Вимог п. 1 ст. 5 Конвенції

Судами першої та апеляційної інстанцій

Національна судова практика дотримання та застосування

У главі 13 КПК 1960 р. визначено заходи процесуального примусу, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки, а також детально регламентовано порядок їх застосування.

За змістом положень кримінально-процесуального закону взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, передбаченим у ст. 149 КПК 1960 р. Відповідно до ч. 2 ст. 148 КПК 1960 р. такий запобіжний захід може бути застосовано до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного за наявності достатніх підстав вважати, що така особа буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених вище, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК 1960 р).

Взяття під варту, в тому числі і на стадіях дізнання та досудового слідства, застосовується до осіб підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 3 роки (ч. 1 ст. 155 КПК 1960 р.), і, як зазначено у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року № 4, коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність.

У випадку, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років, взяття під варту допускається лише у виняткових випадках (ч. 1 ст. 155 КПК 1960 р.). Такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв’язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість цього випадку має бути обґрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді (п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року № 4). Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду (ст. 165 КПК 1960 р.).

Якість та обґрунтованість подань органів досудового слідства та прокурорів мають важливе значення для правильного вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Як вбачається зі змісту надісланих судами матеріалів, подання органів досудового слідства та прокурорів мають певні недоліки. Найпоширенішими із них є: підготовка подань за стандартним шаблоном, недостатнє їх вмотивування та обґрунтованість. Досить поширеним є й те, що в них здебільшого звернено увагу на тяжкість злочину та ризик того, що особа, яка його вчинила, може ухилятися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. При цьому на підтвердження зазначеного відповідні доводи та докази не надаються. У поданнях слідчих органів не повністю зазначаються відомості про вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що характеризують особу. З такими поданнями погоджуються прокурори, які після відмов судів першої інстанції у задоволенні таких подань звертаються з апеляціями, чим порушують як норми національного законодавства, так і вимоги Конвенції.

При проведенні узагальнення також установлено, що, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, деякі суди допускали порушення вимог статей 148, 150, 155, 165-1 КПК 1960 р. та ст. 5 Конвенції, поверхово та неуважно вивчали матеріали кримінальної справи, а також доводи, викладені у поданнях органів досудового слідства, обирали запобіжний захід у вигляді взяття під варту формально, посилаючись на тяжкість злочину, при цьому не повністю з’ясовували дані, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, та інші важливі обставини, з якими пов’язано застосування такого виняткового запобіжного заходу, належним чином не вмотивовували свої рішення.

Судді місцевих судів в цілому використовують у своїй практиці положення Конвенції і рішення ЄСПЛ, застосовуючи прямі посилання на такі джерела права в судових рішеннях. Наприклад, постановою Селидівського міського суду Донецької області від 18 листопада 2011 року, яка була залишена без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 02 грудня 2011 року, було відмовлено у задоволенні подання слідчого про обрання стосовно Ч.О. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням тяжкості злочину, в якому обвинувачується Ч.О., його особи, що вперше притягується до кримінальної відповідальності, виховується у багатодітній родині, має постійне місце проживання, навчається, позитивно характеризується, а також того, що органами досудового слідства не надано конкретних доказів, що останній може ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту немає та позбавлення свободи обвинуваченого у цьому випадку не є виправданим, з точки зору наявності відповідного суспільного інтересу, а отже, суперечить вимогам ст. 5 Конвенції та практики ЄСПЛ.

Луцький міськрайонний суд застосував положення Конвенції та практику ЄСПЛ у такій кримінальній справі: 01 листопада 2011 року стосовно К.Р. прокуратурою Волинської області порушено кримінальну справу за ст. 15, ч. 2 ст. 201 КК, 07 липня 2011 року – за ч. 3 ст. 354 КК, у цей же день К.Р. був затриманий в порядку ст. 115 КПК 1960 р., а 24 листопада 2011 року Апеляційним судом Волинської області запобіжний захід щодо нього змінено на заставу. Через 10 хвилин після цього К.Р. був запрошений у прокуратуру Волинської області, де його повторно затримано в порядку ст. 115 КПК 1960 р. за підозрою у вчиненні нового злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК.

Луцький міськрайонний суд, посилаючись на вимоги ст. 5 Конвенції та рішення ЄСПЛ від 06 листопада 2008 року у справі «Миханів проти України», вважав, що подальше затримання слідчими органами після рішення суду про скасування затримання було порушенням вимог п. 1 ст. 5 Конвенції та визнав незаконним затримання К.Р. При цьому зауважив, що після звільнення К.Р. з-під варти Апеляційним судом не було проведено жодної слідчої дії, а справа, порушена за ч. 2 ст. 368 КК, розслідувалася в одному провадженні зі справою, по якій щодо К.Р. обрано запобіжний захід у виді застави. Суд дійшов висновку, що затримання К.Р. було використано органами досудового слідства як формальний привід для його подальшого утримання під вартою і здійснення тиску з метою отримання визнавальних показань.

У судовій практиці часто трапляються помилки, що за своєю правовою природою аналогічні до констатованих порушень вимог ст. 5 Конвенції, що вимагає від судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підвищеної уваги до виправлення таких помилок.

Досить часто у поданні слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту необхідність застосування такого запобіжного заходу обгрунтовується тим, що відповідна особа «буде намагатися ухилитися від слідства і суду та від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність», в належний спосіб не підтверджується фактичними даними.

Відсутність обґрунтування підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту автоматично переноситься в текст судового рішення, чим нівелюється обов’язок суду мотивувати свої рішення.

Наприклад, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 18 лютого 2011 року Р.О. було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Згідно зі ст. 155 КПК 1960 р. тримання під вартою як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований і у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Відповідно до постанови суду Р.О. підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК, за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.

Однак у постанові суду винятковість тримання під вартою Р.О. не зазначається. Таким чином, постанова суду про обрання запобіжного заходу – взяття під варту – стосовно Р.О. була скасована й обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

Криничанський районний суд Дніпропетровської області, обираючи запобіжний захід стосовно Б.С., який обвинувачувався за ч. 4 ст. 190 КК, єдиною підставою для обрання міри запобіжного заходу тримання під вартою визнав те, що особа обвинувачувалася в скоєнні особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до 12 років. У той час судом не було враховано стан здоров’я обвинуваченого, його сімейний стан, що на його утриманні знаходилася 3 річна дитина, що він повністю визнав себе винним та повернув викрадені грошові кошти, страждає на низку системних хронічних захворювань, що в матеріалах справи відсутні дані, що останній міг ухилитися від слідства та суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність та що обрання такого запобіжного заходу потрібно було для забезпечення процесуальних рішень.

Апеляційний суд ухвалою від 23 листопада 2011 року скасував постанову районного суду, вказавши, що зазначені в постанові суду першої інстанції мотиви і підстави повинні відповідати вимогам Конвенції і рішенням ЄСПЛ, згідно з якими міра запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не може бути виправдана очікуваним покаранням у вигляді позбавлення волі.

Трапляються випадки, коли суди обирають запобіжний захід – тримання під вартою – без достатніх підстав для застосування такого запобіжного заходу.

Ленінський районний суд м. Кіровограда, розглядаючи матеріали подання слідчого стосовно В.К., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд виходив з того, що обвинувачений є повнолітньою особою, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно характеризується, однак вчинив умисний тяжкий злочин, змінював свої показання, тому обрав запобіжний захід – тримання під вартою.

Апеляційним судом Кіровоградської області скасовано згадану постанову й обрано В.К. запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, оскільки зазначені судом першої інстанції підстави не вказували на те, що обвинувачений буде переховуватися від слідства та суду або перешкоджати встановленню істини по справі та не могли бути підставою для обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою.

Також трапляються непоодинокі випадки, коли в поданнях про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчими зазначалася «завищена» кваліфікація злочину, в якому підозрювалася особа, у порівнянні з кваліфікацією, що пізніше була представлена в обвинувальному висновку. Відсутність у суду законних можливостей ставити під сумнів кваліфікацію злочину «звужує» можливості застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою.

Суди, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у багатьох випадках не мали достатньої інформації, яка характеризує особу.

Так, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 21 січня 2011 року було задоволено подання слідчого та обрано Я.Р., обвинуваченому за ч. 2 ст. 289 КК, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Колегія суддів апеляційного суду, розглядаючи апеляцію на постанову суду, прийшла до висновку про скасування зазначеної постанови та обрання Я. Р. менш суворого запобіжного заходу, який не пов’язаний із позбавленням волі.

Враховуючи, що обвинувачений був інвалідом з дитинства ІІ групи, мав ряд серйозних захворювань, потребував постійного нагляду лікарів, вперше притягувався до кримінальної відповідальності, не заперечував проти пред’явленого йому обвинувачення, навчався в ПТУ, мав постійне місце проживання, позитивно характеризувався за місцем проживання і навчання, колегія суддів апеляційного суду визнала за можливе обрати йому запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, що забезпечило можливість його лікування та не завадило проведенню процесуальних дій з розкриття злочину.

Також існують випадки необґрунтованого тримання під вартою осіб, які мають тяжкі захворювання, є інвалідами, утримання яких під вартою позбавляє їх можливості отримувати належну медичну допомогу та догляд.

Так, суддею Київського районного суду м. Донецька за поданням слідчого взятий під варту К.С., підозрюваний у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК. Обираючи таку міру запобіжного заходу, суд послався на тяжкість вчиненого злочину, на те, що він був раніше судимий і може продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не надав оцінки тому факту, що К.С. відповідно до вимог ст. 89 КК судимим не вважався, мав постійне місце проживання, був інвалідом І групи категорії А з ампутацією ніг, а тому потребував постійного стороннього догляду. Апеляційним судом Донецької області рішення судді місцевого суду скасовано як незаконне і стосовно К.С. обрано запобіжний захід у вигляді застави.

Як встановлено із матеріалів узагальнення щодо дотримання вимог ст. 5 Конвенції судами апеляційної інстанції, судді місцевих судів Вінницької області при розгляді подань слідчих органів про обрання (продовження, зміну) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою недостатньо враховували вік та стан здоров’я підозрюваних.

Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 11 червня 2010 року було скасовано постанову Ленінського районного суду м. Вінниці від 28 травня 2010 року, якою задоволено подання слідчого та обрано запобіжний захід у виді взяття під варту. Суд не врахував, що Г.М. 1946 року народження та був особою похилого віку, також суд не звернув уваги на його стан здоров’я, що підтверджувався медичними документами. Тому Г.М. було звільнено з-під варти та обрано інший запобіжний захід – підписку про невиїзд.

Були випадки, коли органи досудового слідства за погодженням із прокурором зверталися з поданням про взяття під варту підозрюваних або обвинувачених, які страждали на тяжкі захворювання, були інвалідами І або ІІ групи.

Так, старший слідчий СВ ДПА Луганської області в 2011 році звернувся до Ленінського районного суду м. Луганська з поданням, погодженим із виконуючим обов’язки прокурора Луганської області, про взяття під варту Г.С., який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК. Слідчий, посилаючись на тяжкість вчиненого злочину, вважав, що Г.С. міг ухилитися від слідства і суду, продовжувати злочинну діяльність або чинити перепони у встановленні істини по справі. При цьому слідчий не мотивував свої висновки і не взяв до уваги, що злочин, у вчиненні якого обвинувачувався Г.С., було вчинено ще у першому півріччі 2010 року, обвинувачений від слідства не ухилявся, мав постійне місце проживання, одружений, на його утриманні знаходився неповнолітній син. Крім того, Г.С. був інвалідом ІІ групи і страждав на ряд захворювань: цукровий діабет тяжкої форми, гіпертонічну хворобу 3 ступеня з кризовими перебігами, що виключали можливість надання йому належної медичної допомоги в умовах СІЗО. Ленінським районним судом м. Луганська було обґрунтовано відмовлено у взятті під варту Г.С. і обрано міру запобіжного заходу у вигляді застави. Однак прокурор, не погоджуючись із таким рішенням суду, подав апеляцію, в якій безпідставно посилався на вчинення Г.С. злочину в період іспитового строку і яка була відхилена апеляційним судом.

Трапляються випадки, коли при прийнятті рішення про взяття обвинуваченого під варту судом не надано належної оцінки обставинам, які підлягають з’ясуванню, зокрема даним про стан здоров’я. Так, наприклад, за поданням слідчого СВ Придніпровського РВ в м. Черкаси УМВС України в Черкаській області обвинуваченій у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК, К.О.Г. постановою суду першої інстанції від 10 листопада 2011 року було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Оскільки судом не надано оцінки обставинам, які підлягали з’ясуванню, відповідно до вимог ст. 150 КПК 1960 р., а саме: даним про стан здоров’я обвинуваченої, яка мала вроджену ваду серця і у зв’язку з хворобою їй не рекомендовані фізичні та психічні навантаження, які можуть спричинити ускладнення, сімейний стан та іншим обставинам, які її характеризують і які повинні бути враховані судом. Відповідно до статей 3, 5 Конвенції з метою вирішення питання щодо можливості тримання під вартою особи з таким захворюваннями та можливості надання в таких умовах їй медичної допомоги ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2011 року зазначену постанову скасовано, а подання направлено на новий судовий розгляд.

Порушення вимог п. 2 ст. 5 Конвенції встановлено у рішенні ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», оскільки за обставин справи залишилось невідомо, чи було негайно повідомлено заявника про підстави його затримання, враховуючи, що у відповідному протоколі адміністративного затримання містились лише посилання на відповідні законодавчі положення, а саме затримання було фактично використане з метою відібрання у заявника свідчень щодо вчинення ним злочину.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції було констатовано у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011-2012 роках проти України: «Буров проти України» (рішення ЄСПЛ від 17 березня 2011 року), «Болдирєв проти України» (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року), «Борисенко проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), «Прокопенко проти України» (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року), «Колесніков проти України» (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року), «Паскал проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), «Плєшков проти України» (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), «Третьяков проти України» (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), «Іззетов проти України»(рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), « Тодоров проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), «Цигоній проти України» (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 2011 року), «Харченко проти України» (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), «Корнейкова проти України» (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).

У ЄСПЛ вироблена усталена судова практика та сформульовані основні «правові позиції» щодо вимог, які зобов’язані дотримуватися держави за п. 3 ст. 5 Конвенції. Зокрема,у рішеннях ЄСПЛ наголошується на тому, що згідно з ч. 2 п. 3 ст. 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою (рішення ЄСПЛ від 08 червня 1995 року у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини»). Щоб дотриматися цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який за належного врахування принципу презумпції невинуватості виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Встановлення таких фактів та підміна національних органів влади, які постановили рішення щодо тримання під вартою, не є завданням ЄСПЛ. Суд має з’ясувати, чи є у справі порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції, насамперед, виходячи з підстав, викладених у відповідних рішеннях національних судів і фактів, зазначених заявником у його скаргах (рішення у справі «Лабіта проти Італії»).

У практиці ЄСПЛ визначено, що існування обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою. Але Суд неодноразово зазначав, що тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (рішення у справі «Єчус проти Литви»).

У своїх рішеннях ЄСПЛ звертає увагу на те, що тяжкість злочину, вчиненого обвинуваченим, та ризик його ухилення від слідства залишаються єдиними підставами для відмови суду у задоволенні клопотань про звільнення. Проте згідно з п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою, які мають бути чітко сформульовані (рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2000 року у справі «Яблонський проти Польщі», від 23 вересня 1998 року у справі «I.A. проти Франції», від 04 жовтня 2001 року у справі «Іловецький проти Польщі»).

При цьому ЄСПЛ зазначає, що існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи «за» і «проти» такого звільнення не повинні бути «загальними й абстрактними» (рішення ЄСПЛ у справі «Смирнова проти Росії»). У всіх випадках, коли ризик ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних заходів (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 2008 року у справі «Вренчев проти Сербії»).

Дата добавления: 2014-01-04