усіх акціонерних капіталів. Левова частка прибутків важкої індустрії вивозилася за кордон.

4. Високий рівень концентрації виробництва. Промисловий переворот, конкуренція сприяла швидкому зростанню концентрації виробництва, характерною ознакою якої є зменшення кількості підприємств і зростання кількості їх продукції. На початку ХХ ст. в Україні уже не залишилось жодного металургійного заводу, який виробляв би менше 1 млн. пудів чавуну на рік. А продукція лише 5 найбільших заводів-гігантів Півдня України становила понад 45 % виробництва чавуну всієї Російської імперії. У 1892 р. на 8 найбільших шахтах Донбасу було видано на-гора кам’яного вугілля більше третини річного видобутку краю. Аналогічні процеси мали місце і в традиційних для України галузях промисловості, пов’язаних з переробкою сільськогосподарської продукції передусім цукрової. Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х років ХІХ ст.зменшилася з 247 до 153, а виробництво цукру на них зросло в 14 разів. І становило 84 % виробництва всієї Російської імперії. При урядовій підтримці власники цукрових заводів – українські, російські, польські, єврейські та іноземні капіталісти – Терещинки, Харитоненки, Браницькі, Потоцькі і Бобринські, Бродські та інші – одержували великі прибутки. У 1887 р. у Києві було створено цукровий синдикат – одну з перших монополій у Росії, який об’єднував понад 90% усіх цукрових заводів в Україні.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині ХІХ ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з станами феодального суспільства, селянством та поміщиками, виникають нові класи – пролетаріат та буржуазія. За даними перепису 1897 р. в Україні налічувалося 1480 тис. вільнонайманих працівників, що жили виключно за рахунок продажу робочої сили. Характерними рисами пролетаріату України були його висока концентрація на великих промислових підприємствах, шахтах і рудниках та багатонаціональний склад.

Із заможних верств населення формувався клас української буржуазії. Поряд із представниками корінної національності діяли капіталісти-росіяни, євреї, поляки та інші. Українська буржуазія утримувала провідні позиції у цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська буржуазна еліта, представники якої – Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші – за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей всієї Російської імперії.

Отже, у другій половині ХІХ ст. у Російській імперії за станом економічного розвитку Україні належало одне з провідних місць. Вона йшла попереду інших районів за видобутком вугілля, виплавлянням чавуну, виробництвом цукру. Але її економіка була однобічною, а модернізація промисловості перепліталася з відсталістю сільського господарства та поглибленням зубожіння основної маси селянства.

На західноукраїнських землях розвиток господарства здійснювався в умовах економічної відсталості краю. Протягом другої половини ХІХ ст. основою економіки залишалося сільське господарство, головним чином – землеробство.

Вирішальну роль у переведенні господарства на рейки ринкових відносин відіграла аграрна реформа 1848 р., яка відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. На селі після реформи посилився процес майнового розшарування селянства. На межі ХІХ – ХХ ст. у краю, що перебував під владою Австро-Угорської імперії, було від 4,5 до 5 % економічно-міцних заможних селянських господарств і близько 90 % малоземельних та безземельних господарств.

У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття вже з 70-х років, а Східної Галичини та Буковини – з 90-х років ХІХ ст. емігрувала в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та Балкани. Сільське населення дедалі пауперизувалося, пролетаризувалося.

Поступово розвивалося промислове виробництво. Становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях відбулося в останні три десятиліття ХІХ ст. Однак, там переважали дрібні підприємства. Великих фабрик і заводів з сотнями робітників були одиниці. Фабричне виробництво охопило переважно ті галузі, які займалися видобутком, первинною переробкою сировини: лісопильну, нафтодобувну, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну.

У промисловому відношенні західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини та фактично перетворилися на колоніальний придаток розвинутіших частин імперії. Якщо наприкінці 60-х років ХІХ ст. промислова революція у західних провінціях імперії вже завершилась, то у Східній Галичині – тільки починалася. Лише з 70-х років почалося переобладнання промислових підприємств на парову тягу. Завдяки цьому в нафтодобувній промисловості впроваджувалося глибинне буріння. Порівняно з 1874 р. видобуток нафти в 1900 р. зріс майже в 12 разів і склав 326,3 тис. тон. Однак, нафта в сирому виді вивозилася на переробку до Австрії і Угорщини через те, що уряд тривалий час забороняв будувати в Східній Галичині нафтоперегінні заводи.

Таким чином, економіка західноукраїнських земель розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного колоніального придатку Австро-Угорщини, а населення цих земель зазнавало тяжкого соціального і політичного гніту.

Дата добавления: 2014-01-04