ЛИТВИН В.С., ас. каф. політології, к.п.н

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ

Лекційне заняття провів:

План лекційного заняття:

1. Політичні вчення в Голландії (Г. Гроцій, Б. Спіноза).

2. Політичні вчення в Англії (Т. Гоббс, Дж. Локк).

3. Політичні ідеї у Франції (Ш. Монтеск’є, Ж-Ж. Руссо).

4. Політичні вчення в Німеччині (І. Кант, Г. Гегель, Й. Фіхте).

1. Політичні вчення в Голландії (Г. Гроцій, Б. Спіноза)

Голландія була першою країною, в якій у ході тривалої національно-визвольної війни вдалося установити республіканський лад і розпочати будівництво держави на національній основі. Це дало могутній поштовх до наукового розвитку, у тому числі в політично-правовій сфері. Фундаментальний внесок у розвиток голландської, але й європейської і світової політичної та правової думки, належить таким голландським мислителям, як Гуго Гроцій та Барух (Бенедикт) Спіноза.

Гуго Гроцій (1583-1645) – голландський юрист і політичний мислитель, один з основоположників вчення про державу та право Нового часу та раціоналістичної доктрини природного права, а також міжнародного права. Головна праця мислителя, в якій викладено його державно-правові погляди, має назву " Про право війни і миру: Три книги, в яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи публічного права ", вона була видана у Парижі в 1625 році.

Філософ стояв біля витоків формування так званого " юридичного світогляду ". Він провів розмежування між наукою права і політики, підкресливши, що предмет юриспруденції – це питання права і справедливості, а предмет політичної науки – це доцільність і користь у суспільних відносинах. Гроцій вбачав своє головне завдання саме у науковій розробці юриспруденції і правового трактування всієї соціально-політичної проблематики. Гроцій поділяє право на природне та волевстановлене. Природне право є правом у повному розумінні цього слова й воно полягає у тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас відносно них обов'язки. Джерелом природного права є не чиясь воля, інтерес чи користь, а сама розумна природа людини, як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спілкування, проте не будь-якого спілкування, але власне прагнення до спокійного, керованого власним розумом, спілкування людини із собі подібними. Відповідно до соціальної природи людини, їй притаманна здатність до знання і діяльності згідно із загальними правилами. Це дотримання загальних правил спілкування і є, на думку мислителя, " джерелом так званого права у власному розумінні; до нього належить як утримання від чужої речі, так і повернення отриманої чужої речі і відшкодування отриманої від неї вигоди, обов'язок дотримуватися обіцянок, відшкодування шкоди, спричиненої по нашій вині, а також призначення людям заслуженого покарання". Характеризуючи природне право, як право у власному, вузькому розумінні слова, Гроцій зазначає, що право у більш широкому розумінні, тобто волевстановлене право, є правом, у кінцевому підсумку, адже воно не суперечить розумній природі людини та природному праву.

На основі концепції природного права і відповідного йому волевстановленого права Гроцій прагнув створити таку нормативно значиму, аксіоматичну систему юриспруденції, загальні засади і положення якої можна було б легко застосовувати щодо конкретних реальних ситуацій всередині окремої держави і у відносинах між державами. Заперечуючи уявлення про те, що справедливість – це є тільки користь сильних, що право створюється силою, що страх спонукав людей створити право, щоб уникнути насильства, Гроцій хотів показати: держава і внутрішньодержавне право, закони, є логічно неминучими наслідками буття природного права. Тобто, по суті, тут ідеться про обумовлене вимогами природного права договірне походження держави. Гроцій підкреслював, ніби " матір'ю природного права є сама природа людини, котра спонукала б її прагнути до взаємного спілкування, навіть якщо б ми нічого не потребували; матір'ю внутрішньодержавного права є саме зобов'язання, прийняте за взаємною згодою".

Гроцій описує процес походження держави, процес переходу від "природного стану" до "громадянського суспільства" і держави. У процесі реалізації положень природного права у сфері політики, згідно із концепцією мислителя, до правового принципу справедливості приєднується політичний принцип користі і доцільності. Таким чином, визначальною і головною причиною виникнення і буття політичних явищ, до яких належать держава та закони, є природне право та справедливість, а користь і доцільність є лише приводом. По суті, так само утворюється міжнародне право, яке Гроцій відрізняє від природного права. Подібно до того, як закони будь-якої держави мають на меті її користь, так й право, яке утворюється між державами шляхом їхньої взаємної згоди, виникає в інтересах всього об'єднання держав, а не в інтересах якоїсь окремої з них. Це право є, за Гроцієм, правом народів, "яке отримує обов'язкову силу волею всіх народів або багатьох із них". Визначальною ознакою будь-якого права є обов'язкова сила. Правила честі, котрі не мають обов'язковості виконання, не можуть називатися законом, або правом. Держава, на думку Гроція, – це досконала спілка вільних людей, створена заради дотримання права і загальної користі.

Додержавну стадію життя людей Гроцій характеризує, як " природний стан ". В цьому стані була відсутня приватна власність, люди перебували у великій простоті і знаходилися між собою в приязних стосунках, і користувалися " спільністю майна ". Поступово люди почали займатися різними мистецтвами і ремеслами, вести більш вишуканий спосіб життя, з'явилися і почали розвиватися людські недоліки, відбувся перехід від первісної спільності майна щодо розподілу спочатку рухомих, нерухомих речей. Внаслідок цього ні у праці, ні у споживанні не збереглося належної рівності. У процесі розвитку виникла приватна власність, походження якої Гроцій пов'язує з певним договором, вираженим явно шляхом розподілу або мовчазної домовленості про те, що кожен отримав у власність те, чим встиг заволодіти. Й далі, як розвиток природного права, так й реальні потреби (посилення суперечностей між людьми, поява приватної власності і т.д.) призвели до того, що люди об'єдналися в державу, причому не за божественним велінням, а добровільно, переконавшись, на власному досвіді, у безсиллі окремих сімейств проти насильства. Держава є лише людська інституція, домовленість більшості щодо меншості, спілка слабких щодо сильних.

На думку мислителя, сутність верховної влади полягає у тому, що це влада, дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі та не можуть бути відмінені за бажанням чужої влади. Під верховною владою, таким чином, мається на увазі суверенна влада. Носієм верховної влади, або ж суверенітету, є держава в цілому. Розглядаючи різні класифікації форм державного правління, Гроцій підкреслював, що вони не мають істотного значення, оскільки "народ може вибирати будь-який вид правління, адже той чи інший правопорядок слід оцінювати не з точки зору переваг його форми, а з точки зору здійснення волі людей".

Гроцій критикував погляд, згідно з яким війна абсолютно несумісна з правом. Він зазначав, що "не слід ні починати війну, ні продовжувати почату війну інакше, як дотримуючись меж права і добросовісності". Війна, як така, згідно із Гроцієм, не суперечить природному праву. Та не всі війни справедливі. Розрізняючи справедливі і несправедливі війни, мислитель вважав: справедливою причиною початку війни може правопорушення. До справедливих війн він, зокрема, відносив війни оборонні, війни для збереження цілісності держави, а теж захисту майна. Несправедливівійни (загарбницькі, з метою володіти чужим майном, підкорити інший народ) суперечать принципам природного права і права народів. Винуватці несправедливих війн несуть відповідальність за все, що супроводжує війну та її наслідки. В цілому, для всього вчення Гроція про війну і мир характерна миротворча тенденція. Він підкреслював, що " війни ведуться заради укладення миру ", а також, що "кінцевою метою війни" є мир. Вчення про право війни та миру було спрямоване на формування нового типу світового співтовариства, твореного на раціонально-правових ідеалах рівності, співробітництва і взаємності у відносинах між всіма людьми, народами, а також державами, ідеї єдиного міжнародного правопорядку. Власне, колосальний вплив Гроція на розробку нової світської доктрини права народів дав підставу називати його " батьком міжнародного права ".

Барух (Бенедикт) Спіноза, 1632-1677. В 1663 р. опубліковано працю " Основи філософії Декарта ". В 1670 р. анонімно опублікував працю з назвою " Богословсько-політичний трактат " (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.). Головна праця автора " Етика, доказана геометричним методом " закінчена в 1675 р., та за життя автора не опублікована. Незакінченою залишилася остання праця – " Політичний трактат ".

Раціоналістичні філософські і політико-правові погляди Спінози розвинуті ним у загальному руслі натуралістичного пантеїзму. Заперечуючи теологічне деїстичне уявлення про бога, він ототожнює бога, субстанцію і розумно зрозумілу природу. Субстанція трактується ним, як причина самої себе, чим й відкривається шлях до пізнання світової цілісності (субстанції, природи) із неї самої. Єдиним адекватним способом раціонального пізнання природи, в якій все здійснюється за необхідністю, є дедуктивно-аксіоматичний математичний або, як він називає, геометричний метод. Закони природи характеризуються ним, як рішення бога, відкриті людським розумом. Разом з тим, закони та правила природи, згідно з якими споконвічно все відбувається, – це сила та могутність дії самої природи. На такому натуралістично-пантеїстичному розумінні законів природи базується трактування природного права, оскільки людина – це частинка природи, тому на неї, як й на всю іншу природу, розповсюджуються усі природні закономірності та необхідності. "Отже, – писав Спіноза, — під правом природи я розумію закони, або правила, згідно із якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи та, отже, кожного індивіда простягається так далеко, як далеко простягається їхня могутність". Природне право забороняє тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може. За природою і за природним правом, люди – вороги, і у природному стані "людина людині – вовк". У природному стані, згідно зі Спінозою, всі (люди та інші живі істоти) рівні у сенсі, що вони однакові, на одній і тій же підставі мають право на все за своїм бажанням, хоч реальний зміст і об'єм цих природних прав різних людей і інших живих істот різний, залежить від розміру фактичної могутності. В постійній боротьбі окремих сил-прав " вищий закон природи " полягає у прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб залишитися у своєму стані, і, при цьому, не зважати ні на що інше, окрім як на самого себе. Однак, у природному стані самозбереження людей, реалізація ними бажань та безпечне існування не можуть бути забезпечені.

Разом з тим, сама природа та природна необхідність показують і диктують людям спосіб та шлях виходу із цього природного стану та переходу, за допомогою договору, у громадянський стан, до суспільства й держави, які у вченні Спінози не диференціюються. Так виведено загальний закон людської природи: кожен вибере із двох благ те, яке він вважає більшим, а з двох зол те, яке він вважає меншим. Цей закон належить до числа вічних істин, він притаманний суті людської природи та всі знають його. Формулювання такого "всезагального закону" дозволило об'єднати у вченні дві концепції виникнення держави: аристотелівську концепцію природного походження держави та договірну концепцію утворення держави.

Центральне місце у творчості Спінози займає формування нової самостійної світської науки про мораль – етики, – розробленої на основі раціоналістичного "геометричного" методу. Важливе місце, при цьому, відводиться поняттю свободи. Ступінь свободи індивіда і держави, визначено не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода можлива тільки на основі й в межах пізнання природної необхідності. "Воля і розум – одне й те ж і тільки розумна воля є свободою ". Найбільш вільна та держава, закони якої створені на здоровому глузді, у цій державі кожен може бути вільний, або, не кривлячи душею, жити за вказівками розуму. Людина вільна лише на стільки на скільки вона керується розумом, так як в цьому випадку вона діє зі знанням тих причин, які необхідно визначають її дії, бо свобода не усуває необхідності діяти, передбачає таку необхідність. Кінцева мета держави – це звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку й можливість найкращим чином утримати своє право на існування і діяльність без шкоди для себе та для інших, тобто кінцева мета держави – це свобода.

У правовому аспекті важлива розробка Спінозою питання про межі могутності і права держави. Ці межі визначаються, по-перше, розумно зрозумілою необхідністю, тобто держава не може робити нічого такого, що суперечить її природі. По-друге, ці межі обумовлені природою самих підданих держави. За сферою держави, тобто за державним втручанням в життя і справи людей, знаходяться здатність суджень, істинне пізнання бога, любов до бога, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не свідчити проти себе, право на спробу уникнути смерті. А по суті, йдеться про невідчужувані природні права людини і про такий важливий правовий принцип, як те, що правовій регламентації підлягають тільки дії людей, а не думки.

Розглядаючи різні форми держави, як монархія, аристократія та демократія, мислитель надає однозначну перевагу демократії, підкреслюючи, що демократична держава "найбільш природна та найбільш наближається до свободи. У демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними.

Дата добавления: 2014-01-04