Тема 2: Проблема мети виховання в педагогіці

1.1 Поняття мети виховання

1.2 Виховний ідеал та його формування

1.3 Національне виховання, його мета та етапи конкретизації

1.1 Поняття мети виховання

Однією з найважливіших проблем педагогічної науки і практики є визначення мети виховання підростаючих поколінь. Ясність і чіткість мети виховання має важливе як теоретичне, так і практичне значення.

По-перше, оскільки виховання є цілеспрямованим процесом, надзвичайно важливим є питання про спрямованість цього процесу, яка в кінцевому результаті залежить від мети виховання.

По-друге, оскільки існує єдність між метою, змістом і методами виховання, розробка мети виховання є визначальною для наступного визначення методики навчальної та виховної роботи з учнями. По-третє, знання мети виховання дає можливість педагогу чітко уявляти, яку саме особистість він повинен сформувати.

Мета – усвідомлене уявлення кінцевого результату певної діяльності.

Наголошуючи на важливості визначення мети і завдань виховання, К.Ушинський писав: «Що сказали б ви про архітектора, який, закладаю­чи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності... Ось чому, ввіряючи ви­хованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це пи­тання ясної й категоричної відповіді».

«Я під цілями виховання, — зазначав А. Макаренко, — розумію програму людської особи, проблему людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, і геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути».

Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства, що визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відно­син. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин змінюється і мета виховання.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до вихо­вання яких прагне суспільство. Це – попередньо визначені прогнозовані результати в підготовці підростаючих поколінь до життя, в їх особистісному розвитку і формуванні, яких прагнуть досягнути в процесі виховної роботи, для об’єктивної самооцінки і саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, поваги до себе, відповідальності за свої вчинки, здатності до морального самовдосконалення.

Загальною метою вихованняє всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє впродовж століть, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної та моральної досконалості). Гармонія була метою виховання в афінській, римській, візантійській системах, а через тисячу років – в епоху Від­родження. Саме у цю епоху ідея гармонійного розвитку особисто­сті знайшла відображення в педагогічних поглядах педагогів-гуманістів Ф. Рабле і М. Монтеня. Рабле пропагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі повинні вивчатися мови, мате­матика, астрономія, природознавство, історія, право. Важливою складовою такого розвитку він вважав мислен­ня. М. Монтень передусім позитивно оцінював в античному вихованні його різнобічність. Серед складників гармонійного розвитку особистості він виділяв розумовий розвиток, моральне і фізичне виховання.

Ідеї гармонійного розвитку особистості предметніше висвітлюються у працях соціалістів-утопістів Т. Мора (1478— 1535), Т. Кампанелли (1568—1639), Р. Оуена (1771—1858), К.-А. Сен-Сімона (1760—1825), Ф.-М.-Ш. Фур'є (1772— 1837). Вони уявляли його як процес поєд­нання навчання з працею, в якому беруть участь усі чле­ни суспільства.

Згодом – у період нового часу (XVIII–XIX ст.). З ініціативи видатного французького представника “нової філософії” Рене Декарта термін “гармонія” було доповнено терміном “всебічність”. Так було сформовано концепцію всебічно і гармонійно розвиненої людини.

Своєрідне бачення всебічного розвитку особистості було у Й.-Ф.Гербарта. Метою виховання він проголошував роз­виток різнобічних інтересів, спрямованих на гармонійний розвиток усіх здібностей людини. За Гербартом, створюва­на у процесі виховання гармонія здібностей особистості підпорядкована вищому ідеалу — підготовці «доброчесної» людини. Ідеал доброчесності як мета виховання був ідеалом «доброчесного» німецького бюргера, який уміє пристосуватися до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.

Із збільшенням обсягу наукових знань, особливо у XVIII ст., коли природничі й точні науки нагромаджува­ли велику кількість нових фактів, часто будучи неспроможними розкрити їх внутрішню сутність, спеціалізація в мистецтві, науці стала закономірною, а всебічність перестала бути актуальною. Поняття “всебічний і гармонійний розвиток” почали трактувати як ідеал, до якого слід прагнути в процесі виховання. Проте сучасне його розуміння не є однозначним: одні схильні вживати його щодо професійної сфери, інші – стосовно сфери духовного розвитку, поділяючи людей за освітою на “фізиків” і “ліриків”; дехто вбачає у всебічності набір чеснот.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася система виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу, але тривалий час вона нехтувалась і заборонялася

1 .2 Виховний ідеал та його формування.

Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держа­ви. В її основі — український виховний ідеал.

Ідеал —- уявлення про взірець людської поведінки і стосунки між людьми, що виходять із розуміння мети життя.

Його формування залежить від виховання, умов жит­тя і діяльності людини, від особливостей власного досвіду. Ідеали школярів різного віку різняться як змістом, так і структурою й дієвістю. Зміст ідеалу — те, яких людей, літературних героїв, які якості особистості учень вважає ідеальними. Структура ідеалу — рівень його узагальне­ності, тобто чи ідеалом є конкретна людина, чи сукупність рис окремих людей, узагальнених в одному образі. Дієвість ідеалу — ступінь впливу на поведінку та особистість учня.

Ідеал національного виховання найглибше розкрито у працях українського педагога Г. Ващенка («Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру» та ін.). В основі ідеалу національного виховання, яким його бачить автор, —загальнолюдські та національні цінності, що є духовним надбан­ням народу. До загальнолюдських цінностей належить моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, сповідування ідеалів любові та краси. Водночас людина народжується і живе в конкретному національному середовищі, що вирізняється з-поміж інших мовою, культурою, звичаями. Саме звідси, з походження людини, починається усвідомлення особливостей свого народу, нації, етносу. Отже, на думку Г. Ващенка, ідеал національного виховання ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові та своїй нації. Бог — це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса. Нація — реальна земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному значенні виховний ідеал —- людина, яка служить Богові й Україні. Така орієнтація зумовлює категоричне протиставлення Г.Ващенком українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, що ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі, а з іншого — націонал-соціалістичній ідеології фашизму з її культом сили і зневаги до людини. Г. Ващенко вважав, що ідеал не може бути постійним, він має вдосконалюватися.

1.3 Національне виховання, його мета та етапи конкретизації.

Нині як уже зазначалось поступово відроджується національна система виховання. Наука вже давно довела, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю сутністю, змістом, характером. Софія Русова писала: «На­ціональне виховання, забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть но­ві оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях по­шану до інших народів....»

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Поняття «національне виховання» має такі особливості:

По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним щодо виховання як за­гального поняття.

По-друге, в жодній країні світу не існує виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

І нарешті, національне виховання найбільше відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної гідності й через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, перекона­тися, що саме українська суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

У реальному житті необхідне більш конкретне уявлення не стільки про всебічний розвиток, скільки про саморозвиток, який передбачає наявність розвинених форм самосвідомості і здатності до самоусвідомлення розвитку потреби особистості у власному вдосконаленні.

Якщо виходити з такого розуміння, мета виховання повинна:

1) відповідно потребам та умовам сучасного стану соціального розвитку України;

2) повинна бути єдиною для всіх ланок і ступенів системи виховання;

3) повинна в конкретизованому вигляді виступати критерієм ефективності виховання на кожному з вікових етапів саморозвитку індивіда.

Загальна мета виховання формулюється у світлі пріоритету загальнолюдських цінностей: «Метою освіти в Україні є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, вихо­вання високих моральних якостей, формування громадянина, го­тового до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу». (Закон України «Про освіту».- Освіта. 21 серпня 1996 р.)

При цьому особистість є підготовлена до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуттям обов'язку й відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім'янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися та ін.

Таке формулювання мети виховання є загальним. Воно вказує лише стратегічний напрям виховної діяльності педагога. Для того, щоб реалізувати таку мету виховання у реальному педагогічному процесі, необхідно її конкретизувати.

Виділяють такі етапи конкретизації мети виховання:

· першим етапом конкретизації є визначення основних напрямків виховання. у відповідності з основними елементами культури виділяють розумове, моральне, трудове, естетичне, екологічне, національне та фізичне виховання;

· наступним етапом є визначення оперативних завдань проведення окремого уроку або виховного заходу на рівні окремих психологічних новоутворень: установок, цінностей, переконань, здібностей, знань, умінь, навичок тощо. Оперативні завдання відображають ті конкретні зміни в поведінці або діяльності учнів, досягнення яких планується у виховному процесі.

Особистість є цілісне утворення, тому її неможливо формувати по частинах чи по напрямах, у зв’язку з цим у процесі виховання необхідно керуватися принципом комплексного підходу до виховання.

Література

1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник. – К., 2001.

2. Кузьмінський А.І., Вовк Л.П., Омеляненко В.Л. Педагогіка: завдання і ситуації: Практикум. – К.: Знання–Прес, 2003.

3. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. – К.: Знання–Прес, 2003.

4. Мазоха Д.С., Опанасенко Н.І. Педагогіка: Навчальний посібник. – К., Центр навчальної літератури, 2005. – 232 с.

5. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. -К.:Освіта, 1999.

6. Педагогіка: Навчальний посібник / Галузяк В.М., Сметанський М.І., Шахов В.І. – 2-е вид., вип.. і доп. - Вінниця:» Книга-Вега», 2003.- 416с.

7. Педагогика / Под ред. Бабанского Ю.К. - М.Педагогика, 1989.

8. Педагогіка: Хрестоматія / Уклад. А.І.Кузьмінський, В.Л.Омеляненко. – К.: Знання–Прес, 2003.

9. Фіцула М.М. Педагогіка. -К.: -Академія. -2000.

10. Щербань П.М. Прикладна педагогіка. – К., 2002.

Дата добавления: 2014-01-04