Субстанціальна та функціональна фонетика

Аспекти вивчення звуків мови.

У процесі комунікації інформація спершу кодується за допомогою мовних одиниць – слів. Потім ці слова мають бути озвучені, перетворені у звукові коливання мовцем, а слухач має здійснити зворотну операцію. Таким чином, функції фонетичного компонента мови полягають у звуковому кодуванні тексту при синтезі (говорінні) та декодуванні його при аналізі (сприйнятті).

Звуковий бік мовної комунікації надзвичайно складний і різноманітний, тому його розглядають у різних підрозділах фонетики (рис. 1). Артикуляційна фонетика вивчає анатомо-фізіологічну базу артикуляції (мовний апарат) і механізми мовотворення; перцептивна фонетика досліджує процеси слухового аналізу; в акустичній фонетиці описуються фізичні характеристики звукових одиниць. Ці підрозділи формують субстанціальну фонетику.

Субстанціальна		Функціональна (власне лінгвістична)
Артикуляційна – механізми мовотворення	Акустична – звуковий фізичний сигнал	Перцептивна – механізми сприйняття мовлення		Фонологія – звукова система мови

Рис. 1. Підрозділи фонетики

Отже, предметом субстанціальної фонетики є матеріальна основа мовлення – звуки людського голосу, що утворюються внаслідок роботи мовних органів (мовного апарату) і сприймаються органами слуху. Тобто звукове мовлення можна вивчати з двох різних позицій: з позиції мовця і з позиції слухача. Вивчення мовлення з позиції мовця є предметом артикуляційної фонетики. Акустична й перцептивна (сприймально-слухова) фонетика описують звукове мовлення з позиції слухача. Однак між ними є істотна різниця: акустична фонетика описує звукове мовлення як фізичне явище, параметри якого досить точно фіксуються сучасними приладами, а завдання перцептивної фонетики полягає у з’ясуванні того, як звукове мовлення сприймається людиною, а також у встановленні співвідношення між вимовленими звуками й почутими.

Функціональна фонетика, або власне лінгвістична фонетика (фонологія), вивчає функції звукових засобів мови у зв’язку з формуванням значущих мовних одиниць.

Одне з найважливіших досягнень новітньої фонетичної думки полягає у відмові від різкого, прямолінійного, механічного (як це спостерігалося в епоху панування структуралізму) роз’єднання об’єктів фонетики субстанціальної і фонетики функціональної (фонології).

Межі між різними підходами до вивчення звукових явищ – з урахуванням лише структурно-функціональних ознак (нерідко власне реляційних), з урахуванням роботи артикуляційного апарату, з урахуванням акустичних властивостей мовного сигналу і з урахуванням особливостей сприймання і розпізнавання мовного сигналу людським вухом – можуть постулюватися, але тільки з суто методичною метою.

Онтологічно ж кожне звукове явище мови є водночас і багатоаспектним, і цілісним. Різні його сторони тісно взаємопов’язані. Адекватний акустичний опис мовного звука не можливий без звернення до різних артикуляцій як джерел різних частотно-амплітудних відмінностей. Перцептивний (сприймально-слуховий) аналіз мовних звуків не можливий без урахування їхніх акустичних і артикуляційних характеристик. І кожен з названих випадків, безумовно, потребує проекції на мовну систему з її фонетико-функціональним (фонологічним) компонентом.

Тут доречно нагадати думку В. фон Гумбольдта: “… Живе мовлення є перший і справжній стан мови: цього ніяк не слід забувати при дослідженні мов, якщо ми хочемо увійти в живу сутність мови”.

Дата добавления: 2014-01-05