Початок філософії в Китаї

Китай у стародавності. Древній Китай знаходився там же, де й сучасний, але займав значно меншу площу, спочатку дуже малу. Колискою китайської культури і цивілізації була Велика китайська рівнина з родючими лесовими ґрунтами, по якій протікала і нині протікає у своїй нижній течії Хуанхе (Жовта ріка), а також прилягаючі до цієї рівнини більш високі місцевості. Велика частина китайської території – височини і гори, і їй не загрожує затоплення, як Європі, у випадку підйому рівня світового океану.

Хоча на сході Древній Китай виходив до морів і океану, він не був морською державою. Древній Китай – типова річкова цивілізація з усіма її особливостями.

Іншою вже власне китайською особливістю Древнього Китаю була його географічна ізольованість. Від усього іншого світу Китай був відгороджений з заходу горами і пустелями. На сході знаходилася заморська Японія, а за нею Тихий океан. Дороги на північ і на південь нікуди не вели. Лиш у 1 ст. до н.е. китайці знайшли дорогу на захід і встановили знаменитий шовковий шлях аж до Риму.

Тим часом Китай – батьківщина однієї з гілок пралюдей. Археологи, яі невтомно розшукують найдавніші становища, показали, що вищезгадана Велика китайська рівнина була місцем мешкання антропоїдів і архантропів (близько 500 тисяч років до н.е.), палеоантропів (близько 50 тисяч років до н.е.), неоантропів (близько 5 тисяч років до н.е.).

Відомо, що потім, у IV – II тисячоріччях до н.е., на території Китаю процвітали спочатку неолітична культура Яншао, а потім пізньонеолітична культура Лушань, пов'язана з плем'ям Ся, від якого й пішов китайський народ.

Самі китайці називали свою країну Тянься (Піднебесна) або Чжунго (Серединна держава), думаючи, що вони, китайці, живуть у центрі землі. Вони наївно думали, що земля квадратна, а небо кругле. Кути землі небом не покриті, там немає пір року, там сипучі піски (дійсно, на заході Китай оточений пустелями). Ці географічні уявлення давали китайцям можливість вважати себе вищою расою і з презирством ставитися до сусідніх з ними народів як до варварів.

Історія Китаю поділяється на легендарно-літописну і реально-археологічну.

Про першу історію ми довідаємося з древньокитайських літописів, однак її відповідність дійсності поки не підтверджується пам'ятниками матеріальної культури. Відповідно до літописної історії, у Китаї існувала династія Ся, котра правила з XXI ст. до н.е. відповідно до традиційної історіографії до XVIII ст. до н.е., а згідно з «Бамбуковими анналами» навіть до XVI ст. до н.е.

У колективній пам'яті китайського народу зберігалися неясні спогади про далекі часи, коли панувала Велика Справедливість і коли вся земля в Піднебесній була спільною.

Якщо ж говорити конкретніше, то свою легендарну історію китайці починають з тих часів, коли китайським народом правив якийсь справедливий правитель Яо (2357 – 2258), який призначив своїм спадкоємцем не свого сина, а свого помічника Шуня. Шунь у свою чергу зробив продовжувачем своєї справи знов-таки не свого сина, а Юя. Юй же передав свою владу синові на ймення Ці. Так і виникла спадкоємна династія Ся.

Останній представник династії Ся тиран Цзе відрізнявся крайньою жорстокістю – і Небо (Тянь) від нього відвернулося.

Реальна історія Китаю починається у XVIII ст. до н.е. Про цю історію можна судити за археологічними знахідками, які говорять про те, що культура Китаю цього часу була бронзовою. Археологами були знайдені бронзові лопати, які використовувалися поряд із дерев'яними. Були знайдені й найдавніші китайські написи.

Засновником нової династії Шан-Інь був Чен Тан (1766 – 1754). Пізніше Шан стала іменуватись Інь. Це було пов'язано з тим, що черговий правитель китайців на ймення Пан-ген переніс поселення свого народу з півночі від Хуанхе, де великі лиха заподіювали повені, до півдня від Хуанхе в Інь (на територію теперішньої провінції Хенань).

Останній правитель династії Шан-Інь на ймення Чжоу Сінь також відрізнявся крайньою жорстокістю й розпустою. Він страчував тих зі своїх наближених, хто радив йому змінити методи управління народом, і оточив себе лиходіями. Династія Шан-Інь була скинута і її місце посіла династія Чжоу.

Китайське плем'я Чжоу здавна жило на території східної частини нинішньої провінції Ганьсу і західної частини нинішньої провінції Шеньсі. Як легендарний предок племені Чжоу шанувався якийсь Хоу-цзі (Князь-зерно) – заступник землеробства.

Основу династії Чжоу пов'язують з ім'ям Вень Вана, але фактичним засновником династії був син Вень Вана на ймення У-ван (1122 – 1116 р. до н.е.). Саме він розгромив шаніньців. Відповідно до офіційної китайської історіографії династія Чжоу одержала владу над новими територіями зовсім не шляхом насильницького захоплення, а «з волі Неба», котре знову відвернулося від лиходія, цього разу від Чжоу Сіня. Територія Китаю при династії Чжоу збільшилася. Споконвічні землі чжоу стали доменом чжоуського царя, а завойовані землі були віддані в користування, але не у власність царським сановникам.

Китайська держава протягом усієї її історії аж до 1911 р. – типова східна деспотія. Її можна представити у формі соціального конусу. В основі конусу лежали безправні землеробські селянські громади. Вони складалися з простолюдинів, які називалися шужень. На вершині конусу перебував самодержавний правитель, ван, з необмеженою ніяким законом владою. В уявленні китайців влада вана – продовження влади батька в сім'ї, а ця влада також була необмеженою. Ван – батько свого народу. Його титул: «Я – єдиний серед людей». І справді, ван був єдиним землевласником, уся земля вважалася царською. У древньокитайській «Книзі пісень» («Ші цзін») ми читаємо:

Широко навкруги простирається небо вдалині,

Але немає під небом ні п'яді не царської землі

(Ода про несправедливість //

Шіцзін. М., 1957. С.280.)

Усі китайці, незалежно від свого соціального рівня, вважалися слугами царя:

На всьому березі, який навкруг обмивають моря,

Всюди на цій землі тільки слуги царя

(Там же).

Такими слугами царя були не тільки простолюдини – більшість народу, а й ті, хто перебував між основою і вершиною нашого уявного соціального конусу. Безпосередньо над простолюдинами піднімалися ші – глави великих сімей, котрі керували господарством. Вище стояли дафу – глави кланів, довірені особи царя і його воєначальників у далеких районах. Ще вище, безпосередньо під ваном, перебували чжухоу – правителі наділів, вищі сановники, князі.

Життя китайців було строго регламентоване. Вищі й нижчі шари суспільства різко відрізнялися один від одного в усьому: в способі й стилі життя, в одязі і навіть у харчуванні. Шужень харчувалися тільки овочами, ші могли їсти ще й рибу, дафу їли і свинину, чжухоу – ще й яловичину, а ван їв свинину, баранину, телятину.

Строго дотримувалося те, що в нас іронічно називають «китайськими церемоніями». Усе було продумане до дріб'язків. Наприклад, набридлій наложниці вана посилався теплий парчевий халат, щоб вона, більше не зігріта царською любов'ю, могла зігрітися хоча б халатом.

На відміну від Індії, Персії, Вавилонії, Юдеї, Єгипту, в Китаї не було стану жерців. Релігійні функції виконували глави сімейств, старости сіл і інші, нарешті ван, тільки він мав спілкування з вищими духами землі та неба. Ван – Тянь-цзи, тобто «син Неба». Його воля – воля Неба. Вважалося, що ван уособлює вищу єдність китайського народу і виражає не тільки волю Неба, а й волю народу. Але ця воля тлумачилася своєрідно. Ван не повинен був сліпо служити цій волі. Народ як правило короткозорий. Ван виражає і здійснює далекі й істинні інтереси народу.

Коли вищезгаданий правитель Пан-ген замислив переселити свій народ з лівого берега Хуанхе на правий і коли народ став цьому противитися, ван стверджував, що діє в злагоді з народною волею і погрожував усім бунтівникам відрізати носи.

Військовополонені тривалий час не знаходили застосування. Їх не перетворювали на рабів, а приносили в жертву богам і духам.

Державні посади й даровані землі успадковувалися.

Історія династії Чжоу розпадається на періоди Західне Чжоу (XII – VIII ст. до н.е.) зі столицею Хао (сучасна провінція Шаньсі) та Східне Чжоу (VIII – III ст. до н.е.) зі столицею Лої. У свою чергу історія Східного Чжоу розпадається на підперіоди Лего («Розділені царства»), або «Чунь цю» («Весни й осені», так називався літопис, у якому була описана історія Китаю з 721 по 481 р. до н.е.) і Чжаньго («Воюючі держави», 481 – 221 р. до н.е.), коли титул вана узурпували колишні чжухоу, які стали самозваними суверенними правителями багатьох мнимих царств, на які розпався тодішній Китай.

Такими новоявленими царствами були царства Цзінь, Цінь, Чжао, Яо, Ці, Чу, Хань, Вей і ін. Царство Цінь перебувало на північному заході, воно було відгороджене від інших царств середньою течією ріки Хуанхе, що давало йому стратегічну перевагу. На півночі розташовувалося царство Чжао, воно піддавалося нападові північних кочівників, тому тримало велику кінноту. На північному сході було царство Яо зі столицею неподалік від нинішнього Пекіна. На сході перебувало царство Ці (велика частина нинішньої провінції Шаньдун), де вироблялися шовк, лляні тканини, добувалися

сіль і риба. Центральну частину долини Хуанхе займало землеробське царство Вей. У центрі, в горах, розташовувалося царство Хань – найбідніше і найслабше з вищезгаданих царств (там вироблялися луки і стріли). Були й інші, менш значні царства, наприклад царство Лу на території нинішньої провінції Шань-дун – батьківщина Кун Фу-цзи (Конфуція).

При розпаді Китаю верховна влада династії Чжоу формально зберігалась. Але вона була лише номінальною. Столиця Чжоу була лише релігійним центром.

В часи Східного Чжоу в Китаї починається «залізний вік». (У Західному Чжоу археологи не знайшли залізних виробів.) Перше згадування про залізо сходить до VI ст. до н.е., коли в царстві Цзінь стали штампувати на залізних плитах карні закони. Потім із заліза почали робити лопати, наконечники, коси, гаки, долота, лати і списи. Поява сохи з залізним сошником революціонізувала сільське господарство.

У цей же час з'являється перша монета. До цього одиницями обміну були ракушки – каурі. У 524 р. в царстві Цзінь почали виробляти литу монету, потім у царствах Цінь і Вей лопатоподібну, а в царстві Яо – з квадратним отвором усередині.

Ремесло відокремлюється від сільського господарства. Виникають міста як центри ремесел. Складається міська культура з психологією городянина, якісно відмінною від психології селянина.

Однак і в селах поступово і поволі змінюються виробничі відносини. Спочатку орні землі перебували у володінні сільських общин і час від часу перерозподілялися, щоб усі члени общини мали однакові земельні наділи. Панувала система колодязьних полів (цзін-тянь), або система колодязьних земель (цзін-ді). Вона полягала в тому, що квадратне поле площею в 900 му (му – міра площі, смуга землі довжиною в 240 «кроків» і шириною в один «крок», причому довжина «кроку» була приблизно рівною 1,6 м, так що фактично це був подвійний крок) поділялося на дев'ять рівних ділянок по 100 му. У центрі знаходилася «земля вождя» (гун-тянь) або «общинне поле». Його оточували вісім «особистих ділянок» (си-тянь). Спочатку належало обробляти центральну ділянку, але вона як правило оброблялася погано: «не своє». Тому в 496 р. до н.е. у царстві Лу неефективна обробка центральної ділянки була замінена натуральним податком, який збирався незалежно від урожаю, що тяжким тягарем, аж до голодної смерті, лягало на китайського селянина при неврожаї. Потім такі ж реформи були проведені в царствах Чжен і Чу. У царстві Цінь відповідна реформа була проведена в 408 р. до н.е. Там же пізніше, в середині IV ст. до н.е., земля стала приватною власністю, її купівля і продаж були узаконені.

Блогуючу центральну ділянку стали привласнювати дафу і ші, тобто чиновники, які керують господарствами царів і їх військовоначальників і контролюють обробку так званих «общинних полів». Земля перестала перерозподілятися. Общинник, який розорився, втрачав свій наділ і перетворювався на батрака, бурлаку, раба. Наприкінці III ст. до н.е. община з колективного власника землі перетворилася в самокероване об'єднання вільних земельних власників. Виник клас багатих незнатних фактичних (хоча номінально земля залишалася царською) землевласників. Ця нова «майнова знать» вступила в боротьбу зі спадкоємною аристократією за владу. Ван часто приймав її сторону, тому що був зацікавлений в ослабленні князів. Стара жорстка стратифікація була порушена. Почалися спадні й висхідні соціальні рухи, коли раб, пастух, бродячий жебрак, торговець ставали знаменитими державними діячами.

Однак ніхто не був захищений від сваволі вищестоящого на соціальних сходах. Перед сваволею ж вана всі були рівні. Тому державна служба була однаково для всіх тяжка. У тій же «Книзі пісень» сказано: «Йди служити! – на службі неправда, одні колючки і страх! І от, коли невгодне мовиш – опали царської приймеш гніт, царю бажане мовиш – друзів невдоволення чекає». (Древнекитайская философия. Собр. текстов. У 2 т. T.I. M., 1972. С.86 – 87. Далі вказуються том і сторінка.)

Закріпачені селяни часом піднімали повстання, а аристократія влаштовувала змови і державні перевороти, після чого все залишалося по-старому. Розбагатілі общинники виступали проти спадкоємної служивої аристократії, вимагаючи скасування спадкування державних посад і рівності можливостей. Але ці новаторські рухи тонули в китайському традиціоналізмі, що мав у Китаї характерну для нього форму ритуалізму.

Як уже було сказано, всі стосунки між китайцями були підпорядковані складному ритуалу, що має світоглядне обґрунтування. Як говориться в авторитетній для китайців книзі «Цзо чжуань», ритуалізація стосунків китайців, їх ритуал взаємного вітання і звертання ґрунтуються на «сталості неба, порядку» (2, 12); «ритуал – це підвалини (у стосунках) верхів і низів, основа й утік неба та землі. Він дає життя народу» (2,13).

Світський ритуал взаємин між вищестоящими і нижчестоящими на соціальних щаблях був тісно пов'язаний з релігійним ритуалом ставлення живих до померлих, до духів предків, явищ природи (наприклад, зерна), землі, неба.

У Китаї, як ніде, був розвинутий культ предків (манізм). Усе життя живих проходило як звіт перед духами предків, яким приносилися

жертви, перший час навіть людські (військовополонені, діти-первістки).

Соціальна нерівність виявлялась і в релігійному культі. Як уже було сказано, вищу жертву духам землі та неба мав право приносити тільки «син неба» – ван. Небо (тянь) – вищий об'єкт шанування в Китаї. Воно – домівка небесного владики – Шанді. Воля неба – вища сила, яка визначає все, що відбувається на землі. Вона недоступна розумінню людей: «Вищого неба діяння невідомі нам, волі небес не властиві ні запах, ні звук!» (1,90).

Разом із тим необхідно відзначити, що у Древньому Китаї міфологія була розвинута слабко. Древні китайці були для цього занадто практичними людьми.

Дата добавления: 2014-01-05