Тема: Основи культури української мови

1. Культура мови в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови.

2. Мовний етикет. Стандартні етикетні ситуації та їхнє мовне оформлення.

3. Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні культури мови.

1. Культура мови в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови.

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. Cultura ‒ догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова ‒ це прояв культури. „Мова утримує в одному духовному полі націо­нальної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом". Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру. Культура мови ‒ галузь мовознавства, що займається утверджен­ням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях, Використовуючи ві­домості історії української літературної мови, граматики, лексиколо­гії, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже про­пагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діа­лектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка дослі­джує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Культура мовлення ‒ передбачає дотримання мовних норм вимо­ви, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету. Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

· нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

· адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

· естетичність (використання експресивно-стилістичних засо­бів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

· поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різ­них сферах життєдіяльності).

Висока культура мовлення означає досконале володіння літератур­ною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основ­ними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістов­ність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність ‒ одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, гра­матична, стилістична нормативність, написання відповідно до право­писних і пунктуаційних норм. Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, гра­матичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шля­хом ‒ вдосконалюючи власне мовлення.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням пред­мета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова пов­ністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лек­сичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності сло­ва, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній па­літрі, сполучуваності з іншими словами ‒ усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність дося­гається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Правильний словолад ‒ це „душа ясности мови" (І. Огієнко). Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність ‒ це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання від­тінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між чле­нами речення. Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, ба­гатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логі­кою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутріш­ня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знан­нях об'єктивної реальної дійсності. Логіка (від грец. ‒ проза, наука про умовивід) ‒ прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявля­ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які під­тверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмово­нька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно гово­рить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рів­нях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення. Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:

· поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, стра­шно гарний;

· вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займа­ної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет;

· порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;

· зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відріз­няється від інших фірм;

· порушення хронологічної точності, напр.: У XVII cm. у Львівській області;

· підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;

· розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;

· нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;

· невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості по­рушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.

Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорід­них членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, пору­шень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та під­порядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.

Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення ‒ це вра­хування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (чи­тачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу мож­на назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприк­лад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність ‒ це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, на­магання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки "до речі": „Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним"⁸. Стильова, контекстуальна, си­туаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку.

Багатство. Показник багатства мовлення ‒ великий обсяг активно­го словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтакси­чних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена—6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порів­няймо: словник мови Т. Шевченка ‒ понад 20 тис. слів. Багате мовлення ‒ це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає ви­користання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мов­лення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мі­рою ‒ це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення ‒ логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності ‒ дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення ‒ це "душа" мовлення, засіб самовираження.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучен­ня, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи в мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумі­єш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням. Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення прос­торічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття. Не варто „пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайли­ві, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переко­нанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що зву­чать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим. Чистота мовлення ‒ це відсутність суржику. Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первіс­не значення слова суржик ‒ суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голод­ні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм для худоби, в який до сіна додають („натрушують") солому. Спільне одне ‒ ці змішані субмови є низьковартісними. Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40%. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль, регістратура, двойка, хожу, cuжy замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, повий, восємдесят замість одинадцять, чо­тирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (англічанка, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але частіше ‒ це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, тіпа, ладно, ужас, кашмар, прівєтік, добре знає, що це неправильно. „То як маємо трактувати наш суржик? ‒ наголошує О. Сербенська. ‒ Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (І. Франко) і, як неодноразово підкреслював І. Огієнко, небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує складна наука рідної мови". Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком ‒ це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання. Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. Їх можна визначити як твер­ді принципи і як звичайні практичні поради:

· свідомо і відповідально ставитися до слова;

· стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати сло­вовживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчи­тися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

· створити настанову на оволодіння нормами української літера­турної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

· читати художню літературу ‒ джерело збагачення мовлення, за­писувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вір­ші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістич­ного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

· оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однако­во добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний ви­ступ та ін.;

· активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук ‒ це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

· удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову лі­тературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користу­ватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними слов­никами, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на сту­дентській науковій конференції);

· прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкра­щі зразки;

· не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жарго­нізмом; уникати мовної агресії;

· намагатися не впадати в крайнощі ‒ не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає ре­зультати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

Дата добавления: 2014-01-04