Поняття свободи совісті

ЛЕКЦІЯ. СВОБОДА СОВІСТІ ЯК ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ.

Практичне значення економічного районування

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є

основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також

використовується в практиці територіального управління господарством, для вибору доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та

вдосконалення територіальної структури господарства,

обґрунтування перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів.

Економічне районування сприяє

- підвищенню ефективності використання

ресурсного,

виробничого і

науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей

- прогнозування,

- розроблення і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування,

- проектів районного планування,

- схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку всіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку.

При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Економічний потенціал району може визначатися кількістю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на 1000 осіб та ін.

1. Поняття свободи совісті.

2. Реалізація принципів свободи совісті в Україні.

Як одна з найважливіших і невід'ємних свобод, загальнолюдська соціальна та духовна цінність, свобода совісті є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом. Водночас це важлива філософська, правова та релігієзнавча категорія.

Свобода совісті – право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичного світогляду.

У цьому контексті важливою є категорія «совість» – здатність особистості формулювати для себе моральні обов'язки, дотримуватися їх, здійснювати моральну самооцінку і самоконтроль.

Свобода совісті є найширшою свободою думки про світ, правом і можливістю по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду – системи найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

У широкому розумінні поняття «свобода» передбачає свободу особистості, її діяльності як усвідомленої необхідності, а також її духовну свободу. Вона є своєрідним комплексом моральних, етичних, світоглядних норм, принципів, гарантій, які забезпечують людині право і можливість чітко формулювати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконтроль і моральну самооцінку. Свобода совісті можлива на певному рівні духовного розвитку суспільства, однією з ознак якого є світоглядна, духовна розкріпаченість людини. У світоглядно дискримінованому, морально скованому суспільстві їй ніде прорости і природно розвиватися.

Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства.

Сутність та умови забезпечення свободи совісті

Поняття «свобода совісті» функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави, декларованим і реалізовуваним ставленням до світоглядних орієнтацій людей, передусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «толерантність». Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття «совість».

Совість – здатність особистості формулювати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

Розуміння совісті містить відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за вчинки, їх оцінку з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Совість менш за все спирається на примус із боку суспільства та держави, на застосування норм права. її дія виходить з того, що людина, будучи наділеною почуттями і розумом, володіє також і свободою вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина володіє певною свободою в моралі, – свободою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють її поведінку.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини є складовим елементом суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавчо регулювати їх, гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію. Водночас вона повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, прав і свобод усіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконання інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство має захищатися від зловживань, здійснюваних під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті – публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття «свобода релігії», яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їх основі.

Свобода релігії – правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття «свобода совісті» й «свобода релігії» взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання – законодавчо гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом, дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Реалізація свободи віросповідання неможлива без широких можливостей віруючих колективного сповідування релігії, здійснення культових дій, ритуалів, тобто без свободи церкви.

Свобода церкви – соціально-правові гарантії вільного функціонування церкви, релігійних громад та інших об'єднань віруючих.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, невтручання держави в її внутрішні справи. Воно передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи загалом, узгоджується з вимогами і нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 р., у 16–18-х статтях Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав – учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.

Свобода релігії має внутрішній (свободу вибору певного релігійного світогляду) та зовнішній (публічне сповідування релігії) аспекти вияву. Для віруючої людини важливим є «зовнішнє сповідування віри», яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає як необхідну умову перебування у своєї віри, твердячи, що істинно релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Першим правовим актом, який проголосив «свободу сповідання релігії», був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм «Міланський едикт про віротерпимість». Поняття «свобода віросповідань» відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед законом як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії – межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Це – один з аспектів свободи совісті, що виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті є приватною сферою особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття, нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів. її обов'язок полягає у забезпеченні (законодавчо, економічно та політично) гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, у Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах – іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських – католицизм, у Греції – православ'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство 30 країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

2. Реалізація принципів свободи совісті в Україні.

Проблеми, пов'язані із забезпеченням свободи совісті в Україні, є надзвичайно важливим щодо правового регулювання і досить складним аспектом внутрідержавної політики.

Відомо, що українцям властиве специфічне сприйняття і відображення у суспільно-історичній практиці ідеологічних постулатів та організаційних форм релігії. Впродовж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання молодого покоління, утвердження глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Він не визнає крайніх форм релігійно-національної нетерпимості, релігійного екстремізму і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями.

Потреба захисту власної релігійної самобутності, ототожнюваної з культурно-національною самобутністю, призводила до масових народних повстань, національно-визвольних воєн, була важливим чинником у зовнішньополітичних відносинах. Наприклад, у Зборівському (1649) і Гадяцькому (1658) українсько-польських договорах декларувалися визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства, відмова від польського релігійного прозелітизму (намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень) в Україні.

Після укладення Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зрушень щодо формування прогресивних правових основ свободи совісті в Україні не відбулось. З 1721 р. православна церква стала головним знаряддям встановлення духовно-світоглядної монополії у Російській імперії, була найбільш «невідокремлена» від держави. Звід законів Російської імперії 1832 р. та «Уложениє о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 р. проголошували російське православ'я панівною релігійно-церковною структурою. Будь-яка критика його чи його віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віровизнання і навіть недотримання церковних правил вважалися державним злочином і переслідувалися кримінально. Обов'язковим було і розголошення священиком на вимогу поліції таємниці сповіді.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340–1772 рр. входили до складу Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в тогочасній Україні було створення максимального правового, економічного і духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385) та Люблінської (1569) уній подалася на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Саме тоді польський католицизм і вся правова система Польщі виявили неабияку релігійну нетерпимість. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль – католикам, другорядна – православним, греко-католикам, тобто місцевому українському населенню.

Існували відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті було започатковано лише у 1905 р., то в Австро-Угорській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гарантовано права «безконфесійних осіб» (атеїстів), визначено позиції церкви у приватно-правових відносинах, скасовано обмеження щодо некатоликів. Позитивним для подальшої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772) було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рамках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з римо-католицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костелів та монастирів.

На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах формулювали своє ставлення і до релігії та церкви. Наприклад, програма Української народної партії (1902 р.) передбачала забезпечення свободи «релігії, совісті, переконань», містила обширний розділ «Релігія». В ньому йшлося про відокремлення церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої «пануючої» в Україні релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства, право релігійних громад вирішувати церковні справи, позбавлення церковних соборів «адміністративної влади», утримання духовенства винятково за рахунок релігійних громад.

Програми Української демократичної партії та Української радикальної партії (1903 р.) містили положення про свободу совісті з установленням права незалежності від жодної з релігій і відокремлення церкви від держави, націоналізації церковних і монастирських земель, рівності прав громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Українська демократично-радикальна партія (1905 р.) домагалася скасування національно-релігійних привілеїв та обмежень, надання громадянам права належати до будь-якої віри або не належати до жодної. Програма Української соціал-демократичної робітничої партії (1905 р.) у цих питаннях обмежувалась вимогами знищення релігійних привілеїв і націоналізації церковного землеволодіння.

З-поміж завдань державотворення, що постали перед народом України після 1917 р., вирізнялися сформульовані у конституційних актах 1917–1920 рр. принципи забезпечення свободи совісті. У них закріплювались демократичні цивілізовані основи свободи совісті та державно-церковних відносин.

Свободу совісті гарантували третій Універсал Української Центральної Ради (7 листопада 1917 р.), Конституція Української Народної Республіки, Декларація Української Директорії (грудень 1918 р.), Закон про тимчасове верховне управління в Українській Народній Республіці (12 листопада 1920 р.).

Українська Народна Республіка (УНР) визнавала незалежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття державного закону, який мав регулювати загальні засади організації православної церкви в межах Української держави, гарантувати її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, визначати її правове місце у державі.

У Законі «Про тимчасовий державний устрій України» періоду Гетьманату (29 квітня 1918 р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також усі мешканці України мають право на вільну відправу богослужіння у своїй вірі. Проект Конституції УНР передбачав: «Артикул 24....вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушувати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або належати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов'язків з причини своїх релігійних переконань.

Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні й рівноправні, мають право опоряджувати публічні набожества, виконувати релігійні обряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних набожеств, у місцях зачинених вони можуть виконувати свої набожества і релігійні обряди, що не суперечать закону та публічній моралі.

Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що його досі держава не визнала, встановить окремий закон». (Конституційні акти України. 1917–1920. – К.,1992. – С. 129.)

Отже, правові орієнтири УНР у ставленні до релігії й церкви відповідали прогресивним на той час принципам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. УНР розпочала вироблення системи законодавства про свободу совісті та релігійні організації на демократичних, гуманістичних засадах. Крім свободи совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців, національних меншин, регламентувалось ставлення релігії до суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.). УНР намагалася встановити відповідальність за розпалення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Конституції передбачав кримінальну відповідальність священиків і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов'язок органів державної влади дотримуватися встановлених законом рівних прав усіх релігійних організацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Однак ці проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування демократичних засад у реалізації свободи совісті.

Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під постійним контролем державних органів, релігійні організації зазнавали постійних втручань у свої справи. Державні органи регламентовували усі вияви їх суспільної активності та внутрішнє життя кожної з них.

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних зі здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняття 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Він був майже дослівним викладенням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви», декларуючи право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасування усіх позбавлень прав, пов'язаних зі сповіданням будь-якої віри або несповіданням жодної, заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б «утискали або обмежували волю сумління чи встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної належності громадян». Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних навчальних закладах, будь-які субсидії держави релігійним організаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб'єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти «Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі» (4 лютого 1919 р.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з'їздом Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції – ВУЦВК (14 березня 1919 р.). Вона передбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, переслідуваним за релігійні злочини. На відміну від УНР, де релігійні організації мали право висувати своїх представників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців.

Наприкінці 20-х років XX ст. усі повноваження щодо «церковної політики» були надані Наркомату внутрішніх справ. У квітні 1929 р. НКВС подав вищому партійно-державному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбурюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації храмів. В середині 30-х років їх кількість зменшилася до 9% дореволюційного рівня (у Російській Федерації – 35,6%). Після вироку Верховного суду УРСР за сфабрикованою НКВС справою Спілки визволення України (СВУ), за якою допоміжною структурою СВУ оголошувалась Українська автокефальна православна церква, почалися масові закриття храмів і арешти тисяч священнослужителів УАПЦ, яка ще до згаданого судового рішення була «саморозпущена» як «контрреволюційна».

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не впливали на державну політику щодо церкви. Про декларативний характер тодішніх правових гарантій свободи совісті свідчить те, що не було зареєстровано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію віруючих (наприклад, відмова віруючим багатодітним матерям у присвоєнні їм звання «Мати-героїня», цькування службовців, перешкоди у здобутті вищої освіти тощо).

Специфічні риси правового регулювання свободи совісті в УРСР полягали в повній невідповідності його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та реаліям релігійно-церковного життя; порушенні конституційно-правових норм державною владою; нехтуванні Конституцією і чинним законодавством; систематичній і масовій антирелігійній пропаганді; компрометації церкви і духовенства; скороченні кількості церков і священнослужителів; постійному нагляді над духовенством з боку органів державної безпеки; перешкодах у залученні до церкви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів.

У 1938 р. Російській православній церкві (РПЦ) було дозволено зберегти дореволюційну назву («Російська») і «монархічну централізовану структуру» (патріархат). Одержавши дозвіл на поширення своєї юрисдикції на віруючих Балтії, Бессарабії та Північної Буковини (1940), зайнявши місця розстріляних і ув'язнених священиків забороненої більшовиками греко-католицької церкви, РПЦ репрезентувала модель так званої «нової історичної спільноти – радянського народу».

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради Української РСР Указ «Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи» і Постанова «Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР». Указ передбачав адміністративну відповідальність керівників незареєстрованих релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових структур тощо. У постанові йшлося, що порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Це – відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу, звільнення з роботи або навчального закладу, позбавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії. Проте ці норми ні разу не були застосовані щодо посадових осіб, а з юридичного погляду були далекими від демократичних принципів свободи совісті. Однак вони широко застосовувалися до віруючих і священнослужителів. Так, штрафами карали священиків, які відправляли богослужіння в період основних сільськогосподарських робіт; пресвітерів, які дозволяли виступ неповнолітніх з різдвяними віршами на молитовних зборах, «вели релігійну пропаганду» над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборонялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест перед похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене «Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР», яке зі змінами, внесеними у вересні 1990 р., діяло до прийняття Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 р.). Ним розширювались повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, у компетенцію якої переходили питання реєстрації релігійних об'єднань, користування культовими приміщеннями, контролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо.

У Конституції Української РСР (1978 р.) проголошувалось: «Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні вірування забороняється.

Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа – від церкви».

Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмінною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні з особливою гостротою постали у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демократизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації незалежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових приміщень заявили також зростаючі релігійні громади кримських татар та іудеїв.

Одночасно з кількісним зростанням посилювався вплив церкви на суспільні процеси і політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій активно включалась у громадсько-політичну діяльність. Нові явища і тенденції у релігійно-церковному житті другої половини 80-х років вагомо впливали на правове регулювання свободи совісті, яке зумовило нинішнє становище релігії й церкви в Україні.

Перебудова державно-церковних відносин розпочалася з надання дозволу громадам РПЦ користуватися закритими владою під час попередніх гонінь віруючих храмами. Це було пов'язано з відзначенням тисячоліття запровадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержану від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масової інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Нового змісту набув принцип свободи совісті. Конституція (ст.35), законодавство України передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, забороняють дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.

Це право гарантує свободу сповідувати чи не сповідувати релігію, переходити в іншу релігію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право батьків (чи опікунів та піклувальників) виховувати дітей відповідно до своїх особистих переконань, право на таємницю сповіді тощо.

Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я та моральності населення.

Створено правові умови діяльності релігійних організацій, які прирівняні в правах до громадських, мають статус юридичної особи. Питання власності, землекористування, підприємництва, релігійних організацій, трудові відносини у них врегульовано чинним законодавством про власність, підприємництво, землю, соціальне страхування, трудовим законодавством.

Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується і захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та конституційним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків віруючих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні» (1991 р.). Закон визначає статус Релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і братств, духовних навчальних закладів. Зокрема зазначається, що після реєстрації статуту релігійна організація стає юридичною особою, користується правами і виконує обов'язки відповідно до чинного законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право: використовувати будівлі та майно, надане їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями, громадянами; будувати Власні культові та інші приміщення; засновувати видавничі, виробничі, реставраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поширюються чинне законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються.

Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Усе це стимулювало розвиток релігійної інфраструктури: після проголошення державної незалежності більш ніж утричі зросла кількість духовних навчальних закладів та Монастирів, у 8 разів – місій та братств. Функціо­нують недільні школи, пункти катехізації, зростає кількість періодичних видань. Значно поліпшилась матеріальна база церков. Держава повернула їм 3 тис. культових споруд, понад 8 тис. предметів церковного майна. Споруджено понад 1 тис. храмів, багато їх перебувають на стадії незавершеного будівництва.

Водночас, через різні обставини, траплялися міжконфесійні та міжцерковні конфлікти, в які було втягнуто найвпливовіші релігійні організації, відомих церковних діячів, мільйони віруючих. Міжцерковні протистояння є наслідком довготривалої відсутності державної самостійності України, перебування українських територій у складі різних держав, які здебільшого безцеремонно втручалися у релігійне життя українців.

Отже, в Україні свобода совісті є конституційним принципом і нормою державного права. З одного боку, секуляризовано державно-правові відносини (церква позбавлена можливості регулювати відносини в освітній, соціальній, трудовій сферах), з іншого – окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віданні держави. Законодавство чітко формулює права та обов'язки релігійних організацій, з урахуванням того, що релігія є особистою справою, якщо відправлення культів не наносить шкоди державі та суспільству.

Дата добавления: 2014-01-04