Лекція 3. Для рослин світло є найважливішим екологічним фактором, оскільки воно необхідне для фотосинтезу

План.

План

6.

5.

4.

3.

2.

1.

Для рослин світло є найважливішим екологічним фактором, оскільки воно необхідне для фотосинтезу. Реакцію рослин на зміну тривалості світлового і темнового періодів називають фотоперіодизмом. Помічено, що довжина світлового дня впливає на ростові процеси і накопичення органічної речовини. У різних рослин синтетичні процеси досягають максимуму при різній тривалості дня, що дозволяє виділити 3 основні їх групи:

· нейтральні рослини (соняшник, гречка – довжина світлового дня не є головним фактором регуляції синтетичних процесів);

· рослини довгого дня (пшениця, горох, льон, мак);

· рослини короткого дня (соя, кукурудза, квасоля).

За вимогою до умов освітлення виділяють 2 екологічні групи рослин:

- геліофіти (світлолюбні). Надлишок світла, так само як і його нестача є небезпечними для рослини. Тому рослини, що живуть в умовах високої освітленості мають захисні механізми. Листи, зазвичай, дрібні або з розсіченою листовою пластинкою, товстим епідермісом, кутикулою (часто опушені), великим числом занурених устячок (створюється підвищена вологість і знижується втрата вологи), добре розвиненою паренхімою (запасає воду). Враховуючи те, що світло гальмує ростові процеси, геліофіти мають укорочені міжвузля і сильно гілкуються. До особливої групи відносять геліофітів посушливих областей (гвоздикові, молочайні; цукровий очерет), які здатні до вторинної фіксації СО₂, який утворюється при світловому диханні (фотосинтез йде при високій температурі та закритих устячках).

- сціофіти (тіньолюбні) – рослини нижніх ярусів тінистих лісів, печер та глибоководні рослини. Найбільш тіньовитривалими є мохи (0,1-0,2%) та плауни (0,25-0,5%). У цих рослин добре виражена листова мозаїка. Епідерміс і кутикула тонкі, часто містить хлоропласти. Кількість устячок в 2 рази менше, ніж у геліофітів. Містять значну кількість хлорофілу. Інтенсивність фотосинтезу досягши певного рівня далі при збільшенні освітленості не підвищується.

Для тварин світло не є настільки важливим фактором, як для рослин, тому що вони – гетеротрофні організми. Проте, особливості функціонування багатьох тварин залежать від спектра, інтенсивності й тривалості освітлення. Для більшості видів зорова рецепція є найважливішим джерелом інформації. У постійних мешканців печер йде редукція органів зору і розвиток допоміжних органів чуття (ехолокація, електричні органи, механорецепція).

Періодичність світлового режимів відбивається на добовій і сезонній активності тварин. Типовий прояв добових ритмів – цикл "сну-бадьорості". Сон – це форма адаптивної поведінки, що проявляється у пригніченні активності в період найменшої доступності їжі, різких коливань зовнішнього середовища (температура й ін.) та максимальної активності хижаків. У безхребетних виділення сну ускладнене, тому в цьому випадку говорять про зміну періодів активності й спокою. Нерухомість не є його обов'язковою умовою (акули рухаються все життя; дельфіни вдихають кожні півтори хвилини; жуйні під час сну голову тримають прямо, у них відкриті очі). Найбільш складну структуру має сон ссавців і птахів. У ньому виділяють дві стадії: повільного (ортодоксального) і швидкого (парадоксального) сну. Біологічне значення швидкого сну дотепер не з’ясоване. Це видно навіть із переліку можливих його функцій: нейтралізація токсичних речовин, що накопичились при діяльності мозку; підготовка до стану бадьорості; передача інформації у довгострокову пам'ять; поточна адаптація до умов середовища.

Виділяють також сезонні ритми (репродуктивна поведінка, линяння), в основі яких лежить зміна гормональної активності епіфізу та гіпофізу. Поведінкові зміни відбуваються в певні періоди року (багато домашніх видів такої періодичності не виявляють). Як пусковий стимул для вироблення гонадотропних гормонів виступає довжина світлового дня, але у самців сперматогенез може запускатися екскретами самок. При линянні пусковим стимулом є підвищення рівня МСГ.

Температурні межі, при яких можлива нормальна будова і функції організму, у середньому становить від 0 до +50ºС. Однак, ряд організмів здатні пристосуватися і до більш широкого діапазону температури. Види, схильні до холоду, відносять до групи кріофілів. Вони зберігають активність при температурі клітин до -8ºС (мешканці Арктики, високогір'я і великих глибин: бактерії, гриби, лишайники, мохи, членистоногі). Види, оптимум діяльності яких перебуває в області високих температур, відносять до термофілів (мешканці пустель і організмів, що розкладаються: нематоди, мікроорганізми, кліщі).

Рослини є нерухливими організмами і змушені існувати в тепловому режимі місця їхнього виростання. Незважаючи на те, що рослини відносяться до пойкілотермних організмів, збіг їхньої температури і навколишнього середовища – рідке явище. Як правило, температура рослин внаслідок нагрівання трохи вище, а при значному посиленні транспірації – може знижуватися відносно температури середовища (гірські кактуси).

За ступенем адаптації до умов дефіциту тепла виділяють 3 групи рослин:

- нехолодостійкі (мешканці тропічних лісів і водорості теплих морів) – сильно ушкоджуються або гинуть при температурах вище точки замерзання. Це обумовлено інактивацією ферментів, ушкодженням нуклеїнових кислот і білків, мембрани і порушенням руху рідин.

- неморозостійкі (субтропічні види) – переносять низькі температури, але гинуть при утворенні в тканинах льоду. При зниженні температури в їхній цитоплазмі накопичуються осмотично активні речовини, які знижують температуру замерзання до -5ºС. Переохолоджений стан є нестабільним і триває кілька годин, що дозволяє переживати заморозки.

- морозотривкі (рослини континентального клімату) – під час сильних морозів надземні органи промерзають, але зберігають життєздатність. Підготовка до сильних морозів йде поступово і полягає в накопиченні в клітинах цукру (20-30%), амінокислот та інших речовин, що формують фракцію зв'язаної води в клітинах. При цьому змінюється орієнтація органел, що запобігає їх ушкодженню кристалами льоду. Разом з цим, раптові заморозки навесні є небезпечними для життя.

За ступенем адаптації до високих температур виділяють 3 групи рослин:

- нежаростійкі – ушкоджуються при +30.. +40ºС (водорості, водяні рослини).

- жаровитривалі еукаріоти (рослини сухих територій з сильною інсоляцією) – переносять півгодинне нагрівання до +50... +60ºС.

- жаростійкі прокаріоти (термофільні рослини і синьо-зелені водорості) – можуть жити в гарячих джерелах +85... +90ºС.

Загальними механізмами адаптації є механізми, що дозволяють уникати перегрівання протоплазми в результаті охолодження шляхом посилення транспірації, відбиття сонячних променів опушеними або глянсовими листами.

На відміну від рослин, тварини мають м'язову тканину, яка продукує тепло. Це, а також розвиток інших терморегуляторних механізмів, дозволяє розширити температурні діапазони їх активного існування. Основні шляхи температурних адаптацій тварин:

- хімічна терморегуляція – збільшення теплопродукції у відповідь на зниження температури середовища. Посилення обмінних процесів вимагає збільшення споживання їжі, тому даний механізм малоефективний, особливо, для тваринних Півночі, де харчовий ресурс обмежений;

- фізична терморегуляція – зміна рівня тепловіддачі завдяки особливостям покривів тіла, організації кровообігу, розвитку жирових запасів та ін. Цей механізм дозволяє організмам в умовах низьких температур зберігати тепло в організмі, а отже є вигідним в умовах Півночі. Зв'язок між пропорціями тіла та географічним розподілом організмів показаний К.Бергманом і Д.Аленом: у межах однієї систематичної групи в північних широтах збільшується маса і зменшуються виступаючі частини тіла (зумовлює зменшення відносних розмірів тіла та тепловіддачі);

- поведінкова терморегуляція – включає міграційну активність, побудову схованок, групову поведінку (пінгвіни, пустельні в’юрки – у холод, а верблюди – в жару збиваються в купу).

Природно, що терморегуляторні можливості пойкілотермних тварин обмежені, відносно гомойотермних. Основний механізм їх адаптації – зниження рівня метаболізму, а також поведінкові реакції. В окремих видів має місце і хімічна терморегуляція завдяки скороченню м'язів (риби, джмелі), а у деяких видів є зачатки фізичної терморегуляції (посилення тепловіддачі за рахунок дихання). Разом з цим, пойкілотермія має і певні переваги, оскільки більш низький рівень метаболізму зменшує потребу в їжі (крокодили можуть харчуватись 1 раз на рік).

Вода є субстанцією, необхідною для життя і сприяє виконанню багатьох функцій. Нижчі наземні рослини з вологого субстрату поглинають воду зануреними в нього частинами талому, а вологу дощу, роси й туману – всією поверхнею. Серед вищих рослин більшість видів поглинають воду із ґрунту корінням. При цьому, розвивається сисна сила в кілька атмосфер, що дозволяє засвоювати із ґрунту і зв'язану воду. У міру виснаження запасів води поблизу кореня, активізуються ростові процеси. У вищих рослин є додаткові механізми поглинання води. У пустельних рослин в сезон дощів може розвинутись ефемерне коріння. Тропічні епіфіти поглинають воду з повітря, насиченого водяними парами, а зонтичні – всмоктують воду епідермісом чашоподібних піхв листів.

Відносно води виділяють 5 екологічних груп рослин:

1) гідатофіти (водяні рослини, занурені у воду: рдест, елодея). Вийняті з води вони швидко висихають і гинуть. У них відсутні устячка і немає кутикули. Коренева система редукована або зовсім відсутня. Поглинання води і мінеральних солей відбувається всією поверхнею тіла.

2) гідрофіти (наземно-водні рослини, частково занурені у воду: очерет). Мають краще розвинені механічні та провідникові тканини. Листи містять устячка, інтенсивність транспірації дуже висока а, отже, вони можуть жити тільки при постійному та інтенсивному поглинанні води.

3) гігрофіти (наземні рослини, що живуть в умовах підвищеної вологості: тропічні трави, рис). Через високу вологість повітря у рослин утруднена транспірація, тому у них розвинені гідатоди (водяні устячка), через які виділяються крапельки вологи. При настанні навіть нетривалої посухи в тканинах створюється негативний водний баланс і рослини гинуть.

4) мезофіти (рослини, що виростають при помірному зволоженні, тепловому режимі та доброму забезпеченні мінеральними речовинами: літньозелені листяні породи дерев, чагарники підліска). За здатністю регулювати водний обмін вони наближаються до гігрофітів.

5) ксерофіти ростуть у місцях з недостатнім зволоженням. Вони мають пристосування, що дозволяють добувати воду при її нестачі, обмежувати випарування води і запасати її на час посухи. Ксерофіти розділяють на дві групи: сукуленти (соковиті рослини із сильно розвиненою водозапасаючою паренхімою: кактуси, молочай, алое). Листи сукулентів мають товсту кутикулу, потужний воскової наліт або густо опушені. Устячка занурені в щілини, де затримуються водяні пари. Осмотичний тиск клітинного соку невеликий і коріння мають малу сисну силу, але здатні всмоктувати воду з поверхневих шарів ґрунту після дощів; склерофіти (рослини сухі на вид з редукованими листами: злаки, ковили). Добре розвинена склеренхіма, тому рослини без шкідливих наслідків можуть втрачати до 25% вологи. У клітинах переважає зв'язана вода. Сисна сила корінь досягає декількох атмосфер, що дозволяє успішно добувати її із землі. При дефіциті води знижують транспірацію.

Тварини отримують воду трьома основними шляхами: через питво, із соковитою їжею та у результаті метаболізму. Незважаючи на здатність тварин витримувати короткочасну втрату вологи (випаровування, виділення сечі та калу), її дефіцит істотно відбивається на роботі організму. Для людини смертельною є втрата 10% води, собаки - 17%, верблюда - 27%.

За залежністю від води виділяють 3 групи тварин: гігрофіли (вологолюбні) – комарі, які активні ввечері та вранці, а вдень перебувають в тіні; мезофіли (широкий адаптаційний діапазон) і ксерофіли (сухолюбні) – пустельні комахи.

Адаптаційні пристосування тварин можна розділити на морфологічні (раковини наземних равликів, рогові покриви рептилій, розвиток кутикули у комах, фізіологічні (утворення метаболічної води, концентрування сечі та калу) і поведінкові (концентрація біля водопоїв, риття нір).

Метаболічна вода рідко є основним джерелом вологи, оскільки це вимагає значної кількості О₂, а посилене дихання веде до втрати вологи. Тому верблюди мають потребу в періодичному питві. Метаболічна вода має більш важливе значення для комах. У них є спеціалізований орган – жирове тіло, а трахейна система дозволяє звести до мінімуму втрати води при диханні.

Як адаптацію можна розглядати добове коливання температури тіла. У верблюда вдень вона досягає 40,7ºС, а вранці – 35ºС. У такий спосіб тварина не витрачає воду вдень на терморегуляцію, а віддає тепло вночі шляхом випромінюванню. Разом з тим, втрат вологи уникнути неможливо (удень ящірки втрачають до 20% рідини), тому для збереження водного балансу необхідно уникнення теплових перевантажень.

Вода, як середовище існування має ряд специфічних властивостей: велика щільність, перепади тиску, низький вміст кисню, поглинання сонячних променів та ін. Мешканців водного середовища в екології називають гідробіонтами. Організми, які ведуть зважений у товщі води спосіб життя відносять до планктону. Мешканців придонних ділянок називають бентосом, поверхневої плівки на межі повітряного середовища – нейстоном, а тварин, здатних до швидкого плавання і подолання сили течії – нектоном.

Насичення води киснем в 21 раз менше, ніж в атмосфері, тому дихання для більшості гідробіонтів ускладнено. Основним джерелом О₂ води є фотосинтетична активність водоростей і дифузія з повітряного середовища. За толерантністю до гіпоксії виділяють евріоксибіонтів (сазан, карась) та стенооксибіонтів (форель, кумжа). Дихання гідробіонтів здійснюється поверхнею тіла (в'юн споживає до 63% О₂) або спеціалізованими органами (зябра, легені, трахеї). При дефіциті О₂ часто безхребетні витягаються в довжину, створюють струм води. У деяких видів риб має місце комбінація типів дихання (зяброве і легеневе). Разом з тим, дефіцит О₂ часто викликає замори (узимку – внаслідок кірки льоду, а влітку – підвищення температури). Крім дефіциту О₂ замор може бути викликаний накопиченням у воді метану, сірководню та СО₂ (при розкладанні органічних речовин).

Сольовий режим також має свій вплив на життєдіяльність. Більшість водних мешканців пойкілоосмотичні, тобто осмотичний тиск їх тіла залежить від солоності води. Тому основний механізм адаптації гідробіонтів – уникання місцеперебувань із невідповідною солоністю (прісноводні види – не можуть існувати в морях і навпаки). Разом з тим, водні хребетні, комахи та їхні личинки, відносяться до гомойосмотичних видів. При обводненні організму вони підсилюють її виділення (сечоутворення, скорочувальна вакуоль інфузорій). Запобігання зневодненню відбувається шляхом накопичення в тілі осмотично активних речовин (солі, сечовина). Окремі види риб, що відносяться до прохідних, здатні жити в різних умовах завдяки гормональним перебудовам.

Температурний режим водойм більше стабільний, ніж на суші. Це пов'язане з великою теплоємністю води. Амплітуда річних коливань поверхневих шарів океану не більше 10-15ºС, у континентальних водоймах – до 35ºС. У полярних морях температура весь рік близько 0ºС, а в тропічних – 26ºС. Отже, евритермні види, в основному, населяють континентальні водойми, а стенотермні – Світовий океан.

Світловий режим водойм значно гірший, ніж повітряного середовища. Це обумовлено відбиттям променів і поглинанням їх водою. Тому день в області екватора на глибині 30 м триває 5 годин, а на 40 м – 15 хв. Поглинання променів червоного спектра йде більш інтенсивно, ніж синьо-зеленого. Відповідно із глибиною змінюють один одного зелені, бурі та червоні (найбільше глибоко) водорості, спеціалізовані на сприйняття хвиль різного спектра. Із глибиною також змінюється забарвлення тварин. Багато глибинних видів не мають пігментів, у сутінковій зоні – переважає червоне забарвлення. У темних глибинах океану організми використовують світло в результаті біолюмінесценції. Це явище обумовлене окисненням органічних сполук (люциферинів) під впливом каталізаторів. Виділюваний при цьому надлишок енергії виділяється у вигляді квантів світла. Біолюмінесценція має, головним чином, сигнальне значення (залучення особин іншої статі, підманювання жертви, маскування або відволікання). В умовах дефіциту світла розвиваються допоміжні органи комунікації (риби видають звуки плавальним міхуром для внутрішньовидового спілкування, ехолокацію використовують кити для пошуку їжі, електричні органи слугують для орієнтації та захисту).

Наземно-повітряне середовище характеризується досить складними екологічними умовами. Це зажадало складних адаптаційних перебудов, які стали можливими лише при високому рівні організації тварин і рослин.

Низька щільність повітря визначає його малу підйомну силу і незначну опірність. Мешканці цього середовища мають розвинені механічні тканини (рослини) або твердий скелет (тварини). Незважаючи але те, що життя у зваженому стані неможливе, багатьом видам повітря необхідне для розселення, пошуку їжі. З огляду на низьку щільність повітря багато організмів набули здатність до польоту. Більше 75% видів тварин здатні до активного польоту. Переважно це комахи і птахи, але є літуни й серед ссавців і рептилій. Основним механізмом польоту є робота м'язів, деякі можуть планувати за рахунок повітряних течій. Розселення рослин за допомогою повітряних течій називають анемохорією. Вона характерна для спор, насіння і плодів рослин. Групи мікроорганізмів, які пасивно переносяться повітряними течіями називають аеропланктоном. Загалом, адаптивними можна вважати зниження розмірів тіла, збільшення його площі за рахунок виростів, використання павутини і т.п. Переміщення в умови високогір'я (знижується щільність повітря) ускладнює розселення і вимагає підсилення вентиляції, а отже і втрату рідини (межа існування живого – 6000 м).

Газовий склад повітря відносно стабільний завдяки його конвекційним переміщенням. Однак, різні домішки газоподібних, рідких і твердих часток істотно змінюють властивості середовища. Високий вміст О₂ в повітрі дозволив підвищити ефективність дихання за рахунок посилення окисного фосфорилування. Це стало передумовою для розвитку гомойотермії. Вміст СО₂ зазнає більш значних коливань. При відсутності вітру в мегаполісах рівень СО₂ зростає в десятки разів. Закономірні також добові коливання СО₂ у приземних шарах, що пов'язане з добовими ритмами рослин і ґрунтових мікроорганізмів. Низький рівень СО₂ гальмує фотосинтез і навпаки (цим користуються в теплицях і оранжереях). Однак надлишок газу може привести до отруєння. Азот для більшості організмів є інертним, але ряд мікроорганізмів (бульбочкові бактерії, синьо-зелені водорості) здатні залучати його в біологічний кругообіг. Місцеві домішки також можуть істотно впливати на організми (метан, СО, SO₂, сірководень, з'єднання хлору, а також пилові частки). Найбільш чутливі до SO₂ рослини (лишайники гинуть навіть при його слідах). Тому їх розглядають як індикаторів чистоти повітря.

Властивості земної поверхні виявляють на організми екологічний вплив, який поєднують під назвою едафічних факторів середовища (від грец. едафос - основа, ґрунт). Характер кореневої системи рослин залежить від гідротермічного режиму, аерації, складу і структури ґрунту. В умовах вічної мерзлоти корені берези розташовані поверхнево, а в інших регіонах – проникають у глиб. У степових рослин є поверхневі (гумус, мікроелементи) і глибокі корені (вода). У мангрових рослин є спеціалізовані дихальні коріння – пневматофори.

Виділяють екологічні групи рослин відносно різних властивостей ґрунту:

1) ацидофільні види – можуть рости на кислих ґрунтах м рН менш 6,7 (рослини сфагнових боліт);

2) нейтрофільні види – тяжіють до ґрунтів із рН 6,7-7,0 (більшість культурних рослин).

3) базофільні види – ростуть при рН більше 7 (вітрогонка).

4) індиферентні види – можуть рости на ґрунтах з різними значеннями рН (конвалія, вівсяниця).

Крім того, виділяють рослини - нітрофіли (надають перевагу ґрунту, багатому на азот: кропива). Рослини засолених ґрунтів відносять у групу галофітів (солонець, сарсазан), петрофіти (скельні ділянки) і псамофіти (хиткі піски).

Рельєф і характер ґрунту впливають на специфіку пересування тварин. Наприклад, копитні, страуси, дрохви мають потребу у твердому ґрунті. У мешканців пустель поверхня кінцівок збільшена. Для норних тварин щільні ґрунти несприятливі. Складність ґрунтової структури обумовлює розмаїтість умов для різних мікроорганізмів: аеробних і анаеробних. З огляду на мінливість екологічних зон ґрунту, у безпосередній близькості можуть перебувати різні їхні групи.

Для дрібних ґрунтових організмів, поєднуваних під назвою мікрофауна (найпростіші, коловертки, нематоди) ґрунт – це система мікроводойм. По своїй суті – це водні організми, які проводять життя в заповнених водою капілярах ґрунту або в адсорбованій воді. Для дихаючих повітрям дещо більших тварин ґрунт представляється як система дрібних печер. Ці організми поєднують під назвою мезофауна. До цієї групи відносять, в основному, членистоногих (протури, двохвістки). Вони не мають спеціалізованих органів для риття нір і переміщаються звиваючись. Ці тварини споживають О₂ поверхнею тіла, тому чутливі до висихання. Періоди затоплення ґрунтових пор представники мезофауни переживають у пухирцях повітря.

Більших ґрунтових тварин (2-20 мм) називають представниками макрофауни. Це личинки комах, багатоніжки, дощові хробаки й ін. Для них ґрунт - щільне середовище, що робить значний опір при русі. Вони пересуваються в ґрунті, розширюючи природні отвори шляхом розсовування ґрунтових часток. Стоншуючи передній кінець тіла, вони переміщаються в тонкі ґрунтові пори, а далі, збільшуючи свій обсяг збільшують діаметр отвору. Личинки комах використовують для пересування передній тонкий кінець голови, а далі, фіксуючи задні кінцівки ущільнюють ґрунт. Газообмін тварин цієї групи здійснюється за допомогою органів дихання, а також через покриви завдяки високій вологості.

Мегафауна ґрунтів - це великі землерої, в основному із числа ссавців. Ряд видів проводить у ґрунті все життя (сліпці, кроти). Вони прокладають у землі цілі системи ходів і нір. Зовнішній вигляд пристосований до підземного способу життя: очі редуковані, валькувате тіло з короткою шиєю, коротке й густе хутро, сильні копальні кінцівки з пазурами. Сліпці та сліпушки розпушують землю різцями.

Крім постійних мешканців ґрунту, можна виділити більшу екологічну групу мешканців нір. Вони годуються на поверхні, але розмножуються, зимують, відпочивають і рятуються від небезпеки в ґрунті. Ці тварини мають риси будови, характерні для наземних тварин, але мають і ряд пристосувань (довгі пазурі, сильна мускулатура).

1. Поняття, зміст і значення фінансового контролю

2. Види фінансового контролю

3. Методи фінансового контролю

4. Органи фінансового контролю

1. Поняття, зміст і значення фінансового контролю

Загальними функціями управління є планування, регулювання, керівництво, організація, координація і контроль. Однією з найважливіших функцій державного управління є контрольна діяльність, зокрема фінансовий контроль. Зі співвідношення фінансового контролю і державного управління видно, що фінансовий контроль є засобом досягнення конкретної мети, що стоїть перед державою, - установлення правопорядку й законності.

Для фінансового контролю характерні оперативність; цілеспрямованість; безпосередність; обґрунтованість; дієвість.

Нині в умовах становлення ринкової економіки контрольна функція фінансів набуває особливої актуальності, що зумовлено певною специфікою цієї діяльності і дає змогу активно впливати на економічні процеси. Ефективний фінансовий контроль сприяє прискоренню економічного й соціального розвитку країни, раціональній організації використання наявних ресурсів, забезпеченню збереження загальнодержавної і муніципальної власності. За нинішніх умов відбувається ускладнення фінансового контролю, усе чіткіше виявляється його багатоаспектність, оскільки сфера контрольної діяльності дедалі розширюється, охоплюючи недержавні підприємства, громадян, що займаються підприємницькою діяльністю. Фінансовий контроль стає дедалі різноманітнішим і багатоплановим. Деякі контрольні органи припинили свою діяльність, замість них виникли нові, тому систему органів фінансового контролю ще не можна вважати остаточно сформованою.

Сутність фінансового контролю виявляється в таких основних його завданнях:

— перевірка своєчасності і повноти виконання контрольованими суб’єктами фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування;

— перевірка виконання органами державної влади і місцевого самоврядування покладених на них функцій із формування, розподілу та використання грошових фондів;

— перевірка дотримання правильності здійснення фінансових операцій, зберігання коштів і матеріальних засобів;

— перевірка правильності й ефективності використання публічних грошових фондів;

— виявлення й усунення порушень фінансової дисципліни;

— запобігання порушенням законності у сфері фінансової діяльності, забезпечення відшкодування матеріального збитку, виявлення винних осіб і притягнення їх до відповідальності; - виявлення внутрішніх резервів виробництва - підвищення його ефективності, найбільш ощадливе використання матеріальних і грошових ресурсів. Виконання перелічених завдань фінансового контролю є умовою забезпечення правопорядку й законності в процесі здійснення фінансової діяльності. Одним з вимог правопорядку в галузі фінансів є фінансова дисципліна.

Фінансова дисципліна - це чітке дотримання закріплених нормами права розпоряджень, що регулюють порядок формування, розподілу й використання публічних грошових фондів. Вимоги фінансової дисципліни обов’язкові не тільки для підприємств усіх форм власності і громадян, а й для органів державної влади та місцевого самоврядування.

Слід ураховувати, що об’єкт фінансового контролю не обмежується перевіркою тільки грошових фондів. Насправді він охоплює також матеріальні, природні, трудові та інші ресурси держави, оскільки їх використання здійснюється в грошовій формі або опосередковане нею. Інакше кажучи, фінансовий контроль поширюється не тільки безпосередньо на фінансові, а й на пов’язані з ними господарські відносини. Предметом фінансового контролю є первинні документи, що містять відомості про фінансово-господарську діяльність контрольованого суб’єкта.

Отже, фінансовий контроль є особливою сферою державного контролю, що пов’язана з діяльністю фінансових органів із виявлення порушень законності, фінансової дисципліни та доцільності під час формування, розподілу й використання державних і муніципальних грошових фондів.

2. Види фінансового контролю

Фінансовий контроль вирізняється своїм різноманіттям, його здійснення є компетенцією широкого кола органів контролю. У теорії фінансового права визначено різні критерії, різні підстави класифікації фінансового контролю. За основу поділу його на види приймають: суб’єктний склад органів контролю, специфіку об’єкта фінансового контролю, час його проведення.

З урахуванням викладеного розрізняють фінансовий контроль залежно від:

1. Часу проведення а) попередній; б) поточний (оперативний); в) наступний.

Попередній фінансовий контроль передує здійсненню фінансово-господарських операцій. Його здійснюють на стадії складання, розгляду і затвердження проектів бюджетів, кошторисів, планів, договорів. Основна його мета - запобігання порушенням фінансового законодавства. При цьому діяльність органів фінансового контролю спрямована на своєчасне запобігання незаконному і нераціональному використанню коштів. Належне проведення попереднього фінансового контролю дає змогу досягти максимально позитивного ефекту, уникнути порушень фінансової дисципліни.

Поточний фінансовий контроль проводять упродовж короткого часу, безпосередньо у процесі здійснення господарських і фінансових операцій. Його ще можна назвати оперативним завдяки гнучкості та своєчасності. Зазвичай такий контроль є повсякденним, постійним. Широке застосування поточного контролю дає змогу виявити помилки і зловживання, допущені як на стадії попереднього контролю, так і безпосередньо в процесі здійснення фінансово-господарської операції. Слід зазначити, що попередній і поточний контроль здебільшого не мають репресивного характеру.

Наступний фінансовий контроль проводять після завершення конкретної фінансово-господарської операції або закінчення певного звітного періоду (наприклад, фінансового року). Такий контроль є своєрідним останнім "рубежем", перешкодою на шляху порушень. Він дає змогу виявити недогляди під час попереднього і поточного контролю і зазвичай вирізняється поглибленим і всеосяжним підходом до вивчення фінансово-господарської діяльності контрольованого суб’єкта, комплексністю. Основними напрямами наступного контролю є такі: аналіз виконання планів і бюджетів; перевірка кошторисів, звітів і балансів; вивчення на предмет законності рішень органів управління суб’єкта, який перевіряють; виявлення випадків незбереження майна; визначення шляхів запобігання порушенням фінансової дисципліни і заходів для їх усунення.

2. Суб’єкта, що здійснює контроль: а) державний; б) муніципальний; в) суспільний; г) аудиторський.

Державний фінансовий контроль здійснюють органи держави, наділені компетенцією й повноваженнями на здійснення контрольних дій. Це органи:

- загальної компетенції— Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України;

— спеціальної компетенції— спеціально створені для фінансового контролю (податкові органи, Рахункова палата, Контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство).

Як державний, так і муніципальний фінансовий контроль може бути (залежно від галузі дії) надвідомчим (міжвідомчий) і внутрішньовідомчим.

Муніципальний фінансовий контроль здійснюють органи місцевого самоврядування. Сфера його застосування досить широка - від затвердження місцевого бюджету, його виконання і затвердження звіту про його виконання до конкретних питань дотримання фінансової дисципліни, що належать до компетенції органів місцевого самоврядування.

Суспільний фінансовий контроль є незалежним і здійснюється представниками громадськості на добровільній та безоплатній основі.

Аудиторський фінансовий контроль є незалежним професійним і здійснюється аудиторами (фізичними особами) та аудиторськими фірмами.

3. Сфери фінансової діяльності: а) бюджетний; б) податковий; в) валютний; г) банківський та ін.

Вирізнення перелічених видів фінансового контролю залежить від того, в якій області фінансового права безпосередньо його здійснюють, тобто від підгалузей та інститутів Особливої частини фінансового права.

4. Джерела інформації: фактичний; документальний.

Фактичний фінансовий контроль полягає у вивченні реального стану об’єкта, що перевіряється, його огляді та вимірюванні в натурі, установленні дійсної наявності грошових і матеріальних ресурсів, аналізі отриманої інформації і документів на предмет їх відповідності.

Документальний фінансовий контроль - це перевірка й аналіз первинних документів (у тому числі й технічних носіїв інформації), що містять відомості про рух коштів (бухгалтерських і статистичних звітів, кошторисів тощо).

Фактичний контроль і документальний контроль доповнюють один одного. Так, за наявності належних підстав документальна ревізія може бути доповнена фактичною перевіркою (проведенням контрольного вимірювання, зняттям залишків матеріальних цінностей тощо).

5. Періодичності (частоти) проведення: а) постійний (повсякденний); б) систематичний; в) епізодичний (здебільшого є разовим).

6. Форми проведення: а) обов’язковий (зовнішній); б) ініціативний (внутрішній).

Обов’язковий фінансовий контроль проводять, якщо чинне законодавство містить відповідну вимогу або є рішення компетентного державного органу. Для проведення ініціативного фінансового контролю основним є елемент "волевиявлення", тобто самостійне і добровільне рішення суб’єктів, що господарюють.

Наведений перелік фінансового контролю не є вичерпним. Наприклад, можна розрізняти його види за обсягом, повнотою охоплення. Докладно розглянемо це на прикладі такого методу фінансового контролю, як перевірка.

3. Методи фінансового контролю

Метод фінансового контролю - це сукупність способів, засобів і прийомів здійснення контрольних функцій. Слід зазначити, що аналіз методів фінансового контролю ґрунтується на досягненнях як фінансового права, так і деяких суміжних наук (статистики, бухгалтерського обліку, логіки).

Застосування тих чи інших методів насамперед залежить від компетенції органу контролю, поставлених перед ним цілей і завдань, моменту проведення фінансового контролю.

Основними методами фінансового контролю є такі: спостереження, обстеження, облік, аналіз, перевірка і ревізія. Усі вони конкретизуються в різних відомчих методиках і правилах проведення контролю.

Спостереження (моніторинг) - загальне відстеження фінансової діяльності контрольованого суб’єкта. З деякими застереженнями можна вважати спостереженням і діяльність з фінансового моніторингу відповідно до вимог Закону України "Про попередження і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом" від 28.11.2002 р.

Облік є досить специфічним фінансово-контрольним методом, сфера застосування якого обмежується переважно діяльністю органів контролю при здійсненні реєстрації суб’єктів контролю (наприклад, платників податків) чи в інших випадках, визначених чинним законодавством. Облік не обмежується суто реєстраційною роботою, а передбачає також аналітику і створення інформаційної бази.

Обстеження проводять здебільшого у процесі попереднього контролю. Воно полягає у вивченні конкретних напрямів фінансової діяльності суб’єкта контролю. Зокрема, здійснюють діагностику його фінансового стану, досліджують звітність, проводять первинний аналіз дотримання фінансового законодавства, оцінюють відповідність його діяльності статутним документам.

Спеціальними прийомами під час обстеження є опитування та анкетування.

У разі виявлення в процесі обстеження якихось негативних результатів орган контролю приймає рішення про проведення перевірки або ревізії.

Аналіз проводять за даними звітності (поточної чи за визначений період), застосовуючи такі спеціальні статистичні методи, як індексний, метод середніх і відносних величин. Аналізують основні фінансово-економічні характеристики об’єкта контролю, що дає змогу виявити неявні порушення фінансової дисципліни та їх причини. Особливо ефективним при цьому є такий фінансово-економічний прийом, як порівняння.

Перевірка. Розрізняють види перевірок за такими ознаками:

1) організаційними:

— планові (внесені у встановленому порядку до плану роботи органу контролю);

— позапланові (проводяться деякою мірою раптово, поза планом, за наявності важливих підстав, установлених чинним законодавством: у разі надходження скарг громадян чи іншої інформації про порушення фінансової дисципліни, недогляд у роботі, що потребують невідкладної перевірки; за вимогою компетентних державних органів);

2) за підставою призначення:

— повторні (проводять через певний час після первинної фінансової перевірки у разі визнання її такою, що проведена неякісно, або з метою контролю за усуненням виявлених порушень. Таку перевірку проводять з тих самих питань і за той самий період, що й первинну);

— додаткова (здійснюють для з’ясування питань, які не ставилися перед первинною перевіркою, а переважно - у зв’язку з новими обставинами).

3) за обсягом:

— повні (охоплюють усі напрями фінансово-господарської діяльності);

— часткові (або неповні, під час яких досліджують окремі напрями фінансово-господарської діяльності);

— комплексні (їх зазвичай проводить група фахівців, вивчаючи широке коло взаємозалежних питань). Одним із підвидів комплексної перевірки є наскрізна перевірка, що охоплює фінансово-господарську діяльність кількох організацій чи підприємств, пов’язаних між собою відносинами субординації;

— тематичні (або цільові), що спрямовані на з’ясування певних питань, дослідження певної ділянки роботи (теми), окремого напряму діяльності суб’єкта, якого перевіряють, чи конкретного типу операцій);

4) повнотою охоплення:

- суцільні (фронтальні)) під час яких вивчають абсолютно всі документи та облікові записи за певний період);

- вибіркові (перевіряють не весь суб’єкт, а його підрозділ чи окремий напрям діяльності, виділений за певним принципом).

5) місцем проведення:

- виїзні (здійснюють за місцезнаходженням об’єкта контролю);

- камеральні (проводять за місцем дислокації органу фінансового контролю);

6) характером контрольованих показників:

- формальні, за яких перевіряють правильність оформлення документів (наприклад, з’ясовують дійсність підписів, наявність підчищань і виправлень, правильність заповнення реквізитів);

- арифметичні (оцінюють правильність математичних розрахунків і таксувань);

7) характером суб’єктів контролю:

- позавідомчі (покладаються на органи іншого відомства або міністерства, якому підпорядкована організація, котру перевіряють);

- відомчі (здійснює у рамках того самого відомства чи міністерства, але працівник вищого рівня, вищої організації).

Окремо слід виділити "зустрічну " перевірку, за якої первинні документи або звітні дані зіставляються з аналогічними або взаємозалежними даними підприємства-контрагента.

Ревізія - найважливіший метод фінансового контролю, що вирізняється найбільшими дієвістю, глибиною і повнотою. Ревізію варто віднести до наступного контролю.

Здійснюють ревізію спеціальні органи фінансового контролю для виявлення фактів порушення законності, вірогідності й доцільності. Під час ревізії аналізують фінансово-господарську документацію на предмет правильності ведення бухгалтерського обліку, схоронності коштів і матеріально-технічних ресурсів, своєчасності і повноти звітності.

Ревізор наділяється певними правами:

- перевіряти плани, кошториси, грошові, бухгалтерські й інші документи, наявність грошей і цінностей, а в разі виявлення підробок та інших зловживань вилучати необхідні документи на термін до закінчення ревізії;

- перевіряти правильність списання сировини, палива, інших матеріальних цінностей, тепло- й електроенергії на витрати виробництва; повноту оприбуткування готової продукції; вимагати від керівництва суб’єкта, який перевіряють, проведення контрольного вимірювання виконаних робіт;

- вимагати проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, перевірки грошових коштів, у разі потреби опечатувати каси, склади, архіви;

- одержувати від інших підприємств, установ і організацій довідки і копії документів, пов’язаних з операціями, які перевіряють;

- отримувати від посадових осіб письмові пояснення. Класифікація ревізій, як бачимо, здебільшого ідентична класифікації

перевірок, з деякими незначними застереженнями. Наприклад, можна виокремити такий підвид позапланової ревізії, як ревізія, призначена постановою органів слідства.

Термін проведення ревізії - не більш як 30 днів (може бути продовжений тільки з дозволу керівника органу, що призначив ревізію).

За результатами ревізії складають акт. Керівник органу, що призначив ревізію, зобов’язаний у тижневий строк розглянути її результати і вжити заходів щодо усунення виявлених порушень, відшкодування завданого матеріального збитку, притягнення до відповідальності винних осіб, усунення причин та умов, що призвели до порушення фінансової дисципліни.

Фінансово-економічна експертиза. Здійснення експертно-аналітичної діяльності належить до компетенції Рахункової палати.. Вона зобов’язана за дорученням Верховної Ради України проводити експертизу і давати висновки щодо проектів: Державного бюджету України, законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних цільових програм, програм Кабінету Міністрів України й інших документів, що стосуються питань державного бюджету і фінансів України.

4. Органи фінансового контролю

У здійсненні фінансового контролю задіяна ціла система органів, наділених відповідною компетенцією (їх формування в Україні ще не завершене). Класифікують ці органи за такими ознаками:

1) рівнем: а) загальнодержавні: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; б) органи місцевого самоврядування;

2) за інститутами: податкові; контрольно-ревізійні; органи державного казначейства; фінансово-кредитні установи тощо.

3) компетенцією: загальної компетенції (для яких здійснення фінансового контролю не є основною діяльністю); спеціальної компетенції (спеціально створені для діяльності у сфері фінансового контролю).

Розглянемо більш докладно найважливіші органи фінансового контролю.

Верховна Рада України, відповідно до ст. 85 Конституції України, здійснює фінансовий контроль при затвердженні Державного бюджету і внесенні змін до нього, при його виконанні, ухваленні рішення щодо звіту про його виконання. Дуже важливим є також парламентський контроль за використанням Україною кредитів, отриманих від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій і не передбачених Державним бюджетом України.

Фінансовий контроль Верховна Рада України здійснює також через свої комітети і тимчасові спеціальні комісії. До їх компетенції належить робота із законопроектами, підготовка і попередній розгляд питань, що стосуються повноважень Верховної Ради України. Природно, що основне навантаження у здійсненні фінансового контролю припадає на спеціалізовані комітети Верховної Ради України - Комітет з питань бюджету і Комітет з питань фінансів і банківської діяльності.

Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. її діяльність регулюється Законом України "Про Рахункову палату" від 11.07.1996 р. Завданнями Рахункової палати є такі:

- організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, використанням бюджетних коштів;

- здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності й доцільності витрат державного бюджету, валютних і кредитно-фінансових ресурсів;

- контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони навколишнього природного середовища;

- контроль за дотриманням законності при наданні Україною кредитів і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

- контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету України і коштів в установах Національного банку України й уповноважених банків;

- аналіз установлених відхилень від показників Державного бюджету України і підготовка пропозицій щодо їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу загалом.

Місце Президента України у здійсненні фінансового контролю визначається його статусом глави держави. Так, Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із поверненням їх на повторний розгляд. У здійсненні контрольних повноважень Президент спирається на створені ним консультативні й інші допоміжні органи і служби.

Кабінет Міністрів України, будучи вищим органом виконавчої влади, повсякденно керує державними фінансами і паралельно здійснює загальний фінансовий контроль, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує його виконання після затвердження, направляє у Верховну Раду звіт про виконання держбюджету; здійснює і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики.

Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління і контролю за фінансами. Воно здійснює контроль за складанням проекту й виконанням державного бюджету, за дотриманням банками правил касового виконання держбюджету за доходами; установлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ; координує відомчий фінансовий контроль. Крім того, Міністерство фінансів контролює: схоронність і ефективність використання державного майна, закріпленого за підприємствами; випуск і обіг цінних паперів, видає дозволи на здійснення цієї діяльності; веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні.

У системі Міністерства фінансів діють такі спеціальні контрольні служби, як Державне казначейство і Головне контрольно-ревізійне управління.

Державне казначейство як орган фінансового контролю здійснює контроль за організацією виконання Державного бюджету України і за надходженням та використанням коштів державних фондів: і коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Крім того, Державне казначейство веде облік касового виконання Державного бюджету України, складає звіт про стан виконання Державного бюджету України тощо.

Основні завдання Головного контрольно-ревізійного управління полягають у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері державного фінансового контролю і забезпечення реалізації цієї політики в діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших бюджетних установ, підприємств і організацій, що отримують кошти з бюджетів чи державних цільових фондів.

При цьому Голова КРУ організує ревізії і перевірки фінансової діяльності щодо використання коштів, матеріальних цінностей та їхньої схоронності, стану й вірогідності бухгалтерського обліку і фінансової звітності; проводить ревізії і перевірки використання та схоронності державного і комунального майна (у тому числі майна, переданого в користування); проводить перевірки використання бюджетних коштів і коштів державних цільових фондів, належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.

Національний банк України в системі органів фінансового контролю посідає особливе місце. Чинним законодавством на нього покладено здійснення банківського регулювання і нагляду; сертифікації аудиторів, що проводять аудиторські перевірки банків; організацію і здійснення валютного контролю за банками й іншими фінансовими установами; аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин.

Державна митна служба України контролює дотримання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України, точну і своєчасну сплату мита й інших митних платежів.

Міністерство зв’язку України здійснює контроль за дотриманням установлених правил видачі та приймання грошових переказів.

1. Поняття, предмет, метод конституційного права.
2. Джерела конституційного права
3. Основні етапи становлення Конституції.
4. Конституція України.
5. Основи конституційного ладу України.
6. Конституційний статус особи. Громадянство.

1. Термін «конституція» походить від латинського слова «constitutio», що означає «устрій», «встановлення».

Конст.право є провідною галуззю системи права України, тому що вона складається з принципів і норм КУ, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення кола врегульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання.

Основним предметом правового регулювання КПУ є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Предмет КСУ опосередковує собою чотири групи суспільних відносин:

1) Відносини, що складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

2) Відносини, які опосередковують будівництво (будову) держави як організації влади народу і для народу. (це відносини, пов’язані з формою державного правління, формою держ.устрою, політ.режимом, відносини, що виникають у зв’язку з впровадженням та використаням символів держави, відносини територіальної організації).

3) Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави. (головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад…)

4) Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою (відносини громадянства, відносини щодо фундаментальних прав людини і громадянина).

Таким чином КПУ є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу в політ., економ.і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Дані обставини визначають провідну роль КП в системі національного права України. КП є ядром системи національного права, інтегрує його галузі в одне ціле та проникає в кожну з таких галузей.

Важливе значення має метод правового регулювання – система прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини і впорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Основні методи КПУ:

1) Метод закріплення основоположних принципів устрою суспільства і держави.

2) Метод встановлення основ конституційного ладу, принципів взаємовідносин особи і держави.

3) Імперативний – метод владних приписів і розпоряджень, що носить категоричний і обов’язків характер.

4) Диспозитивний – можливість суб’єкта державно-правових відносин реалізовувати свої права і вибрати варіант поведінки в межах закону.

Система КП – є системою інститутів і норм права. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але н6адзвичайно тісно взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

1. Принципи КП – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України. Принципи КП поділяються на:

- загальні (принцип державного суверенітету, розподілу влади, непорушності прав та свобод громадянина тощо)

- спеціальні – наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. (принцип виборності місцевого самоврядування тощо).

2. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конят.-правових відносин.

3. Інститут права – це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу.

Інститути КПУ:

- інститут народовладдя, включає інститут безпосереднього народовладдя і представницького народовладдя);

- інститут конституційного оформлення народовладдя: конституційний лад, юридична конституція, конституційні закони, конституційна законність, конституційні звичаї і традиції;

- Інститут правового статусу людини і громадянина: громадянство, система основних прав і свобод людини та громадянина.

- Інститут державного будівництва: форма держави, територіальна організація, механізм держави.

2. Джерела КПУ – це письмовий або маючий іншу форму об’єкт об’єктивний носій державно-правових вимог, як правило зобов’язального характеру, встановлюється або визначається державою.

Класифікація:

1)Конституція Укр.є основним джерелом так як її норми є основоположними для всього правового регулювання і на основі цих норм видаються інші джерела КПУ. Норми Конституції Укр.охоплюють своїм впливом різні сфери життя. Норми К.мають установчий характер, закріплюють основи конституц.устрою України, мають вищу юр.силу по відношенню до інших джерел КП.

2)Закони України: конституційні закони- такі, що вносять зміни і доповнення до конституції(ЗУ «Про гром-во»; звичайні – містять конституційно-правові принципи та норми.

3)Постанови ВРУ

4)Регламент ВРУ

5)Накази През-та Укр.

6)Постанови КМУ

7)Рішення місцевих рад

8)Декларації

9)Акти КСУ.

3. Основні етапи становлення Конституції.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні повязується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де

1 грудня 1991 року народ України на референдумі одностайно висловив свою суверенну волю побудувати незалежну державу. В цій декларації було закріплено державний, народний та національний суверенітети. Насамперед було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Зазначено також, що Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР.

Національний суверенітет було закріплено так: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українсь-кою нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Декларація про держ.суверенітет була прийнята ще в часи перебування її у складі СРСР, коли найпопулярнішим гаслом було не створення цілковито самостійної держави, а забезпечення реального суверенітету України в межах перебудованого на нових, більш демократичних засадах Союзу.

Також в декларації були закріплені основоположні принципи, які згодом увійшли Конституції України: принцип поділу влади, рівності усих громадян перед законом, самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відносин.

3 серпня 1990р. було прийнято ЗУ «Про економічну самостійність України». Ним було визначено зміст економічної самостійності як необхідної умови державного суверенітету України.

Вінцем багатовікових державотворчих пошуків укр.народу стало прийняття ВР УРСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Він проголосив незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Проголошувалися неподільність і недоторканість території України, а також те, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

У зв’язку з проголошенням створення нової держави на українські землі слід було визначитися з долею державно-правових інститутів Української РСР і Союзу РСР. Отже 12 вересня 1991р. був прийнятий ЗУ «Про правонаступництво України». Ним було проголошено, що:

- з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є ВРУ в депутатському складі Верховної Ради УРСР.

- до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР.

- Закони УРСР та інші акти, ухвалені ВР УРСР, діють на території Укр., оскільки вони не суперечать законам Укр., ухваленим після проголошення незалежності України.

- Органи держ.влади і управління, органи прок-ри, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють в Україні до створення органів держ. влади і управління, органів прок-ри, судів та арбітражних судів на підставі нової

Конституції України.

- Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України.

- Україна підтверджує свої зобов'язання за між нар.договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України.

- Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

- Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою.

Україна не несе зобов'язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди України.

- Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Порядок збереження, набуття і втрати громадянства України регламентується Законом про громадянство України.

Заснована нова укр.держава мала свою Конституцію, яка вже була не досить ефективною, неактуальною і досить застарілою. Тому поступово починається процес створення нової Конституції, який охоплює три етапи:

І. період з 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. (було сформовано проект нової Конституції Укр.)

ІІ. 10 листопада 1994р. по 8 червня 1995р. (починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів. 10 листопада затверджує новий склад Конституційної комісії)

ІІІ. 8 червня 1995р. по 28 червня 1996р. (підписання Конституційного Договору між ВРУ та През-том Укра. «Про основні засади організації і функціонування державної влади місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції Укр.).

4. Конституція України – Основний закон держави, який закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав і свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Структура КУ. Вона складається з преамбули та 15 розділів:

1)Загальні засади;

2)права, свободи та обов’язки людини і громадянина

3)Вибори. Референдум.

4)ВРУ

5)Президент Укр.

6)КМУ. Інші органи вик.влади

7)Прокуратура

8)Правосуддя.

9)Територіальний устрій Укр.

10)АРК

11)Місцеве самоврядування

12)КСУ

13)Внесення змін до КУ

14)Прикінцеві положення

15)Перехідні положення.

За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції: політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну.

КУ за своїми юр.ознаками – писана, жорстка, унітарна.

Етапи прийняття конституції – зошит.

Відповідно до ст.. ст. 154-159 КУ законопроект про внесення змін до КУ може бути поданий президентом Укр. або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до КУ, крім розділу I "Загальні засади", р.III "Вибори. Референдум" і р.XIII "Внесення змін до КУ", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до КУ" подається до ВРУ През-том України або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ і,за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і гром-нина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіал.цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ, і закон не був прийнятий, може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВРУ протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

5. Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, гарантованістю.

Однією з істотних рис чинного конституційного ладу є те, що він містить елементи програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів.

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Державний лад є складовою частиною конституційного ладу. Він визначається і гарантується конституцією.

Нинішній держ.лад України має чимало особливостей:

1)має перехідний і змішаний характер, перебуває у стадії становлення.

2)держ.лад України утверджує в ній національну державу.

3)Укр. Держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси європейських держав та держав світу.

4)Україна, з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

За Конституцією осн.принципами держ.ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму дер-ви, соціальної і правової дер-ви, унітарності дер-ви та республіканської форми правління.

Суспільний лад України являє собою організацію і діяльність суспільства, які передбачені й гарантовані Конституцією та законами.

Основними принципами суспільного ладу України є: принцип суверенності суспільства, народу; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму; принцип етнічної багато національності і політичної єдності укр.народу; принцип соціальної справедливості. (стр.172 КПУ).

6. Під конституційно-правовим статусм особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення.

Основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, і які об’єктивно визначені досягнутим рівнем людства і мають бути рівними для всіх. Встановлюються і гарантуються конституцією та іншими законами.

За змістом і сферою дії права людини і громадянина класифікуються на:

1) економічні: право приватної власності; право на підприємницьку діяльність.

2) в соціальні: право на працю; право на страйк; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній рівень життя для себе і кожного члена сімї; право на охорону здоровя

3) культурні: право на освіту; на участь у культурному житті і користуванні культурною спадщиною України

4) політичні: право на обєднання в політичні партії і громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами; право обирати і бути обраним; право на мирні мітинги та маніфестації; право на звернення

5) особисті: право на вільний розвиток своєї особистості; право на життя; право кожного на повагу його гідності; право на недоторканість житла; право на свободу і особисту недоторканість; право на невтручання в особисте і сімейне життя.

Конституційні обов’язки людини і громадянина:

1)Захист Вітчизни є обов’язком гр.-нина.

2)Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

3)Обов’язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом

4)Обов’язок неухильно додержуватися конституції Укр. Та законів Укр., не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей.

6.2. Громадянство – постійний правовий зв'язок особи і держави, який передбачає забеспечення державою прав і свобод і виконання певних обов’язків людини і громадянина.

ЗУ «Про громадянство України» від 18.01.2001р.

Принципи громадянства:

- принцип єдиного гром-ва

- запобігання виникнення випадків без громадянства

- неможливість автономного позбавлення гром-ва

- визнання права за громадянином України змінити гром-во

- неможливість автоматичного набуття українського гром-ва

- рівність громадян перед законом

- збереження гром-ва України незалежно від місця проживання укр.громадянина.

Громадянство України набувається (Ст.6):

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України припиняється (ст.17):

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Дата добавления: 2014-01-04