Язичницька культура давніх слов’ян

Релігійні вірування давніх слов’ян давно привертають пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов’янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує кілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. А, по-друге, кожне слов’янське плем’я, імовірно, визнавало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними – і релігійні вірування. Через це загальнослов’янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. До того ж припускається, що слов’яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов’ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов’яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Праслов`яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов’язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Містичний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній урожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимове сонцестояння – з народженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов`ян про три рівні світу – небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світобудови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов’язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна назвали «Сварожичем»), і втіленням хаосу, пов’язаного з вітрами. Разом з небесною матір’ю – можливо, Колядою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царства підземного – Велес – відігравав важливу роль у відтворенні природи, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов`яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків).

З подальшим розшаруванням всередині слов`янських племен, із виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособленням сили, влади й порядку, князів і його дружини, а Велес – як бог простого народу, покровитель звичайних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов’яни пов’язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшановували під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства. У релігійних віруваннях стародавніх слов’ян існували дві течії: поклоніння природі та культ роду.

Наука поки що не має однозначної відповіді на запитання, чи мали наші предки жерців. Деякі функції жерців могли виконувати найстаріші в роді особи. Нарешті, нашим предкам були відомі як професійні жерці волхви. Для збільшення сили впливу на природу і надприродні явища люди стали поєднувати пісню, музику, танці і рухові дії. Поступово формуються свята та обряди.

Українці належать до тих народів у світі, чия обрядовість є однією з найдавніших і найбагатших. В обрядовості українців розрізняються два види – родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті людини чи родини. Іншого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему.

Календар язичницьких свят, на думку фахівців, складався з чотирьох сонячних фаз: зимове сонцестояння (святки від 24 грудня до 6 січня), весняне рівнодення (Масляна, у давнину близько 24-25 березня), літнє сонцестояння (Купала, зелені свята 23-29 червня). Осіннє рівнодення окремо святкувалося, приєднувалося до свят урожаю (8 вересня). Крім того, річний язичницький цикл складався із сезонних аграрних обрядів, частина яких пізніше стала християнськими святами.

Передхристиянські свята наших предків поділялися на три частини. Зумовлені трьома дійствами хліборобського циклу, що мали на меті посіяти, зібрати і приготувати. Це конкретно виявлялося, наприклад, у торжествах Лади як свята весни, воскресіння чи повернення Сонця. Це свято також називають пролиттям. З ним асоціювалась смерть чи потоплення зими і початок панування весни або очищення.

У літній частині свят релігійні та хліборобські аспекти переплітаються. Вінцем творіння вважалося поєднання Сонця з водою, що збігалося зі святом Купала. Наші предки вірили, що тоді Сонце на день зупиняється і вся природа радіє. Нарешті третя частина свят справлялася узимку. Тоді на честь Сонця, яке народжувалось, святкували Коляду. Це свято мало важливе хліборобське значення.

Обов’язковими елементами календарних свят стародавніх слов’ян були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, ряження і маскування, драматичні сцени, розваги, змагання. Свята супроводжувалися виконанням календарних пісень та рухливих ігор. У наших предків гра розглядалася як дія, наділена сакральним змістом і значенням. Календарні ігри, які проводилися в певні пори року, літописці назвали грищами.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам’яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сонця – з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни – з говінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної гірки – Великоднем, свято купала – з Івановим днем та ін.

У часи зарубинецької та черняхівської археологічних культур виплавка заліза і ковальство, гончарство, ткацтво та інші традиційні ремесла були вже давно освоєні, найбільшого розвитку сягнувши у великих городищах цієї доби. Для черняхівської культури, тісно пов’язаної з античним світом, засвідчено початок формування писемності на основі поєднання грецького та латинського алфавітів. Але після занепаду черняхівської культури внаслідок втягнення її племен у гунський рух на Захід, ремесла і торгівля на українських землях розвивалася переважно у межах порівняно невеликих містечок і селищ. Середня кількість мешканців у сельських поселеннях складала близько 30 осіб. Слов’янські племена селилися біля річок, будували житла з дерева, які обмазували глиною. Населення займалося скотарством та землеробством. Для захисту від ворогів у такому поселенні будувався так званий город – укріплена огорожа з частоколу, рову та земляного валу. Однак саме на такому дещо спрощеному рівні розвитку слов’яни стають відомі в історії під своїм власним ім’ям, а не у складі інших варварських союзів племен, серед яких вони часто губилися для істориків.

Слов’ян українських земель історики V – VI ст. виділяють як найбільш войовничих під назвою антів, відрізняючи їх від склавинів (південно-західних слов’ян). Назвою антів об’єднувалися кулька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя (включаючи землі пізніших сіверців), що археологічно підкріплюється матеріалами пеньківської культури, одним з відгалужень якої й була київська археологічна культура. Культурним центром антів було Правобережне Подніпров’я, звідки вони розселювалися в різних напрямках, уже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного й Азовського морів.

Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з володарями степів IV – V ст. гунами. Можливо, у взаємодії гунів зі слов’янами відбилася пам'ять про скіфсько-сколотський симбіоз. Антський союз із гунами з IV ст., за свідченням готського історика з IV ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів. Тому часто антам, як і іншим слов’янським племенам, доводилося воювати за розширення і збереження своїх територій. На час боротьби за територію невеликі, але численні родові або сусідські общини об’єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об’єднаннями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов’янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Вочевидь, саме з ідеєю «украювання» землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов’язувати первісне значення слова «Україна» («вкраїна»), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільнослов’янський корінь -кра- у багатьох мовах (сербський, чеський та ін.) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися «укроюванням». За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов’янських земель відомі цілі племена укрів, укранів, кроатів. Слов’янські народи завдячують соціальним явищем «украювання» передусім періоду розселення V – VI ст., хоча спеціальні назви «країна», «україна», «вкраїна», «крайна» тощо для ново зайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди.

Попри значну войовничість, швидка асиміляція слов’янами інших народів проходила у мирний спосіб, що якраз забезпечувалося принципом територіальності (а не династичної спадкоємності). Значне розпорошення слов’ян на щойно зайнятих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою все нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов’янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов’янськими і неслов’янськими народами.

Процеси етнічного змішування (міксації) у період Великого переселення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорномор’я вдираються усе нові азійські орди.

Одним із нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з’являються в кінці VIII (770 – 790-ти роки) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів істориків VI ст.: готського Йордана про народ «росомонів» і візантійського Псевдо-Захарії про народ «хрос», яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном.

Крім того, існують численні загадки про русів (у різних, близьких до коренів «рус» і «Рос» формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснювалися в усіх цих напрямках, остаточне з’ясування питання про походження русів є поки що неможливим. Однозначно можна твердити лише те, що руси не були скандинавськими вікінгами. При цьому вони можуть бути напівслов`янськими варингами (варягами) прусського узбережжя Балтійського моря, частково слов’янізованими носіями салтівсько-маяцької культури Хозарії, прямими нащадками роксолан чи аорсів, «кельтських» об’єднань рутенів чи ругів, невідомих історії реліктів індо-арійської доби з Приазов’я тощо. Існують прихильники і автохтонної версії тривалого існування народу «орос» від Геродотових часів, зафіксованих «отцем історії» під назвою «скіфів-орачів», однак їх доказова база є найслабшою.

Розвинена династично-ієрархічна система суспільної організації первісних русів, росів тощо змушує відділяти їх від власне східнослов’янських племен, але значний домішок етнічного слов’янства також вважається безсумнівним.

Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, антропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушує усе більшу частину дослідників вести мову про принаймні два основні центри давніх русів – південно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Певну роль в обох центрах могли відіграти об’єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене контактами між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи швидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки нерідко мають суперечливий характер.

Проблема походження русів мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступній темі.

Дата добавления: 2014-01-04