Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Методологія і принципи аналізу культури, її структура і функції




Методи культурології - це сукупність аналітичних прийомів, операцій і процедур, що застосовуються при аналізі культури. Оскільки культурологія - інтегративна галузь знання, то аналіз культури здійснюється за допомогою комплексу пізнавальних методів і установок, властивих окремим наукам: соціології, психології, етнографії, лінгвістиці, антропології тощо. Іншими словами, в межах дослідження культури відбувається особлива інтеграція методів конкретних наук. У культурологічному пізнанні використовуються лише ті методи, які спроможні вирішити завдання комплексного рівня пізнання, які можуть поєднуватися із зовсім різними методами інших наук. При цьому кожен із методів втрачає попередній характер самодостатності і набуває властивість взаємодоповнювання, особливого поєднання з іншими методами -властивість інтеграції.

Разом із тим, у процесі пізнання культури неможливо провести чітку межу між суб'єктом пізнання, з одного боку, і об'єктом, що вивчається, - з другого. На цю особливість наук про суспільство та культуру першим звернув увагу німецький соціолог, філософ і історик Макс Вебер (1864-1920). Він вважав, що такі науки повинні користуватись одночасно і методом розуміння, і методом пояснення. Процедуру, яка з'єднувала б ці методи в єдине, М.Вебер назвав "пояснювальним розумінням". На основі цієї процедури і відбувається інтеграція пізнавальних методів, властивих окремим наукам. Тому, основним методом культурологи можна вважати єдність пояснення і розуміння.

Аналіз культурологічних досліджень дає можливість виокремити такі основні характеристики культурологічного методу, які подані як логічна послідовність етапів пізнання.

Розпочинається дослідження культури будь-якого народу чи історичного періоду з гуманітарної проблематизації матеріалу, яка має, в основному, описово-емпіричний характер. До неї можна віднести констатацію "принципового нерозуміння" тих чи інших факторів культури, різного роду парадоксів тощо. Культурологічна проблематизація емпіричного матеріалу може мати різний характер: зафіксувати "дивацтва", "химерності", "безглуздості" тієї культури, що вивчається, поставити питання про відношення між тими чи іншими явищами, елементами культури, зафіксувати суперечності в мисленні чи поведінці людей цієї епохи і т.ін. Але в усіх випадках постає завдання осмислити виявлені "чудернацькі" феномени теоретично. Так, наприклад, коли знайомимося з життям освіченого китайця Ш-ІУ ст., впадає в очі велика кількість дивацтв і чудернацьких вчинків, незрозумілих жестів і епатуючих висловів, словом, найрізноманітнішої ексцентрики і буфонади, що породжує питання: "А чи об'єднується ця різноманітність у щось цілісне, єдине?". Китайська цивілізація до III ст. нараховувала не одне тисячоліття, отже, дослідник цілком може припускати, що все те химерне, чудернацьке і незрозуміле в біографіях освічених людей є породженням культури і має свій традиційний канон.

На цьому етапі дослідження використовуються ті методи, які дозволяють описати культуру того чи іншого народу чи епохи як цілісність без виявлення зв'язку з іншими культурами.

При цьому розробляються і поширюються такі моделі пізнання культури, як класифікаційна і дескриптивна.

Другий аспект культурологічного методу (етап дослідження) -це зіставлення культури, що вивчається, з іншими культурами. Це можуть бути культури, що генетично передували в своєму розвитку чи є "синхронними". Важливо лише те, щоб вони суттєво відрізнялись одна від одної. Наприклад, при вивченні китайської культури її порівнюють з японською і європейською; при вивченні античної - з культурою Середньовіччя і сучасності; аналіз ренесансної культури передбачає її порівняння з античною, середньовічною і сучасною і т.ін. Саме завдяки такому зіставленню різних типів культур дослідник отримує перші характеристики тієї культури, що його цікавить. Сама ж процедура зіставлення передбачає звернення культуролога до методів філософії, логіки, лінгвістики, психології, соціології, семіотики, історії, а також до міждисциплінарних аналітичних процедур - структурно-функціонального підходу, методу моделювання тощо. При цьому розробляються такі пізнавальні моделі культури, як асоціативна і функціональна.

Третій етап використання культурологічного методу пов'язаний із виявленням синтетичних, "провідних " особливостей культури та її структур, тобто таких, які визначають характер решти утворень у культурі, забезпечують її стійкість та життєздатність. Наприклад, аналізуючи культуру Середньовіччя, виокремлюють такі провідні особливості, як християнський світогляд, протистояння і взаємовплив античних, язичницьких і християнських уявлень та звичаїв, писемної і народної культури тощо; в культурі Просвітництва основною рисою вважають раціоналізм і т.ін.

Четвертий етап аналізу культури пов'язаний із виявленням і поясненням тих тенденцій і особливостей культури, які немовби суперечать її основному устрою, основному культурному процесу. Будь-яка культура живе збалансованим протистоянням протилеоісностеп, які виявляються у суперечностях:

1) між соціалізацією і індивідуалізацією особистості: з одного боку, людина з необхідністю засвоює норми суспільства, а з іншого - прагне зберегти свою індивідуальність і неповторність;

2) між нормативністю культури і тією свободою, яку вона надає людині;

3) між традиційністю культури і її постійним оновленням.

У культурі завжди наявні певні "антикультурні" явища - єресі, анархія, революційні ексцеси, явища контркультури і т.ін. Такі явища не випадкові, без них культура завмирає.

Два останніх етапи пізнання культури неможливі без використання методів гуманітарних наук, які наділені більшою узагальнюючою і разом із тим пізнавальною можливістю. Вони дозволяють бачити за зовнішніми конкретними явищами культури її глибинні відносини і взаємозв'язки. На цих рівнях аналізу культури виникає необхідність розробки системи, а також динамічних моделей пізнання культури.

Як бачимо, основний метод культуролога - єдність пояснення і розуміння - виступає основою інтеграції методів конкретних наук, основою пізнання культури взагалі.

Кожна культура розглядається як система смислів, що має свою сутність, свою внутрішню логіку, яка може бути осягнута за допомогою раціонального пояснення. В той же час, як і будь-яка гуманітарна наука, культурологія не може обмежуватись лише поясненням, адже культура завжди адресована людині і не існує поза живим зв'язком з нею. Тому культурологія повинна виявити і внутрішню логіку даної культури, і ціннісно-смислове її значення для людини, що надає можливості осягнення інтуїтивно-смислової причетності суб'єкта до того явища, яке вивчається. У культурології розуміння первинно передує поясненню, спрямовує його і в той же час поглиблюється і корегується цим поясненням. Завдання культурології - це здійснення діалогу культур, у ході якого ми залучаємося до інших культур, інших смислових світів, але не розчиняємося в них, а зберігаємо свою національну самобутність. Лише таким шляхом і відбувається взаємозбагачення культур.

Тому культурологію ні в якому разі не можна звести лише до системи знань. У ній є не лише система раціонального знання, але і "система" позараціонального розуміння. І обидві ці "системи" внутрішньо злагоджені, збалансовані і однаково важливі для науково-гуманітарного осягнення культури. Найвищим досягненням культурології є повнота розуміння, яка спирається на повноту пояснення. Це дозволяє проникати в життєві світи інших культур, вести з ними діалог, збагачуючи таким чином свою власну культуру.

Культура - складне і поліфункціональне явище. Основу загальних уявлень про культуру складають:

1) видовий принцип - поділ культури на предметну й особистісну культуру;

2) родовий принцип - поділ культури на матеріальну і духовну культуру;

3) принцип значущості чи ролі, відповідно до якого виділяють основу, субустрій культури і власне саму культуру та її значення.

Перша і найдоступніша сфера культури - це видимий світ речей. Різноманітність предметного світу культури визначається різноманітністю людської діяльності. Є різні способи класифікації діяльності, як і різні способи класифікації предметної культури. Ми зупинимося лише на тому, що діяльність може бути спрямована на природу, суспільство і на окрему людину. Результати цієї діяльності існують як предметний і особистісний види (рівні) культури.

Той світ культури, який ми бачимо, - це лише одна з її частин. Як за одягом зустрічають людину, а проводжають її уже за розумом, так і предметний світ чи вид культури - це лише зустріч із нею. Здатність бачити предмети мають усі більш-менш розвинуті живі істоти, а от здатністю до розуміння наділені далеко не всі. Бачити можна одне, а розуміти при цьому зовсім інше. Ми бачимо, наприклад, що Сонце обертається навколо Землі, але розуміємо, що насправді все навпаки.

Із цього не випливає, звичайно, що предметний вид культури не має ніякого значення. Англійський письменник О.Уайльд вважав, що зовнішність може сказати багато про що, але те, про що вона говорить, сховане за зовнішністю.

Предметний вид культури - її видимість. Звичайно, без неї культура існувати не може, але вона не може бути і до неї зведена. Культура має ще й особистісний рівень, який, з одного боку, закарбований у матеріальних предметах, а з іншого - визначається світоглядом, вподобаннями, смаками, знаннями та психологічними особливостями конкретної людини. Окрема річ може свідчити про рівень інтелектуального, естетичного, морального розвитку її творця, про стосунки між людьми, про характер епохи в цілому. Але, щоб "побачити" особистісне виявлення культури, потрібно бути особистістю. Кожен із нас "бачить" особистісний світ культури настільки, наскільки сам є особистістю. Такою ж мірою ми вносимо в культуру щось "від себе", тобто виступаємо її джерелом.

Предметний і особистісний види культури - це її характеристика з боку зовнішнього і внутрішнього змісту. Весь зміст культури є оформленим чи організованим певним способом. Організовувати - це й є основний принцип культури. І організована вона подібно до того, як організована сама людина, адже культура - спосіб діяльного існування людини. Отже, як людина є єдністю зовнішнього і внутрішнього світів, так і культура є єдністю зовнішнього - предметного і внутрішнього - особистісного видів. Зовнішній, чи предметний, вид культури організований за принципом матеріального існування. Це означає, що провідну роль у ньому відіграють закони природного, матеріального світу.

Сукупність матеріальних цінностей прийнято називати матеріальною культурою.

Внутрішній, чи особистісний, вид культури організований за принципом духовного існування. Це означає, що провідну роль у ньому відіграють ідеали і цілі, пориви і прагнення самої людини, її уявлення про себе і навколишній світ.

Сукупність духовних цінностей прийнято називати духовною культурою.

Звичайно, вирізнення в культурі матеріальної і духовної форм має досить умовний характер, оскільки в реальному житті вони тісно взаємопов'язані і проникають одна в одну. Де, скажімо, в музичному творі матеріальна сторона, а де - духовна?

Важливою особливістю матеріальної культури є її нетотожність ні матеріальному життю суспільства, ні матеріальному виробництву, ні матеріальній діяльності. Матеріальна культура характеризує цю діяльність з точки зору її впливу на розвиток людини, розкриваючи, якою мірою вона дає можливість людині застосовувати свої творчі можливості, здібності, талант.

Зміст матеріальної культури не вичерпується лише тим, що вона задовольняє матеріальні потреби людей. Матеріальна культура виступає також засобом передачі соціального досвіду, віддзеркаленням процесів взаємовпливу народів, їх культур. Вона служить одним із важливих показників рівня розвитку суспільства, однією із характеристик цивілізації.

Джерелом вивчення матеріальної культури є: реальні предмети; їх зображення; макети і моделі, сучасні оригіналу; писемні джерела. Перша група поєднує в собі археологічні й етнографічні пам'ятки, архітектуру, що збереглася, техніку, а також всю функціонуючу матеріальну культуру, в тому числі і сучасну.

Другу групу складають твори образотворчого мистецтва, креслення, графічні зображення, фото- і кінодокументи.

Макети і моделі, що складають третю групу, відомі здавна. Це можуть бути зменшені копії реальних предметів, покладені в могили, дитячі іграшки і т.ін.

Четверта група - це писемні джерела, що несуть інформацію знаково-соціального змісту про предмети матеріальної культури, технологію їх виробництва, використання тощо.

Матеріальна культура має складну структуру. Вона поділяється на техніко-технологічні і предметно-продуктивні компоненти. Останні, в свою чергу, містять культуру виробництва, життєзабезпечення і війни.

Виробнича культура - це знаряддя праці, машини, технічні системи і транспортні засоби.

Те, чим користується людина, існувало не завжди і не завжди було таким, як сьогодні. Наприклад, сучасний автомобіль має довгу історію свого становлення, яка розпочиналась із первісного возу. Конкретні моделі автомобілів можуть також служити значущими соціальними й історичними символами. Так, вантажівки ГАЗ-ММ і ЗІС-5В, поряд з Т-34, "Катюшею" і штурмовиком Іл-2, символізують для багатьох поколінь Велику Вітчизняну війну. Такими ж символами епохи можна назвати і кораблі: наприклад, парусний - символ епохи Петра І.

Культуру життєзабезпечення складають будівлі, предмети побуту, одяг. Будівлі - це штучні, рідше - природні побудови, які, з одного боку, захищають їх мешканців від несприятливого зовнішнього середовища, зберігають тепло; з іншого - створюють соціальний простір, в якому може здійснюватися виробнича, побутова чи культова діяльність людей. Будівлі можуть бути житловими, виробничими, побутовими, культовими, фортифікаційними і т.ін. Історично першим було людське житло. Воно органічно пов'язане з людиною, суспільством, культурою. Форма і внутрішнє упорядкування житла визначаються суспільними відносинами, звичаями, формами шлюбу та сім'ї, психологією людей. І, звичайно ж, воно залежить від природно-кліматичних умов і місцевих будівельних матеріалів.

Такою ж різноманітністю функцій і соціального змісту відрізняється одяг. Звичайно, його головне призначення - це захист тіла від негативного впливу зовнішнього середовища. Однак одяг служить соціальним, соціально-демографічним, національно-релігійним знаком відмінності. В минулому за одягом безпомилково можна було визначити соціальний статус людини, її вік, стать, походження. Костюм дворянина відрізнявся від одягу купця, купець зодягався інакше, ніж селянин і т.ін. Специфічним було вбрання духівництва і військовослужбовців; таким воно залишається і сьогодні.

Великим соціальним значенням наділялись і окремі елементи одягу, наприклад, пояс, головні убори тощо.

Здавна був одяг і знаком племінної чи національної належності. У наш час, коли більшість народів світу перейшла на так зване "європейське" плаття, багато людей зберігають у своєму одязі якийсь національний елемент (папаху, тюбетейку, вишиту сорочку). Особливу сферу матеріальної культури становлять зброя та військова техніка. Спочатку була відома мисливська зброя, яка використовувалась і як бойова. З появою військової справи, як особливої сфери людської діяльності, відбувається диференціація зброї. З'являються специфічні форми бойової зброї: мечі, щити. Деякі види зброї - бойові сокири, вила - являли собою змінені засоби праці. Інші довгий час залишались універсальною зброєю (мисливською і бойовою), наприклад, лук із стрілами, списи і т.ін. Виготовлення бойової зброї завжди знаходилося на вершиш науково-технічного прогресу, базувалося на використанні найновіших досягнень науки і техніки. Але і розвиток військової техніки теж немало сприяв технічному прогресу взагалі. Так, наприклад, поява і вдосконалення фрезерного верстата пов'язані із масовим виробництвом рушниць на початку XIX ст.

Бойова зброя в усі часи її існування була умовою й атрибутом політичної влади. Не випадково фараони Стародавнього Єгипту часто зображувались із зброєю в руках. Деякі види зброї, наприклад, меч, стали символами влади і на ранніх стадіях цивілізації були привілеями вищого стану. У Стародавньому Китаї вміння управляти бойовою колісницею і стріляти із лука були ознаками "шляхетного мужа".

В епоху Середньовіччя право на носіння зброї регулювалось спеціальними юридичними нормами, і, безперечно, ним наділялися лише дворяни. Зброя визначала соціальний статус людини.

У Новий час зброєю дворян стає шпага: бойова, дуельна, парадна. Остання, по суті, вже є не зброєю, а витвором декоративно-прикладного мистецтва і виступає атрибутом парадного костюму. Окремі види зброї служать символами. У XX ст. зброя зображується на прапорах деяких держав; окремі види бойової техніки поставлені на постаменти як пам'ять про минулі війни. У таких випадках зброя вже несе неабияке смислове історичне чи ідеологічне навантаження.

Матеріальна культура тісно пов’язана із регіональною і національною своєрідністю народів. її національний характер пояснюється тим, що, по-перше, до складу культури входить традиційна народна культура (житло, одяг, предмети побуту і т.ін.) і, по-друге, незважаючи на зростаючий процес інтернаціоналізації культури в цілому, матеріальна культура тієї чи іншої країни складається в основному із елементів, створених на основі власної культурно-технічної традиції.

Матеріальна культура тісно переплітається з культурою духовною.

Під духовною культурою розуміють діяльність, спрямовану на духовний розвиток людини і суспільства, а також продукти (результати) цієї діяльності. Такими результатами є нові ідеї і знання, духовні цінності; як правило, в духовній культурі вирізняють такі елементи: політична культура, правова, естетична, етична, філософська, релігійна. Звичайно, такий перелік не вичерпує всієї різноманітності духовної культури, адже в її розвитку досить значну роль відіграють і такі елементи, як мова, побут, почуття тощо. Крім того, культура постійно розвивається, в ній з'являються багато нових процесів і явищ, отже, будь-яка її класифікація є досить умовною.

Матеріальна і духовна культура існують в тісній єдності. Все матеріальне виявляється реалізацією духовного, а це духовне неможливе без певної матеріальної оболонки. Разом із тим, між матеріальною і духовною культурою існує суттєва відмінність. Перш за все це відмінність у предметі. Зрозуміло, наприклад, що знаряддя праці і, скажімо, музичні твори принципово відрізняються між собою і служать різним цілям. Те ж саме можна сказати і про характер діяльності в сфері матеріальної і в сфері духовної культури. У сфері матеріальної культури людська діяльність характеризується зміною матеріального світу і людина має справу з матеріальними предметами. Діяльність у сфері духовної культури передбачає певну роботу з системою духовних цінностей. Звідси випливають і відмінності в засобах діяльності і її результатах.

Людина, створюючи предметний світ культури, створює і себе саму. Культура виявляється не лише діяльністю як такою, а і способом організації діяльності. А така організація неможлива без складної і розгалуженої системи соціального символізму. Людина як така не може здійснити навіть найелементарнішої дії, не вплітаючи її в ланцюжок символів. Символічний смисл дії виявляється іноді навіть важливішим за її практичний результат (наприклад, ритуали, які самі по собі зовсім недоцільні, але пов'язані з цілеспрямованою діяльністю символічно).

Змістом культури стає вся людська діяльність, і поділ на матеріальну і духовну культуру є досить умовним. Головне - це те, що створюється в результаті розвитку культури, - людина як особистість. За змістом і впливом культури на людину ряд дослідників пропонують ділити її на прогресивну і реакційну. Культура як явище, що формує людину, може виховувати особистість не лише моральну, але і таку, що мораллю не обтяжена. Історично культуру пов'язують з гуманізмом. В основі культури лежить ступінь розвитку людини. Ні досягнення техніки, ні наукові відкриття самі по собі не визначають рівень культури суспільства, якщо в ньому відсутня гуманність. Тому критерієм культури вважається гуманізація суспільства, а її метою - гармонійний розвиток людини.

Типологія культур і її поділ за різними ознаками по суті безмежні і наведеною вище схемою не обмежуються. Культуру поділяють також на різні історичні типи, на масову й елітарну, світову і національну, східну і західну і т.ін.

Культура являє собою системно організоване ціле зі складною і багаторівневою структурою. В структурі культури виокремлюють як субстанційні, так і функціональні елементи. Субстанційні елементи опредметнюються в цінностях, нормах культури, звичаях, традиціях, обрядових та ритуальних діях тощо. Вважається, що основним елементом культури, який забезпечує її стійкість, є саме традиції, оскільки вони виступають формою спадковості не лише культурних цінностей, але й потреб у культурі.

Функціональні елементи характеризують сам процес культурної діяльності, його різні сторони та аспекти. Ця діяльність може бути спрямована на задоволення як матеріальних, так і духовних потреб, виявлятись у різних сферах та формах (наука, економіка, політика, право, мораль, мистецтво, філософія, релігія і т.ін.).

Усі елементи структури тісно взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого унікального явища, як культура.

Культура - система багатофункціональна. До найбільш суттєвих функцій культури належать:

1) людинотворча, чи гуманістична функція, яка виявляється у формуванні людської особистості, специфічної для кожного суспільства. Вона являє систему поглядів, що визначають цінність
людини, її права на свободу, щастя та рівність, а також визнання принципів справедливості та милосердя як норм взаємовідносин між людьми, боротьбу за створення умов для вільного розвитку творчих сил і здібностей людини;

2) пізнавальна {гносеологічна) функція. Культура концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох поколінь людей, накопичує скарбницю знань про світ і тим самим створює сприятливі умови для його пізнання та освоєння;

3) регулятивна функція, яка пов'язана, перш за все, з регулюванням різних сторін та аспектів людської діяльності. У виробничій сфері, сфері побуту, міжособистісних стосунках культура впливає на поведінку людини і регулює її вчинки, дії і навіть вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право;

4) акумулятивна (трансляційна) функція, яка виявляється в накопиченні, збереженні та передачі людського досвіду від покоління до покоління;

5) ціннісна (аксіологічна) функція. Культура формує у людини певні ціннісні потреби та орієнтації. За їх рівнем люди найчастіше й оцінюють ступінь культурності інших людей;

6) комунікативна функція, яка виявляється в налагодженні зв'язків між індивідами чи соціальними групами людей. За допомогою цієї функції відбувається процес спілкування, обмін культурно-історичними цінностями та досвідом, здійснюється процес взаємопроникнення та взаємозбагачення різних типів культур; компенсаторна функція, що забезпечує різні форми духовної і психологічної розрядки, зняття напруги, уникнення стресових ситуацій. Вона дозволяє людині тимчасово відволіктися від насущних проблем, заспокоїтись чи здобути рівновагу, по-новому оцінити ситуацію;

7) виховна функція, що синтезує в цілісну форму всі чинники духовного світу особистості, серед яких пізнавальні, оцінювальні, психологічні.

Підсумовуючи все сказане вище, слід відзначити, що культура -це складне і поліфункціональне явище, змістом якого є вся людська діяльність, а методологічною основою його пізнання є єдність пояснення та розуміння.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 508; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.051 сек.