Філософсько- гуманістична думка українського Ренесансу (16-17 ст.)

Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

Особливості західно та східно-эвропейської релігійної філософії.

Леція 3.Філософія Середньовіччя та доби Ренесансу.

3.Пантеїзм і скептицизм як специфічні риси натур-філософії Відродження.

Провідна ідея:Теоцентризм як духовно-ідеальне тлумачення реальності;

Антропоцентризм-відкриття людині як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти.

Ключові поняття. Християнство. Теологія. Теоценризм. Креаціонізм. Одкровення. Фідеїзм. Гностицизм. Апологетика. Патристика. Схоластика.

Універсалії. Номіналізм. Пантеїзм. Гілозоїзм. Раціоналізм. Ірраціоналізм. Теорія “подвійної істини”. Реформація.

3.1. Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. 4ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підгрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності.У центрі уваги Середньовіччя був Бог і пов’язана з ним ідея спасіння (Теоцентризм). Філософське мислення цього періоду релігійне – засноване на принципі креаціонізмі (творіння): світ створено з нічого, за одним лише вільним воловиявленням Бога. Релігійна схоластика середньовіччя висунула дві неортодоксальні моделі космосу, які випереджують натурфілософію Відродження і Нового часу:

-Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, еманує(вливається) в нього за внутрішньою потребою своєї природи;

-світ не створений Богом, світ існує вічно (ідея вічності).

У трактуванні природи загальних понять (універсалій) виділяються дві схоластичні теорії: реалізм і номіналізм. Реалізм продовжує “лінію Платона”- зливається з церковною ортодоксією. Універсалії існують онтологічно, реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ сутностей, первинних щодо людського мислення й одиничних предметів.

Номіналізм продовжує “лінію Демокріта” – орієнтує на світ одиничних об’єктів. Справжніми є лише речі, що чуттєво сприймаються. Сутність будь-якої речі тотожна з індивідуальним тілесним існуванням.

Найвідоміших серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму.Він ототожнює Бога з буттям.На відміну від Бога створений світ не володіє самостійністю, поскільки він існує завдяки творцю.Звідси мінливий характер всього, що ми зустрічаємо в світі. Аргументація ведеться на логічній основі “Старого заповіту ” і Платона. Універсалії існують онтологічно.

Відомим систематизатором середньвічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідоміший його твір “Сума теології”. Аквінський намагався обгрунтувати принципи християнської теології, посилаючись на логічне вчення Арістотеля, відкинувши мктеріалістичні й діалектичні ідеї, піддав теологічній обробці ті розділи вчення Арістотеля, що йшли у руслі ідеалізму і метафізиці. Згідно з поміркованим реалізмом Аквінського - універсалії існують трояко:

-до речей, у розумінні Бога;

-у речей, як їх суинісні смисли;

-після речей як поняття про них у розумінні суб’єкта пізнання;

Хоча Фома Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив можливості і для розвитку наукового знання-підпорядковувався вірі, а науковий інтерес – релігії.

3.2. Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з 11 ст. (найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати “Слово і закон і благодать” Іларіана), й триває до середини 14 ст.(загибель 1340 р. князя Юрія 2 кладе кінець незалежності галицько – волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Здобутки античної філософії проникли в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Цей крок на тривалий період визначив русло ровтику давньоруської філософії – вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна осбливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні твори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовний еліті. Все це зумовлює той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснити народу основні положення християнства і християнської філософії.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит Іларіон, який в 1050 році написав твір “Слово про закон і благодать”. Іларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв’язати на основі християнських догматів.

Більш чітко і систематизовано Київського Климента Смолятича (середина 12 ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолятич виходить із того, що вже викладена в Біблії; завдання ж розуму і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину.

Одинією з найяскравіших потатей серед діячів культури Київської Русі 12 ст. є Кирило єпископ Туровський. Його творчість – не лише високий зразок володіння словом, вона насичена глибоким моральним чуттям, що й зумовило високий авторитет єпископа. В творчому доробку Кирила поряд з урочистими “Словоми” виділяють ряд “Бесід ”, послання сучасним йому політичним і церковним діячам.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого і невидимого, що становлять суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності “внутрішнього” і “зовнішнього”: як це антитеза співвідносяться – церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою зовнішнім є темрява, а внутрішнім-світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини. І це цілком закономірно, оскільки в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Пам’ятники культури періоду Київської Русі відображають переважно два рівні суперечностей давньоруського суспільства: боротьбу трудящих проти соціального гноблення та міжусобні суперечки в стані панівного класу суспільства. Основне спрямування теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих концепцій, визначається прагненням до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ця теорія соціального примирення апелює передусім до сфери моралі. Виховання кожної людини відпоівдно до принципів любові, милосердя і терпіння і приведе до мирного і дружнього соціального життя.

Охарактеризований тип філософствування становить зміст філософії в українській культурі і охоплює час з кінця 10 ст. до середини 15 ст. Як вважають дослідники, остаточним кінцем історії культури в цілому і філософської, зокрема, княжої доби слід вважати 1470 р., коли було скасовано Київське удільне князівство.

3.3 Філософія Відродження (15-16 ст.)- це посередницька ланка між середньвічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу.В сфері культури доба Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на люлину. Філософське мислення цього періоду – антропоцентричне. Гуманізм і різнобічність особи. З антропоцентризмом пов’язаний культ краси. В цю епоху живопис стає головним видом мистецтва (Боттичеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель – у їх творчості світосприйняття Ренесансу набуває найвищого вираження).

Філософія повертається до вивчення природи. Змінюється методологічна стратегія мислення:

-схоластичний раціоналізм поступається місцем вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання;

-на зміну формалістичної доказовості арістотелівської логіки приходить платонівська філософія.

Всесвіт стає предметом дослідницького інтересу.Філософія природи в особах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1588) спиралася на геліоцентричну систему світу Міколая Коперника (1473-1543).

Традиційна ідея Бога демонсрується у двох напрямах:

-Бог або розчиняється у природі (натуралізується);

-або піддається етико-раціоналістичній обробці;

Тобто:

-або пантеїстичний матеріалізм;

-або християнський гуманізм;

І все таки філософія відродження не відходить остаточно від схоластичних стеоретипів світорозуміння. Термінологічний і частково смисловий інвентарій (наприклад, Бог) все ще збереглися.

Одну із причин натурфілософських концепцій, Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464). Його філософські переконання звернені одним боком до схоластики, а другим – до майбутньої філософськох класики 17 ст.(Дволикий Янус) - це порівняння стосується всієї філософії 15-16 ст. Бог як абсолютне начало заключає у собі весь світ, але в петенціалному вигляді. Творення світу виступає як процес розгортання Бога, його переходів природи.

Подальше звільнення думки від спадщини середньвіччя було продовження новоєвропейськоюфілософською класикою.

3.4 В Україні у 16 ст. вніслідок специфічних соціально-економічних умов поширювання й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Якісно новий, вищий рівень розробки цих проблем починається з часу відкриття Києво-Могилянської академії.

У розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини 16 ст.) типологічно схожий із раннім італійським.У цей час гуманістів цікавлять суспільно – політична проблематика, питання єтики й естетики. У другому періоді (з другої половини 16 – до пол. 17 ст.) ідеї у переплетінні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження; активно формується історична самосвідомість українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. Третій період – друга третина 17-початок 18 ст. Протягом цього періоду розробляється весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому переплетінні з реформаційними. В усякому разі, офіційно останні відкидалися.

Що ж спричинило поширень ідей гуманізму в Україні у першій половині 16 ст.? Передусім, соціально-економічний прогрес, що розпочався на українських землях наприкінці 15 ст.і був зумовлений вступом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами 15-16 ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лукаш, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території в так званому Руському воєводстві Польщі.

Ренесансна культура в своєму західноєвропейському варіанті розвивалася ранніми українськими гуманістами з кінця 15 ст.в межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуліазованісю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, будучи адекватною формою відображення спрямованої на секуляризацію суспільної свідомості світської феодальної верхівки.

Середньовічні принципи філософствування починають зазнавати значної деформації в 16 ст. у зв’язку з періорієнтацією філософської думки від богопізнання до пізнання людини та її самоцінності. Ренесансне бачення людини в контексті інших гуманістичних ідей поступово стало надбанням і української думки. Українські гуманісти епохи Відродження стояли на точці зору креаціонізму, але не всі вважали, що людина створена Богом і “по Божому образу”. Деякі визначали людину як “досконалий витвір природи”. Розміркувуючи над визначенням місця людини в світі, кураїнські мислителі, вирішували цю проблему в дусі філософсокого антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності.

Як і західноєвропейські гуманісти епохи Відродження, українські мислителі вважали голоною рушійною силою історичного розвитку й суспільного прогресу такі фактори, як виховання, освіта, знання, а також доброчинство, звитяга, катріє, на їх думку, не тільки даром пророди, але й набувається протягом життя; особливо залежать від початкових знань і від доброчесного виховання, освіти.

Дата добавления: 2014-01-05