Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лінгвістичні погляди в Давній Індії та Китаї

ВСТУП

Тема 1

 

1. Предмет і завдання історії мовознавства.

2. Питання систематизації наукових напрямів в історії мовознавства. (словник - с.471)

3. Основні лінгвістичні традиції в історії мовознавства.

4. Періодизація історії мовознавства.

 

1. Предмет і завдання історії мовознавства

Курс "Історія мов-ва" являє собою історіографічну дисципліну, мета якої - показати процес розвитку лінгвістичної думки за 25 століть (V ст. до н.е. - XX ст. н.е.).

Завдання історії мов-ва:

1) систематизувати й каталогізувати наукові теорії всердині науки про мову в процесі її розвитку;

2) показати безперервність розвитку лінгвістичних знань. Будь-яка нова концепція мови - результат творчого дослідження нового фактичного матеріалу й критична переоцінка попередніх досліджень.

3) продемонструвати, що об'єм і характер предмета науки, сам характер наукового аналізу змінюється залежно від суспільного розвитку;

4) показати інтернаціональний характер удосконалення лінгвістичних знань;

5) висвітлити фундаментальні теоретичні проблеми історії мов-ва й найважливіші питання теорії мови.

Досліджуючи питання розвитку мовознавчої науки, історія мов-ва виходить з того, як вирішуються найважливіші питання теорії мови, напр.: 1) проблема мови як об'єкта й предмета мов-ва, природа мови, визначення мови, 2) проблема взаємозв'язку мови й мислення, 3) проблема методів і процедур лінгвістичного аналізу, 4) характер дослідження конкретних мовних фактів, трактування лінгвістичних одиниць, 5) проблема будови мов-ва.

 

2. Питання систематизації наукових напрямків в історії мовознавства

Аналіз змісту всіх існуючих лінгвістичних теорій дає підстави виділяти три етапи наукових лінгвістичних напрямків:

Перший етап – етап граматичного мистецтва, яке репрезентовано в античних і середньовічних ученнях. Граматичне мистецтво виникає в античних культурних ареалах і існує як вид опису мовної системи (в межах античних граматичних учень).

Другий етап - етап граматичної науки, який починається з універсальної граматики, представленої в її класичному вигляді, - "Граматики Пор-Рояль" (1660 р., тобто ХVII ст., розробили вчені монахи Паризького монастиря Пор-Рояль Антон Арно й Клод Лансло). Якщо в попередні століття вчені-філософи займалися розробкою емпіричних (емпіризм - напрям у філософії, який єдиним джерелом пізнання вважає чуттєве сприймання й досвід, а значенням теоретичних узагальнень і логічного мислення нехтує або зовсім його заперечує) граматик, практичних посібників і словників з метою шкільного навчання, перекладацької діяльності й практичного оволодіння іноземними мовами, то на цьому етапі наявне теоретичне осмислення мови як однієї з найважливіших видів людської діяльності. На другому етапі виникає розповсюдження нових поглядів на мову таких, як мова - вираження думки, категорії мови - втілення категорій думки; граматика, яка вивчає мову, повинна спиратися на логіку, оскільки граматика розглядає категорії мови як вираження категорій думки, вона є раціональною, логічною; якщо логіка одна, то й граматика повинна бути одна: єдина граматика не може бути граматикою окремої мови. Вона може бути лише загальною.

Третій етап - наукове мов-во, яке виникло вже в Новий час (рос. - Новое время) - на межі XVIII - XIX століть, починається з того, що ідеї порівняльно-історичного підходу до аналізу мови вступають у протиріччя (насамперед своїми методами) з теоретичною концепцією, характерною для загальної (раціональної) граматики. З'являються різні наукові системи, які обґрунтовують будову мови через порівняльне спостереження різних мовних систем: порівняльно-історичне мов-во, типологія мов, структурна теорія мови.

 

3. Основні лінгвістичні традиції в історії мов-ва

Існують різні думки щодо кількості лінгвістичних традицій. Одні вчені (Т.А. Амирова, Б.А. Ольховников, Ю.В. Рождєственський) вважають, що в історії цивілізації було створено три найважливіші лінгвістичні традиції - китайська, індійська та греко-латинська (або середземноморська), які виникають приблизно в один період/час. В.М. Алпатов виділяє три найдавніші лінгвістичні традиції - індійську, європейську (античну), китайську, які сформувалися незалежно одна від іншої в І тисячолітті до н.е., та дві пізні: арабську й японську.

1) На думку вчених, історично першою з традицій була індійська.

На думку вчених, Паніні спирався на своїх попередників, але про них нічого не відомо. Учені припускають, що Паніні жив у IV ст. до н.е., хоча й не точно певні в цьому. Наступним великим лінгвістом Давньої Індії був Яска, відомий як етимолог і творець першої відомої нам класифікації частин мови.

2) Майже тоді, коли й в Індії, сформувалась греко-латинська традиція вивчення мови. Особливо цікавим є діалог "Кратил" Платона (427-347 рр. до н.е.) й низка творів Арістотеля (384-322 рр. до н.е.). Однак у класичний період ще не було спроб опису мови. Можна говорити лише про зародки такого опису в Арістотеля, насамперед у його праці "Про тлумачення", де з'являється перша в античності класифікація частин мови та визначення імені й дієслова.

Становлення грецької лінгвістичної традиції починається в так званий період еллінізму. Опис мови з'являється саме тоді, коли стало актуальним завдання навчання грецькій мові носіїв інших мов, а багато з античних лінгвістів не були греками за походженням. Основні поняття античної традиції виробилися протягом ІІІ і ІІ століть до н.е. Спочатку це відбувалося в межах філософської школи стоїків, саме вони уточнили й розширили класифікацію частин мови й вперше ввели поняття відмінка й системи відмінків. Потім центром вивчення грецької мови стала Александрія в Єгипті, найбільший центр елліністичної культури. В Александрії, починаючи з Арістарха (ІІ ст. до н.е.) остаточно сформувалися основні поняття граматики.

3) Китайська граматична традиція в мовознавстві – єдина, яка виникла на ґрунті мови, що значно відрізняється своєю будовою від європейських. Вона формується на основі ієрогліфічної писемності. Тому перші граматичні твори в Китаї формулюють окремо правила творення знаків писемної мови - ієрогліфів і правила читання (вимови) ієрогліфів. Однак говорити про становлення китайської лінгвістичної традиції можна лише з ІІ ст. до н.е., коли було створено перший ієрогліфічний словник. У подальшому словникова традиція стала провідною в китайській науці про мову. Першим класиком китайського мовознавства став Сю Шень (І ст. н.е.), який здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини. Це й інше в основних своїх рисах збереглося в китайській науці до сьогодні, а потім було сприйнято й європейською китаїстикою.

Спочатку китайська традиція вивчала лише графіку й тлумачення пам'яток. Однак з перших століть нової ери в ній з'являється й фонетика, учені припускають, що інтерес до звукової сторони мови прийшов до Китаю з Індії в період розповсюдження в Китаї буддизму.

В ІІІ - VІ ст. з'являються словники омофонів, починають описуватися тони, які дають уявлення про звучання тих чи інших ієрогліфів того часу. Останнім значним досягненням китайської традиції була поява в ХІ ст. фонетичних таблиць, де в горизонтальній площині групувалися ієрогліфи з однаковою ініціаллю (першим приголосним складу), у вертикальній - з однаковою фіналлю (голосний + наступна частина складу).

4) Четверта з найбільш важливих лінгвістичних традицій, арабська, з'явилася набагато пізніше попередніх, лише в кінці І-го тисячоліття н.е. Створення в VII ст. Арабського халіфату й розповсюдження мусульманства призвели до необхідності навчати арабській мові, мові державності й мові Корану. Перші зародки лінгвістичних уявлень у арабів відомі з VII ст., але остаточно традиція склалася в першій половині VIII ст. Центрами арабської науки про мову стають Басра й Куфа в Месопотамії (сучасний Ірак). У 735-736 рр. з'являється перша відома нам арабська граматика. Сибавейхі (третє покоління басрийських граматистів), перс за походженням, написав відому граматику, в якій детально описав фонетику, морфологію та синтаксис класичної арабської мови.

Інший важливий центр науки про мову сформувався на протилежному кінці арабського світу - в арабській Іспанії.

5) Остання з традицій - японська. Вона сформувалася надто пізно, протягом трьох останніх століть. Спочатку до Японії разом з китайською писемністю й китайською культурою проникає й китайська лінгвістична традиція, вплив якої в деяких галузях, насамперед у створенні словників, досить відчутний. Однак у ХVІІ ст. Японія стала "закритою країною", відокремившись від зовнішнього світу й Китаю також. Японські вчені тих років, представники школи кокугакуся ("національні вчені"), почали вивчати національні цінності, національну релігію й культуру. Одним з компонентів "національної науки" стало вивчення японської мови, яке розпочалося в ХVІІ ст., але найбільш розгорнулося в другій половині ХVІІІ та першій половині ХІХ ст. Головним досягненням діяльності кокугакуся було створення морфології японської мови, в якій не можна було спиратися на китайські зразки. Кокугакуся також вивчали фонетику й етимологію. Найвідомішими мовознавцями того часу були Моторі Норінага (1730 - 1801), теоретик школи кокугакуся, и Тодзьо Гімон (1786 - 1843), який остаточно сформував традиційну японську систему частин мови та дієвідмінювання.

Отже, важливою умовою створення й розвитку лінгвістичних традицій було:

1) завдання навчання мові культури, яка не була материнською або для всіх, або для частини людей, що знаходилися в межах даної культури.

2) тлумачення текстів, написаних незрозумілою мовою. Таке завдання з'являлося там, де мова, яку вивчала традиція, відрізнялася від розмовної. Напр., александрійці тлумачили поеми Гомера, мова яких до того часу стала архаїчною.

 

4. Періодизація історії мовознавства

Періодизація історії мов-ва - це 6 основних етапів. Зрозуміло, що кожний з названих етапів історії лінгвістики мав періоди, і в кожному періоді існували різні напрямки й лінгвістичні школи.

Як і будь-яка періодизація, вона носить умовний характер, і кордони між етапами не можна визнати жорсткими.

І. Початковий етап - VI ст. до н.е. - XVIII ст.

Початковий етап має чотири періоди:

1) зародження знань про мову, формування лінгвістичних традицій - VI ст. до н.е. - 476 р., рік занепаду Риму;

2) мовознавство Середніх віків;

3) мовознавство епохи Відродження - 2-а половина ХІV - XVI ст.,

4) Мовознавство Нового часу - XVII - XVIII cnт.

ІІ. Виникнинення порівняльно-історичного мовознавства та філософія мови – кінець XVIII - початок XIX ст.

ІІІ. Розквіт порівняльно-історичного мовознавства. Діяльність натуралістичного, логіко-граматичного і психологічного напрямів у лінгвістиці ХІХ ст.

ІV. Неограматизм і соціологія мови - кінець ХІХ - початок ХХ ст.

V. Структуралізм - 1920 - 1960 рр. У ці роки всі структуральні школи у світовій науці досягають значних успіхів у вивченні мови в її синхронному стані як системного явища.

VI. Сучасне мовознавство - 1970 рр. - до тепер.

 

Тема 2

1. Лінгвістичні погляди в Давній Індії

2. Лінгвістичні погляди в Давньому Китаї.

 

1. Лінгвістичні погляди в Давній Індії

1.1. Загальна характеристика «Восьмикнижжя»

В Індії розвивалася досить давня й цікава наука про мову. Безперервна традиція її нараховує не менше 2 500 років.

Існує чотири веди: 1) Ріг-веда – збірник гімнів, 2) Сама-веда – веда віршів, 3) Яджур-веда – веда жертвоприношення, 4) Атхарва-веда – збірник заклинань. Особливо старовинною вважається Ріг-веда, написана складовим письмом «деванагарі».

Найвідомішим мовознавцем Індії був Пáніні – автор санскритської граматики,

Оригінально складена й ґрунтовно опрацьована граматика санскриту Паніні носить назву «Аштадг’яї», тобто «складена з восьми частин», «Восьмикнижжя». «Аштадг’яї» Паніні містить 3996 коротких віршованих правил – сутр (сутра – правило читання й розуміння вед у ведійських школах). Сутрами охоплена фонетика, морфологія, словотворення й синтаксис санскриту.

1.2. Фонетичне вчення в роботі Паніні

Фонетака досягла високого розвитку, це було пов’язане з необхідністю зберегти чистоту вимови вед, ведичних гімнів.

Добре був вивчений мовний апарат, описано роль його окремих частин – губів, передньої, середньої і задньої спинки язика, гортані в процесі творення звуків. У зв’язку з цим точно описано способи артикуляції голосних і приголосних. Індійська писемність, на відміну від середземноморських писемностей, була фонетичною й звуко-буквеною, у результаті чого виділялися склади й межі слів.

Індійці вже задовго до греків розрізняли приголосні й голосні звуки.

Головну увагу у фонетичному аналізі звертали на сполучення звуків та на їх взаємовпливи, тобто було описано фонетичні процеси акомодації й асиміляції. Вивчали чергування голосних, напр., в санскритських словах vidma ми знаємо – veda я знаю – vaidyas учений індійці встановили чергування голосних і-е-аі, яке утворилося з праіндоєвропейського чергування і-еі-оі.

1.3. Питання словотвору й морфології в працях давньоіндійських учених

Індійські мовознавці звернулися до аналізу слова.

Слово вони членували на корінь, суфікси й закінчення.

Порівнюючи подібні за структурою слова Паніні виділяє основу й закінчення; усі корені зводить до дієслівних коренів, далі неподільних. Таким чином йому вдається виявити 1993 дієслівних кореня, з яких шляхом додавання первинних чи вторинних закінчень займенникового походження, на думку Паніні, утворюються всі частини мови. У Давній Індії не випадково традиційно створювалися словники коренів.

Розрізняв словотворчі й формотворчі морфеми. Описує нульову флексію та нульову морфему. Не залишилася поза увагою й внутрішня флексія.

Послідовно виклали правила словотворення.

Аналізуючи тексти, автори звертали увагу на схожі за формою і значенням слова і таким чином виділяли різні форми того самого слова. Порівнюючи дві такі форми виділяли дві складові частини слова – основу і закінчення.

І в морфології індійські мовознавці далеко випередили своїх грецьких колег.

Індійський граматист Гуру зазначав, що морфологія складається з трьох розділів: 1) класифікація слів (частин мови), 2) творення слів, 3) зміна слів.

1.4. Лексикографія в Давній Індії

Індійці здавна займалися складанням словників. Індійську лексикографію розробляли Амарусінг (VI ст. н.е.), Хемачандр (ХІІ ст. н.е.). У санскритських словниках подано не будь-яку форму дієслова (у нас – інфінітив, в латинській мові – 1.ос.однини), а лише корінь, напр., vid – знати, tud – штовхати, bhar – нести. Паніні наводить у своїй праці список дієслівних коренів, вказуючи значення кожного з них. Так само подано іменники й прикметники: не у формі Н.в., як у Європі, а лише основа слова. У вигляді основи записано й індійські власні назви – Паніні, Калідаса (Н.в. мав би закінчуватися на с або на х).

Староіндійська наука про мову досягла значного розвитку. В. Томсен слушно зауважив, «високий ступінь, осягнений староіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднестись аж до ХІХ ст., і то багато чому повчившись у індійців». Знайомство з санскритською мовою стало головним стимулом у виникненні порівняльно-історичного мовознавства.

 

2. Лінгвістичні погляди в Китаї

2.1. Історія китайської писемності

Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. До кінця ХІХ ст. воно розвивалося самостійно, зазнавши лише незначного впливу індійського мовознавства у зв’язку з проникненням до Китаю буддизму.

Три реформи писемності являють собою становлення ієрогліфічної китайської писемності: 1) створення стандартних однотипних знаків (стандартизація знаків із знищенням непотрібних різнописів); 2) державна уніфікація системи писемності, 3) створення структурно-змістового членування. Ці три моменти формують сучасний вид китайської писемності в її різновидах на «устав» (чженшу), «на півустав» (сіншу»), скоропис («цаошу»), які є різними функціональними стилями однієї й тієї ж графіки.

У результаті цих досягнень утворюється писемність, яка суттєво відрізняється від звуко-буквеної писемності, писемність, яка записує не звуки й склади, а морфеми. В основі китайської писемності лежить принцип: один ієрогліф відповідає одній морфемі, яка відповідає певному комплексу звукові. Цей комплекс звуків завдяки особливої типології китайської мови дорівнює складу. Тому ієрогліф записує і значення морфеми, й склад, який репрезентує цю морфему в мовленні.

2.2. Чотири трактати Давнього Китаю

Чотири найважливіші роботи є основою граматичного мистецтва китайців: «Ер’я», «Фаньянь», «Шовень цзецзи», «Шимін».

«Ер’я» - одна з найдавніших книг китайського канону. «Ер’я» являє собою орфографічний, енциклопедичний і ідеологічний словник. У ньому вперше здійснена систематизація китайських ієрогліфів. У словнику 19 тематичних розділів.

«Фаньянь» тлумачить народні вислови, просторіччя. Мета «Фаньянь» - описати неканонічну мову. До словникової статті включено синоніми з діалектів і просторіччя. «Фаньянь» подає дані про місце походження слова. Учені «Фаньянь» вважають працею, що стала основою китайської діалектології. Але слід пам’ятати, «Фаньянь» описує не діалекти, а літературну мову, вказуючи на те, з якої частини Китаю прийшли ті чи інші слова.

«Шовень цзецзи» словник не тематичний і ідеологічний, а формальний, оскільки слова в ньому розташовано не в залежності від змісту, а лише в залежності від форми знаків; цим він нагадує словник, побудований за алфавітом.

В основі цієї праці є аналіз знаків писемності, а також створення азбуки елементів, з яких створено ієрогліфи, та створення правил комбінації таких елементів. Сю Шень встановив, що 9353 ієрогліфи, які він подав у словнику, складено шляхом різних комбінацій 540 елементів.

«Шимін» - словник, в якому подано етимологію кожного імені. «Шимін описує звучання ієрогліфів. Лю Сі був певен, що етимон, тобто початкове ім’я, слід шукати не в графіці, а в зв’язках звучання й значення.

Отже, чотири праці - «Ер’я», «Фан’янь», «Шовень цзецзи», «Шимін» - дали основу головним напрямкам китайської філології.

 

Тема 3

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
V. Сфери застосування СППР | Мовознавство в Давній Греції та Римі
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 3244; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.014 сек.