Лекційне заняття 13

2. Концепції побудови мереж.

Спочатку комп’ютерні мережі були невеликими й об’єднували до десяти комп’ютерів і один-два принтери. Технологія обмежувала розміри мережі, у тому числі кількість комп’ютерів у мережі та її фізичну довжину. Наприклад, на початку 1980-х років найпопулярніший тип мереж складався щонайбільше з 30 комп’ютерів, з’єднаних кабелем, довжина якого не перевищувала 185 м. Одночасна обробка одного документа кількома користувачами виключалась. Такі мережі можна було досить легко розташовувати в межах одного поверху будинку або невеликої організації. Для маленьких фірм така конфігурація прийнятна і сьогодні. Ці мережі називаються локальними обчислювальними мережами (ЛОМ, або англ. — LAN). До локальної мережі комп’ютери підключають за допомогою внутрішньої плати — мережного адаптера (хоча бувають і зовнішні мережні адаптери, що підключаються до комп’ютера через паралельний порт). Мережні адаптери перетворюють коди, які використовуються всередині комп’ютера, на послідовний потік сигналів для передачі інформації в зовнішню мережу. Мережні адаптери повинні бути сумісними з кабельною системою мережі, внутрішньою інформаційною шиною ПК і мережною операційною системою.

Локальні мережі поділяються на чотири типи: реальні (real network), штучні, однорангові (peer-to-peer), на основі сервера (server based).

Реальні мережі

Вважається, що до реальних (real network або Network an Attityde (NWA)) належать мережі, що потребують для своєї нормальної роботи кількох фахівців, які постійно стежитимуть за нею. Одними з найпопулярніших реальних мереж є мережі NetWare фірми Novell.

Штучні мережі

Штучні мережі виглядають і працюють, як реальні мережі, але для них не потрібен спеціальний мережний жорсткий диск. Такі мережі дають змогу зв’язувати разом комп’ютери через порти і не потребують спеціальних мережних адаптерів. Іноді зв’язок у такій мережі називають зв’язком за нуль-модемом або через нуль-слот, оскільки жоден слот машини не зайнятий мережною платою. Самі мережі називають мережами на нуль-модемі або через нуль-слот (zero-slot networks). Приклад — мережа Laplink.

Однорангові мережі

В одноранговій мережі всі комп’ютери рівноправні: немає ієрархії серед комп’ютерів і немає виділеного (dedicated) сервера. Зазвичай кожен комп’ютер функціонує і як клієнт, і як сервер. Інакше кажучи, немає окремого комп’ютера, відповідального за адміністрування всієї мережі. З огляду на це користувачі повинні мати достатній рівень знань, аби працювати і як користувачі, і як адміністратори свого комп’ютера. Всі користувачі самостійно вирішують, які дані на своєму комп’ютері зробити загальнодоступними у мережі. Однорангові мережі називають також робочими групами.

Робоча група — це невеликий колектив, тому в однорангових мережах найчастіше функціонує щонайбільше 10 комп’ютерів.

Однорангові мережі відносно прості. Оскільки кожен комп’ютер є водночас клієнтом і сервером, немає потреби в потужному центральному сервері або в інших компонентах, обов’язкових для складніших мереж. Такі мережі звичайно дешевші, ніж мережі на основі сервера, але потребують потужніших (і дорожчих) комп’ютерів. В одноранговій мережі вимоги до продуктивності і рівня захисту для мережного програмного забезпечення зазвичай нижчі, ніж у мережах на основі сервера.

Однорангова мережа характеризується стандартними рішеннями: користувачі самі виступають у ролі адміністраторів і забезпечують захист інформації; для об’єднання комп’ютерів у мережу застосовується проста кабельна система.

Однорангова мережа цілком придатна для таких умов:

· кількість користувачів не перевищує десяти;

· користувачі розташовані компактно, питання захисту даних не критичні;

· у найближчому майбутньому не очікується велике розширення фірми, отже, і мережі.

Якщо ці умови виконуються, то вибір однорангової мережі буде прийнятнішим порівняно з мережею на основі сервера. Незважаючи на те, що однорангові мережі цілком задовольняють потреби невеликих фірм, іноді виникають ситуації, коли їхнє використання може виявитися недоречним. Тому, вибираючи тип мережі, слід враховувати певні недоліки однорангових мереж.

1. В одноранговій мережі кожен комп’ютер повинен більшу частину своїх обчислювальних ресурсів надавати локальному користувачу, який працює на цьому комп’ютері, і підключати додаткові обчислювальні ресурси для підтримки доступу до ресурсів віддаленого комп’ютера. Всі користувачі можуть “поділитися” своїми ресурсами з іншими. До спільно використовуваних ресурсів належать каталоги, принтери, факси-модеми і т. ін. Захист ресурсів відбувається зазвичай установленням пароля, наприклад на каталог.

2. Централізовано керувати захистом в одноранговій мережі дуже складно, тому що кожен користувач установлює його самостійно, до того ж спільні ресурси можуть розміщуватися на всіх комп’ютерах. Така ситуація становить серйозну загрозу для всієї мережі, крім того деякі користувачі можуть узагалі не встановити захист. Отже, якщо питання конфіденційності є принциповими, рекомендується вибрати мережу на основі сервера.

Мережі на основі сервера

У тому разі, якщо до мережі залучено понад 10 користувачів, однорангова мережа, де комп’ютери виступають у ролі і клієнтів, і серверів, може виявитися недостатньо продуктивною. Тому більшість мереж використовує виділені сервери. Мережа на основі сервера потребує потужних комп’ютерів, адже вони мають обробляти запити всіх клієнтів мережі.

Виділеним називають такий сервер, що тільки надає послуги іншим комп’ютерам у мережі (клієнтам). Він спеціально оптимізований для швидкої обробки запитів від мережних клієнтів і для керування захистом файлів і каталогів.

Із збільшенням розмірів мережі й обсягу мережного трафіка потрібно збільшувати і кількість серверів. Розподіл завдань серед кількох серверів дає змогу виконувати їх найефективніше. Виконувані серверами завдання різноманітні і складні. З огляду на зростаючі потреби користувачів у великих мережах стали використовувати спеціалізовані (specialized) сервери. Наприклад, у мережі Windows NT існують різноманітні типи серверів: файл-сервери, принт-сервери, сервери додатків.

Дата добавления: 2014-01-05