Антифонт

Продік

Гіппій

Горгій

На відміну від Протагора, який, примикаючи до іонійської традиції, розвивав релятивістське вчення про відносність знання на прикладі переважно чуттєвого щабля пізнання, Горгій, який примикав до італійської традиції, засновував свій релятивізм не стільки на суб'єктивності показань органів чуття, скільки на тих труднощах, в які впадає розум, намагаючись побудувати несуперечливий світогляд на рівні філософських категорій і понять (буття і небуття, буття і мислення, єдине і множинне, мислення і слово й т.ін.). Якщо Протагор учив, що все істинне (адже як кому здається, так воно і є), то Горгій – що все хибне.

Життя і твори. Горгій походив з «Великої Еллади», із сицилійського міста Леонтіни. Його безпосередній учитель – Емпедокл. Горгій народився в 80-і роки V ст. до н.е. У 427 р. він прибув

в Афіни як глава леонтійського посольства, яке просило в Афін захисту від Сіракуз (ішла Пелопоннеська війна). Більшу частину свого життя Горгій провів у Фессалії. Горгій прожив понад сто років, чому, як він сам вважав, зобов'язаний був своєю стриманістю від задоволень. Його учень, афінський оратор Ісократ (IV ст. до н.е.), пояснює довгожительство Горгія тим, що той, не будучи громадянином якого-небудь міста, не платив податків, не займався суспільними справами, а також, не маючи сім'ї, був вільний і від цієї обтяжної суспільної повинності (Ісократ 15,156). Горгій був видатним оратором, здатним говорити експромтом на будь-яку тему, знаходячи для всього і похвалу, й осуд. Він умів побивати серйозність супротивника жартом, а жарт – серйозністю. Він умів переконувати. В умовах Пелопоннеської війни, коли Спарта виступила проти Афін у союзі з Персією, Горгій виголосив «Олімпійську промову», де закликав еллінів припинити внутрішні міжусобиці, дотримуватись однодумності й об'єднатися проти «варварів» (так греки називали всіх не-греків). Але цього разу переконати йому нікого не вдалося. Війна тривала. Її результат був тяжким не тільки для Афін, а й для всієї Греції.

Високо цінуючи філософію, Горгій ставив її вище від конкретних наук, які в цей час уже починають поступово виділятися з філософії. Ватиканський збірник сентенцій містить такі слова софіста: «Оратор Горгій говорив, що ті, хто зневажає філософією, займаючись окремими науками, схожі на наречених Пенелопи, які, домагаючись її, злягаються з її служницями» [ДК 82(76); В 23]. Горгію належать такі твори, як «Похвала Єлені», «Поломед», «Про природу, або Про неіснуюче», про який ми знаємо за перекладом його Секстом Емпіриком у його творі «Проти вчених» (VII, 5).

Буття, мислення, мова. Сама назва головного твору Горгія – «Про природу, або Про неіснуюче» – підкреслювала відмінність позиції Горгія від позиції його сучасника: елеата Меліса, вираженої в його праці «Про природу, або Про існуюче». На відміну від елеатів, які ототожнювали мовлення, мислення і буття та заперечували небуття, Горгій (продовжуючи, втім, їхню раціоналістичну лінію) відірвав мовлення від мислення, а мислення від буття. Він учив про те, що нічого не існує, а якщо й існує, то воно незбагненне, а якщо й збагненне, то невисловлюване і нез'ясовне (для іншої людини).

Існування. Говорячи про те, що нічого не існує, Горгій не хотів цим сказати, що існує небуття. «Нічого не існує» означало в нього твердження, що не можна довести ні того, що небуття існує, ні того, що буття не існує, ні того, що буття й небуття існують разом.

У доведенні того, що небуття не існує, Горгій іде далі Парменіда, який обмежувався вказівкою на те, що небуття не існує тому, що воно немислиме і невисловлюване, а як тільки воно мислиме й виражене у словах, воно стає буттям як факт мислення і як факт слова. Для Горгія, оскільки він відривав одне від одного мислення, мовлення і буття, цей хід думок був закритий. Він пішов іншим шляхом, звернувши увагу на внутрішню суперечливість судження про те, що небуття (не-сутнє) існує. У ньому приховане твердження, що щось повинно й існувати, і не існувати. Небуття не повинно існувати, оскільки воно мислиться неіснуючим, однак воно повинно існувати, оскільки воно є не-сутнє, тобто оскільки воно є. Тут Горгій, однак, повторює помилку Парменіда, ототожнюючи сполучник «є» з предикатом «є», що невірно. Але це було встановлено пізніше Аристотелем, у часи ж Горгія ця помилка була природною. Правда, невідомо, чи була вона в Горгія мимовільною чи, як у софіста, навмисною але так чи так, доходить висновку Горгій, абсолютно безглуздо чому-небудь одночасно бути і не бути. Отже, теза, що небуття існує, помилкова. (Вірніше було б сказати, що судження «небуття існує» хибне, оскільки воно в предикаті стверджує те, що заперечує в суб'єкті.)

Проте не можна довести й того, що «буття існує». Тут, щоправда, справа складніша. Це судження несуперечливе. Тому Горгій доводив хибність цієї тези опосередковано, показуючи нерозв'язність тих проблем, які пов'язані з фактом визнання буття (сутнього) сутнім. Це проблеми єдиного і множинного, вічності й тимчасовості й т.ін. При цьому Горгій не гребував і прямими софізмами. Наприклад, якщо сутнє вічне, воно не має ніякого первня, а отже, безмежне, а якщо воно безмежне, то його ніде нема, а якщо його ніде нема, то його взагалі немає. Тут час підмінений місцем і зроблений неправильний висновок з відсутності місця до відсутності існування. Безмежного справді немає ніде, тому що нічого немає за межами безмежного, оскільки в безмежного відповідно до поняття немає меж, але це не означає, що воно не існує. Далі, тимчасовість сутнього припускає, що воно виникло. Але виникнути воно могло або з сутнього, або з не-сутнього. Але не-сутнє нібито нічого з себе породити не може. Походження ж сутнього з сутнього не є виникнення, при такому походженні сутнє вічне.

Так само нерозв'язна проблема єдиного і різноманітного.

З усього цього випливає висновок, що не можна сказати, що «сутнє існує».

Але тоді не можна сказати, що існують сутнє й не-сутнє: адже те, що не існує порізно, не існує й разом.

Звідси випливає загальний висновок – «не існує нічого».

Мислення і мовлення. Горгій розділяє предмет думки і існування предмета думки. Якщо хто-небудь помислить, що людина летить або колісниці змагаються на морі, то це зовсім не означає, що людина насправді летить і колісниці насправді змагаються на морі, адже може мислитись і те, що насправді не існує. Тут Горгій виправляє Парменіда, який, як ми вже не раз говорили, очевидно, не розрізняв предмет як предмет думки і предмет як він існує об'єктивно. За Горгієм, можна мислити й те, що не існує. Але з цього вірного засновку Горгій робить софістичний висновок про те, що якщо може мислитись неіснуюче, то не може мислитись існуюче: «Якщо предмети думки не є сутнє, то сутнє не мислиться».

Нарешті, «навіть якщо сутнє й осягається, воно нез'ясоване іншому», адже слова відрізняються від тіл (тіла сприймаються зором, а слова – слухом).

Етика і право. У цих питаннях Горгій – релятивіст. Як і всі софісти, Горгій учив, що моральні цінності та правові норми умовні, що вони – штучні побудови людей, які не завжди зважають на природу людини.

Про старшого софіста Гіппія нам відомо небагато. Платон зобразив софіста Гіппія у двох своїх діалогах: «Гіппій Більший» і «Гіппій Менший». Ненавидячи софістів, Платон представив Гіппія самовпевненою, пихатою, безпринципною та балакучою людиною, яка надто піклується про свою зовнішність і перемагає наївних і неосвічених людей своїм уявним всезнайством, апломбом і зовні блискучими промовами. Гіппій похваляється перед Сократом тим, що за короткий час заробив своїм викладанням великі гроші.

Однак у вже відомому нам діалозі «Протагор», де поряд з головною діючою особою зображені й деякі інші софісти, Гіппій постає перед нами як учений, оточений учнями, які «розпитували Гіппія про природу й різні астрономічні, небесні явища, а він, сидячи в кріслі, з кожним з них розбирав і обговорював їхні питання» (315 С). На жаль, із цього діалогу ми нічого про ці питання не дізнаємося. Ми бачимо лише протистояння Гіппія-«природника» Протагору-«суспільнику», який нехтує науками про природу і хвастається тим, що він їх не викладає, а вчить лише чесноті. У Платона це протистояння представлене в промові Протагора, побічно націленій в Гіппія: «Коли Гіппократ (юнак, який бажає вчитись у Протагора. – А.Ч.) прийде до мене, я не зроблю з ним того, що зробив би хто-небудь інший із софістів: адже ті просто кривдять юнаків, тому що проти волі

змушують їх, які втекли від вправ у науках, займатися цими вправами, навчаючи їх обчисленням, астрономії, геометрії, музиці (тут Протагор глянув на Гіппія), а той, хто приходить до мене, навчиться тільки тому, для чого прийшов. Наука ж ця – тямущість у домашніх справах, уміння щонайкраще управляти своїм будинком, – а також у справах суспільних: завдяки їй можна стати ввд усіх сильнішим і у вчинках, і в промовах, які стосується держави» (318 Е – 319 А).

Справді, Гіппій займався астрономією, музикою, геометрією. Він знайшов геометричне визначення кривої. Він викладав мистецтво розвитку пам'яті – мнемоніку. Сам Гіппій міг запам'ятати п'ятдесят слів у тому порядку, в якому вони йому називалися. Він займався граматикою і мистецтвознавством.

Однак від творів Гіппія нічого не збереглося. Відомі лише слова його, та й то в інтерпретації Платона, в яких Гіппій, як і деякі інші софісти, принципово розрізняє природу і суспільство, які до того у свідомості перших філософів зливались (у Геракліта закони суспільства – той же логос, що й закони природи). Гіппій протиставляє закони суспільства законам природи. Він говорить у «Протагорі» Платона: «закон... пануючи над людьми, примушує до того, що противне природі» (337 D). Подібні ж висловлення Гіппія наводить і Ксенофонт у своїх «Спогадах про Сократа». Можливо, що Гіппій учив про протиприродність рабства. Від державних законів як протиприродних Гіппій відрізняв загальнолюдські, природні закони, наприклад шанування батьків. Гіппій бачив мету життя в досягненні стану автаркії – самозадоволеності. У цьому етичний ідеал Гіппія.

Про софіста Продіка також відомо небагато. У тому ж «Протагорі» Сократ іронічно порівнює Продіка з Танталом, називаючи його мудрість древньо божественною, а його самого премудрим. В іншому діалозі Платона «Кратіл» Сократ висміює користолюбство цього софіста, який за 50 драхм викладав інакше, ніж за одну (за цю ціну й слухав Продіка жебрак Сократ). У «Теететі» (ще один діалог Платона) Сократ відсилає своїх не дуже серйозних учнів до Продіка.

Продік займався проблемами мови. Перш ніж філософувати, треба навчитися правильно вживати слова. Тому, розробляючи синоніміку, він уточнював значення слів, розрізняв відтінки в синонімах (розрізняв, наприклад, «мужність» і «відважність»). У діалозі «Протагор» Продік під час обговорення смислу деяких рядків з вірша Симоніда говорить, що в них Симонід сварить Піттака за те, що той не вмів правильно розрізняти слова. У діалозі Платона «Федр» Продік ставить собі в заслугу те, що «лише він один відшукав,

у чому полягає мистецтво промов: вони не повинні бути ні довгими, ні короткими, але в міру» (267 В). Цим Продік відрізнявся від іншого софіста – Горгія, який з кожного предмету мав напоготові й короткі, і великі промови.

Продік, як і Протагор, займався проблемою походження й сутності релігії, за що одержав прізвисько «безбожник». Справді, «Продік... усяке священнодійство у людини і містерії, і таїнства ставить у зв'язок із благами землеробства, вважаючи, що звідси з'явились у людей і (саме) уявлення про богів, і всіляке благочестя» [ДК 84 (77) В 6]. Секст Емпірик наводить слова Продіка: «Сонце, Місяць, ріки, джерела і загалом усе корисне для нашого життя древні найменували богами за користь, одержувану від них, як, наприклад, єгиптяни – Ніл». Далі Секст Емпірик продовжує: «І тому хліб був названий Деметрою, вино – Діонісом, вода – Посейдоном, вогонь – Гефестом, і так усе з того, що приносить користь». У такий спосіб Продік, намагаючись науково пояснити походження віри в богів, думав, що релігія виникає внаслідок того, що люди поклонялися корисним їм явищам природи.

Хоча Продік, як стверджує у своєму «Життєписі софістів» Філострат, «був рабом грошей і був відданий насолодам» (А 1а), він любив займатися моральними повчаннями. Ксенофонт відтворює алегорію Продіка про Геракла на роздоріжжі між чеснотою і пороком, які персоніфікують дві жінки (існує відповідний твір живопису). Продік говорив про те, що пристрасті перебувають посередині між бажанням і божевіллям, тому що пристрасть – подвоєне бажання, а божевілля – подвоєна пристрасть.

І про цього софіста, якого також відносять до старшої групи, відомо небагато. Його згадує, зокрема, Плутарх у «Життєписі десяти ораторів». Як і Гіппій, Антифонт займався науками (астрономією, метеорологією, математикою). В галузі математики Антифонт намагався вирішити завдання на квадратуру кола, однак він допустив тут стільки помилок, що в стародавності навіть склався особливий вираз – «помилка Антифонта». Антифонт вважав, що все виникло з вихору, що все єдине, що насправді немає ні речей, ні часу, що «час – [наша] думка або міра, а не сутність» [ДК 87(80) В 9]. Твори Антифонта – «Істина», «Про згоду» – не збереглися.

Більше нам відомо про етичні погляди Антифонта. Вони оригінальні. Для Антифонта, як і для Гіппія, веління природи і вимоги закону антагоністичні. Джерело всіх лих у тому, що закони змушують людей чинити всупереч своїй природі. «[У вчинках, які суперечать природі], полягає [причина] того, що

люди страждають більше, коли можна було б менше страждати, й отримують менше задоволень, коли можна було б більше насолоджуватись, і почувають себе нещасними, коли можна не бути такими». А це все тому, що «багато [приписів, визнаних] справедливими за законом, ворожі природі [людини]». Тут під справедливістю Антифонт розуміє прагнення не порушувати закони держави, у якому ти є громадянином. З антагонізму закону і природи й з труднощів дотримання закону Антифонт доходить висновку, що людина повинна бути лукавою і, роблячи вигляд, що вона дотримується законів суспільства і держави, дотримуватися природи, яку, на відміну від людей, обдурити не можна: «Людина буде отримувати для себе більше користі, якщо вона в присутності свідків стане дотримуватися законів, високо шануючи їх, залишаючись же наодинці, без свідків, [буде дотримуватися] законів природи. Тому що приписи законів довільні (штучні), [веління ж] природи доконечні <необхідні>». Антифонт пояснює й те, чому не можна не дотримуватися природи й чому можна обдурити державу: «приписи законів є результатом угоди (договору людей), а не такими, що виникли самі собою [породження природи], веління ж природи є самовиниклими вродженими первнями, а не продуктами угоди людей між собою» (АМФ. Т.1.4.1. С.321, 320). Отже, Антифонт – засновник договірної теорії походження держави. Етику Антифонт визначав як мистецтво бути безпечальним.

Протиставлення того, що існує за природою, тому, що встановлено людьми, дозволило Антифонту порушити питання про походження рабства. Для Антифонта рабство – суспільне встановлення, що суперечить природі. До нас дійшли слова Антифонта про те, що «за природою ми всі у всіх відношеннях рівні, до того ж [однаково] і варвари, і елліни». Антифонт обґрунтовує цю думку, вказуючи, що «у всіх людей потреби від природи однакові», що «ми всі [однаково] дихаємо повітрям через рот і їмо ми всі [однаково] за допомогою рук». Учення Антифонта про природну рівність людей ішло врозріз із пануючою в Древній Греції ідеологією – ідеологією рабовласницької формації. Розповідають, що коли Антифонт відпустив своїх рабів на волю, а сам одружився зі своєю колишньою рабинею, то він був оголошений божевільним і позбавлений громадянських прав.

Дата добавления: 2014-01-05