Криза Югославії

Після смерті Й. Броз Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колективний орган — Президія СФРЮ у складі представників шес­ти республік та двох автономних країв, у країні посилились відцент­рові тенденції. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії набула форми міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в-країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово в 1981 р. Албанці, які на початок 1980-х рр. становили 80 % населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті як спроба відірвати край від Сербії і при­єднати його до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані із застосуванням військової сили, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок тут підтримувався лише за допомогою армії і поліції.

Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні та зростання політичної активності населення. Хвиля націоналізму охопила країну.

На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і домі­нуючою стала думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних держав.

Ініціатором політичної активності стала Сербська академія науки і мистецтв, яка в спеціальному меморандумі звинуватила комуніс­тичний режим в Югославії у 45-річній антисербській політиці. Пе­ребудова, що розпочалася в СРСР, теж підірвала позиції комуністів у Югославії. За таких умов лідер Союзу комуністів Сербії С. Мілошевич доклав усіх зусиль, аби виставити свою партію в ролі головного захисника сербського населення Косово. Це йому вдалося. На хвилі злету популярності наприкінці 1988 р. С. Мілошевич зумів змінити керівництво у Воєводині, Чорногорії, Боснії і Герцеговині на своїх ставлеників. Спроба зробити те ж саме в Словенії закінчилася повним провалом. Словенці почали утверджуватися в думці про остаточний розрив з федерацією.

Крім національної проблеми югославському керівництву дово­дилося розв'язувати проблеми, породжені глибокою економічною кризою. Наприкінці 1985 р. безробіття в країні становило 15 %, інфляція — 100 % (у 1989 р. — 3000 %), зовнішній борг скла­дав 19 млрд. дол. (у 1989 р. — 21 млрд. дол.). На його обслуговування витрачалося до 40 % усіх валютних доходів держави. Проте зазвичай на початку правління уряд Югославії замість кардинальних соціаль­но-економічних реформ запропонував програму «стабілізація», яка не виконувалася. Зрештою пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведення на той час економічних, політичних реформ та реформ всередині партії.

У грудні 1989 р. в країні почалось проведення програми еконо­мічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим пунктом програми стало подолання інфляції і перетворення національної грошової одиниці дінара у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Урядові також удалося зменшити зовнішній борг до 16 млрд. дол. Але подальше проведення економічних реформ було перерване розпадом Югославії.

Із 1989 р. в усіх республіках утворюються опозиційні партії, особливістю яких було те, що вони формувалися виключно на на­ціональній основі. Навесні 1990 р. на виборах у Словенії і Хорватії перемагають національні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ (січень 1990 р.) якось виправити ста­новище була невдалою. Серби відмовилися реорганізовувати партію на федеративних началах, як наполягали делегати від Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини. Робота з'їзду була тимчасово пере­рвана, але так і не відновилась. СКЮ розпалась. Республіканські організації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі із С. Мілошевичем.

Дата добавления: 2014-01-04