ПИТАННЯ 1. Господарський договір в системі речових і зобов’язальних правовідносин

Цивільне правовідношення прийнято ділити за різними ознаками. При тому, як правило, на основі двочленної формули. Із всіх видів утворених таким чином пар «речово-зобов’язальне» має особливе значення. Це пов’язано з тим, що на відміну, наприклад, від такого як «майнове-немайнове», або «абсолютне-відносне», розглядуваний поділ дозволяє в один і той же час індивідуалізувати речові і зобов’язальні правовідносини, речові і зобов’язальні права, а рівно речові і зобов’язальні норми, що складають в сукупності однойменні інститути.

Характеризуючи поділ правовідносин на речові і зобов’язальні слід пам’ятати, що в самому загальному вигляді відмінність між ними полягає в тому, що речові права мають своїм предметом річ, носять абсолютний характер, будучи пов’язані з річчю, слідують за нею, і на кінець передбачають активність носія права і одночасно пасивність тих, хто йому протистоїть. Для зобов’язальних правовідносин характерно те, що їх предметом служить дія певної особи (боржника), вони є відносними, слідують за боржником і передбачають активність останнього, протистоячій управленій особі-кредитора.

Частина правових зв’язків у цивільному і господарському обороті дійсно відповідає перерахованим ознакам або речових, або зобов’язальних правовідносин. Але все ж таки більшість цивільних та господарських правовідносин є змішаними – «речово-зобов’язальними».

Прослідкувати змішання речового з зобов’язальним можна на прикладі основного зобов’язального правовідношення – договірного.

Загальновизнано, що зобов’язання, в т.ч. породжене договором, направлене на перехід речі від однієї особи до іншої. При тому вказаний перехід здійснюється в результаті виконання одним із контрагентів – боржником - взятого ним обов’язку. Так проходить в договорі купівлі-продажу, коли продавець на виконання наявного у нього обов’язку передає майно у власність контрагента-покупця. Аналогічний обов’язок може лежати на обох сторонах. Це має місце, до прикладу, при договорі міні. Із даного договору випливає обов’язок кожної із сторін передати майно контрагенту у власність і кореспондуюче право – вимагати надання еквіваленту переданого майна. Це так звана концепція двох родів об’єктів правовідношення. В ній об’єктом першого роду служать дії зобов’язаної особи, а роль об’єкта другого роду відіграє річ, яка в результаті такої дії повинна бути передана (виготовлена і передана).

Проте не всі договори вкладаються в зазначену схему і далеко не завжди передача на підставі договору речі представляє собою виконання обов’язку боржником. Це так звані речові договори, коли передача речі здійснюється на стадії виникнення договору, а не на стадії його виконання. В них об’єктом є не дії зобов’язаної сторони, а відповідні речі, як це і властиво речовим правовідносинам (напр., дарування, у випадку, коли дар співпадає з моментом досягнення згоди між дарите лем і обдарованим). В даному випадку за своїм характером речовий договір подібний до реального договору. Саме таким договорам притаманна відсутність розриву в часі між укладенням договору і виникненням породженого ним речового права. Таким чином дії сторони, які виражаються в передачі речі контрагенту, є різновидом актів (дій), з якими пов’язане виникнення зобов’язання, а не його виконання. Мова йде, таким чином, про неможливість ситуації, при якій річ не передана, а договір уже укладено. Однак реальний договір – це все таки зобов’язальне правовідношення. Тобто при реальному договорі, який виникає з передачею речі, разом з тим породжує звичайне зобов’язальне правовідношення з наявністю у сторін взаємних прав і обов’язків (напр. договір ренти, перевезення).

Народжене із речового договору право, на відміну від прав, які виникають із зобов’язальних договорів, має своїм безпосереднім предметом річ. І як таке це право з самого початку є абсолютним, а не відносним. Г. Шершеневич з приводу таких договорів зазначав: «У більшості випадків договір спрямований на встановлення зобов’язального правовідношення, так що договір і зобов’язання частіше всього знаходяться у зв’язку як причина і наслідок. Проте область договору виходить за межі зобов’язальних відносин, як і в свою чергу і зобов’язання можуть мати підставою не договір, а інший юридичний факт, правопорушення, безпідставне збагачення. Договір лежить і в основі шлюбу, яким створюються права особистої влади, в основі передачі речей, якою створюється речове право (речовий договір – однак такий договір зобов’язального правовідношення не створює».

Таким чином, слід зазначити, що тенденція до змішання речових і зобов’язальних елементів не вичерпується виділенням речових договорів. В окремих випадках мова може йти про можливість використання речових елементів у зобов’язальному правовідношенні, але у сучасних тенденціях цивільного права значно частіше проявляється конструкція навпаки: у речово-правових конструкціях проявляють себе зобов’язально правові елементи. Це знаходить своє підтвердження в основному речово-правовому інституті – праві власності. Мається на увазі, що визнання об’єктом відповідного правовідношення «речі» стає в ряді випадків надто вузьким. Хоч в принципі речовим правовідносинам притаманні такі особливості, як слідування права за річчю, а рівно можливість таких способів захисту, як віндикаційні та негаторні вимоги, ці ж правовідносини можуть включати в себе певні права на дії другої сторони в них.

Підтвердженням того, що об’єктом права власності або іншого речового права в ряді випадків служить зобов’язальне по своїй природі право і тим самим

створюється конструкція «права на право», можна знайти в ряді статей ЦК, ГК. Зокрема, мова йде про такий загальновизнаний цивільно-правовий об’єкт права власності як майновий комплекс – підприємство. Він включає поряд із земельними ділянками, будівлями, спорудами, обладнанням, інвентарем, сировиною, продукцією, ті ж «права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи і послуги (фірмову назву, товарні знаки і т.п.) та інші виключні права».

В багатьох випадках стосовно до об’єктів речових прав використовується термін «майно» у значенні, яке охоплює «речі» і «права».

Ще один приклад – договір позики і кредитний договір. Стосовно договору позики ст.1046 ЦКУ прямо вказує про перехід предмета договору, який означено як грошові кошти або інші речі у власність позичальника. У визначенні кредитного договору (ст.1054 ЦК) відсутня вказівка на передачу у власність. Проте ця обставина і для даного договору не викликає сумнівів, як і не викликає сумніву і інша обставина – то, що кредит видається не шляхом передачі грошей «із рук в руки», а зарахуванням з рахунку на рахунок, тобто передачею відповідних прав.

Визнання «права об’єктом права» має корені ще з римського права, коли поряд з речами об’єктом права власності визнавались «права на чужу річ». При цьому до числа таких «прав на чужу річ» відносились «права на користування чужою річчю» (сервітути) і «права на розпорядження чужою річчю» (завдаток).

Обставина – право власності має об’єктом не лише речі, але і права – отримала широке визнання. На практиці переплітання в одних і тих же конструкціях речово-правових і зобов’язально-правових елементів можна проілюструвати на прикладі завдатку. Незалежно від того, яку позицію займають автори в питанні правової природи відповідного права (визнають його речовим чи зобов’язальним) всі вказують наявність у регулюванні завдатку речово-правових та зобов’язальних елементів. Не випадково, створюючи в принципі одну і ту ж конструкцію завдатку як особливого способу забезпечення зобов’язань, побудованого на однойменному договорі, ЦК коливався при визначенні його місця в своїй структурі. Чи в главі – «Речове право», чи в главі «Зобов’язальне право». Діючий ЦКУ помістив питання завдатку в розділі «Зобов’язальне право» (ст.570).

Об’єднання речових і зобов’язальних елементів стало необхідною базою використання конструкції цінних паперів, при якій, з однієї сторони, мова йде про право власності на відповідний об’єкт (вексель, акція, облігація та ін.) як на річ, а з другої – про зобов’язальне, виникле головним чином з договору право, належність якого особі підтверджується цінним папером. Найбільш повне таке змішання проявляє себе стосовно цінних паперів на пред’явника з притаманною їм деякою невизначеністю особи носія права.

Таким чином, відмова від конструкції «змішаних правовідношень», взагалі, і стосовно речових і зобов’язальних правовідносин, зокрема, а рівно, пов’язане з цим виключення із числа можливих об’єктів власності прав на дії, в тому числі пов’язані з ними права на кошти, що знаходяться на рахунку, змусили б законодавця прийти до необхідності внести суттєві зміни в регулювання різних за характером відносин і одночасно суттєво звузили б гарантії, надані власнику як такому і його кредиторам.

В кінцевому рахунку слід визнати, що визначення місця договору у тих чи інших правовідносинах неможливе без врахування умовного поділу правовідносин на речові та зобов’язальні.

(про Відмінність зобов'язальних відносин від речових

Всі майнові відносини прийнято поділяти на дві основні групи: речові і зобов’язальні. Між ними є багато спільного, хоч би те, що в сукупності вони складають предмет майнового права. Проте між ними є й багато істотних відмінностей. Так, об’єктом речових прав завжди є річ, а об’єктом зобов’язального права завжди є дія. Речові відносини відрізняються абсолютним характером, зобов’язальні відносини - відносним, що зумовлено характером правовідносин. Суб’єкт речового правовідношення вступає в правовий зв’язок з усіма, хто його оточує. Напр., власник має право на річ, а всі хто його оточує, зобов’язані поважати це право, не порушувати його, нести відповідальність за його порушення. Отже, і порушником права власності може бути будь-хто з тих, що оточують власника, тобто абсолютно кожний, і правовий захист права власності застосовується абсолютно проти кожного. Інша справа в зобов’язально-правових відносинах, в яких сторони визначені, відомі і порушником зобов’язання може бути одна із сторін цього зобов’язання, тобто особа конкретна, заздалегідь визначена і правовий захист застосовується відносно цієї конкретної особи, тому цей захист називається відносним. Речові права в більшості не обмежені строками, тобто вони безстрокові. Напр., право власності, яке строком не обмежене, може припинитися в будь-який час за волею власника. А зобов’язально-правові відносини встановлюються на певний конкретно-визначений строк. Якщо строку зобов’язання не зазначено, то це не означає, що таке зобов’язання є вічним, воно обмежується строком, що визначається вимогою кредитора. Речові, зобов’язальні права відрізняються також змістом і обсягом. Зміст речових прав, як правило, встановлюється законом, зобов’язальних – договором. За своїм обсягом речові права набагато ширші від зобов’язальних, напр., право власника і право наймача речі. Суб’єкт речового права має можливість безпосередньо впливати на свою річ. Той же власник особисто здійснює свої правомочності – володіння, користування і розпорядження майном. Наймач речі здійснює надані йому договором права від імені власника, тобто не безпосередньо. Право власності може припинити тільки сам власник, крім випадків, що передбачені законом. Зобов’язальне правовідношення може припинити кожна із сторін. Але при цьому власник не несе ніякої відповідальності за припинення права власності, а сторони в зобов’язанні можуть нести майнову відповідальність за припинення зобов’язання по їх волі.)

Дата добавления: 2014-01-04