Поняття любові в етиці

Толерантність у системі моральних відносин

Слово «толерантність» походить від латинського «tolerantia», що в перекладі означає «несу», «витримую», «терплю». Толерантність — це риса, що характеризує ставлення людини до іншої як до рівногідної особистості, та ця риса проявляється в свідомому придушенні відчуття неприязні, викликаного всім тим, що знаменує в іншому інше (зовнішністю, манерою мовлення, смаком, стилем життя, переконаннями та ін.). Отож толерантність — це вміння терпіти, витримувати іншого, визнавати його відмінність.

Толерантність є необхідною умовою людського співжиття. Вона уможливлює співіснування не лише протилежних психологічних типів людей, а й різних культур, націй, держав, іноді, навіть, ворожих одні одним. На основі толерантності вибудовується соціальна взаємодія. Толерантність вимагає від людей примирення, досягнення компромісу. Проте цим вона не вичерпує себе, адже примирення не завжди є метою. Дуже часто це фізично неможливо (приміром, не можна примусити людей змиритися з злочинцями, простити їхні злі діяння). Толерантність не є насиллям над людською волею, позаяк це не людська кара.

Суть толерантності полягає в такому:

• толерантність як терпимість іншого не передбачає відмови від його критики чи від власних переконань, вона передбачає визнання плюралізму;

• толерантність передбачає й інший бік прояву людської взаємодії. Вона спонукає не тільки до примирення, а й до розведення — дистанціювання (наприклад, злочинців дистанціюють від суспільства, відправляючи їх в місця позбавлення волі). Історія засвідчила різні форми дистанціювання. Так, цивілізованою формою дистанціювання є суд. Крайніми нецивілізованими формами дистанціювання стали здобутки тоталітарних режимів: концтабори, гетто тощо.

Тема любові — вічна. Однак і донині не пояснено, що ж таке любов, вона набуває різного змісту та форм. Ще давня культура розрізняла кілька різновидів любові, що відобразилося в лексиконі багатьох давніх мов. Так, у грецькій мові любов позначали поняття «ерос», «філія», «строге», «агапе»; в латині - «амор», «консупіскентіа», «деліктіо», «керітас»; в арабській - «ішк», «садака», «рахма» та ін. Усі форми любові мають свій конкретний зміст.

«Ерос» («амор», «ішк») — це чуттєва любов. В українській мові цей вид любові передається поняттям «кохання». Розвинув концепцію любові-еросу давньогрецький філософ Платон (звідси цей різновид любові набув назви «платонічна любов»). Згідно з Платоном, основними функціями еросу є возз'єднання душі людини з Абсолютною Душею (ідеєю, ідеальним світом, Богом).

Людина, за Платоном, як представник чуттєвого світу, обтяжена недосконалістю тілесності, владою емоцій, егоїстичними мотивами, що ускладнює їй шлях до Істини, Добра, Краси й, безпосередньо, до Щастя. Допомогти їй може лише розумна душа, котра споріднена зі світом ідей. Душа, перебуваючи в людському тілесному існуванні, забуває всі знання, наявні в ній іманентне від світу ідей. Актуалізувати пам'ять душа може через самозаглиблення та зречення від тілесності. Тільки тоді душі відкривається світ прекрасного й досконалого, що приводить людину до стану піднесеності та любові, іменованого Платоном «ерос». В еросі до іншого людина утверджується, оновлюється через іншого, перероджується та набуває безсмертя.

«Консупіскентіа» — це любов як прояв низької чуттєвості, «плотська». У давньоримського філософа доби Еллінізму, епікурейця Т. Лукреція Кара, любов пов'язувалася суто із сексуальністю. На думку мислителя, вона є природною, оскільки слугує продовженню людського роду. Проте вона не є необхідною, оскільки несе в собі пристрасть і хіть (сексуальність є надумана і надмірна, без чого можна обійтися, якщо жити «по науці»). У християнстві такий тип любові називався «вожделенієм» і категорично засуджувався, хоча допускалися чуттєві відносини між подружжям як запорука продовження роду та як важлива складова подружньої любові. Звідси випливає необхідність виділити й «подружню любов» як тип любові.

«Філія» («деліктіо», «садака») — це дружня любов, зумовлена соціальними стосунками й особистим вибором людини. Такий вид любові покладено в основу концепції Аристотеля. На думку останнього, справжня любов-філія ґрунтується на взаємності, доброзичливості, довірі, турботі, прагненні до доброчинності й досконалості.

«Строге» — це любов-прихильність, яка проявляється у прив'язаності й турботі у ставленні до рідних (родичів) і близьких людей (рідних душею).

«Агапе» («керітас», «рахма») — це любов-милосердя, тобто жертовна, смиренна й вибачлива (прощенна) любов. Любов-агапе набула розвитку в християнській концепції. У християнському потрактуванні любов ґрунтується на самопожертві, турботі та даруванні. Вона спрямована на всіх і не є наслідком особистої симпатії — «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22,39). Любов-агапе гасить ненависть, передбачає прощення навіть ворогам.

З-поміж видів любові значну увагу потрібно приділити батьківській любові (материнській), а також синівській (дочірній). Батьківська любов супроводжується щоденним піклуванням, терплячістю, всепрощенням. Синівська (дочірня) любов пронизана спогадами про кращі роки свого життя (дитячі), вдячністю за батьківську турботу тощо. Особливо такий вид любові оспівувався в традиційній українській культурі (поезії, піснях, живописі).

Можна говорити ще про любов до Батьківщини, до природи, до «братів своїх менших». І вичерпати це розмаїття любові неможливо.

Усвідомлюючи таке багатство форм любові, все більше переконуємося, що не можна створити єдиної формули любові. Можна лише певною мірою узагальнити підхід до її типології, що й зробив у свій час філософ Рене Декарт. Мислитель виділив три види любові та розрізнив їх за такою ознакою, як інтенсивність:

1) любов-прив'язаність (об'єкт любові цінують менше, ніж себе);

2) любов-дружба (іншого цінують нарівні із собою);

3) любов-благоговіння (об'єкт любові цінують більше, ніж себе).

Однак про яку б любов мова не йшла, для неї характерні такі особливості: - суто людське почуття; - почуття моральне; - вона є результатом вільного вибору, до неї не можна зобов'язати чи примусити; - ірраціональне почуття; - вона не піддається загальним соціальним стереотипам; - завжди є концептуальною («має власну істину»); - звеличує свій предмет; - вона є продуктивною силою: акумулює позитивну енергію, надихає радістю, стимулює силу пізнання (згідно з Августином, Б. Паскалем та ін.); - вона не має меж; - можлива у будь-якому віці тощо.

Особливої уваги заслуговує така функція любові, як відновлення цілісності. Недаремно в народі кажуть: в любові кожен «шукає свою половинку». Ця думка сягає своїм корінням міфології.

Тема любові дуже часто супроводжується з темою смерті. Це засвідчує і християнське трактування любові-агапе, адже Бог-Отець через велику любов до людей віддав на хресну муку свого Сина - Ісуса Христа. Можливо, це тому, що трагічність любові породжена самою її природою.

Дата добавления: 2014-01-05