Бесіда. Телефонна розмова

План

ЛЕКЦІЯ 2

Тема 2. Культура мови. Публічний виступ як різновид усної мови

2.1. Орфоепія. Правила етикету при усному діловому спілкуванні.

2.2. Бесіда. Телефонна розмова.

2.1. Орфоепія. Правила етикету при усному діловому спілкуванні

Усе, про що йтиметься сьогодні, і все, що студентам необхідно буде опрацювати вдома, – досить відомі речі. А проте між усвідомленням того, як треба поводитись, і звичайною поведінкою, - казав А.С.Макаренко, - є маленька канавка, яку треба заповнити досвідом. Так само й між тим, як ми говоримо і як треба говорити, теж існує “маленька канавка” та заповнити її можна лише постійною, наполегливою, повсякденною працею.

Важливе місце у культурі мовлення належить правильній вимові слів

Орфоепія (від грецьк. orthos – правильний і epos – мова) – система загальноприйнятих правил літературної вимови у тій чи іншій мові. Засвоєння і дотримання їх є обов’язковим для кожної культурної людини.

Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполучень та наголошування слів.

Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: лабалаторія – лабораторія, калідор - коридор, телехвон – телефон, форий – хворий тощо.

Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: шо – що, лєкція замість лекція, кондіционер – кондиціонер, универсітет – університет тощо.

Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно. Українській мові невластива вимова [а] на масці ненаголошеного [о]: [огірок], [оренда], [заборонити]. Виразно вимовляються в усіх позиціях також голосні [а], [і], [у]. Звук [о] також вимовляється виразно, хоча перед складом з наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: зо[у]зуля, го[у]лубка. Це не стосується слів іншомовного походження, в яких [о] вимовляється завжди чітко: корупція, документ.

Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко.

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко і в кінці слова, і в середині його: народ, наказ. Лише глотковий [г] перед глухим звуком вимовляється як [х]: [лéхко] – легко, [ніхті] – нігті. Губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), шиплячі ([ж], [ч], [ш], [щ]) – крім подовжених, задньоязикові ([г], [к], [х]) а також звук [р] у кінці слова та складу вимовляються твердо. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які.

В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ].

Буквосполучення дж, дз вимовляються як один звук, крім випадків, якщо вони належать до різних частин слова: дзвоник, дзеркало, відрядження, ходжу – від зимувати, під звітний.

Вимова звукосполучень. При вимові приголосних звуків для української мови характерним є явище асиміляції (уподібнення):
-ться вимовляється як [-ц':я], -шся - [-с':я], - жся [-з'с'я], -чся [-ц':я], -жці [-з'ц'і]: сміється, вітаєшся, зважся, не морочся, запоріжці. Крім того, для української мови характерне явище спрощення. Отже, слід пам’ятати, що написання деяких слів не відповідає вимові: проїзний, студентський [студен'с'кий], агентство [агенство].

Наголос (акцентуація). З орфоепічними нормами тісно пов’язане правильне наголошування слів. В українській мові він вільний і рухомий, тобто може падати на будь який склад навіть в однокореневих словах: збúтки – збиткóвий, вітрáж – вітражéм.

Слід запам’ятати наголошення таких слів: бюлетéнь, валовúй, вимóва, відсóтковий, довíдник, змóвчати, каталóг, кулінáрія, листопáд (місяць), одинáдцять, пóхибка, фаховúй, фенóмен.

Засоби милозвучності. Закони милозвучності української мови вимагають чергування голосних з приголосними, уставляти голосні звуки і спрощувати приголосні. З метою милозвучності в ній використовуються сполучники і, й, та, частки ж і же, б і би, прийменники в і у. Після префікса, що закінчується на приголосний, як правило, додається голосна, якщо корінь слова починається на дві приголосні: зістрибнути, відімкнути, зіставити. Це ж правило стосується і прийменників: наді мною

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування — це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування. [2]

Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти «технікою» спілкування й застосовувати її у щоденній практиці. Під «технікою» спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у використанні вербальних і невербальних засобів комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування. Кінцевий позитивний результат спілкування залежить не стільки від мотивів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати й викласти.

Центральною ділянкою мистецтва спілкування є мовний етикет — «національний кодекс словесної добропристойності»,[3] що охоплює засоби ввічливості, зорієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності.

Мовний етикет — це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців. Він охоплює стійкі формули спілкування (слова, словосполучення, мовні звороти-кліше) в ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності.

До виражальних засобів будь-якої мови належать типові формули звертання, вітання, прощання, побажання, поздоровлення, подяки, прохання, вибачення, співчуття тощо. Мовний етикет визначається загальною культурою спілкування, а також мовною ситуацією, професією, соціальним статусом мовців, рівнем їхньої освіти й виховання, віком, статтю. Він відповідає національно-культурнім традиціям суспільства або окремого соціуму. Мовний етикет моделює поведінку людини — спонукає її у певній ситуації поводитися у відповідний спосіб.

Рівень дотримання мовного етикету, культури спілкування часом впливає на поведінку співрозмовників більшою мірою, ніж предметний зміст мовлення.

Існує чимало типових комунікативних ситуацій (етикетних), для яких характерна впорядкована система мовних знаків (формул)

Українська мова багата на такі формули: це вітання та побажання, звернення до незнайомої людини, слова при знайомленні, висловлення подяки, співчуття тощо.

Типові етикетні ситуації мають багатий арсенал словесних формул, семантико-стилістичні властивості яких дають можливість мовцеві зробити правильний вибір, врахувавши структуру комунікативної ситуації, взаємини із співрозмовником, його вік, стать, соціальне становище.

Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги культури усного спілкування.

Бесіда — це розмова двох або більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем.

Бесіда — чи не найскладніший з усіх жанрів усного ділового спілкування, оскільки значною мірою це експромт, а для експромтів требі мати значний життєвий досвід, необхідний запас теоретичних знань, а також досконало володіти мовним етикетом.

Щоб досягти успіху під час бесіди, треба ретельно готуватися до неї, бути уважним, тактовним до співрозмовника, постійно стимулювати в нього зацікавленість розмовою, враховувати точку зору співбесідника, висловлювати свої думки точно, логічно, переконливо.

Під час бесіди треба триматися скромно, але впевнено. Не слід розмовляти уривчасто; ви маєте бути спокійним, чемним, щоб створити психологічно сприятливу атмосферу довіри, доброзичливості.

Десять кроків, що дозволять провести бесіду успішно:

1.Ретельна підготовка.

Перед початком бесіди складіть її план, проаналізуйте ситуацію.

Дата добавления: 2014-01-04