Місцеве управління

Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебувала у руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалась загальнодержавними актами, звичаєвим правом та рішеннями місцевих органів влади. Особливістю системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок, що зумовлювалось тим, що: 1. адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювались у міру поневолення сусідніми державами тих чи інших територій України; 2. окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема у сфері місцевого управління. Так, після приєднання у 14 ст. до Польського королівства у Галичині спершу зберігалась обмежена автономія і навіть карбувалась власна монета; однак, вже у 15 ст. польські королі почали проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на її землі (у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі) своїх старост, і врешті Галицькою землею став управляти генеральний староста, а згодом було введено посаду подільського генерального старости. У 15 ст. у Польщі почалась ліквідація удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які поділялись на повіти; так, Галичина у 1434 р. стала Руським воєводством, а у 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство. На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, існуючу у Польщі. Очолював місцеве управління воєвода з широкими адміністративними і судовими повноваженнями, якому підпорядковувався земський уряд, а після утворення шляхетських сеймиків він став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці 14 ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовського спершу не змінило їх політико-адміністративного устрою – зберігались Київська, Волинська і Подільська землі у кордонах колишніх удільних князівств, у Чернігівській землі винило кілька удільних князівств. Всі ці українські землі вважались власністю великокнязівської династії, та, попри те, зберігали певну автономію і давні місцеві права і звичаї, що обіцяв їм Великий князь у своїх грамотах, включаючи їх до складу своєї держави. У більшості українських князівств і земель у 14-15 ст. зберігалась волосна система адміністративно-територіального поділу; а наприкінці 14 ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти, в які входило кілька волостей, і наприкінці 15 ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях. Очолювали повіти і волості тіуни, а потім державці. Спершу у селах існували самоврядні общини – волості, сотні, сороки, десятки, які очолювали виборні старости, сотники, сорочники, десятники. Ці органи самоврядування сільських общин, в які входили, передусім, отамани (здебільшого у південних землях) або старости (на півночі) і підлеглі їм дрібні адміністратори (войтики, сорочники тощо), становили низову адміністративну ланку; вони, головно, забезпечували збирання податків у князівську скарбницю. Найважливіші питання вирішувались на сходках, вічах. Згодом внаслідок централізації держави і збільшення ролі шляхти селянське самоуправління було ліквідоване.

У другій половині 15 ст. уряд Великого князівства Литовського розпочав остаточне скасування автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Так, у 1452 р. Волинське князівство було перетворене на провінцію Великого князівства Литовського, якою управляв намісник, що призначався Великим князем; у 1471 р. було ліквідовано Київське князівство, і наприкінці 15 ст. лише на Чернігівщині залишались невеличкі уділи українських князів. На початку 16 ст. за урядовою реформою було введено єдиний адміністративно-територіальний поділ на українських землях – Київщина поділялась на повіти з центрами у Києві, Овручі, Чорнобилі, Житомирі, Черкасах і Переяславі та Звягельську, Чуднівьску, Канівську і Черняхівську волості. Очолював місцеву адміністрацію воєвода, який призначався Великим князем фактично на необмежений строк; він наглядав за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав організацією війська, вирішував судові справи. Впливовим посадовцем у місцевій адміністрації був староста, призначуваний Великим князем, який очолював повіт і мав широкі адміністративні і судові повноваження. Так, у Волинській землі уся повнота влади належала луцькому старості, на Поділлі – брацлавському і вінницькому старості, а у Київському воєводстві – київському воєводі. Воєводи і старости були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійснювали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством; вони обороняли свою територію, наглядали за фортецями та забезпеченням їх зброєю і припасами, за порядком тощо. З появою місцевих шляхетських сеймиків воєводи і старости почали розв`язувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно із шляхтою. Великі міста, у т.ч. Київ, мали своїх старост, у менші – призначались державці. Центральний повіт воєводства, де знаходився адміністративний центр воєводства, іноді називався каштелянія і очолювався каштеляном, який був помічником воєводи. До міської адміністрації належали помічники старост – тіуни і дітські, а також повітові маршалки, стольники, возні (виконували судові рішення), хорунжі, городничі, мостівничі та ін.

Віленський сейм 1564-1566 рр. суттєво реорганізував місцеве управління в українських землях, наблизивши його до існуючої у Польському королівстві системи, - уся територія Великого князівства Литовського (у т.ч. і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалось 30 повітів; зокрема, Київське воєводство поділялось на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство – на Брацлавський і Вінницький повіти. Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських, у яких брали участь усі шляхтичі, що мали земельні маєтки у даному повіті; повітові сеймики обирали кандидатів у судді у земські підкоморні суди та по 2 кандидати від кожного повіту на Вальний сейм Великого князівства Литовського.

Після утворення за Люблінською унією 1569 р. єдиної держави – Речі Посполитої – вона була адміністративно поділена на 3 провінції: Велика Польща, Мала Польща, до складу якої входили більшість загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литва. Провінції поділялись на воєводства і повіти, а у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберігались і землі. Литва зберігала певну автономію у законодавстві, державному управлінні і судочинстві; та чисельність воєводств у Литві скоротилась до 9, а повітів – до 22, оскільки за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені з її складу і передані Польщі. Своєрідною адміністративно-територіальною і господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалось королем за службу. Українські землі у складі Речі Посполитої остаточно втратили автономію і були адміністративно поділені на 6 воєводств за польським зразком: Руське воєводство (головно, Галичина) охоплювало 5 земель – Львівську, Галицьку, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську; Белзьке воєводство об`єднувало 3 повіти – Бузький, Городельський, Гробовецький; Волинське – Володимирський, Луцький, Кремінецький повіти; Подільське – Камінецький, Червоноградський, Литичівський повіти; Брацлавське – Брацлавський і Вінницький повіти; Київське – Київський, Овруцький, Житомирський повіти; а у 1630 р. було утворене Чернігівське воєводство. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни. Кожне воєводство мало свої шляхетські сеймики (станом на 1569 р. – 70, з яких 24 – у Литві), які доволі обмежували значення апарату місцевого управління, та делегувало своїх депутатів на Великий вальний сейм. У Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах зберігали чинність Литовський статут та українська мова у діловодстві, а найвищою судовою установою для цих земель був Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна. Місцеве управління, як і раніше, здійснювали воєводи, каштеляни, старости та інші громадські і земські посадовці; зокрема, у південній Київщині і на Поділлі – 8 коронних старост з широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Низову ланку адміністрації Речі Посполитої становили волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому підпорядковувався волосний писар. Справи села вирішував сільський схід, який обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив і на їх місце воєводи і старости стали призначати управителів, а на землях, які перебували у приватному володінні, управителів призначав власник.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. За правовим становищем міста і містечки поділялись на королівські, великокнязівські, приватні і церковні. У 14-15 ст. окремі міста отримали самоврядування за магдебурзьким правом, що було закріплено у Литовському статуті 1588 р., який поділяв міста на привілейовані (які мали магдебурзьке право) і непривілейовані. Система управління міста залежала від категорії, до якої воно належало. У королівських і великокнязівських містах органи управління формувались Польським королем або Великим князем; представниками адміністрації були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости призначали усіх посадовців міської адміністрації, які відали певними галузями управління і суду; у великих королівських містах допускались окремі елементи самоврядування; війт призначався центральною владою фактично на необмежений строк, а верхівка міщан обирала його помічників – радовців. У приватних і церковних містах і містечках управління здійснювали магнати, шляхта, церква – вони призначали міську адміністрацію, до якої входили старости, війти, каштеляни. У деяких приватних містах міщани обирали ратуші.

Значного поширення в українських землях набуло міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві, яке наприкінці 15 ст. польський і литовський уряди почали надавати у формі грамот на “вільність” окремим українським містам. Жалувані грамоти на самоврядування проголошували 3 основних принципи: відміна діючих звичаїв литовського, польського і руського права; скасування влади і суду урядовців щодо міщан; утворення органу самоврядування – Ради, що обиралась міщанами. При отриманні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських і великокнязівських урядовців. Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали адміністративний і судовий орган самоврядування – магістрат, який в українських містах складався з 2 колегій – міської ради і лави. До складу міської Ради щорічно обирались радці (”райці”) – 6-24 багатих міщан, які з-поміж себе обирали бурмістра, що головував на засіданнях Ради; у королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а уприватних – пан міста, а часто староста чи власник міста сам призначав радців і бурмістрів. Міська Рада була головним органом самоврядування – виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах, а також обирала чи призначала лавників і судового війта та іноді призначала цехових старшин. Лава – судовий орган, до складу якого входили лавники, очолював її війт; іноді її засідання відбувались під головуванням помічника війта – лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан та їх претензії до феодалів. Упродовж 15 - першої половини 16 ст. самоврядування отримали: Київ у 1497 р., Луцьк у 1497 р., Дубно у 1498 р., Рівно наприкінці 15 ст., Львів у 1503 р., Дорогобуш у 1514 р., Ковель у 1518 р., Кремінець у 1536 р., Торчин у 1540 р., Берестечко у 1547 р., Брацлав у 1564 р. У цих та інших містах склалась певна процедура формування органів міського самоврядування – вибори здійснювались щорічно у заздалегідь визначений день; у виборах брали участь усі міщани міста, а для пасивного виборчого права встановлювались вимоги “законнонародженості, доброго імені, богобоязності, справедливості і правдивості, а також нерозголошення міських таємниць, твердості у словах і справах та нежадібності і некористолюбства”, віковий ценз у різних містах - 25-90 рр., та “ осілість ” (володіння нерухомим майном у місті) для кандидатів до Ради. Наприклад, у Ковелі схід міщан щорічно у перший понеділок осені обирав з-поміж себе 8 кандидатів на посади радців і бурмістра, відомості про яких передавались на розгляд міському старості, який затверджував на посаді радців 4-х з них та призначав з-поміж них бурмістра. Однак, річний термін перебування у складі Ради не дотримувався і іноді деякі особи були радцями упродовж 10 р., тому для нагляду за владними зловживаннями у деяких містах утворювались контрольні установи, які перевіряли міські рахунки; так, у Львові діяла Комісія 40 мужів, до якої входили 20 купців і 20 ремісників. Рада мала широкі повноваження – забезпечувала оборону міста і порядок у ньому, розглядала цивільні справи, вирішувала господарські питання міста, розподіляла податки між міщанами і наглядала за їх своєчасним збором, регулювала торгівельні операції, видавала міщанам доручення на укладення торгівельних угод, наглядала за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали Раді, санкціонувала акти купівлі-продажу нерухомого майна у межах міста, розпоряджала ділянками міської території – плацами, їй підпорядковувались ремісницькі цехи.

Поза тим, у самоврядних містах існували відокремлені міські території – юридики, які адміністративно і юридично повністю або частково контролювались феодальними власниками; на них не поширювалась судово-адміністративна влада міського самоврядування, управління їх населенням здійснювалось від імені феодала спеціальними посадовцями – війтами і тіунами. Поділ міста на юридики зумовлював і розподіл функцій з управління містом між їх власниками. Юридики існували у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Самборі та інших містах України.

Наприкінці 16 – у першій половині 17 ст. в Україні відбувся бурхливий розвиток міст, з`явились Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. У середині 17 ст. в Україні було понад тисячу містечок, які, здебільшого, налічували по 2-3 тис. мешканців, а Львів – 15-18 тис., Київ – 15 тис., Біла Церква – 10 тис. міщан. Більшість міст в українських землях належала феодалам і церкві, деякі магнати мали по кілька міст і містечок. У 80-х рр. 15 ст. в українських землях з`являються громадські організації православного міщанства – братства, які спершу мали економічні завдання – видавали грошові позики своїм членам, організовували позичкові каси, допомагали міщанам-боржникам, не дозволяли продавати будинки чужинцями, влаштовували притулки для збіднілих братчиків і старців; притому, усі братські книги і розрахунки ретельно контролювались. У 16 ст. вони поширили також політичну і культурну діяльність – організовували оборону міщанства від національного гніту, надсилали скарги до судів на міські магістрати, висилали посольство до королів, звертались по допомогу до шляхти і вельмож. Братства діяли на підставі статутів, які регулювали їхню організацію і діяльність. Принаймні, щомісячно відбувались сходи братства, а щорічно – загальні збори, на яких обирали старшину – старших братів; щоправда, не було налагоджено постійного зв`язку між різними братствами – не було скликано з`їзд усіх братств. Братство наглядало за дисципліною своїх членів – за кожну провину братчик сплачував штраф воском або відсиджував певний строк на церковній дзвіниці. Усі справи поміж братчиками вирішував братський суд, а не міський чи державний. Найактивніші братства намагались утворити самостійні органи міського самоврядування. Найвпливовішим в Україні було Львівське братство при церкві Успенія, до якого входило 20-30 заможних і високоосвічених членів; у 1539 р. воно домоглось відновлення галицького єпископства, яке було скасоване у 15 ст., а у 1570-х рр. – представництва у Колегії 40 мужів. Львівське братство зініціювало заснування братств у всіх містах і містечках України, тож братська організація поширилась по усій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Згодом братський рух поширився з міщан і на шляхту, духовенство і навіть вільне селянство, тож братства стали загальнонаціональними установами.

Дата добавления: 2014-01-04